"На зламі епох важливо вміти користуватися новітньою зброєю", - Юрій Журавель

"Якщо не малюю, почуваюсь недолугим дезертиром"

— 24 лютого 2022 року. Яким для вас був той день?

— Десь о пʼятій ранку до мене зателефонував зять та сказав, що почалося. Але я давно цього очікував. Якщо хоч трохи знаєш історію, не треба бути пророком, щоб зрозуміти: почерк нашого ворога ніколи не змінювався. Такі підступні напади зненацька будуть завжди. Наступного дня майже всім складом OT VINTA записалися в тероборону. Але через кілька днів очільники ТРО нам сказали: "Альо, Журавель і Пилипчук, ви що, з глузду зʼїхали? Ви бездарні бійці й талановиті митці. Беріть до рук ту зброю, з якою краще виходить". 

— Як війна вплинула на ваш розпорядок дня?

— Я — здоровий мужик, але не стою з автоматом у руках. Тому мушу кожного дня поповнювати свій магазин заструганими олівцями. Якщо я не малюю або не граю десь, то почуваюсь якимось недолугим дезертиром. 

— Ваш батько був військовим. Отже, добре знаєте, що таке армія. 

— До восьмого класу я з родиною жив у гарнізонному готелі. Щодня мене автомобілем возили до школи. Решта життя минало у військовій частині. Я облазив і трали, і танки, знаю, як працюють понтони. Бачив, як прапорщики розкрадають майно, як пиячить особовий склад, як батько був змушений боротися за дисципліну серед особового складу. Власне радянська армія і забрала його здоров’я. Він помер майже одразу після того, як пішов у запас. Тоді я зрозумів, що така армія — не для мене. 

— Коли українська армія перестала бути схожою на радянську?

— 2014 року я брав участь в акції "Гітара для солдата". Приїхали у військову частину, роздали бійцям гітари. Хтось співав "Скорей бы дембель, б*я, ребята", а хтось — "Мы выходим на рассвете, над Пандшером дует ветер". Чесно, був шокований. Але армія поступово розвивалася, поповнювалася потужними бійцями. Великий поштовхом для ЗСУ стали добробати. Ці батальйони поповнювали з бійців, які пройшли Майдан. Їхній патріотизм аж зашкалював. Коли ми через кілька років влаштовували концерти для спецназу, були захоплені цими хлопцями. 

"Смерть стоїть із бензокосаркою, яку їй підігнали волонтери"

— Ви багато малюєте на воєнну тему. Але сумних сюжетів там нема, радше героїчні. Чому?

— Ховати ми й так уміємо. Можемо сваритися між собою, але коли хтось гине, всі дружно оплакуємо, стаючи на коліна. А от веселити і стимулювати народ може не кожен. Нам потрібно нагадувати, що ми ще з часів козацтва з піснею, бадьоро й завзято лупили ворога. Недарма ж козаки говорили: якщо вночі біля багаття чути гучний сміх, значить сюди ніколи ведмідь і вовк не підійдуть — там впевнені в собі люди, там смажать мʼясо. Де сміх — там впевненість у перемозі. 

— Ви працюєте над книжкою воєнних малюнків "Сториця". Назва натякає на те, що війна триває сто днів. Але вона вже триває довше. 

— На сотий день війни почав малювати малюнок, ще не закінчив його. Там смерть стоїть не з косою, а з бензокосаркою, яку їй підігнали волонтери. Вона має чорні крила, на кожній пір’їні є назва міста: "За Бучу!", "За Гостомель!", "За Кременчук!" тощо. Саме слово "сториця" мені сподобалося. Воно є ще в Шевченка, а сьогодні в ньому можна почути "сторі", історія. Тут ми його використовуємо в називному відмінку, бо ж зазвичай вживають в орудному — "сторицею". 

— Сучасних героїв складніше малювати, ніж створювати образи історичних постатей? 

— Так. Вперше відчув це, коли малював Небесну Сотню. Малюнок став дуже популярним. Але мало хто знає, що мені писали родичі загиблих і розпитували, чи їхні рідні будуть на зображенні. Це було дуже складно. Окрім того, про сучасних героїв зазвичай дуже мало інформації. Наприклад, у мережі є тільки дві фотографії Віталія Скакуна, який загинув, підірвавши міст в Генічеську. Такі шаржі не роблять. Раніше, коли мені замовляли малюнок, я казав: "Треба два відео, бажано, щоб герой говорив, і мінімум 30 фото. А ще непогано кілька фото в молодості". Тепер мушу виходити з того, що є. 

— Чому малюєте тільки загиблих? 

– Вирішив так, щоб не наражати на небезпеку живих. Та й хто знає, як себе потім покаже людина. Але є одна особистість, яку особисто знаю і яка жива — "Тайра". Дуже переймався, коли вона була в полоні. А коли її звільнили, зрозумів: пофіг, вона вже героїня, список подвигів — величезний. Тому мусив її намалювати. 

«"Холодний Яр" — це була суперпрофесійна армія»

— Як виник інтерес до історії?

— Із розпачу та злости, що все робиться непрофесійно. Вплинули й мої куми — брати Капранови. Першою моєю серйозною роботою як художника була їхня "Ілюстрована історія незалежності України". Потім сам почав трохи колупати й розуміти, що в одну епоху жили потужні люди, яких формували інші люди. Наприклад, Михайло Білинський. Він організував у Криму морську піхоту з гуцулів-бокорашів, які раніше Черемошем сплавляли ліс. Тому що місцеві були деморалізовані та часто проросійські. Тобто з гуцулів — морську піхоту, з річок — в море. А сам Михайло Білинський навчався в Агатангела Кримського, який, здається, знав усі мови світу.

— Якби була така можливість, з ким з історичних постатей хотіли б подискутувати? 

— Авжеж, в нашій історії є багато особистостей, які допустилися помилок. На першому місці тут, мені здається, Володимир Винниченко. Гарнюня і Гівнюк з великої літери. 

— "Знай наших" сьогодні — ваш головний проєкт?  

— Так. І такий, що приносить найбільше популярности та грошей. Але я помітив таку штуку: що менше ти думаєш про гроші, то більше їх зʼявляється. Просто від своєї роботи отримуєш кайф і переймаєшся тим, щоб вона була якісна і крута. Бо тебе дратує, що навколо гівно і треба зробити класно. Треба спонукати вчителів історії в школі зробити так, щоб діти були в захваті від наших історичних героїв, наприклад, отаманів Холодного Яру. 

— До речі, чи сучасні українці достатньо знають про Холодний Яр?

— Не знають. Ми їздили туди з гуртом OT VINTA на фестиваль "Холодний Яр", я возив книгу "Знай наших". Місцеві не в курсі, що тут все просякнуто кров’ю їхніх предків. Була цікава історія: до мене підійшов чоловік, попросив підписати книжку. Питаю, кому, відповідає: "Левадному". А я пам’ятаю, що в "Холодному Яру" Горліса-Горського є такий персонаж Левадний. Він мав тільки одну руку, їздив на бричці, у тій руці тримав полегшений кулемет Люїса, з якого на всі сторони розстрілював "червоних". Питаю його, чи не родич. Відповідає: "Я його правнук". 

У радянські часи про Холодний Яр не існувало ніякої літератури. Навіть негативної. Цю сторінку просто намагалися стерти, ніби й не було нічого. Бо не можна було показувати, що люди, не маючи багато зброї та набоїв, могли протягом тривалого часу вести партизанську війну на такій великій території. Це була суперпрофесійна армія. 

— Ви згадали "Холодний Яр" Горліса-Горського. Що можна почерпнути з цієї книжки? 

— Там є багато, що варте уваги. Наприклад, чорнота навчала використовувати чеченський прийом, як зняти вартового, щоб він навіть не кавкнув: його треба вдарити у спину між третім і четвертим хребцем. Або як вони, не задумуючись, відрубували голови кацапам. А ще за 200 метрів могли зрозуміти, чи вершник перед ними — професіонал, чи він після удару впаде, як сніп. Чи про дівчину з села, яка одним ударом викидала з сідла кацапа. Ці люди пройшли Першу світову, вони вміли орудувати шаблею і карабіном. Сьогодні ми відчуваємо, наскільки на зламі епох важливо вміти користуватися новітньою зброєю. Танки, як консервні банки, відкриваються NLAWʼами, Javelinʼами й нашими "Стугнами". Військове мистецтво сидить з тих часів у нашій крові. 

"Не маємо права передавати цієї війни у спадок"

— Стереотипний образ українця — стражденний селянин. Наскільки він відповідає минулому й теперішньому?

— Наскільки я знаю, у радянський час етнографічними пошуками займалися підготовлені комуністи. Вони свідомо добирали до збірників сумні пісні. Українця хотіли показати або чуваком, який стогне, або вусатим пияком, з "оселедцем", у брудній сорочці, з великою пляшкою смаги та шматком сала. Веселих і бойових українських пісень наче й не існувало. А їх насправді — безліч. Останнім часом дуже часто чую визначення національної ідеї, яке дав Лесь Подеревʼянський: "Відʼїб*ться від нас". Але тоді виходить, що якщо не буде кацапів, то не буде й національної ідеї. Нам треба памʼятати, що ми — самостійна, дуже давня нація. 

— Повернімося до війни з Росією. Чи можна цю війну порівняти з якоюсь попередньою? 

— Насамперед не варто порівнювати її з війнами часів Івана Мазепи чи Івана Виговського. Тоді українці та росіяни були настільки різними народами, що спілкувалися з допомогою перекладачів. Найкраща аналогія — це І Визвольні змагання. Там є весь спектр цікавих персонажів: невдаха Симон Петлюра, зрадник Володимир Винниченко, Павло Скоропадський, внесок якого в нашу історію дуже недооцінений. І є Михайло Грушевський, який надто пізно зрозумів, хто є справжній ворог. 

— Усі попередні війни з Росією ми програли. Коли були найближче до перемоги?

— Якраз за часів Скоропадського. Тоді люди з усієї минулої Російської імперії приїжджали до Києва, бо він видавався оазою — навколо ж був більшовизм і лилася кров. Але багатьом почала не подобатися надмірна українізація шкіл, театрів та інших осередків культурного життя. От і поплатилися. Ключовим міг стати момент, коли Петро Болбочан зайняв Крим. Хіба не хороша аналогія з теперішніми подіями? 

— Що нам допоможе перемогти в цій війні?

— Будьмо прагматичними. Ми переможемо завдяки лендлізу та допомозі Європи. Також — завдяки високій мотивації нашої армії й тому, що наші військові дуже швидко вчаться. Але щоб втримати цю перемогу, треба буде й надалі вести інформаційну війну. Коли загасимо пожежу, важливо не повісити вогнегасники й не забути про правила пожежної безпеки. Не маємо права передавати цієї війни у спадок.