Традиції лісосплаву в українських Карпатах

22:43, 20 січня 2020

splav_kaver_2.jpg

Ще кілька десятиліть тому в карпатських річках нуртувало життя. Тисячі малих та великих плотів під вправною орудою верховинців транспортували вражаючу кількість деревини. Сьогодні цей унікальний промисел занепав, але його сліди залишилися у місцевому ландшафті та народній пам’яті. Про вже зниклий фах плотогона, технології та масштаби сплавлення лісу гірськими річками читайте в тексті доктора історичних наук Михайла Глушка.

Без названия.jpg

Михайло Глушко

доктор історичних наук, професор

Сплав деревини, ймовірно, практикували вже в Римській імперії, однак достовірні писемні свідчення про це сягають лише ранньомодерного періоду. За свідченнями королівських люстраторів, у середині XVI ст. ліс сплавляли лемківські кметі на річках Сян, Ослава, Ославиця, Віслок та їхніх притоках. Тоді ж розробляли проект регулярного сплаву по Дністру і будівництво спеціального лісоскладу нижче від сучасного Старого Самбора. Але грандіозних масштабів цей спосіб транспортування деревини набув у XIX – на початку XX століття.

rupeta_tekst-10.jpg

Вражений історіями легендарних гуцульських сплавників, фотограф Олександр Рупета відвідав місця в українських Карпатах, де досі проживають “бокораші”, які в минулому займалися сплавлянням лісу. Він пройшов шлях вздовж річки Тиси, по якій відбувався сплав, від села Ясіня до соляних копалень Солотвино, загалом майже 80 кілометрів. Його світлини показують сучасне життя колишніх “сплавщиків”, які нині живуть в небезпечних умовах через постійні зсуви ґрунту та селеві потоки, спричинені надмірною вирубкою лісу

Фото: Олександр Рупета

Лісовий закон

Тривалий період лісосплаву карпатськими річками не регулювали й не обмежували законом. З інтенсивним розвитком лісової промисловості у XIX ст. виникла необхідність унормувати правові засади користування водними артеріями, а також контролювати взаємини, з одного боку, власників лісових масивів та покупців деревини, а з іншого – лісосплавників та прирічкових громад.

Уперше окремі правові норми, що мали регулювати лісосплав річками північних схилів Східних Карпат, 1842-го затвердив австрійський уряд. Це були правила для річкової поліції Галичини та Буковини. Загальнодержавний лісовий закон від 3 грудня 1852 р. містив уже окремий розділ “Про вивезення лісової продукції”, у якому майже два десятки статей безпосередньо стосувалися лісосплаву в Австрійській імперії, зокрема і в Карпатах. Відтоді його реалізовували, тільки зважаючи на спеціальний патент (“концесії”), термін дії якого обмежували трьома роками. У “концесії”, яку 1907-го придбав граф Станіслав Скарбек на сплав будівельного лісу Чорним Черемошем та його притоками, було зазначено способи і час сплаву, місця складування лісу, параметри плотів, маршрути транспортування деревини, порядок використання лісосплавних споруд, обов’язки персоналу гідротехнічних споруд і сплавників тощо. До обов’язків лісосплавних контор і фірм належали також охорона державних і громадських будівель уздовж водних артерій, будівництво захисних споруд, мостів і кладок, а також компенсація збитків, що завдавали прирічковому населенню під час транспортування лісоматеріалів.

rupeta_tekst-11.jpg

Вертоліт, сконструйований сільським головою Федором

Фото: Олександр Рупета
rupeta_tekst-12-1.jpg

Фото та малюнки саморобного вертоліта, розробленого сільським головою Федором

Фото: Олександр Рупета

У другій половині XIX – першій третині XX століття українці Карпат часто підвозили кругляк до річок і потоків двома способами – волоком за допомогою гужових тварин (коней і волів) або на вантажних санях (“полусанках”, “корчугах”) узимку та на возах улітку. До 1848-го деревину доправляли до водних артерій селяни, виконуючи панщизняну повинність. Наприклад, у першій чверті XIX століття власники тяглової сили зі Славського (нині Сколівського р-ну Львівської обл.) обов’язково мали довезти до річки Опір 60 платв, 60 балок і 75 крокв щороку.

Ризи та клявзи

На лісорозробках із крутими схилами, які примикали безпосередньо до водойми, зводили спеціальні транспортні пристосування – так звані «ризи» (від нім. Reisen – “їздити”). Їх було декілька видів – “земляні”, дерев’яні водогінні і звичайні дерев’яні. Перші з них прокладали у землі, другі – руслами гірських потоків. “Ризи” третього виду мали форму жолоба, вимощеного з другосортних колод. Після спуску основного дерева цю споруду також розбирали, а колоди спускали донизу.

Звезений чи спущений ліс сортували на прирічкових пристанях – за якістю, розмірами, породою деревини. На обох кінцях кожної колоди обов’язково вибивали встановлений “концесією” розпізнавальний знак – клеймо. До прикладу, ліс графа Скарбка позначали латинською літерою “N”, а клеймом братів Гроттель слугувала латинська буква “X”.

rupeta_shyroka_2.jpg

Розп’яття на узбіччі дороги

Фото: Олександр Рупета

Сплав лісу карпатськими річками став систематичним лише за наявності різних за конструкцією і функціональним призначенням спеціальних споруд. Серед них найбільше значення мали греблі водозбірників, греблі низьких водопідйомників і “решітки” (виловлювачі колод). Промисловий лісосплав забезпечували водозбірники – “клявзи” (нім. Klause – “ущелина”), у яких протягом кількох днів нагромаджували таку кількість води, що за її допомогою можна було спускати колоди річкою.

Уперше штучне водосховище спорудили у Східних Карпатах 1724-го на потоці Стебний (басейн Чорної Тиси). У другій половині XIX ст. русла верхів’їв багатьох місцевих річок перекрили греблі, які утворювали водозбірники. Зокрема до 1876-го на притоках Білої Тиси функціонувало 6 клявз, Чорної Тиси – 9, Чорного Черемошу – 3, Білого Черемошу – 2 клявзи. У 1870–1890-х роках каскади штучних водосховищ звели у басейні Пруту, Бистриці Надвірнянської, Битриці Солотвинської, Тересви, Тереблі, Свічі, Мизунки та на інших водних артеріях. З цією метою перекрили також незначні місцеві річки, зокрема Опір – ліву притоку річки Стрий. У середині 1880-х на її притоках Славка, Рожанка, Бутивля, Сигла (Либохірка), Орява, Зелем’янка, Красний і Кам’янка функціонувало 14 водозбірників. Тоді вбасейні Чорного Черемошу діяло вже 12 клявз, у басейні Білого Черемошу – 5.

Найбільшим штучним водосховищем у Східних Карпатах була клявза “Шибений–1” на Чорному Черемоші. Площа його водного дзеркала сягала 17 га, максимальна довжина – 853 м, ширина – 200 м, а глибина біля стінки греблі – 25 м. Для порівняння: площа Синевирського озера чи “Морського ока” становить лише 7 га, максимальна глибина – 22–24 м. Водозбірник “Шибений–1” був унікальним також тим, що розташований на висоті 1 024 м над рівнем моря – найвище серед наявних у Східних Карпатах штучних лісосплавних споруд.

rupeta_tekst-5-2.jpg

Василь, 66 років, все ще використовує пивницю, яка перемістилась на кілька метрів через зсув

Фото: Олександр Рупета
rupeta_tekst-8.jpg

Анна, 94 роки, живе одна на вершині гори

Фото: Олександр Рупета

Як саме сплавляли ліс

Сплавляли ліс по-різному – врозсип і у плотах. Перший спосіб практикували на потоках, мілководних річках та у верхів’ї основних річок. Наприклад, у 1890-х по ріці Сукелю щорічно доставляли до Болехова (нині – Долинського р-ну Івано-Франківської обл.) приблизно 15 000 м3 букових дров і 3 000–5 000 м3 смерекового кругляка.

Основну частину карпатських лісоматеріалів сплавляли річками на плотах. Їх формували на прирічкових складах (“порташах”) – на низьких ділянках берегів річки або на невеликій воді в самому руслі. Для цього поперек русла чи на березі водної артерії робітники клали дві колоди (“пільги”), на які потім скочували необхідну кількість дерев. Сплавна плотова одиниця мала вигляд правильної трапеції з одного-двох десятків колод. Грубі колоди розміщували в середині плоту, тонші – по боках. Тонші кінці колод спрямовували обов’язково за течією. Їх також підтесували знизу під певним кутом – щоб пліт легше долав різні перешкоди під час сплаву.

Способи кріплення колод у плоті залежали від характеру річки, місцевої традиції, виробничого досвіду сплавників. У басейні Тиси передні кінці кругляків з’єднували за допомогою трьох-чотирьох поперечних брусів (“попруг”, “ромжин”), які додатково перев’язували гужвою, а задні їхні кінці – лише за допомогою гужви. У басейні Білого і Чорного Черемошів застосовували дещо інший спосіб кріплення колод. Згідно з описом Володимира Шухевича, його здійснювали так: сплавник “заверчує у крайні ковбки (колоди. – Ред.) “розкрутє” – молоду смерічку, печену у вогні і коло вогню кручену, і заплішує тото розкрутє до одного з дальших ковбків. А від себе б’є розкрутє дальше, так, що наробить з тих розкрутів “ланц”, який в’яже вершки ковбків. В ковбках, до яких розкрути не прибиті, а лише над ними переходять, б’є попри лан “стражі” (“клюки”). Таке легке сполучення придержує ковбки разом; окрім того, дозволяє кожному ковбкови з осібна розсунутися, піднятися, як ідучи водою натрафить на скоки – виступаюче каміння”.

rupeta_shyroka_3.jpg

Олекса, 84 роки, колишній сплавник

Фото: Олександр Рупета

Церкви на плотах

Розміри лісосплавних плотів не були сталими. Вони залежали від різних чинників – повноводності ріки, довжини та товщини колод, виробничого досвіду плотогонів, історичних традицій. У середині XIX століття у верхів’ї прикарпатських і буковинських річок сплавляли плотові одиниці з шести-восьми (Серет), семи-десяти (Бистриця Надвірнянська, Бистриця Солотвинська), восьми-десяти (Прут, Білий і Чорний Черемоші) збитих разом колод, завдовжки в середньому 5–7 м кожна.

Наприкінці XIX – на початку XX століття розміри сплавів значно збільшились. Зокрема на Чорному Черемоші дозволяли сплавляти плоти таких розмірів: потоками – завширшки до 5 м і завдовжки до 17 м, а нижче від потоку Ільці – 8×36 м. Загалом на мілководних річках сплавляли переважно по дві-три разом з’єднані малогабаритні плотоодиниці й навіть одинарні плоти (“одинаки”, “сплави”, “талби”, “півки”, “клєні”, “дараби” тощо), натомість на повноводних річках (Дністер, Тиса) їх обов’язково переформовували. Зокрема 8–15 одинарних лісосплавних плотів об’єднували у так званий “пас”, завдовжки 80–120 м, а 10–12 “пасів” – у “караван” (“колєю”).

Карпатськими річками також сплавляли різні будівельні матеріали – бруси, крокви, дошки, ґонт, драницю. Більшість покутських дерев’яних сакральних споруд, зведених у позаминулому столітті, доставили з Гуцульщини саме водними шляхами. Для цього гуцульські майстри спершу будували церкву в рідному селі, потім розбирали її, а складові конструкції (підвалини, бруси, крокви, дошки та інше) доставляли гужовим транспортом до найближчої річки. Тут їх вантажили на пліт, звідки сплавники доправляли його до визначеного місця. Діставшись кінцевого пункту призначення, пліт розвантажували – готові компоненти конструкції майбутньої будівлі знову складали на вози, якими і везли їх у те чи інше покутське село.

rupeta_shyroka_5-1024x480.jpg

Вантажівка на узбіччі сільської дороги

Фото: Олександр Рупета

Сила води та пори року

Допоки на карпатських річках не було штучних водозбірників, терміни лісосплаву цілком залежали від природних і кліматичних умов. Після зведення клявз транспортування лісу за допомогою сили води стало можливим упродовж усього весняно-осіннього періоду. Основну масу лісоматеріалів сплавляли у квітні-липні. У серпні-жовтні масштаби транспортування деревини водними шляхами суттєво зменшувалися.

У деякі роки сплав лісу практикували в листопаді: 1896-го на річці Лімниці, 1898 – на річці Стрий, 1903 – на річках Лімниці, Стрий, Свічі та Бистриці Солотвинській. У 1898 та 1903  річкою Стрий сплавили 24 плоти у грудні. Інколи сплавляти ліс починали ще в березні.

Найбільших масштабів сплав деревини карпатськими річками сягнув наприкінці XIX – на початку XX століття. У 1898 році по Чорному Черемошу керманичі відтранспортували 1 267 плотів, по Білому Черемошу – 1 444 плоти. Наступного року черемошські плотарі доставили до міст Кути і Вижниця 3 650 плотів, а в 1900 – 3 800 плотів, якими доставили 292 500 колод.

rupeta_tekst-3-1.jpg

Вимитий з-під хати грунт під час потопу

Фото: Олександр Рупета
rupeta_tekst-13.jpg

Затоплений кар’єр у Солотвино

Фото: Олександр Рупета

Керманичі лісосплавних плотів

Заняття сплавом лісу було суто чоловічим, бо вимагало фізичної сили, сміливості, витривалості, спритності, загартованості. Про сплавників із Сколівщини середини XIX ст. Яків Головацький писав: “Відважний український верховинець…, тримаючись “столика”, кидається на слабім плоті у прірву, через котру вже не раз прорвався і не раз тонув у глибині так, що на поверхні пливуть лише бесаги, що висять на високих розсохах, та довга чуприна сміливого сплавника, який за хвилю виринає з глибини, наче дика качка. Цей вир, напевне, роздавив би його і втягнув у безодню, якби не сильні рамена та спритність сплавника, що стоїть на другому плоті. Він вирвав свого попередника з виру і направив на воду…”.

Найгрізнішими перешкодами для сплавників були водоспади, пороги, опори мостів, греблі млинів та інше, про це згадано в народній творчості:

Поможи ми, цімборику, звести бокорика,

Порятуй ня у флудері, де біда велика.

У флудері несе бокор вода каламутна,

Не одному леґінику доля була смутна.

Останній пліт

Останній прощальний пліт сплавили Черемошем 11 серпня 1979 року. Відтоді силу води карпатських річок для транспортування деревини зовсім не використовують. Єдиним німим свідком цього виду лісового промислу, важливого для багатьох поколінь українців Карпат (бойків, гуцулів і лемків), є хіба що руїни клявзи на ріці Озерянці, що поблизу села Синевир на Закарпатті – сучасного “Музею лісу і сплаву”.

rupeta_shyroka_4.jpg

Микола, веде господарство в горах

Фото: Олександр Рупета