"Моя зброя потужніша, ніж звичайний автомат", – Юрій Журавель

– Ваші батько й дід були військовослужбовцями. Третє покоління у таких професійних династіях часто йде стопами старших. А як було у Вашому випадку?

– Я бачив радянську армію змалку. Ми весь час їздили гарнізонами. Я спостерігав за усіма недоліками цієї системи й з'явилося відчуття, що все своє дитинство відслужив. Навіть мій тато ставився до радянської армії критично. Він відчував, що там немає справжньої офіцерської чести, яка була в армії часів Скоропадського. 

Через татову службу нашій родині було складно ідентифікувати себе українцями. Уся моя родина походить із Волині. Мама – з Камінь-Каширська, тато – з села Запруддя, у якому Леся Українка надихалася на написання "Лісової пісні". Але весь час ми спілкувалися російською. І в дитинстві я не уявляв, що може бути якось по-іншому. Мені здавалося, українською мовою розмовляють лише люди в селі. Коли вперше побачив трирічну дівчинку, яка розмовляла українською, запитав маму, чому вона "разговаривает, как бабушка". Я думав, російська – нормальна мова для спілкування "советского человека" з інтелігентної української родини. І тільки коли народилася доня, пішла в садочок, разом із нею уже ми всі перейшли на українську. 

– Ви досить відверто називаєте "окупацією" те, чим займався Ваш батько.

– Батька хотіли відрядити в Ефіопію і Камбоджу. Дід служив в Угорщині. Мій дядько був у складі радянської армії у Чехії. Він дякував Богу, що не танкіст і йому не доводилося чавити живих людей. Брат був в Афганістані. І хай там що – всі вони служили для імперських окупаційних військ. 

Попри все тато хотів, щоб я був офіцером. Навіть радив іти вчитися до Суворовського військового училища. Я щасливий, що не пішов його стопами. У якийсь момент він і сам зрозумів: син знайшов себе у музиці та малюванні. І моя зброя потужніша, ніж звичайний автомат. 

– Коли Ви зацікавились рок-музикою і малюванням?

– У часи "совка" кожна хоч трохи прогресивна людина слухала рок. До нас потрапляли заборонені платівки AC/DC і Deep Purple. Ми переписували одні одним касети, слухали цей музон, хоча в той час уже зростала хвиля ласкавих маєв.

– Мік Джаґґер казав, що кожен, хто справді любить рок, згодом його гратиме. Коли Ви почали писати пісні?

– З дитинства я мріяв грати рок. Та гітару взяв до рук доволі пізно – на другому курсі. Через місяць почав писати пісні. 

Я був певен, що граю якісь нетипові акорди. Класичної гри на гітарі мене ніхто не вчив. Пісня "Струя", яку ми грали в грудні 2014 року перед бійцями "Беркута" на Банковій, з’явилася завдяки слову "шкереберть". Інколи знаходжу круте нове слово і починаю довкола нього будувати пісню. 

– Як виникла ідея створити українське рокабілі?

– Ми хотіли зробити щось своє і оригінальне. Відмовилися від ідеї грати популярний на той час важкий рок. 

Термін "рокабілі" означає поєднання американського блюзу та кантрі. Ми замінили невід’ємний для цього жанру інструмент контрабас на український традиційний козобас. Почали співати українською. Вийшло незвично і прикольно. 

Коли ми тільки починали, брали участь у багатьох фестивалях для українськомовних гуртів. Їх було справді чимало: і "Перлини сезону", і "Вечори над Латорицею" і "Червона Рута", і "Нівроку". Багато фестивалів відбувались на сході України і в Криму. Але у якийсь момент ці фестивалі почали зникати. Натомість з’явилися "Таврійські ігри" з російськими запрошеними гостями. Етер на телебаченні заполонила російська попса. 

– А як було з малюванням? Чому саме карикатури?

– Ще в інституті я любив малювати карикатури – на викладачів, однокурсників, або жартівливі історії про Леніна. Вони були популярними. Коли з’явився ксерокс, студенти масово ті малюнки собі копіювали. Це виглядало дуже по-хуліганськи. 

– Це був перший кулуарний успіх. А коли з'явилася та карикатура, яка вистрілила на велику авдиторію?

– Під час Революції Гідности я активно малював усіляких кернесів, добкіних, януковичів, азірових. Люди поширювали роботи в соцмережах і просили, щоб я ще когось намалював. Наприклад, так було із рисунком Небесної сотні. Пригадую, багато людей писали й телефонували. Просили, щоб намалював племінника чи друга, які теж загинули. Я показував людям іще незакінчені роботи, щоб їх заспокоїти. 

Хотілося бачити більше українського контенту в соцмережах... Одного разу мене дуже роздратувала патріотична брошурка. У ній Роман Шухевич на фото був із кулевим отвором у скроні, знимка Василя Вишиваного – із буцегарень НКВС, Ніл Хасевич зображений теж посмертно. 

Так з’явилася ідея малювати життєствердні портрети наших героїв із важливими словами цих людей. Потім ми зібрали по дев’ять особистостей на кожен місяць і зробили календар. А вже за якийсь час ця ідея трансформувалася у книгу "Знай наших". Для кожного героя ми знайшли важливу й цікаву історію із життя. Вона не конче із загальновідомої біографії, але передає характер і особливість саме цієї людини. 

Наприклад, історія про Тараса Шевченка. Здебільшого його змальовують депресивно: у шапці та кожусі він постійно думає про гірку долю сестер і сиву матір. Насправді він же був денді, якого дуже любили жінки. Просто марили, щоб митець їх намалював. Тарас Григорович намалював цілу купу портретів – майже сімдесят. Навіть якщо подивитися на портрет Пантелеймона Куліша у виконанні Шевченка, то помітно, що багато рис художник запозичив сам у себе. Якби він жив у наші часи, точно був би чемпіоном зі знімання селфі.

Нам хотілося, щоб доросла людина чи дитина після цієї книжки розуміла, чим відрізняється Старицький від Кропивницького, а Крушельницька – від Заньковецької. Прикро бачити, що загальна історична обізнаність серед молоді дуже низька. Навіть на фронті я бачив таке – солдати служать у полку імені Костянтина Острозького, але геть нічого не знають про нього. Нарікати на систему освіти немає сенсу. Міністерство культури схоже на старий іржавий танк, де абсолютно все недієздатне. Час до часу його заправляють новим паливом, але він все-одно не їде. Тому ми пішки або на велосипедах робимо цю справу самотужки. 

– Щоб малювати, інтерпретувати історію, потрібно її добре знати. Де Ви шукали історичні родзинки для книжки?

– Останнім часом я часто зустрічаюся із молодими реконструкторами. Від них можна дізнатися чимало цікавих історичних фактів. Також маю нагоду спілкуватися із Віталієм Гайдукевичем, Володимиром В’ятровичем, Вахтангом Кіпіані. Вони шукають справжні людські історії. Нещодавно у Канаді познайомився із Марком Робертом Стехом. Він знає чимало цікавих фактів і залюбки ними ділиться.

Інколи я просто питаю людей у фейсбуці. Прошу понаписувати усякого цікавого, наприклад, про отамана Зеленого і Холодний Яр. Завжди знаходяться люди, які знають про людину чимало захопливих фактів. Шкода, що інколи історики приховують інформацію, як величезний скарб. Ми працювали над книгою "Битва за землю рідну" й описали місцевого героя Тараса Бульбу Боровця, спираючись на інформацію з його автобіографії. А людина з локального краєзнавчого музею почала сперечатися. Мовляв, у архівах НКВС підтвердження цих подвигів не знайдено. 

Ця книжка – своєрідний лікнеп про українських героїв. Молоде покоління, майбутні виборці мусять знати історію свого народу, щоб не повторювати помилок минулого. Якби ми добре засвоїли уроки Скоропадського і Винниченка, то уникнули б помилок у майбутньому. Наприклад: добре дружити із сусідами, якщо зброя напоготові. 

Мене часто запрошують на майстер-класи з музики чи малювання. Усі очікують, що прийде рокер і одразу вчитиме правильно грати на гітарі та писати хіти. Але я починаю говорити про мову. 

Пам’ятаю, колись дівчинка з Луганська підняла руку й запитала: "Долго вы еще будете опять про этот от украинский язык?". У такому випадку я наводжу приклад про тир або армію: вас можуть навчити збирати-розбирати автомат і навіть із нього стріляти. Але усе це не має значення, якщо ви не знатимете, куди цілитися.

Книгу "Знай наших" ми задумувати величезною. Але зрозуміли, що це буде довго. Час іде, ми здаємо позиції у гібридній війні. Насправді програємо її щодня. Тому вирішили розділити книгу на три томи. Тепер працюємо над авдіододатком. Є ідея зробити мобільну аплікацію – там можна буде послухати усі розповіді й навіть пройти вікторину, щоб перевірити свої знання.

– Маєте історичних героїв-улюбленців?

– Мені дуже імпонує Ніл Хасевич – художник УПА. Завдяки його дереворитам увесь світ дізнався про боротьбу українських повстанців із радянською окупацією: ті гравюри оприлюднили на Генеральній Асамблеї ООН. 

Особливим персонажем вважаю Костянтина Острозького. Він очолював об’єднане європейське військо, до якого входили польські лицарі, українські воїни, угорські гусари, литвини, білоруси. Вони виступили проти росіян, які утричі переважали. Проте під Оршею військо Острозького впевнено перемогло. 

Сподіваюся, ці герої невдовзі захоплюватимуть дедалі більшу авдиторію. Відверто скажу: результати все одно помітні. Ми ці книжки не роздаємо, а продаємо через свій портал. І люди купують, а потім дякують. Помічаю у соціальних мережах, як вони фотографуються із нашими сумками та книжками – і в Україні, і в усьому світі.