Мистецтвознавець Дмитро Горбачов: "випадковий" хранитель українського авангарду

Будинок, у якому живе Дмитро Горбачов, розташований на Печерських пагорбах у Києві. Припускаю, батькова спадщина, та й будівля у стилі радянського класицизму. Однак ні: цю квартиру отримав за "Натюрморт" Олександра Богомазова. Невеличка, із крихітними кімнатами, вона зовсім не відповідає статусу відомого мистецтвознавця, який крутився у замкненому колі радянських колекціонерів і консультував уже сучасних багатіїв. Свою мистецьку збірку Дмитро Омелянович вважає "скромною" і називає "колекцією вдів": вдови художників дарували йому твори своїх чоловіків.     

Заходимо до вітальні, прикрашеної картинами. Уздовж стіни — класична радянська "стінка". На видному місці виставлені книжки й портрети Бандери, Скоропадського, Коновальця, Хмельницького... Горбачов — випускник історико-філософського факультету Київського університету і якось сказав, що гетьман Скоропадський — його улюбленець.

За словами чоловіка, він зрідка виходить на вулицю. Про його побут дбає друга дружина Ірина Мелешкіна, яка працює в Музеї театрального, музичного та кіномистецтва України. Разом вони для сайту "Мітєц" записують розмови про сучасне мистецтво України. Сьогодні людині поважного віку жити в місті з постійними повітряними тривогами — не надто безпечно.

«А потім ми самі думаємо: "Наче нам повилазило"»

— Ви не думали про спокійніше місце?

— Ні, нікуди не хочу їхати. Тим паче я вже стільки прожив — мені майже 100 років. Ще на початку війни тут гахнуло: на бульварі Дружби народівУ грудні 2022 року перейменований на бульвар Миколи Міхновського. Гуркіт був! Моя дружина Іра перепудилася. А я — ні.

Австрійська мистецтвознавиця Віра Фабер запрошувала мене до Чехії та Австрії. Вона викладала німецьку мову в Київському університеті імені Шевченка й зацікавилася українською культурою. Казала: "Я зазнайомилася із зоровою поезією, в Австрії такого не було!". Вона написала дисертацію "Український авангард між сходом і заходом". А я формально був одним із керівників.

— Чому деякі західні дослідники краще, аніж наші, бачать українську ідентичність у так званих російських художниках?

— Так, для нас важливо, щоби Захід зреагував. А потім ми самі думаємо: "Наче нам повилазило". Рєпін же українець: писав українською листи до Яворницького, у Петербурзі ходив до українського земляцтва разом із Миколою Мурашком, там вони співали сороміцьких пісень: Як би не ті тини та не перетинки, / То ходив би до дівчат робити дитинки. Він сам про це писав.

— Коли я збирала коментарі українських мистецтвознавців про Рєпіна, то часто чула: він великий художник, цього достатньо. Ви були єдиним зі старшого покоління, хто говорив, що росіяни апропріювали Рєпіна. Чи є ще винятки у цьому колоніальному мисленні?

 — Винятки є. Був такий мистецтвознавець Юрій Белічко, який 1963 року видав книгу "Україна у творчості І. Ю. Рєпіна". Тоді ті книжки не пропагували, тираж був невеликий.

Мирослав Попович у праці "Нарис історії культури України" одним із перших звернув увагу на те, що свідомим українцем був Олексій Толстой із Розумовських. Толстой пишався, що з того роду, і мав свої способи українізації родичів. Про це писав художник Лев Жемчужников, його племінник: коли він приїхав до Толстого в Україну, той дав йому почитати Шевченка. "І я так був вражений, що став українцем моментально і на все життя", — казав Жемчужников, який потім приятелював із Шевченком. Щобільше, якби не Олексій Толстой, Олександр II не звільнив би Шевченка із заслання. Він товаришував із царем з дитинства і сказав йому прямо: "Ноги моєї тут не буде, якщо не випустиш".

Коли я гостював у МаркадеЖан-Клод Маркаде — французький мистецтвознавець, автор монографії "Малевич", мене вразив один французький філософ. Він сказав, що для нього Микола Бердяєв — український філософ. Тут ідеться не про походження, а саме про філософію. Бердяєв вивчав проблему свободи — а це українська прикмета. Росіяни, які ніколи не мали свободи, займалися іншими питаннями. Все-таки Захід — кваліфікованіший.

"Ми — мурома"

— Як сталося, що Дмитро Горбачов, народжений на Уралі, став одним із найбільших промоутерів українського мистецтва?

— Моя бабушка Марія Гаврилівна казала, що ми — мурома. А батько — Омелян Григорович Горбачов — із Брянщини. Коли мені було 8 років, сім’я переїхала до Києва. Тепер я вже розумію, що тоді масово переселяли росіян сюди, щоби русифікувати Україну. А мільйони українців — у Сибір, де їх русифікували.  Але на кожному кроці я чув українську мову, пісні. Хоча школа була російськомовна й навчання в Київському університеті — переважно також. Але було ще двоє-троє "недобитків", які читали українською. А коли працював у Київському державному музеї українського мистецтва, то почав придивлятися-прислухатися.

— Це була Ваша перша робота?

 — Так, і потрапив я туди випадково, коли мав 21 рік. За освітою я архівіст, але в архівах не було роботи, і мій знайомий підказав, що в музеї звільняється місце екскурсовода. Директор мене взяв, бо я — чоловік і не піду в декрет. Потім вони з’ясували, що мій батько — старий більшовик, і мене призначили головним хранителем. У фондах музею були архіви, і я ними зайнявся. Щороку треба було побувати у 2–3 музеях на практиці, я багато чого надивився. Крім того, я пасивно володію декількома мовами, можу читати. Тоді більшовики дозволили капіталістичні видання: американські, англійські, австрійські. Я відкрив для себе Віктора Пальмова, Олександра Богомазова, Анатоля Петрицького. І почав шкодувати, що на Заході ніхто їх не знає.

Коли я відкрив твори, призначені на списання, то почав їх атрибутувати. Деякі далися дуже просто. Наприклад, твір значився як анонімний. Я дивлюся на фотографію 1920-х років — там експозиція Вадима Меллераукраїнський радянський живописець кубофутурист, конструктивіст, експресіоніст, графік, художник театру, ілюстратор та архітектор; член Асоціації революційного мистецтва України у 1925–1932 роках та Спілки художників України з 1938 року. і якраз та робота, що в музеї на списання. Тепер її експонують на великій виставці українського модернізму в Мадриді.

Олександра Екстер теж анонімна була. А я бачу — геніальна річ! Якраз у той час працював над Петрицьким і мав монографію Якова Туґендгольда 1922 року про Екстер, у якої Петрицький жив, вчився і працював. І от там на фронтисписі — фотографія картини "Міст Севр" — тієї ж, що на списання. Це була моя перша атрибуція.

Над деякими я таки пововтузився. Наприклад, над Лазарем Лисицьким. Бачу: видатна річ, стилістика ніби близька до Екстер, але там наклейка їдишем. А Екстер не читала їдишем. Зрештою, я атрибутував, роботу вже взяли на виставку до Німеччини. Аж раптом з Москви приїхала лисицькознавиця: "Чому ви до нас не зверталися? Він ніколи не був у Києві!". Тут я виклав документи. Саме в Києві Лисицький вперше став малювати абстрактноУ 1918 році Лазар (Ель) Лисицький жив у Києві, де був учасником авангардного об’єднання "Культурліги".

— Ви були в партії?

— Ніколи!

— А тато?

— Тато нічого не казав. Він любив Леніна, а Сталіна ненавидів. Зустрічався і з тим, і з тим. Від спілкування зі Сталіним у нього лишилося гидке враження. Розказував: сидить рябий карло, тобто карлик, а навколо нього: "Товариш Сталін, товариш Сталін". Батько не любив підлабузницьке оточення. Він сидів за Сталіна. Тому все сталінське мені було неприємне.

Я не любив офіціозу. Із комсомолом тягнув до останнього, до 9-го класу. Директор тоді мене викликав і сказав: "Діма, або вступай, або доведеться вигнати". І я вступив. А от в партію — ні. Хоча коли я хотів бути істориком партії, тато сказав, що треба стати партійним.

"Ми ж відкрили Олександра Богомазова"

— Чим у Ви пишаєтеся найбільше у своїй роботі?

— Ті роботи, що на списання, були нещадно порізані, особливо бойчукісти. ПащенкоОлександр Пащенко — графік, професор Київського художнього інституту їх нещадно різав. Я потім питав у нього, чого він так не любив бойчукістів. "А я вчився в Падалки український художник Іван Падалка, учень Михайла Бойчука, професор живопису Київського художнього інституту, теоретик мистецтва, розстріляний у 1937 році., і він не навчив мене малювати академічно", — відповів. Я давав ці роботи реставраторам таємно. Часто хитрував. Якось привіз на реставрацію Соломона Епштайна. Думаю, запишу в основний фонд музею — з’явиться якийсь цензор. Вписав у додатковий науково-допоміжний, куди не потикається ніяка цензура.

Ми ж відкрили Олександра Богомазова. Я носив твори від його дружини Ванди до музею на реставрацію, а потім повертав. Його роботи навіть стояли в моєму кабінеті. Туди приходив колекціонер Борис Свєшніков, який займався Васильківським та Левченком. І десь через пів року він сказав: "Я лівію, мені починає подобатися Богомазов". Так почав купувати в Богомазової твори: там була блискуча колекція, яка перейшла в західні колекції.

— У Вашій біографії записано, що Ви працюєте консультантом на Sotheby’s, Christie’s. Як відбувається така робота?

— І ще на MacDougall’sАукціонний дім, що спеціалізується на російському, українському і східноєвропейському мистецтві.. Одного разу від них звернулися: отримали скульптуру Архипенка від його рідного брата, який теж у Києві народився. Я відповів: він мав тільки одного брата — Євгена Архипенка, міністра Директорії. Перед тим перетелефонував до Львова архівістці Галині Сварник, яка знайшла у Варшавській бібліотеці листування братів Архипенків — з Німеччини до Львова. Тобто не було такого брата! Я і фотографію подивився: ні, не схоже на Архипенка. І скульптуру не дали на аукціон. Вільям Макдуґалл був у мене з дружиною-росіянкою.

На Sotheby’s запросили, коли я був у Парижі в Маркаде: попросили подивитися Богомазова. Абстрактна річ, але не Богомазов. Гроші, правда, не дали, подарували каталог якийсь. А Christie’s до мене зверталися переважно з роботами Богомазова й на мене покликалися. Але інколи вони дають Богомазова, не консультуючись зі мною. Трапляються фальшаки, хоч і дуже високого рівня. Є такий один, а може, вже і нема, який навчився підробляти графіку. Але аукціони до мене давно вже не зверталися.

— Богомазов називав себе українським художником?

— Безумовно! У доповіді на Всеукраїнському з’їзді художників 1918 року, за Скоропадського, Богомазов сказав, що ми маємо свою державу! Так, він був російськомовний. Але одну свою рецензію на виставку АРМУАсоціація революційного мистецтва України. написав українською, такою саморобною. Потім в анкетах писав, що українець.

— Яка Ваша улюблена робота Богомазова?

— "Трамвай. Львівська вулиця в Києві" (1914). Власник Валерій ДудаковРосійський колекціонер каже, що купив її за 9 тисяч рублів, а тепер міг би продати за мільйони. Але ніколи не продасть. Друга робота, якою я зачарований, — "Портрет дочки" (1928) спектрального періоду. А які малюнки у нього!

"Спочатку нищив християн, а потім став чи не головним апостолом Христа"

— Чому розпочалася ця війна й навіщо вона нам?

— Це було неминуче! Я називаю це 400-річною війною. Нищили українську культуру, мову. Столипін колись сказав: "На землях, которые когда-то називались Малороссией, украинского языка не было, нет и быть не может". Так знаєте, хто дав йому по морді? Зеєв-Жаботинський, приятель Петлюри, сіоніст! Він написав, що міста русифіковані, але на передмісті починається українське море — село, яке себе ще покаже. Це було в 1911—1912 роках... А на початку 1918-го вже Муравйов і його матросня ходили Києвом і співали: Эх, яблочко, цвета красного, что Украине конец — дело ясное.

Голодомор — також винищення українців. Тепер вони знову "українське питання" хочуть розв’язати.

— Якийсь позитив можливо виокремити?

— Тепер москвофільство, яке завше існувало в Україні, вивітрилося. Росіяни налаштували проти себе всю націю. Хоча тенденція була нормальна. Мій знайомий україніст-німець Вільфрід Їльге вивчав Донбас і 1990 року провів там опитування "Як ви себе ідентифікуєте?". На першому місці були радянські люди, на другому — донецькі, на третьому — українці. Через 10 років: на першому — українці, на другому — донецькі, на третьому — радянські. Останні вже відмирали.

— І все ж війна найбільше українізувала українців і викликала закордонний інтерес до України.

— Для мене радість невимовна — це виставка українського модернізму в мадридському музеї Тіссена. Головний куратор — Костя Акінша. Свого часу він був неприхильний до України, а тепер — великий шанувальник. Акінша — киянин. Працював у Музеї Ханенків. Переїхав до Німеччини, потім до Іспанії. Став знаменитим зокрема тому, що виказав державні таємниці: що частина Дрезденської галереї схована в Музеї Ханенків.

Я вважаю нормальним, що тепер він став великим прихильником українського мистецтва. Є така біблійна історія як Савло став Павлом: спочатку нищив християн, а потім став чи не головним апостолом Христа. Коли розпався Союз, наші викладачі в ІнститутіЙдеться про Київський національний університет театру, кіно і телебачення імені І. К. Карпенка-Карого, де працював Горбачов, всі партійці, були страшенно дезорієнтовані. Я бачив, як вони мучаться, і вирішив їх виручити цією історією про Павла.