"Ми боїмося Третьої світової, але, мені здається, вона фактично вже почалася", — історик Владислав Верстюк

В окупації час зупинився 

— Чи чекали Ви початку війни?

— Весь кінець попереднього року та початок цього минули в суцільному потоці рефлексій: наважиться Росія на повномасштабне вторгнення і війну чи ні. Я професійно досліджую історію 1917—1921 років, а це час, коли відбулося кілька російсько-українських воєн, тому в думках виринав невтішний сценарій. Водночас не хотілося вірити, що у ХХІ столітті в центрі Європи таке можливе… Війна з Росією фактично триває від 2014 року. Але ми на решті території України, де не вибухало й не горіло, сприймали її досить відсторонено. Нам настільки міцно насадили міт про  дружбу народів, що всі ми частково жили ілюзією: із сусідкою можна домовитися. У цьому нас запевняла й нова українська влада. Однак виявилося, що це не так.   

— Де Вас застала звістка про про повномасштабне вторгнення?

— Я народився в Гостомелі, там живу останні два роки й саме там уранці 24 лютого почув перші вибухи. Приблизно об 11:00 над дахом нашого будинку одні за одними пролетіли десятки вертольотів у напрямку Аеропорту "Антонов", що на околиці міста. Уже через 20 хвилин було чутно стрілянину та вибухи. Того ж дня вулицями почали їздити військові, нам тоді ще було важко зрозуміти: чи це наші, чи вороги. Бої розгорілися не на жарт.

Ми відсиділи в Гостомелі під канонадою три доби. Син, який живе у Ворзелі, без кінця дзвонив, переконував, що там тихіше і треба їхати до нього: "Якщо ви сьогодні не виберитеся, то вас там і похоронять". Після цих слів я, дружина і тесть, якому майже 90 років, похапцем сіли в машину й поїхали. Лише пізніше я подумав, що над нами хтось тримав парасольку, бо ми проїхали непомітно, ніхто не стріляв, ніхто нас не зупиняв, хоч на дорозі до Бучі стояли розбиті російські БТРи. За 25 хвилин ми добралися до Ворзеля цілими й неушкодженими, але без запасів харчів і одягу, про які не подумали в стресі. Це була стратегічна помилка. Магазини спорожніли, їх замкнули. Гроші перетворилися на звичайні папірці. Кілька днів Ворзель залишався сірою зоною, куди росіяни ще не зайшли, а наших не було видно. Лише гриміли вибухи й палахкотіли пожежі над гостомельським летовищем, щось відбувалося на Житомирській трасі та на Варшавській.

— Яким  був Ваш побут під час окупації?

— На другий-третій день після того, як ми приїхали до Ворзеля, зникла електрика, згодом — газ, потім не стало води. Початок березня, на вулиці — мінус 10, у будинку — плюс 5.  У холоді, окрім дорослих, опинилося двоє малих онуків. Грілися ми в підвалі — там була груба. Палити її, пиляти дрова — це стало моїм головним обов’язком, який забирав купу часу та вимагав постійних фізичних зусиль. Війна майже одразу перекваліфікувала професора на кочегара. Правда, фізична робота відволікала від розпачу, від нерозуміння, як у перший день війни росіяни змогли опинитися під самим Києвом.  

Люди одні одним допомагали: хтось виїхав — дзвонить сину, що залишилася картопля в погребі, а в холодильнику якісь харчі, — піди забери. Коли ворожий снаряд розбив продовольчу базу — роздали продукти, що вціліли. Під час біди проявився колективізм. І це додавало оптимізму, я розумів, що нас так просто не взяти голими руками.  

Життєзабезпечення займало чи не увесь день, але рука тягнулася до паперу. Оскільки я все життя пишу, то почав вести щоденник. "Думки з підвалу" — це думки з темряви, у яку стрімко занурювався світ.

— Що видалося найважчим у той період?

— Коли окупанти зайшли, у Ворзелі стало зовсім погано, бо комунікацій не було, на вулицю стало небезпечно виходити. Траплялися випадки, коли хтось не витримував і самотужки намагався виїхати, машини та людей просто розстрілювали. Всі магазини були розграбовані. Бувало, що на день залишалося по картоплині. Я схуд на 5—6 кілограмів, це був єдиний позитивний момент, бо до війни схуднути не вдавалося. Але найгірше — інформаційний голод, майже цілковите незнання ситуації поза парканом. Інтернет відсутній, телефон розряджений, мобільного зв’язку нема, у вільну хвилину намагався щось читати на далекі від війни теми.

Окупація — це життя в стресі. Якщо до війни дні мигтіли, тижні летіли, роки пробігали, то в окупації час зупинився. Фактично нічого не відбувається, ти чуєш нескінченні вибухи, постріли. Були поодинокі контакти з окупантами, вони їздили дорогою, ходили з автоматами. Одного разу навіть залізли у двір, з’ясовували стосунки, але, слава Богу, для нас це закінчилося добре. Коли з’являвся зв’язок, то від знайомих дізнавалися жахливі речі.

Фізично було важко, бо голодно й холодно. Але морально було ще гірше. Зважаючи на мій фах, я мав багато знайомих з Росії, але після 2014 року фактично всі вони зникли з горизонту, ніхто з них не подзвонив і не попросив вибачення. І це було дуже неприємно. От такий момент істини: між ними й нами —  провалля, і вже ніякою "дружбою народів" заповнити його не вдасться.

Вціліла бібліотека та люди

— Чи знали Ви, що тоді відбувалося в Гостомелі? Ваш будинок вцілів?

— Телефони всіх знайомих у Гостомелі мовчали. Іноді в мене були пориви піти туди подивитися, це 10 кілометрів від Ворзеля, але щось зупиняло, і це добре, бо наслідки могли бути сумними. Вже пізніше я дізнався, що окупанти зайшли в наш будинок, повиносили все, що можна було: одяг, взуття, побутову техніку. Найбільше переживав за бібліотеку, яку збирав десятиліттями, тисяч п'ять книжок, спеціальна історична література, рідкісні діаспорні видання, які привіз з Канади й Америки, і сімейний фотоархів.  Орки порозкидали книжки, очевидно, щось шукали, але, на щастя, більшість видань вціліло, фотографії сімейні залишилися. У нашому будинку розбили паркан, повибивали двері, вікна, але стіни цілі. І так майже в усіх сусідів у нашому районі, тоді як околиці Гостомеля — в руїнах.

— Як Вам і Вашим рідним вдалося  вибралися з Ворзеля?

— Три тижні ми відбули у Ворзелі, дві спроби вибратися до Києва через "зелений коридор" не вдалися. Харчі закінчувалися, холод, голод, вороги ходять навколо — треба було вибиратися. Із третього разу ми таки змогли виїхати.

Біля санаторію "Україна" зібралась велика кількість людей і машин. Із Ворзеля рушила довжелезна колона: з десяток автобусів, кілька десятків машин. Треба було проїхати через ворожі блокпости, на щастя, кожну машину не перевіряли. До себе в авто ми взяли чоловіка з Бучі, який прийшов у Ворзель пішки із собакою: він розповідав, як там чеченці брутально поводились і дуже переживав, щоби їх не було на блокпосту. Син їхав мікроавтобусом, його зупинили, але нічого не знайшли. В автобусі були також сусіди із собаками. Наголошу на цій обставині: люди рятували не лише себе, а й своїх тварин. 

Відчуття, коли ми під’їхали на наш блокпост із синьо-жовтим прапором, певно, буду пам’ятати до кінця життя. Ми виїхали приблизно о 10:00, до Києва дісталися десь о 20:00, хоча від Ворзеля до Києва менше 30 кілометрів. Місто зустріло нас блокпостами та безлюдними вулицями, але це була наша столиця. 

Можливий "двірцевий переворот" у Росії

— Ви дослідник періоду Української революції. Як теперішні події перегукуються із подіями сторічної давнини?

— Однією з підвалин Української революції 1917—1921 років була боротьба за українську державність, насамперед боротьба з Росією, яка, чи то біла, чи то червона, трактувала Україну як власну територію, а народ — як меншовартісну гілку єдиного російського народу. Тому українці зі зброєю в руках доводити своє право на незалежність. Тоді відбулося кілька російсько-українських воєн. На жаль, вони не були успішними для українців. 

Пишучи про події 1917—1918 років, я часто використовував щоденник Софії Грохольської із графського роду Замойських, дружини графа Тадеуша Грохольського. Вона описала, як наприкінці 1917 року їхній будинок у Стрижавці біля Вінниці більшовики пограбували і спалили, а члени родини зазнали численних переслідувань. Року 1919 Грохольські залишили Україну й виїхали до Варшави. Я ніколи не думав, що й мені доведеться пережити щось подібне. З’явився новий досвід. Одна річ, коли історик читає документ й інтерпретує його в тиші кабінету. Інша — коли переживаєш подібне, то значно гостріше і глибше сприймаєш страждання, які людина описує у щоденнику.  

— На Вашу думку, чи можливий нині переворот у Росії, як це було 1917 року?

— Гадаю, найімовірнішим є "двірцевий переворот", навряд чи можлива масштабна революція. Проте на початку 1917 року ніхто не міг передбачити близького падіння самодержавства. Але це сталося, царська імперія розвалилась. Однак тоді були інші обставини. Росія від 1914-го до 1917 року пережила Першу світову війну, у яку були втягнуті мільйони людей, і країна виснажилась до краю. Нині ж війну відчуває лише Україна, до Росії поки що нічого не прилітає. Народ, отруєний пропагандою і в своїй основі імперський, підтримує війну. Лише одиниці засуджують її, але й вони не консолідовані, не є політичною силою, що могла би вплинути на розвиток подій. 

Розмірковуючи над революцією 1917 року в Росії, відомий історик і перший президент відновленої Чехословацької держави Томаш Масарик дуже слушно зазначив, що росіяни спромоглися скинути царя, але їм не вдалося знищити царизму в собі. Схоже, ця думка актуальна і сьогодні. Можливо, успіхи української армії і поразки російської щось змінять. Росіяни, якщо хочуть жити в цивілізованому, демократичному світі, мусять провести глибинну роботу над своєю колективною свідомістю, позбутись імперіалізму, шукати якісь нові підстави та цінності для своєї ідентичности.

— Україна тоді протистояла Москві три роки. Які шанси маємо тепер, зважаючи на історичну перспективу?

— Ми любимо свободу, це головна наша цінність, ми за неї боремося, на відміну від росіян, які або покірно схиляють голову перед владою, переконуючи самих себе, що вони на владу вплинути не можуть, або активно її підтримують. Безумовно, і українці мають багато нерозв’язаних, проблем, скажімо, комплекс меншовартости. Сподіваюсь, що сучасна війна для багатьох стала приводом задуматись над своїм місцем у світі, навчитися пишатися Україною.

Мені як історику зрозуміло, що війна повинна бути довойованою: або виграною, або програною. У 1917—1921 роках відбулося чотири російсько-українські війни. Як тільки одна війна закінчувалася нічим, то через якийсь час Росія розпочинала іншу її фазу, аж поки Україна не була виснажена й окупована. Якщо тепер ми підпишемо якісь домовленості з Росією, зафіксуємо якийсь статус-кво, хоча б і на 23 лютого, то через кілька років треба буде чекати наступного потрясіння.

Безумовно, Україні потрібна міжнародна підтримка. І добре, що сьогодні вона така одностайна. Весь демократичний світ на нашому боці. Сто років тому цього не було. На початку 1918 року УНР уклала Берестейський мирний договір із Четверним союзом, і тоді німецько-австрійські війська допомогли відкинути росіян із території України. Але проблема полягала в тому, що Четверний союз програв Першу світову війну. Як тільки це сталося, Росія розпочала нову війну з Україною. Натомість Антанта, яка перемогла у Світовій війні, не побачила України на повоєнній мапі Європи і фактично віддала її на відкуп більшовикам. Це була стратегічна помилка Заходу. 

На жаль, по Першій світовій війні більшовизм не був подоланий, він не привів до перемоги комунізму, а натомість дав новий шанс російсько-совєтському імперіалізмові, а також підштовхнув до появи фашизму й нацизму, відтак — до Другої світової війни. Тепер ми боїмося Третьої світової, але, мені здається, фактично вона вже почалася. Тому повинна бути довойованою. Зло важливо знищити остаточно.