«Комуністи скопіювали вчення Ісуса. Тільки замість знака "плюс" поставили "мінус"»

— Ваш батько був православним священником. Чи спілкувалися Ви з ним про комуністичний режим?

— У церкві, де служив батько, завжди було багато людей. У його проповідях релігійні теми часто переходили в моральні, суспільні й навіть політичні. Я була замалою, щоб розуміти зміст тих виступів. Але пам’ятаю людей, які виходили з храму стривоженими та замисленими. Коли мені було приблизно 12 років, батько сказав приголомшливі слова: "Якби комуністи вірили в Бога, той би був комуністом. Бо вони не чинили би злочинів".

Пізніше я намагалася пояснити собі той сильний, майже магічний вплив комуністичних ідей на західних мислителів у XX столітті. Комуністи скопіювали вчення Ісуса. Тільки замість знака "плюс" поставили "мінус", замінивши любов ненавистю. Сутність їхнього життєвого укладу можна підсумувати так: ненавидь свого сусіда, як самого себе. Комунізм активно боровся із християнством, щоб приховати очевидне — він дістався людських душ. І зробив це, ідучи вже тисячоліттями протоптаною стежкою. Слова мого батька проявили цю мандрівку.

— Формально Ви були "донькою ворога народу". Наскільки по-іншому могло би скластися Ваше життя без цього статусу?

— Біля дверей нашого помешкання завжди стояла валіза з теплими речами — на випадок, якщо тата заарештують. Такі самі валізи були в оселях друзів нашої сім’ї. Однак я не думала, що цей факт якось вплине на мою долю. До 9 років. Тоді нам у школі сказали: усіх, хто має хороші оцінки, приймуть у піонери. Але я вчилася найкраще — і піонеркою не стала. Ніколи я не відчувала несправедливости сильніше, ніж тоді.

Знала, що доки тато в тюрмі, я не зможу нічого публікувати. Свої перші вірші надіслала в редакцію під псевдонімом, який використовую досі. Бландяна — це дитяче прізвисько, утворене від назви рідного села матері, яке римувалось з іменем Ана. Вірші надрукували. Але майже одразу всі часописи країни отримали сповіщення: під іменем Ана Бландяна переховується "донька ворога народу".

Наступні чотири роки — найскладніший період життя. Мене не публікували, я не змогла вступити до університету. Однак румунський комунізм не був послідовним. Року 1964 настало відносне потепління. Я видала кілька книжок, мене почали перекладати за кордоном. Втім після візиту Ніколае та Єлени Чаушеску до Китаю і Північної Кореї 1971 року все почало тьмяніти. Режим знову заборонив мене видавати — це тривало аж до 22 грудня 1989 року, дня падіння Чаушеску.

— Як Вам вдавалося не обмежувати себе у творчості?

– Я боролась проти цензури все життя. У кращі часи це було щось схоже на кориду. Знала, що чудовисько може мене вбити, але водночас є менш розумним, ніж я. Мені вдавалося раз за разом викручуватись й ошукувати його. По-справжньому ж боялася лише внутрішньої цензури. Це могло закінчитись тим, що я не писала б лише тому, що наперед знала — ці тексти не опублікують. Я не хотіла обмежувати себе замість зберігати себе справжню. Усе більше моїх колег здавались перед системою. І мене скував страх: а якщо і я піддамся?

Якраз тоді мене заборонили друкувати утретє. Навпроти мого дому постійно стояла автівка з наглядачем, влада поширювала чутки, був тиск, погрози. Тоді я почала писати роман "Шухляда оплесків". Писала без надій на публікацію. Наче він матиме життя — якщо взагалі матиме — лише після моєї смерти. Цей проєкт незалежности від цензури, ця свобода письма стала надзвичайним джерелом підтримки. Мені простіше було переживати зло, яке стало сировиною для моєї роботи. Перший переклад роману, виданий у Німеччині 1992 року мав підзаголовок "Книжка, що врятувала моє життя".

— Коли Ви вирішили створити Меморіал пам’яті жертв комунізму, минуло лише кілька років після падіння режиму. Мабуть, на той момент ще не було потреби нагадувати людям про це життя.

— Комунізм був надзвичайно закритим суспільством — сповненим секретів, які ретельно охороняли. Реальну силу репресій знали тільки жертви. Але навіть їм не був відомий розмах. Кожна кімнатка в Сигетському меморіалі представляє реальність, яку треба було спершу виявити, а вже тоді показати — навіть сучасникам описаних подій.

Після майже 30 років боротьби й залучености в політичні та громадські справи я виявила, наскільки мало змінились мислення і реальність. Усе треба було починати наново — тільки ґрунтовніше, із відновлення колективної пам’яті. Один філософ сказав, що жити — означає дивитись у майбутнє. Але щоб розуміти, у чому саме ти зараз живеш, треба озирнутись назад. Ми створювали Меморіал, щоб показати, наскільки наше теперішнє життя є наслідком минулого. І як залишки цього минулого не дають нам рухатися вперед.

— Як вимірювати ефективність таких інституцій? Що допомагає Вам зрозуміти — зроблено саме те, що треба було зробити?

— На початках ми не мали райдужних ілюзій. Перші кілька років люди працювали без зарплат. Підтримка Ради Європи була престижною, але цілковито абстрактною. Урядові газети запевняли, що ми "продали страждання румун". Досліджень цієї теми не було — історики, які не бажали брехати, спеціалізувались на античній чи середньовічній історії. Сьогодні сигетський Меморіал — і музей, і дослідницька установа, і визнана школа, до якої приїжджають вчені з усього світу. Але найважливіше, що в пікові періоди — від середини весни до середини осени — перед входом стоять черги з сотень відвідувачів. Меморіал довів свою ефективність переконливіше, ніж ми могли мріяти.

— Відчували протидію?

— Представникам політичного класу, який прийшов до влади після комунізму, був невигідний будь-який аналіз минулого. Ці люди нерідко були навіть фізично пов’язані з цими злочинами через своїх батьків. Це пояснює, чому держава аж до 2009 року вперто залишала закритими архіви. Ми переживали наклепи, влада намагалась нас не помічати — відбувалось усе, щоби знищити наш вплив. А коли це не вдалося, ті самі політики почали відвідувати музей у рамках своїх передвиборчих кампаній. Спостерігати за цим було захопливо й огидно водночас. Вони не змогли знищити Меморіалу і тепер намагаються використати його як відбілювач свого минулого.

— В Україні досі відчувається пострадянська травма суспільства. У Росії чи Білорусі ситуація ще гірша. Що варто зробити після формальної відмови від ідеологічного терору й державного рабства?

— Найпростішою відповіддю була б така: має відійти останнє покоління тих, кому випало жити за комунізму. Але якщо свідки помруть, не передавши молоді правди про той період, то не лише ця правда зникне. Молодь потрапить у вільний світ без антитіл до його вірусів. Немає нічого сумнішого й більш демотивуючого, ніж коли вихованих диктатурою опортуністів замінюють опортуністи, сформовані культом політкоректности, цієї внутрішньої цензури свободи. Не кажучи про те, що неуважність до викликаних комунізмом страждань залишить майбутні покоління без контраргументів і захисту перед спробами цього ладу постати з власного попелу.

— Які інші історії Ви розповіли б людям у форматі музею? Що могло би зробити румунське суспільство — та інші суспільства чи людство загалом — кращим?

— Музеї та меморіали майбутнього, які з’являться в Європі після COVID-19, будуть присвячені стражданням від непомітного й невідомого злочинця. Він здатний не тільки спричинити чималу кількість людських жертв, а й поставити під питання недавні принципи, на яких ґрунтувався розвиток світу: глобалізм, скасування кордонів, багатокультурність. Сподіваюсь, коли ця кара виснажить сама себе, людство буде спроможне на більш самокритичний і мудрий аналіз, ніж той, який був після падіння комунізму.