Ґжеґож Ґауден: “На початку ХХ століття антисемітизм став елементом польської самоідентифікації”

– Пане Ґжеґоже, про крах яких саме ілюзій йдеться у Вашій книзі? І чи можемо говорити, що поляки — народ толерантний?

– Книга руйнує багато ілюзій, і насамперед — моїх. Виявилось неправдою, що у Львові в абсолютній гармонії жили різні народи. Це крах ілюзій для євреїв, яким імпонувала польська культура і які виховували своїх дітей патріотами Польщі. Це зміна сприйняття подій 1918 року для багатьох поляків. Мої читачі мали враження, що їх позбавили непотрібної, а може, і зручної омани про тогочасний Львів, Польщу та минуле загалом.

Правда в тому, що поляки на початку ХХ століття не були толерантними людьми. І про це потрібно чесно сказати. Тоді панував національний егоїзм і одним із його крайніх проявів були саме єврейські погроми. Події, які відбулися наприкінці ХІХ — на початку ХХ століть — передусім політичний продукт. Поляків переконували, що вони повинні бути народом панів. Із такого кута зору складно бути толерантними та визнавати права людей інших національностей.

– Чи можемо сказати, що антисемітизм тоді був певною національною настановою для поляків?

– У польсько-єврейських стосунках траплялися різні випадки. Зрештою, у польській мові є слово tumult, яке використовували на означення єврейських погромів ще від часів Середньовіччя. Однак питання участі поляків у погромах доволі складне, оскільки з кінця XVIII століття Польща не була незалежною державою. А політика завойовників завжди призводить до загострення внутрішніх конфліктів — divide et impera (розділяй і володарюй). Та із розвитком націоналізму на початку ХХ століття єврейські погроми драматично поширювались.

Значну роль у розпалюванні ворожнечі відігравала націоналістична преса, де євреїв представляли деморалізаторами та багатіями, які отримали свої статки, наживаючись на поляках. За підтримки польського Костелу, однієї з головних інституцій, які формували польську самоідентичність, виходили книги, у яких писали, що євреї — це найзапекліші вороги спокою. Тобто духовенство трактувало євреїв як ворогів християнства та католицизму.

Це був цілий політичний процес, процес формування нового польського суспільства, яке легко піддавалося впливам, особливо з боку націоналістичних партій. Суспільство, у якому переважали антиєврейські, а згодом і антиукраїнські настрої. Саме тоді антисемітизм став елементом польської самоідентифікації. Тобто, якщо я є поляком, я a priori є антисемітом. Євреї стали головним ворогом поляків, внутрішнім ворогом, який діє зсередини. На жаль, ця отрута доволі міцно вкоренилася.

– Наскільки ця ситуація змінилась?

– Сьогодні у Польщі ці настрої не зникли. І це не лише моя думка. Антисемітизмом просякнуте телебачення, він витає у владних колах. Якщо політики дозволяють собі висловлювання на кшталт, що поляк мусить бути католиком, відповідно антиєврейські настрої мають добрий ґрунт для зростання.

З одного боку, маємо справу із радикально налаштованими націоналістами, для яких антисемітизм — це життєва позиція. З іншого — з політиками, які доволі цинічно звертаються до цінностей, які, на їхню думку, поділяє більшість поляків. Тоді антисемітизм стає інструментом для досягнення перемоги на виборах, не більше. Функціонує механізм політичної демагогії і такий популізм, на жаль, у Польщі почувається дуже добре.

– На час погрому влада у Львові була зосереджена в руках поляків. Чи могли польські еліти та й загалом львів’яни вплинути на цю ситуацію?

– Працюючи в архівах, знайшов згадки про декілька випадків, коли люди хотіли допомогти жертвам погромів. Однак це були поодинокі епізоди, публічного спротиву з боку львівських польських еліт я не знайшов. Цю трагедію не висвітлювала місцева преса, її не виносили на порядок денний засідань міської влади і з часом вона просто зникла з пам’яті.

Мешканцям Львова простіше було думати, що це не єврейський погром, який здійснило польське військо, а безчинства дезертирів та розбійників. Процес забування тривав цілий міжвоєнний період, а згодом події Другої світової війни остаточно затерли пам’ять про львівський погром. Властиво до сьогодні ніхто з польських істориків чи журналістів не відважився назвати події 22—23 листопада 1918 року у Львові погромом. Ніхто не наважувався відверто сказати, що це польські військові нападали на беззбройних людей, і що все це відбувалось на очах елегантно одягнутих панів та пань у капелюшках.

– Погром почався з нападу на магазин Zipper, розташований у центрі Львова, біля Ратуші. Можемо говорити, що напад на цей магазин легалізував наступні дії?

– Із нападу на магазин Zipperпогром розпочався, якщо можна так сказати, офіційно. Польські військові розгромили магазин у самому центрі міста, під боком у місцевої влади, біля Ратуші, і не отримали жодного спротиву чи кари. Усе відбувалось на очах поручика Абрахама, який навіть не намагався утримати своїх солдатів. Відповідно нападники сприйняли це як заохочення, як право на кривду, як можливість помститися євреям за те, що вони не стали на їхній бік. Своєрідна кара за те, що під час українсько-польських боїв євреї зберігали нейтралітет.

– Що про цей погром писала тогочасна львівська та світова преса?

– Львівська преса нічого не писала про погром. У газетах можна знайти згадки про пожежі чи напади, які відбувались у єврейській дільниці. Утім ці випадки не пов’язували в один ланцюжок і не називали погромом. Писали про те, що грабували та ґвалтували злочинці, яких випустили з тюрем, та дезертири австрійської армії, а не польські військовики.

Перша велика публікація “Погром у Львові і хаос у Польщі (від наших кореспондентів)” вийшла у віденській газеті Neue freie presse. У ній описано злочини погрому, навіть наведено перелік знищених магазинів. Щоправда, кількість жертв погрому була значно завищеною — від 2 500 до 3 000 вбитих євреїв. Саме з цієї публікації світ довідався про злочини у Львові, і влада Польщі почала нервуватись. У Парижі тривала мирна конференція, і звістка про безчинства під час погрому могли мати для Польщі доволі негативні наслідки.

– Якою була реакція польського уряду на погром?

– До Львова приїжджали дві урядові комісії з Варшави. Перша комісія працювала наприкінці листопада — на початку грудня 1918 року. У рапорті підтвердили, що були вбиті (щоправда, кількість жертв була заниженою) та поранені, а також те, що польські солдати ґвалтували жінок та грабували майно. Проте цей звіт побачив світ у невеликому часописі Польської академії наук аж 1984 року.

У січні 1919 року до Львова приїхала друга Надзвичайна урядова слідча комісія, головою якої призначили суддю Найвищого суду Зиґмунта Римовича. Рапорт тоді також не опублікували, а його частини я знайшов у львівських архівах.

У зв’язку з львівським погромом, міжнародна ситуація навколо Польщі ставала вкрай неприємною, і уряд прийняв рішення запросити закордонну комісію. Це був розсудливий крок: дипломати Паризької мирної конференції погодились почекати висновків. У закордонних звітах вказано, що впродовж погромів, які здійснювали польські солдати, загинуло приблизно 300 євреїв. Ця цифра виявилась набагато меншою, ніж зазначала світова преса.

– В одному з інтерв’ю Ви згадуєте про Владислава Фельдштайна, який у 1915 році говорив про те, що євреї почуватимуться добре у вільній Польщі. Як склалась його доля під час погрому у Львові?

– Коли підпалили синагогу, Владислав Фельдштайн звернувся до капітана Чеслава Мончинського, коменданта польських збройних сил у Львові, по допомогу. Втім Мончинський навіть не хотів його слухати й фактично випровадив за двері. Це була гірка драма для Фельдштайна, який виховував двох синів патріотами Польщі. Старший син воював у легіонах Пілсудського, а молодший 1919-го загинув на фронті — бився у складі польського війська проти українського. Обидва прийняли католицизм. Владислав із дружиною згодом також охрестились — хотіли бути похованими поруч із сином на Личаківському цвинтарі у Львові. Подружжя навіть змінило своє прізвище з Фельдштайн на Фельштин. За іронією долі старший син Фельдштайна перейшов на крайні антисемітські позиції. Він намагався за будь-яку ціну сподобатись польським націоналістам. Навіть написав наповнений фальшивими обвинуваченнями лист-послання до євреїв, який опублікував в одній із львівських газет.

– Багато євреїв виховували своїх дітей патріотами Польщі. Як можна пояснити цей феномен?

– Прості євреї не мали жодної політичної заангажованості, були людьми релігійними, ходили до синагоги. Мені видається, що єврейські еліти були більше пропольськими, ніж проукраїнськими. Родина Фельдштайнів — не виняток, у ті часи багато єврейських сімей були патріотами Польщі, сподівались кращого життя для себе та дітей. Вони, мабуть, відчували страшну гіркоту, оскільки поляки їх сприймали як людей нижчої категорії.

У книжці цитую листа, якого написав єврей із асимільованої родини. Він пише про те, що євреям було ближче до Польщі, ніж до України, але вони не могли стати поляками через антисемітизм польського суспільства. Через цей факт зберігали нейтралітет і не йшли воювати на боці поляків проти українців. До українців іти не надто хотіли, а до поляків — не могли.

– Якою була реакція на Вашу книгу? Чи викликала вона інтерес у польських істориків?

– У моїй книзі зібрані достовірні документи та перевірені факти — підняти з неї полеміку доволі складно. Зрештою, усі джерела перелічив у книзі і сподіваюсь, що вони стануть основою для детальних історичних досліджень на цю тему. Річ у тім, що про тогочасні події у Польщі говорять мало. Щоб писати про єврейський погром, мені довелось торкнутись міфу оборони Львова польськими військовими. Деконструювати міф про подію, яка належить до пантеону найважливіших в історії Польщі, яку творили мало не святі люди. Виявилось, що ті “святі люди” пішли вбивати та грабувати євреїв. Довелось спростувати легенду про те, що все місто воювало проти українських військових відділів.

Містяни не хотіли воювати. Син Фельдштайна писав, що основою польського контингенту серед львів’ян були батяри — тобто кримінальний елемент.

– Чому важливо згадувати про події того часу?

– Коли шукав інформацію про погром 1918 року, вирішив, що мій обов’язок — поділитись знайденими фактами з оточенням. Моя книга — про наслідки ненависті. Книга про злочин, який є результатом націоналістичної ідеології, яка спирається на ненависть до інших етнічних чи релігійних груп населення. Книга як застереження проти політичних гасел, які розпалюють ворожнечу та призводять до погромів. Звичайно, книги не змінюють світу, але якщо читачі побачать у моїй книзі пересторогу перед ненавистю як політичним інструментом — мені цього вистачить.