“В'язні пішли на солдатів голіруч”. 94-річний Ярослав Когут про участь в Норильському повстанні

Зона п'ятого табору прилягала одним своїм кутом до робочої зони цегельного заводу, де працювали жінки з шостого. У тому ж куті робочої жіночої зони були дротяні ворота, через які зечок вводили у зону і виводили з неї. 

В'язні з п'ятого табору сказали прибулим з Медвежки неофіційна назва рудника "Медвежий Ручей" в Норильському виправно-трудовому таборі, що ті матимуть можливість подивитись на дівчат-каторжанок, коли вони будуть іти з об'єкта до воріт і їх конвойні випускатимуть через них. При такій нагоді можна й перекинутись словами, зустріти знайомих чи землячок. 

Хлопці вийшли з бараку, стали гуртом. Дівчата підійшли до “запретки” від рос. "запретная зона", розчищена смуга землі шириною 3-6 метрів, як правило огороджена колючим дротом, охоронялась озброєними вартовими зі свого боку. Град запитань повис у повітрі з обох боків: хто є з такого району чи села. Перекликалися голосно, так, що треба було добре прислуховуватись, щоб відповісти одне одному. 

Конвоїри, що мали приймати тих рабинь, шаленіли і на весь голос кричали до приетапованих в'язнів, щоб ті заходили у барак. Оскільки всі були від “запретки” на дозволеній віддалі, то й не думали заходити. 

Особливо не сподобалась сержантові – начальникові конвою – поведінка в'язнів у п'ятій зоні, що прибули з Медвежки. Нараз він, як тримав автомат на ремені на грудях, рвучко пустив його цівкою додолу і пустив дві серії куль одна за одною. 

Кров почала стікати на цементовану долівку, а відтак на сходи. Ранених (декотрих смертельно) відразу занесли у загальну зону в лазарет.

Приетаповані в’язні з Медвежки вийшли з карантинного барака в загальну зону. Начальство з багатьма наглядачами зайшло в табірну зону зразу після події. Пробували в'язнів загнати в бараки, але на них ніхто не звертав уваги. Ті, що працювали у нічну зміну, на “розвод” не вийшли, незважаючи на погрози.

Дехто з росіян підходив до гурту людей і говорив не піддаватись на провокації, виходити на роботу, бо всіх перестріляють. Їх примусили припинити таку агітацію. В'язні з денної зміни не повернулись у табір.  

З вахти оголосили, щоб ті “заключонниє”, які прибули з Медвежки, покинули загальну зону і зайшли у карантинний барак. Звичайно, ніхто й не думав виконувати наказ. Тоді наглядачі пробували кожного в’язня, що мав номер з серійною літерою “Ф”, запровадити у згадане приміщення. Їм і цього не вдалось зробити, бо перешкодили в'язні.

Так почався бунт у Норильську 23 травня 1953 року з ОЛПу №5 від етапу, що пригнали з Медвежки. 

Наступного дня ніхто не виходив на роботу, оскільки в’язні цієї зміни залишились на об'єкті. З четвертого табору не вивели також, бо перша зміна залишилась з в'язнями п’ятого табору. Жінки шостого теж не вийшли. У наступні дні до опору приєднались Медвежка і Каєркан лагерний пункт в Норильському виправно-трудовому таборі, тепер район міста Норильська. Зв'язок між в’язнями з робочої зони і табором був налагоджений через вільних людей, що доставляли продукти. 

На вимогу начальника табору виходити на роботу, в’язні поставили свої вимоги: Викликайте комісію з Москви, хай вона оцінить ваші дії. На третій день відчинилась брама біля вахти, у зону табору вкотився автомобіль ЗІМ. Генерал Семйонов вийшов з шикарного чорного автомобіля і безцеремонно зайшов у барак. 

– Работать будєтє ілі нєт?!, – представився як начальник Берлагу, тобто усіх таборів, що знаходяться на Таймирі.

– Поки не приїде комісія з Москви, на роботу не підемо, – відповів котрийсь з в'язнів. 

– Я здєсь ат трідцать сєдьмого года і нікакой камісії здєсь нє било по такому поводу, нє било в етом надобності, так же как і в данноє время. На работу ви пайдьотє, а в протівном случає…, – тут він зробив довгу паузу, – у мєня пуль хватіт на вас!

В'язні замовкли на якусь мить у подиві від такої відвертості “бога” Таймиру. Нараз кілька голосів з нар порушили цю гробову тишу: Пьос! Мразь!

Генерал моментально збілів, як крейда, нервово піднявся з табуретки, яка тут же перекинулась. Ще хотів погрозити, але град слів: “підер”, “стєрва”, “мразь”, “сатрап” й інші вишукані та удосконалені в таборах епітети полились на нього. Йому нічого не залишалось, як покинути “гостинне” для нього помешкання.

Зустріч з генералом при такій “дипломатичній” кінцівці не віщувала нічого доброго, однак в’язні були у доброму настрої і не відчували жодного страху. 

Після відвідин Семйонова пайок зменшили. Почались голодні дні, хоч вони і так ніколи ситими не були.

На сьомий день опору, близько 10-ї години вечора, солдати у новенькій уніформі з голубими пагонами, обступили табір. Стали кільцем при “запретці”, автомати направили цівками у зону. Сюди ж підійшли солдати МВС з офіцерами. Вони перетяли дріт кліщами у “запретці”, зробивши таким чином, прохід у зону. Мета такої операції відома: силою розділити зону спершу на дві частини, а далі по бараках. І таким чином маленьку кількість в'язнів буде легко приборкати. 

Офіцери почали заходити з обох боків зони до середини табору. Відчинились ворота біля вахти і один за одним у зону в'їхали три пожежні автомобілі. Розкачали пожежні рукави, приготувались пустити воду на людей. 

В’язні пішли на солдатів голіруч, сміло і вперто, незважаючи, що окремі офіцери почали стріляти з револьверів. Під натиском в’язнів солдати почали відступати без команди офіцерів. В той самий час пожежникам дали команду “палєвать”! Не встигла ще вода вийти із заповнених рукавів, як в’язні їх поперетинали. Інші кинулись до машини хто з чим: цеглою, каменем. Пожежники вскакували в авта, інші побігли на вахту і вибрались без команди. Військових теж відтиснули у приготовлені ними проходи, інших у вахтові ворота. Браму зачинили. Посилений конвой залишився. У зоні все помалу влягло.

Зміст вимог був підготовлений для представників з Москви і його прочитали загальній громаді табору на зоні. Ось його основні пункти:

– з 10-годинного робочого дня перевести на 8-годинний;
–дозволити писати 2 листи на місяць, а не на рік, як до цього часу;
– одержувати періодичну пресу, художню літературу тощо; дозволити побачення з родиною;
– бараків не замикати на ніч; з в'язнів зняти каторжанські номери;
– одяг мав відповідати місцевому клімату відповідно до пори року;
– харчі мали бути калорійними, припинити знущання конвою над в’язнями і вбивства, як це робиться зараз.

На дванадцятий день опору у зону зайшли начальники табору з представниками Московської комісії. Їх обступив чималий гурт в’язнів зі своїми вимогами. Табірні начальники не брали участі у дискусії. Московські “гості”, на чолі з Кузнєцовим, запропонували виділити з-поміж себе делегатів, яким можуть довірити вести переговори з членами комісії від імені усіх в’язнів. Виділили делегатів. Дві сторони зійшлись в адміністративному будинку після обіду. 

Московські добродії, як люди, визнали вимоги в'язнів справедливими. Чекісти дещо зрушили кригу стійкості в'язнів. Зразу частина табірного населення навіть задовільнилась своєю перемогою після обіцянок комісії. Свідоміші в'язні не повірили у цей спектакль. 

Наступного дня бранці вийшли на “развод” під духовий оркестр, як звеліли начальники табору. Одночасно, ті, що перебували на об’єкті “Горстроя”, повернулись у зону табору. Начальники табору та представники комісії стояли на майданчику біля вахти і спокійно придивлялись до в’язнів, що повертались з “Горстроя”, та на тих, що йшли на “розвод”. В’язні вітались між собою з невеселою радістю. У нутрі кожного відчувався гніт невідомого. По поведінці обох сторін було видно, що ще не кінець ні опорові, ні зламу.