Весна йде (з народнього календаря). Стаття 1943 року

20:46, 24 березня 2021

7_Korelychi_Stefaniya Kushnir +.jpg

Зустріч весни завжди була особливою порою в українському народному календарі. Її супроводжували свята та обряди. Традиції поєднували християнські та язичницькі мотиви, характерні для наших предків ще до часу хрещення Руси.

Що ми знаємо про ці звичаї? Чи розуміємо, наскільки вони були різноманітними та відрізнялися у кожному із регіонів України? І не все зводилося лише до так званого “дня бабака”, розтиражованого сьогодні.

Статтю “Весна йде” опублікували у газеті "Волинь" 78 років тому – 18 березня 1943-го. Автор невідомий. Оригінальний правопис тексту зберегли. Статтю розшукав Павло Артимишин.

Весняні свята в народньому календарі зачинаються вже в половині місяця лютого Стрітенням, але це тільки вступ, який виходить тільки з подібности назви цього свята “зі стрічею зими з літом”. Справжня весна в народньому розумінні зачинається щойно з появою перших птахів. 

У Галичині та на Волині святкують це скорше, вже на Обрітення (найдення) голови св. Івана Хрестителя дня 9 березня нов. стилю. У той день – кажуть – птахи обертаються до нас головками, збираються вертати вже з вирію, з теплих країв. Бойки кажуть: діти обертаються від хліба, а птахи до гнізд. У них пряхи не прядуть на Обрітення. 

34_Korelychi_Mariya Bylo-Lozynska.jpg
Гаївки на церковному подвір'ї с.Кореличі, Перемишлянського району Львівської області. Крайній зліва парох о.Лопатинський Роман, поруч Онуфрій Заневич, Василь Миць (без шапки), 1950-ті рр. З особистого архіву Марії Било

На Наддніпрянщині рахують першу весну щойно від Явдохи (14.III н. с.за новим стилем). Є це спомини з тих давніх літ, коли в Україні новий рік зачинався ще від березня. Першим віщуном весни є там степове звірятко бабак, невеликий гризун, що вже вигибає. Він на Явдохи проснеться до схід сонця, вийде з нори, свисне тричі й знову ляже на другий бік. Друге подібне звірятко, ховрашок, тільки перевернеться з боку на бік. 

Другий віщун весни – це вітер на Явдохи. На Слобожанщині на нього дуже вважають та ворожать з того, яке буде літо. Як він теплий, то й літо буде тепле, а як обертає вітряками, то буде потім снопами кидати. Як віє від Дніпра, від заходу, то буде риба ловитися, як від степів, із сходу, то добре буде на бджоли, а як з півдня, з низу Дніпра, то буде врожай на хліб. Запам’ятують собі, з якої сторони він віяв і потім у ту сторону й пшеницю сіють. 

Діти, як побачать на Явдохи першу ластівку, кидають за нею жменю землі й кличуть: “На тобі, ластівко, на гніздо!”. Вони вірять, що ластівки не відлітають на зиму в теплі краї, тільки, почепившися ніжками докупи, зимують па дні криниці, озера чи ріки. Навіть про море згадується в народній пісні: 

Щебетали ластівочки, зо дна моря вилітаючи,
Говорили козаченьки та по селу походжаючи.

Інші вірять, що як кинути жменю землі на грядку, побачивши вершу ластівку, й сказати “сію кріп", то там він і виросте. 

7_Korelychi_Stefaniya Kushnir.jpg
Гаївки біля церкви, посередині о. Григорій Янчинський, дяк (невідомий), с. Кореличі Перемишлянського району Львівської області, 1960-ті рр. З особистого архіву Стефанії Кушнір

На Явдохи не можна прясти, ані кіньми чи волами в полі робити. Тоді зачинають співати веснянки, як ось такої, наприклад: 

А вже весна, а вже красна, 
Із стріх вола капле,
Молодому козаченьку
Мандрівочка пахне.

Це про тих козаків, що колись ішли на зиму до хати, а з весною верталися на Запоріжжя. 

Друге більше народне свято в березні припадає на час весняного зрівнання дня з ніччю. Це сорок мучеників (22. III. н; ст.). Тоді, кажуть, 40 жайворонків вилітає з вирію, а сорока приносить 40 патичків, робить із них гніздо й кладе туди яйця. На Наддніпрянщині печуть жайворонків із пшеничного тіста – це, мабуть, колишня, ще поганська жертва весні, – і до одного із них дають гріш; кому він дістанеться, той щасливий, Там школярі приносять учителеві в дарунок 40 бубликів, а на Волині печуть декуди 40 пампушок для 40 святих. 

Діти бавляться: вийдуть на двір та кажуть: “Пісь, пісь, пісь – покинь сани – візьми віз". А як побачать тоді диких гусей, кидають їм соломку вгору й кричать: “Гуси, гуси, нате вам на гніздечко і на здоров’ячко”. 

161992424_10158651930141531_76690083729939432_n.jpg
Весняні хороводи на листівці Володимира Беднарського. Канада, 1971 рік Facebook-сторінка користувачки Marika Dubyk

Старші шукають першу весняну квітку, синій ряст, зривають і топчуть його, приговорюючи:. “Топчу, топчу ряст, дай Боже потоптати і того року діждати!” Роблять це тому, щоб довго жити і в злуці з тим, як де тяжко хворий приходить до здоров’я, кажуть: “Він уже виліз на ряст”. 

Господарі кажуть, що на 40 мучеників не можна в полі робити ні кіньми, ні волами. Один поїхав раз сіяти, то в нього вчинилося 40 болячок. 

У бойків час сіяти росаду, а гуцули вибирають усяке зерно на насіння, щоб потім із кожного зерна 40 уродилося. Їх рибалки у той день плетуть, рід коша з пруття, якою ловлять рибу. Такому рибальці щастить потім цілий рік у ловлі. 

Останнє народне березневе свято – це теплого Олексія, чоловіка Божого (30. III. н, ст.). Колись, ще за поганських часів, припадало на той час, може, свято якогось опікуна бджіл, який певно був в давній Україні, бо ж бджільництво було тоді попри хліборобства другим головним зайняттям селян. Виводимо це з того, що теплого Олекси святкують пасічники по всій Україні. Якщо в той день справді тепло, виносять вулики вже зовсім із шпихлірів на двір, а як ще холоднувато, то бодай 2–3 вулики винесуть на весняне сонце “погрітися". Те саме роблять і гуцули. Бойки, знову, кажуть: на скільки днів перед Олексою вилетять мухи (бджоли), стільки днів потім буде ще студенно; або: на скільки неділь вилетять скорше, на стільки сховаються ще по теплому Олексі. 

Попри пасічників уже інші люди святкують, нічого не роблять у полі. До лісу не вільно йти рубати дрова, бо – кажуть – порубався б, гуцули навіть волосся тоді не стрижуть, бо наросло б потім. 

На теплого Олекси й риба весну чує. Щука пробиває хвостом лід і тоді можна її взяти голими руками. 

34.jpg
Святково одягнені дівчата. Справа наліво: Юлія Петрів, Юлія Діжак, Юлія Туркало, Марія Чекальська, Литвин Євдокія, Юлія Карпій, Марія Литвин, Марія Туркало, Юлія Іськів, с. Закомаря Золочівського крайзе, дистрикт Галичина, 1942 р. З особистого архіву Марії Чекальської

Господарі ворожать: як на Олекси тепло, то й цілий рік так буде, а як видно червоного метелика, то буде весна красна. 

Після Олекси буде вже тепло, але земля не розмерзнеться аж до першого грому, а тоді ворожать: як перший грім загремить на голе дерево, то буде неврожай, а як загремить від заходу, то буде врожайне літо. 

При першому громі дівчата біжать умиватися до криниці чи ріки і втираються червоною крайкою, щоб були красні. Парубки хапаються піднести хату за вугол, щоб сили набрати. В кого спина болить, той біжить підносити віз, то поможе, а баби – знахорки набирають із криниці води і вмивають нею потім дітей від пристріту (уроків). Інші б’ють кулаком до голови і приговорюють “камінь – голова”. То щоб голова не боліла, щоб була здорова, як камінь.

Схожі матеріали

cover-8.jpg

Їдемо на вакації

Untitled-1-27.jpg

В “День Матері”

Untitled-1.jpg

Сповідь

kaver (4).jpg

Вплив епідемій на культуру людства.

Редакція_газети_Діло.jpg

"Штука написати фейлєтон". Стаття з газети "Діло" 1934 року

img252.jpg

В поклоні українській матері. Стаття з газети “Холмська земля” за 1944 рік