Уривок книжки-інтерв’ю Ізи Хруслінської та Петра Тими про українців Польщі
12:37, 11 червня 2024
Петро Тима – українець із Польщі, який відіграв вагому роль у відродженні української громади, брав участь у боротьбі за незалежну демократичну Польщу в лавах "Солідарності" та підпіллі в Ґданську, займався видавничою діяльністю та журналістикою. У 2006–2021 роках він очолював Об’єднання українців у Польщі. Доля його родини у ХХ столітті відображає динаміку розвитку української ідентичності на польсько-українському пограниччі до 1947 року, наслідки трагічних подій Другої світової війни та польсько-українського конфлікту, життя після операції "Вісла" з тавром українця, ворога Польщі.
Нападки, обрáзи, маніпуляції історією українців у Польщі виштовхують їх на суспільний марґінес, знецінюють їхні досягнення, внесок у польсько-український діалог. Поштовхом до підготовки циклу розмов стало нищення у Польщі між 2014 і 2020 роками українських могил і меморіалів. Задум був втілений у 2020–2022 роках активною учасницею українсько-польських ініціатив, польською публіцисткою Ізою Хруслінською. Книжка “Сплетіння. Про українців з Польщі" вийшла у видавництві “Дух і Літера”.
Що для Тебе означає бути українцем із Польщі? Ти належиш до української національної меншини, яка впродовж багатьох поколінь мешкала на землях, що сьогодні входять до складу Польщі, ви тут автохтони…
Передусім це означає усвідомлення свого походження з теренів польсько-українського прикордоння, наявності малої батьківщини, не міфічної, а реальної. Бути українцем із Польщі означає постійно знаходити нитки та переплетення, які пов’язують мене з історією, культурою та традицією цієї малої вітчизни. Це також означає посідати активну позицію в пошуку цих переплетень, вивчати та зберігати українську культуру й мову, пізнавати минуле теренів, звідки походили мої предки. Це процес, який повинен невпинно продовжуватися в кожному поколінні, щоб ми, українці з Польщі, не стали просто категорією з минулого. Проте прихильність до нашої спадщини не означає, що ми замикаємося від сучасної України та решти українців, від досвіду автохтонів та української діаспори в інших країнах.
Буття українцем із Польщі також містить дуже потужну польську складову, що є водночас і плюсом, і мінусом. До позитиву можна віднести знання польської мови, польської історії та культури, змогу черпати з двох культур водночас, розуміння польського минулого та нюансів польської національної ідентичності. З іншого боку, хочеш ти цього чи ні, проте несеш на собі тягар складних польсько-українських відносин — особливо з часів Другої світової війни з символічною Волинню 1943 року — і негативний стереотип українця, міцно вкорінений у польському менталітеті, як сучасному, так і історичному. Ти постійно перебуваєш на прицілі, тебе постійно звинувачують: за Волинь, за сучасну Україну, за Бандеру. Це незручна ситуація. До цього додається значний полонізаційний тиск з боку суспільства, школи та медій, а також життя в постійній фрустрації через брак ресурсів, щоб протистояти цьому тискові. Можна сказати, що буття українця з Польщі полягає в постійній боротьбі — за ідентичність, за мову, але також і за те, щоб бути громадянином Речі Посполитої з усіма правами та обов’язками.
У своїх розповідях Ти неодноразово повертаєшся до першої зустрічі з Яцеком Куронем у Любліні наприкінці 1980-х років. Ця зустріч призвела у 1990-х і 2000-х роках до численних проявів співпраці. Яцек цінував Твою діалогічну поставу та внесок у розбудову польсько-українських відносин, і часто говорив про це, в тому числі публічно.
До Любліна нас — мене і Мірека Копидловського — запросила Боґуся Бердиховська, тоді студентка полоністики католицького університету, яка мала дружні контакти з Володимиром Мокрим. Вона запросила нас на Дні української культури в ЛКУ (Katolicki Uniwersytet Lubelski). У той час Мірек Копидловський розповсюджував газету Robotnik.
Тож на Дні української культури Яцек Куронь був чи не єдиним опозиційним політиком, який ще у 1980-х роках шукав контакту з громадою української меншини в Польщі та намагався зрозуміти аргументи українців Польщі. Він був присутній на установчому з’їзді ОУП у лютому 1990 року та виступив ініціатором створення Сеймової комісії у справах національних та етнічних меншин, а згодом був її багаторічним головою та автором ідеї проведення так званих виїзних засідань комісії. Коли його здоров’я ще дозволяло це робити, він долав тисячі кілометрів Польщею, щоб зустрітися з представниками меншин на місцях, вислухати їхні голоси, допомогти там, де це було можливо. І до сьогодні, через два десятиліття після його смерті, українська громада та активісти Об’єднання українців у Польщі бережуть спогади про Яцека Куроня як певні святощі. Можливо, це звучить пафосно, але він був і є не лише шанованою особою, але й улюбленцем українців.
Mи поїхали з пачкою підпільних видань. Спочатку відбувся вечір української поезії, під час якого лунали, зокрема вірші Василя Стуса. Серед присутніх, як мені потім розповіли, були також оперативники СБ (Służby Bezpieczeństwa). Наступного дня відбулася дискусія, у якій взяв участь Яцек Куронь; актова зала вишу була переповнена. Дискусія стосувалася української громади в Польщі, у тому числі ставлення українців із Польщі до польської опозиції. Один із учасників дискусії, молодий аспірант ЛКУ, дуже радикальний на словах опозиціонер, висловився за те, щоб національні меншини, у тому числі й українці, чітко заявили, кого вони підтримують — опозицію чи комуністичну владу.
Тоді Яцек, який сидів у першому ряду, підбіг до нього, прошепотів щось на вухо, після чого промовець оголосив: “Вибачте, я збирався виголосити тут довшу промову, але пан Куронь переконав мене, що мені краще нічого вже не говорити”. Збентежені організатори оголосили перерву. Ми всі вийшли покурити, Куронь стояв разом із Юзефом Піньйором, хтось із нас підійшов до нього і запитав: “Яцеку, що Ти такого йому сказав?” На що Куронь відповів: “Коли я почув, що він городить, то не витримав, підійшов і прошепотів: що ти, кур…, пиз… Чесно!” Потім вже не було подібних квіточок. Найважливішим для мене під час цього перебування в Любліні стало налагодження контактів з молоддю із ЛКУ, з польських опозиційних середовищ, а також нічна розмова з Яцеком Куронем. Ми сиділи за вечерею в готелі Unia з Міреком Копидловським і спостерігали за есбеками, які стежили за Куронем й Ю. Пініором, аж раптом вони якось так піднялися, походили туди-сюди і… ніби розчинилися в повітрі. А до нас через якийсь час підійшли колеги з Любліна і сказали: за годину зустріч за такою-то адресою. Коли ми під’їхали, там уже було досить багато людей: Володимир Мокрий, Яцек Куронь і група українських студентів, звичайно, Єва Рибалт і двоє з нас із Ґданська. Ми проговорили всю ніч, багато дискутували про польсько-українські стосунки, про літературу, про польську історію, про конфлікт між нами, про те, яким чином слід про все це говорити. Я щойно прочитав книгу Влодзімежа Менджецького “Волинське воєводство” — виняткове в умовах ПНР видання. У дискусії з Яцеком Куронем я вжив аргумент, що одним із важливих елементів польсько-українського конфлікту була деконструкція влади після вересня 1939 року, крах попередніх механізмів і рамок, в яких функціонувало суспільство, загальна деморалізація і зникнення етичних цінностей унаслідок совєтської та нацистської окупації, політика німецького окупанта стосовно єврейського населення. Куронь згодом сказав: “Ти мене переконав!” Цим він дуже мене втішив!
Це був незабутній досвід, ми говорили про “круглий стіл” про Польщу, про “Солідарність”, Валенсу, українців у Польщі, стосунки в Другій Речі Посполитій. На другий день під час Днів української культури Яцек мав дуже цікавий виступ про шкідливість “Трилогії” Сенкевича в контексті сприйняття поляками умовно Сходу України та українців. На його думку, сугестивна мова та óбрази в романах Сенкевича зміцнювали у поляків почуття зверхності щодо українців.
Тоді Ти цього контакту з Яцеком не розвинув, щойно в наступні роки Куронь втягнув Тебе в свою орбіту, чи не так?
Мої контакти з Яцеком Куронем стали тіснішими лише в середині 1990-х років, особливо в період труднощів з організацією Фестивалю української культури в Перемишлі 1995 року. Тоді завдяки його зусиллям, спрямованим на врегулювання ситуації, та попри антиукраїнські настрої в місті, фестиваль зміг відбутися. Я тоді відновив контакт з Яцеком.
Іза Хруслінська – публіцистка, випускниця Національного інституту мов і цивілізацій Сходу (Institut National des Langues et Civilisations Orientales) в Парижі. З другої половини 1990-х років активно працює задля польсько-українського діалогу, популяризації України в Польщі, української меншини; пов’язана з середовищем Об’єднання українців у Польщі. У 2014 році – співзасновниця польського Громадянського комітету солідарності з Україною. Від 1994 року співпрацює з ґданським часописом Przegląd Polityczny, публікувалася в часописах Gazeta Wyborcza, Dialog, Nowa Europa Wschodnia. Співпрацює з київським середовищем Центру вивчення історії та культури східноєвропейського єврейства та видавництвом “Дух і Літера”.
Авторка книжок “Була собі якось «Kultura». Розмови із Зоф’єю Герц” (1994, 2003), “Багато облич України” (спільно з Петром Тимою, 2005), “Розмови про Україну: Ярослав Грицак – Іза Хруслінська” (2018), “Зрозуміти Україну. Усна історія” (розширена версія книги розмов із Ярославом Грицаком, 2022), “Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини” (разом із Петром Тимою, 2011, 2020), “Український палімпсест. Оксана Забужко в розмові з Ізою Хруслінською” (2014, 2023), “Господи, Ти відкриєш уста мої. Йосиф Зісельс у розмовах з Ізою Хруслінською” (2017).
У 2004 році відзначена польським Срібним Хрестом Заслуги, а в 2014-му – Золотим Хрестом Заслуги за популяризацію ідеї громадянського суспільства та підтримку демократичних змін на постсовєтському просторі. У 2016 році отримала відзнаку президента України з нагоди 25-ї річниці незалежності та за популяризацію України в Польщі; в 2017 році прийняла орден “За інтелектуальну відвагу” львівського середовища часопису “Ї”. Членкиня Українського ПЕН.
Петро Тима – історик, лідер української меншини в Польщі, в 2006–2021 роках президент Об’єднання українців у Польщі, у 1996–2006 секретар правління ОУП, член Комісії з прав людини Світового конгресу українців. У 1990–1994 роках був секретарем редакції українського часопису “Зустрічі”, що виходив у Польщі. Співпрацював з TVP у Варшаві як редактор і продюсер телевізійного журналу “Теленовини”. Автор низки телевізійних репортажів на польсько-українську тематику. Публікувався, зокрема, в часописах Tygodnik Powszechny, Przegląd Polityczny, київському тижневику “Політика і культура”, щомісячнику “Новая Польша”.
Разом з Ізою Хруслінською є співавтором двох книжок: “Wiele twarzy Ukrainy” (2005), що містить 25 інтерв’ю, присвячених новому погляду на ідентичність сучасної України, та “Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські взаємини” (2011, 2020). Співавтор звітів “Українська меншина та мігранти з України в Польщі. Аналіз дискурсу” (2017, 2019). Нагороджений українським Орденом “За заслуги” III ступеня (2006, з нагоди 15-річчя незалежності України), польськими Срібним Орденом Заслуги (2011) та Лицарським Хрестом Ордену Відродження Польщі (за засилля у відстоюванні інтересів української громади в Польщі, 2015).
