"У всякій боротьбі перемогу від поразки відокремлює мить". Фрагмент із книжки "Столиций Київ"

Вулиця Михайла Омеляновича-Павленка на Печерську прилягає до скверу імені загиблого героя сучасної російсько-української війни Дмитра "да Вінчі" Коцюбайла. Топоніміка міста символічно відображає історію тяглості боротьби українців за свою державу та свободу.

Михайло Омелянович-Павленко — один із ключових творців модерного українського війська та будівничих української національної державності. Він народився на Кавказі в сім’ї кадрового військового, тож разом із братом Іваном продовжив родинну традицію служби в російській імператорській армії — так Омелянович-Павленко пройшов російсько-японську і Першу світову війни. Революційний 1917 рік став для нього переломним, адже саме того року почалася його служба Україні.

"Починаючи од цього часу, довелося мені звязати тісно мою долю з долею Українського Народу... Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чоло молодої Української Армії, на яку випали історичні завдання".

Символічним було і його повернення до українського коріння. Дід Михайла, Омелян Павленко, був сотником задунайського козацтва. Українські традиції старовинного козацького роду, перервані з часу ліквідації Гетьманщини, неймовірним чином відродилися через 150 років. Ще в 1912-му Михайло додав до прізвища "Павленко" першу частину — "Омелянович" на честь діда. Українську мову йому довелося вивчати з нуля.

Омелянович-Павленко став одним із організаторів Вільного козацтва — прототипу сучасних сил тероборони (ТрО). Також він долучився до українізації військових частин колишньої російської армії, зокрема формував Катеринославський гайдамацький курінь. У грудні полковник приїхав до Києва, щоб отримати подальше розпорядження від Військового міністерства Центральної Ради.

"Київ, може, найгарніше місто на цілому Сході, в ці зимові місяці ніколи не виглядав добре. В умовах революційної розрухи він був занедбаний. Починаючи від самого великого, але незграбного й брудного головного двірця залізничного, далі по великих магістральних вулицях, що ведуть приїзжого аж до центру міста, на кожному кроці було видно сліди непорядку",  — описував він перші враження від міста.

<p>Олександр Пилькевич</p>

Очікуючи на аудієнцію Симона Петлюри в приймальні Секретаря військових справ на Фундуклеївській, Омелянович-Павленко мав цікаву розмову про українську мову з полковником Олександром Пилькевичем. Пилькевич тоді зробив йому гостре зауваження щодо чистоти мови, та й загалом його цікавило, якою мовою буде командувати офіцер. На що майбутній командарм українського війська відповів: «Ну, ми ще будемо бачити, пане полковнику, хто з нас більше прислужиться Україні: Ви з Вашою удосконаленою мовою чи я з моїм "волапюком"». Командарм побачився з Пилькевичем удруге вже в польському таборі для військовополонених. А Пилькевич публічно пригадав той інцидент і зазначив: "Я, панове, прошу вас, самі зважте: хто саме з нас двох зробив більше для України?". Командарма потішила така джентльменська поведінка колишнього опонента.

Та повернімося до буремного 1917-го, у якому Омелянович-Павленко з головою поринув у вир політичних подій:

«Не минуло й тижня з часу мого прибуття до Київа, як я навязав зносини з Центральним Комітетом партії "Самостійників". Я почав відвідувати їх клюбМиколаївська, 9. Поділилися вони зі мною й думками щодо питання про оголошення України самостійною й незалежною Республікою».

На початку 1918 року Омелянович-Павленко вирушив на південь як військовий комісар Одеського округу, потім він відправився на румунський фронт, але в квітні того ж року повернувся до Києва. У столиці він замешкав у просторій квартирі на Липках. Тоді Омелянович-Павленко став свідком зміни влади й становлення гетьмана Павла Скоропадського.

Попри загальну пригніченість різкими й для багатьох незрозумілими політичними змінами командарм вирішив продовжувати свою справу. В очікуванні нового призначення з цікавістю спостерігав Київ того періоду. Вулиці міста були заповнені німецькими вояками зі сталевими шоломами, сердюками ясновельможного пана гетьмана з гордими поставами в нових яскравих жупанах. Повно було й російських "білих" офіцерів, яких ненавиділо національно-свідоме середовище киян. У Києві Омелянович-Павленко відвідував місцеву українську культурну фортецю — Український клуб, колишній "Родина", який у березні 1918-го переїхав з Володимирської на Пушкінську, 1сьогодні вулиця Євгена Чикаленка, 1-3/5, будинок не зберігся. Там спілкувався з представниками різних українських політичних кіл і тримав надію на компроміс між ними в державних питаннях. Пізніше в мемуарах згадував, що росіяни-білогвардійці в момент захоплення ними Києва "не проминули завдати цьому осередкові не лише фізичної шкоди, але й образи". Омелянович-Павленко ретельно слідкував за ходом справ у розбудові української армії, проте в політичних справах почувався не зовсім комфортно. «Тяжко мені, з маркою "самостійника" й "ліберала", числити на посаду команданта дивізії, хоч в самих гетьманських палатах були люде з Українців-гетьманців, що до мене особисто ставились з прихильністю. Тому я був дуже здивований, коли в спискові призначених знайшов і своє ім’я», — після особистої аудієнції в гетьмана його направили до Полтави й назначили начальником 11-ї Пішої дивізії.

"Гетьманський палац я залишив у доброму настрої; я вже не потрібував більш себе інформувати; передо мною була нова справа, може, найживіша для мене особисто, ніж усі инші, які я досі провадив. Я мріяв віддатися їй з найбільшою енергією, аби лише були бодай які-будь засоби та вистарчило часу, цього найважнішого моменту в боротьбі після волі до чину й ресурсів, який, проте, чомусь завжди в розрахунках стоїть на останньому місці".

За Гетьманату, у жовтні, він отримав звання генерал-хорунжого. Після перемоги антигетьманського повстання Михайло Омелянович-Павленко погодився на пропозицію очолити збройні сили ЗУНР та виїхав до Галичини. Під час польсько-української війни він командував наступом на Львів, Вовчухівською операцією та спланував Чортківську офензиву, яку втілював у життя вже інший командир, бо в червні 1919-го Омелянович-Павленко повернувся у розпорядження штабу Дієвої армії УНР.

У липні він був у складі об’єднаних українських армій, що вели переможний наступ на Київ та Одесу, вибиваючи Червону армію з українських територій. У столиці наші війська зіткнулися з іншою російською армією — білогвардійцями Антона Дєнікіна, для яких Київ також мав сакральну роль "матєрі городов рускіх".

30 серпня перші загони Галицької армії були вже в районі Деміївки. Вони зосередилися на Печерську, щоб охороняти мости через Дніпро, а також зайняли вокзал. Кияни здивовано розглядали однострої німецького крою на галицьких вояках. Багато хто з галичан уперше був у золотоверхому осерді України-Русі, знаної з переказів та легенд. 31 серпня білогвардійські частини також зайшли в місто. Тоді Симон Петлюра наказв українцям уникати сутичок, тож росіяни мали надію поділити територію Києва й зайняти "свою" частину. У центрі організувалися два табори цивільних: одні вийшли з квітами вітати українську армію, інші — на підтримку російських білогвардійців. "За єдіную Росію" вийшли на хресну ходу попи московського патріархату та прочани з іконами й триколорами.

На балконі міської Думи компромісно вивісили український та російський прапори. Коли на Хрещатику з’явився підрозділ "Чорних запорожців", його командир Володимир Сальський віддав наказ прибрати триколор із флагштока. Сотник Федір Божко зірвав російський прапор і кинув під копита командирового коня. Того ж дня з боку Інститутської пролунав вибух, що зчинило гучну стрілянину на Думській площітепер майдан Незалежності. Українські війська були змушені залишити Київ, а той день увійшов в історію під назвою "київська катастрофа". Українці та білогвардійці мали спільного ворога — більшовиків, тож частина керівництва УНР припускала, що з "білими" росіянами може вийти союз проти "червоних". Тоді переговорну делегацію від УНР очолив Омелянович-Павленко. 13 вересня сторони зустрілись у вагоні потяга на станції "Пост-Волинський" під Києвом. Під час цієї зустрічі росіяни заявляли, що категорично не приймають ідею української державності. "Само собою ніколи ніяка Росія — чи то реакційна, чи демократична, республіканська чи самодержавна одноособова — не дасть згоди на відірвання від неї України, поєднаної з нею кровним зв’язком",  — писав у мемуарах російський генерал Дєнікін.

У листопаді внаслідок війни з білогвардійцями Армія УНР опинилася в "трикутнику смерті", затиснута між трьома ворожими силами (денікінцями, більшовиками й поляками) без міжнародної підтримки та засобів для ведення війни. Стрімко поширювалася епідемія тифу, Антанта наклала ембарго й отримати ліки було нереально. Дві російські та польська армії тиснули з різних боків. Командування Галицької армії підписало мир із білогвардійцями, а більша частина Армії УНР була інтернована до польських таборів. Приблизно 10000 українських вояків перебували в оточенні поблизу Чуднева на Житомирщині, боєздатними з них були орієнтовно 2000. Симон Петлюра виїхав до Польщі для військово-політичних переговорів, а Євген Коновалець розпустив Січових стрільців. Ситуація була катастрофічною. Тодішній командувач Дієвої армії УНР Василь Тютюнник, важко хворий на тиф, запропонував ідею партизанського рейду тилами двох російських армій, який би міг зберегти бойове ядро українського війська та підняти навесні повстання. Цю ідею підтримав Омелянович-Павленко, який на той момент командував Запорізькою групою, однією з найбоєздатніших частин Дієвої армії УНР. У результаті він і очолив армію в Зимовому поході.

"Тепер, панове, йдіть до своїх частин, вдихніть в слабких духом бадьорість, надію, і з твердою вірою у світле будуче рушимо на Україну",  — так Омелянович-Павленко завершив військову нараду 5 грудня, у вечір перед початком Зимового походу.

П’ять місяців партизанської війни в повній невідомості між двома російськими арміями, більше сотні бойових операцій, 2500 кілометрів окупованими центром та півднем України. 6 травня 1920 року Михайло Омелянович-Павленко урочисто представив бойове ядро Дієвої армії УНР Симону Петлюрі на польсько-українському фронті. Легендарний Зимовий похід — одна з найбільш героїчних та успішних бойових операцій у мілітарній історії України. Омелянович-Павленко став першим лицарем ордену "Залізного хреста за зимовий похід і бої". Цей орден  — найвища державна і єдина бойова нагорода УНР, яку вручали учасникам Першого зимового походу.

<p>Орден Залізного хреста "За зимовий похід і бої"</p>

"Ми розуміли, що за успішні дії Зимового походу треба дякувати передусім командирові армії, генералові Михайлові Омеляновичу-Павленкові. І сьогодні як жива стоїть у мене перед очима постать генерала в сіряку, без відзнак, лише з одним георгіївським хрестом на грудях, що його він дістав іще в царській армії. Завжди на коні, одна рука на перев’язці, бо нею він не володів після поранення. Генерал завжди був перший у небезпеці й не виглядав утомленим",  — згадував полковник Сергій Самійленко.

Під час наступу поляків на російсько-совєтські війська в травні 1920-го Армія УНР на чолі з Михайлом-Омеляновичем Павленком саме завершувала Зимовий похід. Разом із Військом Польським до столиці тоді увійшла 6-та Січова стрілецька дивізія Марка Безручка. Надалі Омелянович-Павленко продовжував командувати вже реформованою та об’єднаною Армією УНР. Проте під натиском 1-шої Кінної армії Будьонного поляки та 6-та Січова дивізія відступили аж до польського Замостя. Основна частина Армії УНР на чолі з Омеляновичем-Павленком діяла південніше.

Виснажена Польща уклала перемир’я з Совєтською Росією, а наша армія опинилася віч-на-віч із російською навалою. 21 листопада 1920 року українські війська на чолі з Омеляновичем-Павленком відступили на польську територію, де їх роззброїли та примусово розселили в таборах для інтернованих. Наприкінці 1921 року, коли українська держава остаточно зазнала поразки й влада опинилася в екзилі, росіяни почали вимагати, щоб Польща виганяла зі своєї території українських діячів. Тож Омелянович-Павленко був змушений виїхати до Праги.

В еміграції командарм багато писав та активно взаємодіяв із українськими військово-політичними колами. У 1941 році, у розпал Другої світової, він очолив Генеральну раду комбатантів, яка планувала провести переговори з керівництвом Третього Райху про створення української армії для боротьби з Совєтською Росією. Проте вони швидко зрозуміли, що не варто мати справу з нацистами. Після окупації совєтами Східної Європи Омелянович-Павленко ініціював створення Спілки українських вояків (СУВ), яка до початку 1980-х років була найпотужнішою ветеранською організацією. Командарм Омелянович-Павленко помер у 1952 році й був похований у Парижі.

Михайло Омелянович-Павленко закарбувався в пам’яті своїх бойових товаришів авторитетним командувачем Армії УНР. Невисоким чоловіком у строгому солдатському мундирі, з вишуканою чорною пов’язкою через плече, на якій тримав поранену руку. З твердим пронизливим поглядом світлих очей та шляхетними манерами людини честі. Його ще під час Першого зимового походу з повагою називали "дідом", хоча тоді йому було лише 41 рік.

"Певен, що не кінець нашому ділу... Певен, що український нарід виставить замість пораненого і полеглого в бойовищах вояцтва нове, молоде вояцтво, що перейме ті традиції, які врешті викристалізувалися в Українській Народній Армії й які були для неї проводирем на її тернистому шляху", — так командарм завершив свої спогади про великі дні Перших визвольних змагань.