Свята правда. Богдан Волошин

Бабці на високих лавах із чорними вервицями в руках натужно тягнули за дяком, гули наче вулик перед весняним потеплінням. Через райські врата вийшов ще один чорноризець у фелоні з дерев’яним хрестом у руці і подибав до неоґотичної сповідальні під високим вікном.

Туди прудко метнулася дрібна панюся невизначеного віку, зав’язана хусткою по самі очі. Вона вклякла біля віконечка, що видко було лиш ноги. Але й цього було достатньо, щоб зрозуміти — пані дуже збуджена, бо її ноги, взуті в зимові чоботи на "танкетках", не мали спокою, а піднімались і опускались, терлись одна об одну, шкобали носаками підлогу і гоцали. Невидима пані очевидно вповідала панотцю якісь неймовірні гріхи, бо той аж відсахнувся від віконечка сповідальні і наставив на вкляклу жінку розп’яття. Наслухавшись, він щось прошепотів їй, дав поцілувати розп’яття, й з очевидним полегшенням перехрестився.
Пані прудко зірвалась на рівні, метнулась до образу Богоматері, зацілувала Матінку Божу і дрібними кроками рушила аж до вівтаря, відділеного від храмового огрому мармуровою балюстрадоюогорожа з фігурних стовпчиків з перилами на невисокому подіумі.

Раптом в її лівиці зблиснув вогник свічечки, затиснутої між пальцями. Де вона раніше тримала її? Про це міг знати лиш святий угодник Миколай, що зачудовано дивився на розпашілу пані зі свічкою в лівиці і пакетом "БОСС" на згині правиці.

Пані несамовита хрестилась на все, що відповідало її розумінню святости — на ікони, вітражі, відбитки хрестів на стінах, відбиток віддзеркалення вітража у напуцованій підлозі зі святим сімейством біля її ніг, на швидкі тіні голубів, що пролітали за вікном, навіть на колонки-голосники на колонах, звідки розносилася храмом блага вість.

Перехрестившись до всього довколишнього світу, благовірна жона взялася бити поклони і цілувати сходи. При цьому вона не випускала з рук ні свічки, ні пакета. Якимсь дивом свічка не згасла й пані не вибила собі зуби об кам’яні сходи, до яких палко припадала устами, наче покутуючи якийсь страшний гріх. Хрестилась вона навідмаш, аж свічки захитали пломінцями на іншому кінці храму.

Коли ж дяк заспівав "Упокойся зі святими", прочанка наче злегка підскочила, знов перехрестилася, міцніше затягнула кінчики хустки під підборіддям і озирнулася на храм, наче шукаючи знайомого. Її колючий погляд когось вихопив із людського тлуму і вона подріботіла до виходу, хрестячись на всі церковні артефакти

На вулиці пані востаннє перехрестилася на важку фіґуру Христа над входом, гризнула кінчик хустки і підбігла до замисленого чоловіка в картузі, що кидав легку тінь на його червоний ніс.

— До сповіди ходив?

— Та.

— Всьо сказав ксьонзу?

— Та.

— І що він?

— Та шо, казав мені казати правду.

— А я ті казала, казала! А ти пащекуєш! Маєш мені всю правду вповідати, бо я ті закатруплю!

— За шо?

— А не бреши мені! Чуєш, ґниро? Бо то гріх!

— Та де би я ті, Касю, брехав... — старий пошкробався в ніс і відвів очі.

— А таки збрехав! Нічо, вдома побалакаєм. Всьо мі’ скажеш, бо я ті всмерчу...

Пара перейшла через криву дорогу і посунула до сусіднього будинку. Попереду дріботіла пані, що нервово покусувала кінчик хустки, а за нею приречено сунув чоловік, схожий на осінній вогірок-насінник, якого зараз потнуть до салату.

Уже вдома старий скинув куртку і залишився в маринарці. Неквапом поставив чайник на газ і закурив.

— Чо в хаті куриш? Насмердиш мені!

— А кому ше. Дітиска порозбігалися по світах...

— Тойво, ти ліпше правду мені повіч про вчорашнє. Про то, як ти мені в селі пропав після відправи.

— Та ніц не було страшного.

— Ая, не було — машина тіло привезла до хати, а він каже не було! Правду кажи! Як ксьонзу!

— Та ніц такого, Касю. Вийшов я до вітру з церкви, бо зачали правити на поклони, а я б то не витримав і в штани напудив. Зайшов до уборни, що біля паркану цвинтарного...

— І шо, в уборні фляшку найшов? — цвирнула жінка.

— Та де. Зачув, шо за парканом якийсь рух. Думав якісь злодюжки залізли і метал крадут. Так тихонько собі вийшов і став. Дзиґар запалив.

— І ті злодюги тебе напоїли.

— Нє, то були не злодії.

— А хто? Божа кара? — перехрестилась на образки на креденсіБуфет для посуду пані Кася.

— Нє. Гробарі. Мене Місько впізнав. Кликнув до мене: "За упокій!" Та й я си пішов. У них були канапки з кобасов і чарки. Такі широкі до споду.

— Шо мені твої чарки. Скажи чо ти сі напив?

— Випилисмо першу за упокій. Я з’їв пів канапки. Кобаса файна, та, червона.

— Чайна?

— Нє, ліпшіша. Московска. Потому Місько знов мені налив, бо я ще мав канапку.

— Правду кажи, як на сповіді! То ти так через два бойдики налюлявся?

— Та нє. Були ще два. Але вже без канапок... І мене зачало хитати. Бо то практично натще.

— Ти сі доп’єш, я ті кажу! Допєшсі, як кум — будеш голоси чув. І тоді я ті вже не поратую, чуєш? Капут буде!

Раптом різко засвистів чайник аж стара підскочила з табуретки, застеленої цератою у вицвілі жовті ружі, що колись були червоними.

— Я колись інфаркт дістану з тим чайником! — стара рвучко скрутила вогонь і налила по горнятах окріп. Взяла з блюдця пакетик чаю, спершу вмочила в своє горня, потім в інше, витягла пакетик, видусила з нього останні краплі об ложечку і вкинула костку цукру.

— І ти так з чотирьох чарок до безпам’ятства напився? Я в то не повіру ніґдиніколи!

— І не вір. Бо я ще пішов на поле, там в мене в горіховому дуплі флєшка спирту захована.

— Ти пияку дурний! Тобі все мало! Та нашо ж ти пив?

— Бо ті не люблю. Діти вже виросли, то можу ті’ правду сказати. Я тебе ніґди не любив.

— А чо сі женив?

— Бо дурний був. Хтіла правди — маєш. Я пішов спати.

Старий встав з-за столу, пальцями зачесав назад рештки волосся і почовгав за двері.

Стара обм’яка, руки її судомно тримали гаряче горнятко в долонях, але вона цього не відчувала. З ненавистю дивилась на чайник, ніби він був винен в тому, що вона почула.

— І пощо мені та правда святая була потрібна? Жили як люди... — тихо зітхнула і лиш тоді відірвала обпечені руки від горнятка.