"Росія мусіла бути покарана". Осип Назарук про Наполеона

Сто літ минуло від часу як в снігах російських пропала велика армія Наполєона, а з нею зломалася і його сила. Але від того часу майже що року появляються нові твори про того чоловіка. Його не забули.

Бо він представляє людям діло. Сильні люблять його ізза його сили, бо в нім бачать побіду тої сили, слабі люблять його також ізза його сили, віруючі і задумчиві люблять його тому, що можна ним через цілі століття одушевлятися. В його війську боролися ті, що попали в розпуку і ті, що шукали пригод і ті, що хотіли забути свою прикру минувшість і ті, котрі не мали де голови склонити, словом всі, котрі чогось шукали.

<p>"Портрет Наполеона в імператорському кабінеті". Жак-Луї Давид, 1812 рік</p>

"Той що знає свою дорогу, не зайде далеко", сказав раз цісар Наполєон. Він сам родився на малім острові серед моря і помер також на острові. Між тим лежить його житє аж по край виповнене сьмілими ділами і дивними подіями. Лежить цілий сьвіт.

Молодий Бонапарте повірив себе житю як сьмілий пливак, що кидається у филі океану, не знаючи на який беріг занесуть його води. Три рази викидають його армії, котру він мав колись мав допровадити до побіди і почестей на сотках боєвищ Европи. Зразу не уважає він себе Французом, тільки Корсиканцем. Його ціль — добитися уряду і почестей на тім малі острові. Той син адвоката мріє про те, як буде колись урядником в своїм родиннім місті, як його з острахом будуть поздоровляти сусіди і свояки. Він ще не має ніякого значення без своєї родини, як потому довший час без конвенту. Приготовляєся до військової карєри, бо в той спосіб найскорше може прийти в поміч своїй родині. Військове ремесло було для него "наукою для хліба", своєю малою платнею ділиться з родиною, а як батько вмирає, він без надуми покидає військо і займаєся в Парижі маленькими та численними справами спадку. Ще раз піддаєся він волі своєї родини і слухає своїх братів, котрих слово має більше значінє ніж його. Вже навіть генералом будучи слухає він ще своїх братів, передусим Йосифа, найстаршого брата, котрого вплив зносить навіть як цісар, — а також раду пані ЛетиціїЛетиція Рамоліно — мати Наполеона. Слухає він також брата Лукіяна, котрий добре орієнтувався в помотаних політичних справах і був для Наполеона мов живучим провидінєм. Властиво не Наполеон, але Лукіян зробив рішаючий крок дня 18 брімера [Державний переворот у Франції, що відбувся 9 листопада 1799-го, в результаті якого була повалена Директорія та встановлений Конуслат на чолі з Наполеоном], коли Наполєон уважав вже свою справу страченою. Лукіян сам заховує зимну кров, перериває засіданє, покріпляє безсильного, підносить на дусі попавшого в розпуку, додає відваги і спонукає його до упору і обуреня. Не Наполєон, але Лукіян закликав гренадирів Гвардії на поміч. Від него, а не від Наполєона походять слова, котрі потому так часто спонукували жовнірів до шаленої бровури: "Гренадири Гвардії наперед! На багнети". І Республіки не стало, а цілий народ встелив йому шлях до високого походу героя.

Ми любимо того непевного, вагаючогося Наполєона, який ще на чолі не має царської корони, тільки молодість і довгі кучері над чолом і сині, ясні очи. Таким бачимо його серед граду куль і картачів на мості під Арколє16 листопада 1796 Наполеон у битві з австрійцями особисто повів війська на Аркольський міст. Все шо відтак приходить, завдячує цісар своїй нерозважливій бурхливій молодості. І всі котрі його любили і радо йшли за нього на смерть, все бачили в лици того монарха тільки молодого генерала Бонапарте. 

Бо цісар Наполєон є передусім кондотієромкерівник військових загонів ослабленої, закровавленої і знесиленої революції. Першу славу здобуває він собі тоді коли в Тульоні канонами наказує послух воли Якобінів. Відтак канонами наказує мовчанку Парижови і кулями дочиста замітає вулиці столиці. В нагороду за це дістає команду в Італії, де він на підставі давнього плану Робеспєра несе революцію до Венеції щоби її обсадити і на власну руку заключити мир із Австрією.

<p>"Бонапарт на мості Арколь". Антуан Грос, 1796&mdash;1797 роки</p>

Скорий аванс адвокатського сина на цісаря і його упадок промовляє до нас незвичайно сильно. Се виглядає так, немовби цілому людству мав бути показаний приклад, що може зробити одиниця. Образ на хресті розпятого Спасителя говорить до людства через тисячі літ як велика пісня про терпінє, а наполєонська легенда як вічна пісня про діло: той чоловік стоїть перед нами могучий як буря, в супроводі сильного брязку оружя, нагальний, цілий оповитий димом стрільного пороху. Він став понятєм, котре Французи називають Glorie "Слава". І дійсно в нім є слава, що мерехтить крізь одностайну сірість буденщини.

Підставою діл Наполєона був добре обдуманий, на далеку мету закроєний практично до найменших подробиць переведений плян. Він не шукає собі противників самовільно, від першої хвилі бачить він в Англії великого ворога французького народу. Коли Франція має запанувати на сьвітом то мусить побідити Англію. Молодий генерал Бонапарте сказав се виразно конвентови революції, увязнений цісар доказує те саме в довгих болючих мовах своїм вірним на острові св. Олени. Генерал Бонапарте вибираючися до Єгипту, хоче тим трафити виключно Англію. Його ціль попровадити непобідну армію аж до Індії. І всі иньші війни аж до війни проти Росії включно — звернені властиво проти Англії. Наполєон хотів завоювати цілу Европу, щоби відтак звернути її силу проти англійського льва. Побіду під Австерліцом уважає він відплатою за те, що англійський генерал Нельсон знищив французьку фльоту під Трафальгаром, як перед тим під Абукіром. Бо побіда під Австерліцом дала цісареви можність замкнути для Англії море від Гданська по Неаполь. І Церковну Державу знищив він лише тому, щ папа римський заховувався дуже двозначно і непевно в борьбі Наполеона з Англією6 червня 1809-го за наказом Наполеона папа Пій VII був викрадений та вивезений з Риму. 

"Континент проти Британії" се гасло, яке Наполеон оповістив Европі. Росія хотіла зломити систему замкнення морських пристаний, вона мусіла бути покарана! І цісар Французів шукав на снігових мочарах царської держави, як колись на пісках Сирії, того самого неуловимого ворога — Англію. Тільки того ворога він ненавидів, всі иньші то для нього тільки тіни, маски, через які він на скрізь проглядав, щоб трафити Англію. Чи то не дивно, що Корсиканець, котрого житє виглядає немов поміст, вимріяний в сні і кинений між двома островами, одним на котрім родився і другім на котрім помер, уважає себе борцем суші про сили і власти народа з островів? Чи то не дивно, що він котрий так знаменито розумівся на тім як зі скорістю стріли перекидати полки по далеких країнах Европи, немов по гладкій виполірованій шахівниці, так мало розумівся на мореплавстві і на війні на морю, що як сам говорив, не міг спустити на море ні одного судна, котрого би сейчас не вхопили англійці. Він був цісарем "пішки ідучих". Навіть на їзді розумівся кепсько і з нашими великими винаходами, зелізницею, телефоном і телєграфом мабуть не дуже много міг би зробити. Найрадше йшов він перед своєю армією терпеливо як простий вояк, звертаючи особливу увагу на чоботи жовнірів, неутомимий у вишукуваню нових моделів обуви, призвичаєний до довгих маршів і виграваючий битви бігом і приступом, "ногами", а не канонами. 

І чи се не дивно, що той чоловік, котрий так дуже любив чути сушу під ногами і так дуже ненавидів розколисане море, на всіх роздорожах житя свого мусів повірити свою долю хитаючомуся помостю корабля, перший раз на тій фрегаті, котра його несла з краю фараонів через неприятельські фльоти Англійців, що шукали за ним по морю, другий раз иньший яка привезла його з острова Ельби з одинайцяти сотками вірних гренадирів до Франції, де мав ще пережити дивний шал власти, що тревав сто днів, і в кінці третьому кораблеви фатальному Белєрофонтови15 липня 1815 Наполеон здався англійцям на борту корбаля Беллерофон, котрий показався для цісаря так прикро гостинним… І вкінци — чи то не дивно, що цісар, котрого опустила доля, переслідуваний і гонений противниками, яких властиво ніколи не трафив його гнів, шукав ратунку у одинокого дійсно зненавиджиного і завзятого ворога: на англійськім корабли… Великий кровавий перстень війн наполеонівських замкнувся в хвилі, як цісар вступив на поміст Белєрофонта: нечувана трагіка його долі знайшла своє очищенє.