Різдво на Україні

Відступаюча хвиля Денікінських військ потягла за собою і частини У. Г. Армії.

Тиф, якого розміри досягли як раз кульмінаційної точки, безвпинний і приспішений похід в морози перед жваво наступаючими большевиками, це все сильно зредукувало галицькі частини, з чисельно сильних колись курінів остали тільки скелєти. Полишених по дорозі хорих стрільців большевики ограблювали, тому кожний збирав останки своїх сил, та тягнувся за своєю частиною, щоби улекшити собі похід відкидав злишний наряд. На возах, які перед тим були навантажені харчами чи муніцією, тепер лежали тяжко хорі, полишені виключно опіці своїх товаришів.

В приблизно таких відносинах прибуває III. Курінь Х. Бригади У. Г. А. в полудне дня 6. січня 1920 р. до села Р-и і сповняючи задачу задної сторожі виставляє останками сяк-так здорових підстаршин і старшин полеві застави.

Сьогодні навечеря Різдва Христового. Населення робить останні приготування до гідного відбуття сього свята. Хазяї докінчують фабрикацію “самогону”. Хазяйки від рана пораються коло печий, варять кутю, сушеню, рибу, вареники з капустою, печуть пироги з кашою й млинці. Дівчата прибирають хати чистими ручниками й паперовими цвітами. Задля того то не радо бачать селяни нових, але не рідких гостий. А вже найтяжше приходиться примістити хорих. Треба довгої намови, а подекуди й сили, щоби зробити для них по хатах місце.

Стрільці свідомі того, що вони не бажані, а тим менше під Св. Вечір. Тому містяться як можуть, стараючися як найменше своїм хазяїнам докучити. Кождий знайшовши теплий куточок , відігріває свої закостенілі руки й ноги та здрігаєся на саму згадку близької будуччини й тих трудів, які його ще ждуть.

Поволи западає вечір.

Вечірна зірка стоїть вже на небі. По хатах вже все приладжене до Св. Вечері. Селяни по більшій части погодилися з непрошеними гостями й ладяться до спільного пиру. Та й сотенні кухарі не дармували. Роздобувши в добрих хазяйнів і не даром муки та пшениці, варять куттю й вареники з капустою.

Та не судилося куріневи бодай в сей святочний день відпочати. Не судилося в теплій хаті, хоть не між рідними та всеж таки між своїми, відсвяткувати Різдво. Як раз в хвилі, коли по сотенних кухнях докінчувано варити вечерю, коли й по хатах почали засідати до куті, приходить наказ, що курінь має безпроволочно стягнутися до села С, віддаленого 15 верств на полудне, щоби в той спосіб оминути евентуального окруження большевиками.

Болючо діткнув усіх цей наказ. До курінного прийшли усі сотенні з проханням, щоби з огляду на пороблені приготовання задержатися на стільки, щоб можна повечеряти. Задумався на хвильку курінний. Вже нераз за час української війни приходилося йому зводити душевну боротьбу між гуманністю й почуттям обовязку до безоглядного й точного виконування наказів. Та лише хвилю тревала надума. Відповідь була коротка й рішуча: “Не можна, сейчас збірка!”

Страви, що варено в осібних кітлах, треба було ізза поспіху повиливати. Заварені і незаварені вареники висипано на віз в солому й за короткий час стояв курінь готовий до відмаршу.

На дворі темно; небом перетягують густі хмари. Лише час від часу поблискують зорі. Всюди тихо. Часом де-не-де собака залає.

Тихо та понуро також в рядах стрільців. Перед їх очима на склонах балки розкинулося село. Освітленими вікнами своїх хат, наче очима усміхається й запрошує нещасних скиталців в теплий родинний кружок, до спільної св. Вечері…

Курінь рушив вузкою вуличкою в діл. Хтось в останніх чвірках затягнув несміло коляду: “У Вефлеємі нині новина”… Підхопило ще кілька голосів. Спершу пробивалася з мельодії як би іронія або огірчення. Та вже при другій зворотці (!!!), цілий курінь повною грудю почав ту колядку, виливаючи нею й нарікання на долю-мачуху й тугу за рідними сторонами. Колядуючи перейшов курінь через ціле село. Селяни повиходили з хат і прислухуються “галичанським” колядам. Та мало хто з них відчув той звук розпуки й болю переходячих і зникаючих в темряві степів, людий. Більша часть була вдоволена, що хоть на Різдво буде вільне від закватерування…

За селом зібралися старшини-стоянкові усіх курінів і поїхали вперід приладити стоянки. Спершу їхав кождий мовчки й линув гадками до рідного краю, під родинну стріху, де певне в сій хвилі рідня засідає до спільної, але невеселої вечері. І під впливом сих гадок, шукаючи взаїмно хоть за відблеском родинного тепла, за хвилею розради й піднесення душі з тяжкого пригнічення, виїхали усі в лаву й заколядували: “Бог предвічний”… І понеслися звуки сеї поважної коляди й покотилися поділським степом, відбилися о поблизький дубовий ліс і розлилися по балках. Небо визорилося. Ціла природа здається вслухалася в сю коляду. Коні немов тихше ступають по замерзлій стерні й невпинно стрижуть ухами…

Около півночі зблизився курінь до призначеного села. При вході до нього курінний задержав похід. Він зрозумів, що повинен в сій хвилі щось сказати своїм стрільцям. Мусить їх як небудь потішити й піднести на дусі. Та тяжко було йому знайти відповідних слів.

“Товариші!” відізвався в кінці “ми знаємо, що населення нас тепер не радо витає, тому що бачить в нас рознощиків всяких пошестий, а тим менше небажаними будемо їм в сю ніч. І коли ми зараз розійдемося по квартирах, то не одного з нас повитають замість кутею, прикрим і докірливим словом. Та ми не сміємо на се зважати, не сміємо ще більше впадати на дусі, але власне в сей день повинні ми не показати нашої немочі. Тому відсвяткуймо св. Вечер в наших серцях, тут за селом, далеко від людий, які не вміють ще оцінити наших змагань. З гадкою про дорогу Галичину, про рідню, яка се свято певно веселійше не переводить, заколядуймо разом, як досі ділили разом смуток  і радість”…

Розійшлися сотні по призначених районах. Хто мав щастя й попав на добру квартиру, той під впливом солодкої куті й теплих вареників, забув на хвилю свою недолю. Та не один не добудившися хазяїна, примістився десь у клуні й дзвонив зубами ковтаючи сльози.

Так святкував III/X. курінь Різдво 1920 року на Україні.