Репортаж 1934 року з вулиці Святого Станіслава у Львові

Чорна біржа

Кажемо коротко: "чорна біржа". Кажемо, не аналізуючи ніколи поняття "чорна". Чи чорна тому, що надто часто чорно переживає тижні, дні й години? Чи радше тому, що більшість її членів носять чорні строї й чорні бороди? А може чорна, бо творить чорні плями, такі собі негаразди цих гуртів, що пристрасно жестикулюють на вулиці Святого Станіслава? А може забарвлена на чорно тільки силою староавстрійської традиції? Schwarcen означало те саме, що перевозити контрабанду, sich schwarcen — крастися, скажімо, через кордон.

Та "чорна" біржа – це інституція публічна, а радше вулична, котра мала часи злетів і падінь. Бували цілі "епохи" її безоглядної диктатури, а кожна інфляція стояла під знаком її тиранії. Була "ера", в якій "чорна" вступала в безжальну боротьбу з так званими "панчішниками", себто перестрашеними телятками, переважно старшими панами, котрі ховали свої посагові долари. Одне "стратегічне" зусилля "чорної", і маленькі спрацьовані долоні витягали з шовкових панчішок більшу чи меншу в’язанку зеленкуватих банкнот.

Серед геніальних членів "чорної" були такі, котрі знали геть усіх львів’ян, що мали "вуйків" за океаном. Вони заздалегідь дізнавалися, коли поштою надійдуть заокеанські "внески", зголошувалися по них просто до домівок — їх довіряли їм без жодних вагань. Люди, котрі навіть приблизно не знали табличку множення, мали повну довіру до своїх трейдерів. Охоче платили їм напів офіційним "денним курсом" ще кілька злотих за фатиґуклопіт. Не було в цьому потреби навіть при найбільшій банківській транзакції, але до "чорної" кожен мав свій власний сентимент.

Були часи…

Були часи, коли урядники й урядниці, повертаючись з роботи першого числа кожного місяця, одразу довіряли свою пенсію охороні "Святого Станіслава". Всі незламно вірили в диво перевтілення злотих на долари. Вірили у вічну вартість цього дива. Вірили непохитно. А чорні з "чорної" були найбільш натхненними… факірами. Їм вистачало магічної формули hossa чи baissa (ВИНОСКА: періоди на ринку, коли вартість валюти зростає або падає) — і траплялися найнеймовірніші факти.

Багато років і місяців найповажніші часописи окрім офіційних торгових зведень Морґанівдинастія американських банкірів й інших урядових і напів урядових трастів і банків, закордонних і крайових, щодня друкували й курс "чорної" біржі. Біржа була конкуренцією для більших і менших банківських інституцій, якою не можна легковажити. "Чорна" біржа не визнавала урядових годин. "Урядувала" en masse"масово" – їдиш від раннього ранку до пізньої ночі. На хідниках, на проїжджій частині, в темних сінях будинків, в кав’ярнях, рестораціях чи молочарнях, стоячи чи на ходу, на словах чи на мигах купувалися і продавалися десятки, сотні, тисячі доларів.

Траплялося, що "чорна", не чекаючи курсу місцевих банків чи не зважаючи особливо на цифри їхніх розпоряджень, сама телефонувала до Відня, Варшави чи Берліна. Мала в тих осередках своїх нишпорок, яким могла довіряти. Там мешкали її оракули. Такі чини неодноразово спричиняли негайну коректуру цифр за вітринами банків.

В часи скрути певні сфери "чорної" влаштовували подорожі своїх "курсорів" і "кур’єрів" з переповненими валізами до Румунії, Чехословаччини й Австрії. Різниця курсів між Польщею і цими країнами була тоді така вигідна, що кожна перевезена через кордон валізка — переважно з подвійним дном — мала для "чорної" дуже бажані плюси. Авжеж, періодично хтось та й попадався. Були вже тоді такі неприступні митники, котрі якимось псячим вухом могли відчути вміст "багажу". Але такі трагедії — це радше винятки, щось, на що доводилося розраховувати наперед. Були то часи "ідилічні, янгольські". Дотепер "чорна біржа" співає про них гімни, для неї це "золотий" вік, незабутня епоха.

Долари в золоті

Якщо йдеться про сутність "золотого" віку, то повторюється він для "чорної біржі" й сьогодні. Ніколи раніше не чигали так сильно на золоті долари й долари в золоті, як власне тепер. Бідний РузвельтФранклін Делано Рузвельт, президент США у 1933–1945 роках навіть не підозрює, в скількох варіаціях повторюється його невинне прізвище на вулиці Святого Станіслава у Львові. Якби він дізнався про рівень своєї популярності поза Америкою, зокрема у Львові, якби переконався в тому наочно, напевно уклав би якусь нову доларову постанову — хтозна, чи не корисну не тільки для львівської "чорної біржі", але і для всього Нового Світу?

— Як там сьогодні долари? — питаю ніби мимохідь одного зі старої "гвардії".

— Пан купує чи продає? — лунає відповідь.

— І так, і так…

— А пан має паперові чи золоті?

— І такі, і такі…

— За паперові від десятки в одній банкноті й більше дістане пан сьогодні по 5,42, а за золоті — по 8,92…

— А чому аж так?

— Бо так хоче пан Рузвельт. Закинув вудочку, за якою сидить Аль Капоне і золоті долари, на які раніше ніхто не хотів навіть дивитися. Якби ж то я міг передбачити. Мав би зараз у кишені власну "найщасливішу колекцію в краї". Але ніхто не був аж настільки мудрий. От і крутимося тепер цілими днями на морозі й заглядаємо до стійок лотереї, де висипані, ніби сміття, цілі купи срібняків. Росте апетит на срібло. Хтозна, можливо, і воно колись буде бажаним товаром...

Натираючи звиклі до постійного рахування і перемерзлі сьогодні нервові пальці, водночас перебирає ногами, аж несподівано напів шепотом перепитує:

— А чи багато пан має тих "золотих"? Маю на увазі золоті долари.

— Сам я їх не маю. Просив мене один знайомий, котрий…

— Прошу привести його сюди! — перебиває розчарований "чорний". — Обіцяю, пан також щось заробить. Кажу вам чесно, часи зараз страшні!... Намерзнешся тут цілий день, боїшся ризикнути навіть одною десяткою. Хто не заробляє на сухий хліб, той не має стільки сил, щоб щось втрачати.

Несподівано глибоко зітхає:

— А були ж часи!... За товар платили доларами, посаги — доларами, "відступне" і чиншоренда за помешкання — доларами… Оце був рух! Так-так, прошу пана, коли панували паперові долари, це були золоті часи. А сьогодні, за панування золотих доларів, мусиш трястися, як витерта банкнота… Так воно тепер є…

— А як пан гадає, що з того вийде?

— Видається, що того навіть сам пан Рузвельт не знає. І навіть його фінансовий помічник МорґентауГенрі Морґентау – міністр фінансів США у 1934–1945 роках не може бути пророком. Так вже склалося, що бідна "чорна біржа" мусить уміти чекати. Пережила вже не одну біду. Але в тому й уся сіль, що чоловік мусить жити. Мушу якось утримувати себе й родину…

— А як ви сьогодні дізнаєтеся про офіційні курси?

— Трохи в наших поважних банках, трохи — з американських газет. Ще є телеграфічні й навіть радійні комунікати. Пересування показників відбувається переважно спокійно, так, що багато втратити не можна. Але чи заробити — то вже інша справа…

— То з чого живете?

— А хто пану сказав, що "живемо"?! Тільки крутимося…

— І що це означає?

— Трохи при доларах, які відмирають, трохи — при фунтах, які щойно народжуються. Бо відколи ці дві валюти б’ються, мусить хтось третій скористатись. А ці треті — це емігранти до Палестини! Вони потребують фунти — і шкода, що не цілі кілограми!... Коло них і крутимося, і то так довго, доки не викрутимо щось на хліб для себе і для своєї родини. Бо хоч ми й не живемо, та все ж жити мусимо…