"Прогульки та вражіння галичан про Північну Європу". Михайло Посацький про острови у Балтійському морі та міста на узбережжі Скандинавії

Кальмар — Штокгольм — Шукаючи шляху…

<p>Середньовічна церква, Кальмар, Швеція</p>

В неділю в полуднє причалили ми до поважного Кальмару, містечка з якими 14.000 населення. Це містечко знане в історії Скандинавії тим, що там в р. 1397 заключно тзв. Кальмарську унію, силою якої всі три держави: Швеція, Данія і Норвегія зєднались в одну державу. Там ми перебули через полуднє, яке використали на звидження величезного кальмарського замку, який знімається над самим морем, так, що хвилі все бють об його підніжжя. Замок той походить з ХІ століття і в ньому перехована вся обстановка приватного мешкання королів. Ненарушена навіть стоїть піч, окопчена саджею і димом ще з того часу. Находиться в замку також музей, який ми звиділи, а в якім між иншим зацікавила нас перехована лодка, одна 3 тих лодок, на яких нормани пускалися сміливо у далекі заморські краї. 

Ввечір виплили ми з курсом просто до Штокгольму. Мали тоді ми щастя оглядати одну з тих ночей, які є такі характеристичні для півночі, На небі було видно місяпь якогось темнорожевого коліру не у формі колеса, але якоїсь неформенної брили. Здавався нам так близько, що хотілося крикнути до нього, чи звідтіля хто не відізветься до нас. По протилежній стороні неба смуги хмар, на яких гралися світляні пружки в найріжнороднійших колірах з безліччю відтінків. Всі ті коліри відбивалася в темній полискуючій глявурі спокійного моря, яким тоді не ворухнув ні легіт вітру. Тиша, якась понурість, суворість місяця, темнота, яку розливало море навколо себе, а серед тої темноти гра колірів і місячного світла, це все вливалося разом в якусь таку чудово маєстатичну гармонію, шо всі мовчки, зі скупленням духа сиділи і не сміли навіть з місця рушитися, щоби необережним шелестом не перервати святочного настрою. Ми почували себе близькими безконечносте совершенства, ми почували, що в нас всунулася земська поволока, ми пили тоді з чаші забуття... Коли по якімсь часі хмари покрили ціле небо, а місяць сховався і це явище щезло, ми ще довго не могли очуняти, нічого до себе не говорили і кожний з нас потонув в роздумуванні над тим, що бачив. 

Дорога спочатку вела кальмарським проливом між самоюж Швецією ліворуч і островом Ölandострів Еланд праворуч. Час сходив на гутірці, їдженню, на купелі, а по найбільшій части кожний клався горілиць на покладі і гак задивдений в небо, в мору і в безмежну далечінь перед собою давав себе колисати лодці. Їли, спали, коли хотіли. Ріжниці між днем і ніччю не було. Нераз пили ми каву (очевидно без цукру, солодка на воді не смакує) в полуднє, а їли мясо, ковбасу, хліб з маслом уночі або раненько при сході сонця, це все залежало від примх вітру і води.

Зівялі руїни і квітучі рожі

Так ми витримали цілий день. Був це вівторок. Раз хвилі відкрили нам у далечіні якийсь корабель, але тільки ми його й бачили. Надвечір буря вспокоїлася. Рано надибали ми знов якийсь корабель, може і той самий, що попереднього дня, хто його зна — дали знак, наблизилися до нього, порозумілись і поплили у вказанім напрямі. Десь коло полудня виринула з моря довга смуга суші. Це був острів Ґотлянд.  

Цікаво почали ми приглядатися тому нашому новому обіцяному краєві. Нічого не видко лиш довгий непроглядний шмат землі, з якої в міру як ми до неї зближалися, виринали щораз виразнійше якісь крейдяні, білі, то сірі гребіні гір, а сям-там тягнувся темний ліс. На підставі підручника і морської мапи вишукати ми, де лежить Wisbyмісто Вісбю і туди спрямували плавбу, небавком побачили ми на терасовім узгірю темну пляму; пізнійше виявилось, що це місто Wisby. Здалека виглядало воно, якби хто причепив вінок до склону гори. Це були величезні мури, які окружали ціле місто, а з тих мурів сторчали вверх вежі. Все видко було, як на долоні, бо сонце, дарма, шо було холодно, вже світило гарно. Оригінальним видом були ми так захоплені, шо ніхто і не думав про їдження, хоча від понеділка ми не їли нічого. А була це вже середа. 

При заході сонця почали ми впливати до пристані з полудневого боку, отже для нас невигідного, але так казав підручник, бо на півночі і заході була мілина. Хоча вода була спокійна, одначе ше злегка тремтіла на своїй поверхні, якби в останніх судорогах по бурі. Було студено. Тож здивувалися ми чимало, коли на однім мольо а було їх там богато, бо пристань дуже велика побачили ми громаду молодих людей у купелевих костюмах. Як ми пізнійше довідалися, були не студенти тамошньої гімназії, які здавали іспит а плавання. У Швеції заведено так, що ніхто не може дістати свідоцтва зрілості, поки на викажеться знанням плавання. 

Ми в пристані. Вечірній смерк. Ревізія — наскільки запит: звідкіля пливемо, як довго думаємо тут бу ти і чи маємо які особисті документи, можна назвати ревізією. По тім усі розходимося до міста: страшенно голодні. Рано йдемо оглядати місто. 

Wisby було на півночі найбільшим містом, що належало до німецької ганзи. Колись воно було дуже велике і цвитуче і було таке сильне, шо на власну руку вело війни з данськими королями І часто їх побивало. Тепер з тої величі лишилися лише могутні руїни. Сам мур навколо цілого міста с такий великий, шо в його розвалинах тепер стоять побудовані новітні домики біднійших мешканців.

Зрештою він сам і 12 веж стоять цілком ненарушені. Будова того муру сягає своїми почаками до XI ст. З кожною вежою звязаний якийсь страшний, жахом переймаючий переказ як нпр. що у вежі Jungfrutornet замуровано доньку бурмістра за те, шо вона в часі облоги данським королем Вальдемаром ІІІ за любилася в ньому, зрадила своїх і впустила короля з військом до рідного міста. 

Місто велике, вулиці широкі, але домів дуже мало, а ще менше людей: всего 18.000 мешканців, які в цьому великані зовсім губляться і лише десь-не-десь можна стрінути людину. Порожня, сум, туга, самота. В ріжних сторонах міста сторчать великанські руїни церков, які часом перевисшають своєю висотою мури. Є їх так само 12, як і веж, одна церква переховалася ціла і нині є вона парохіяльною і одинокою на ціле місто. Зрештою самі руїни з дірами по колишніх дверах і вікнах, покриті мохом, папоротю та иншою зеленю. Коли війти в середину такої руїни, то вона промовляє до нас ще і тепер якимсь маєстатом, якоюсь святостю і ми чуємо мимоволі, l шо ми в святам, божім місці. Wisby називають "Північною Картагіною". Але це порівняння по мойому зовсім незлучне, бо зі старинної Картагени нічого не лишилося, а тут все стоїть і промовляє до нас майже зрозумілою мовою. Инші називають Wisby містом рож і руїн. Це вже цілком влучне. Перед кожним домом, майже на всіх вільних площах, відтак у безмежнім ботанічнім городі, який тягнеться у північній частині міста здовж мурів, самі рожі, нічого лише рожі. Инші квіти в тій масі рож цілком губляться. "Рожі і руїни"! Більшого контрасту й уявити собі не можна. Мимоволі туга і самовитість огортає людину. 

Під вечір, перед заходом сонця, вийшов я сам на гору, звідки про стирається вид на ціле місто. Видко лише мури і руїни церков, які сюрчать як кістяки і знимають свої сухі, пообривані рамена високо вверх, понад ціле місто, як би хотіли ше видати в себе останній крик роспуки, заки цілком потонуть у людськім забутті. Крізь щілини, крізь отвори по колишніх дверях і вікнах продирається світло і робить вид ще більше несамовитим. За містом за мурами в північно-західній частині знимається самітня гора, а на ній стирчать знов самісенькі три високі камінні стовпи; вони немов би похилилися над містом і щось хочуть йому сказати. Це т.з. Galgberg, де була збудована шибениця, з якої тепер ще лишилися саме ті камінні стовпи. Ні протилежнім боці розливається безмежна блискуча глибінь води і хоча весело всміхається до нас, здається нам що той усміх не є щирий і що за ним скривається туга та жалоба. 

Пізно вечером вернувся я на лодку. Під впливом вражінь не міг заснути…