"Повернення в Україну" Богдана Гаврилишина

<p>Богдан Гаврилишин</p>

Уже в 70-х роках у лекціях я прогнозував майбутній розпад Радянського Союзу. 1980-го у книзі "Дороговкази у майбутнє" (Roadmaps to the Future) пояснив, чому це має статись і як усі рушійні сили ведуть до цієї події. Звісно, я не міг точно передбачити, коли і як це станеться. Впевненість у тому, що Радянський Союз розпадеться, підштовхнула мене 1984 року прийняти рішення про якнайшвидше повернення в Україну. Щоб підготувати собі заміну, я повідомив раду директорів, що 1986 року збираюся піти на пенсію. Того року ми відзначали 40-річчя МІМ-Женева. Мої колеги, особливо Вікторія Керзон і Макс Детвілер, організували чудове святкування. Ми запросили 400 гостей, зокрема деяких наших випускників з усього світу, голів партнерських компаній, Девіда Кулвера — голову "Алкану", компанії-засновника, та деяких видатних промовців, зокрема колишнього канцлера Німеччини Гельмута Шмідта, відомого британського історика й інших. Дводенне святкування відбувалося в сімейній атмосфері. Багато присутніх знали одне одного й між ними та школою склалися дружні стосунки, сповнені відданості місії інституту. Також сприяла "родинній" атмосфері звістка про те, що в Монреалі у перший день святкування народилася наша перша онука Анатолія. Я зазначив: "Старший відходить, а молодший щойно прийшов".

Ми обговорювали ситуацію у світі, очікування від найближчого майбутнього, а також пріоритетні завдання керівництва й освіти в царині управління. Декілька промов адресували мені викладачі нашого факультету, випускники та компанії-партнери і, звісно ж, Девід Кулвер. Усі чудово знали, що пост директора МІМ не був для мене просто роботою або кар'єрою — це була моя місія. Тому промови були дуже теплі. Під час виступу в Девіда Кулвера в один із моментів проступили сльози на очах, і він, не приховуючи цього, сказав, звертаючись до мене: "Є багато вчителів, але за своє життя я знав тільки двох справжніх майстрів, і ви — один із них". Той факт, що голова багатонаціональної компанії, в якій працювало вже понад 60 000 осіб в усьому світі, може бути таким теплим і сентиментальним — додав особливого шарму нашому святкуванню. Це був також вагомий доказ того, що не всі великі бізнесмени — черстві капіталісти, не всі з кам'яними серцями, деякі з них дуже людяні. У день, коли я передав важливі документи своєму наступнику Хуанові Рада, наймолодшому викладачу факультету, я перейшов до іншого офісу і взявся за дослідну працю, надіючись на свій шанс повернутися до України.

Мені довелося чекати два довгі роки. 1988-го ми з дружиною отримали запрошення відвідати Україну (Українську Радянську Соціалістичну Республіку) як гості Товариства "Україна". Це об'єднання підтримувало зв'язки з українцями, що мешкають за кордоном, але головним чином з українцями-комуністами, яких на той час у Канаді налічувалося близько 3000. В об'єднанні знали, що я націоналіст, а не комуніст, але вони вже розуміли, що настав час щось змінювати, і до того ж їм було відомо, що мене вже запрошували до Радянського Союзу, зокрема в Україну, 1971 та 1972-го. Отримати запрошення було для мене надзвичайним полегшенням. Ми спакували речі й вирушили до Києва.

Зупинились у готелі "Дніпро" неподалік Інституту літератури. Щойно розпакували речі, як я підійшов до інституту, щоб передати конфіденційного листа його директорові Миколі Жулинському. Він став моєю першою контактною особою, і ми й досі залишаємося друзями. Звідти я попрямував до Спілки письменників на Банковій вулиці. Там ми відразу ж вступили в палку дискусію з відомим поетом Дмитром Павличком. Ми з ним сиділи на більярдному столі, і я змальовував суспільний устрій, що має бути збудований в Україні, щойно вона стане незалежною, тобто характер політичних інститутів, економічну систему, основні цінності та поведінку, які мають ідеально поєднуватися.

Протягом того візиту до Києва я зустрічався і спілкувався переважно з поетами і колишніми політв'язнями, а не людьми з уряду чи економістами. Письменники мають фантазію, вони мислять у категоріях "гештальт", структурами, формами та символами. Політичні в'язні дуже добре знали, наскільки поширене було в Україні прагнення незалежності. Вони знали, як люди готові страждати і навіть умерти заради досягнення цієї мети, вони самі були найкращим прикладом таких людей. Серед колишніх політичних в'язнів, з якими я познайомився, були В'ячеслав Чорновіл, Левко Лук'яненко, який довше за інших перебував в ув'язнені, та троє братів Горинів зі Львова. До моєї мережі контактів також належали Іван Дзюба, найкращий літературний критик, який був ув'язнений 1972 року за написання книжки "Інтернаціоналізм чи русифікація"; Іван Драч, який писав сповнені пристрасті поезії й виступав із палкими промовами на важливих заходах. Мені також пощастило познайомитися з Олесем Гончарем (його дружина Валентина готувала найкращі вареники з сиром, які я коли-небудь куштував).

Ми були в Києві не дуже довго. Товариство "Україна", яке нас приймало, хотіло показати нам різні частини України й організувало подорожі до Львова, до мого рідного села Коропця, Почаєва і навіть до Ялти в Криму. У Львові, моєму найулюбленішому місті, ми подивилися пам'ятники, і я дав пресконференцію, під час якої відверто заявив, що сподіваюсь на швидкий розпад Радянського Союзу та незалежність України. Через те, що до 1988 року вже почалася політична відлига під керівництвом Михайла Горбачова, я не боявся, що проти мене буде вжито якихось санкцій за будь-які "революційні" переконання, висловлені публічно. Було особливо приємно, коли після пресконференції в обласній газеті "Ленінська молодь" з'явилась дуже позитивна стаття про мене під заголовком "Феномен Гаврилишина".

У Почаєві є відомий монастир і церква, де ми відвідали службу. Після служби відбулася зустріч із настоятелем. Він дуже тепло нас привітав і сказав, що буде чудово, якщо ми завітаємо знову. На це я одразу відповів: "Пане настоятелю", ми обов'язково так зробимо, щойно ви почнете читати проповіді українською, а не російською мовою".

У Ялті для нас було забронювано номери в готелі "Ялта" — величезній будівлі з просторою їдальнею, концертним залом і танцмайданчиком. Натомість номери були дуже маленькі. Однак це не заважало людям збиратися в одній із маленьких кімнат, їсти чорний хліб, помідори, цибулю і, звісно ж, пити горілку і співати. Ми, українці, робимо на "відмінно" не так багато речей, але беззаперечно вміємо чудово співати і танцювати.

Хоч куди б ми їхали, нас супроводжувала жінка середнього віку, Ірина, яка займалася бронюванням готелів, ресторанів, залізничних білетів, і чоловік, який був чи то капітаном, чи майором КДБ. Він стежив за кожним нашим кроком, був присутній на всіх моїх лекціях і навіть на приватних зустрічах. Очевидно, він мав звітувати, що саме ми обговорювали, і ймовірно, не дати мені змоги завдати занадто великої політичної шкоди. Він знову супроводжував нас, коли ми повернулися до України за кілька місяців. Позитивним у цьому "янголові охоронцеві" було те, що, можливо, сам того не усвідомлюючи, він був навернений до ідеї незалежної України, як розказали нам дві його дочки під час телефонної розмови два роки потому, коли він уже пішов із КДБ.