"Політичний злочин на Бульварі Сен-Мішель". Газета "Діло" про вбивство Симона Петлюри

Париж, 26 травня 1926.

Тільки-що вернулись ми з вулиці Расіна, що веде — в самім осередку Латинського Кварталу — від Одеонського Театру до Бульвару Сен-Мішель. Бічна, доволі пуста вулиця. При ній один ресторанчик дешевий "Буйон Шартіє" В ресторанчику тім обідав від довшого часу, в товаристві жінки і дочки, 14-літньої учениці ліцею Фенелона, той, котрого труп лежить нині в інституті судової медицини, — отаман Петлюра.

Вчора покійний отаман обідав винятково сам — жінка була недужа. Десять хвиль по 2-ій годині він вийшов з ресторанчику і пустився в напрямі Бульвару. Чигав там уже на нього його убийник: у російській "рубашці", кудлата голова...

— Ти Петлюра?

— Да...

Блиснув у сонці револьвер...

— Защіщайся!

І ту мить посипались вистріли. Крик. Нападений, з простягненими руками, повалився на землю. Глухо скотився безсилий череп з камінного хідника на деревляний поміст. Холодно, жорстоко убийник стріляв далі.

— Доволі! доволі! Боже мій!.

Останні слова вириваються жертві вже серед судорогів агонії. Струмок крови, що мішається з уличною курявою. Прохожі, що в обуренні кидаються на убийника. Поліціянт, що вириває його з рук юрби і везе його до недалекого комісаріату... Звичайна в таких випадках обстанова.

Найближчий шпиталь "Шаріте" є при вулиці Якова, за Сен-Жерменською церквою − тою самою, де спочиває тіло противника гетьмана Богдана — короля Яна-КазимираУ Парижі поховане лише серце короля Яна II Казимира. Його тіло після смерті у Франції було перевезене до Польщі. Старовинний, з королівської епохи шпиталь. Туди перевезло прикликане "таксі" безтямне, кров’ю залите, сімома кулями наздовж і поперек страшенно порите тіло Симона Петлюри. Ніякого, очевидно, рятунку. Ще двацять хвиль конання і — вічний сон.

"Хто там згадає — питався раз чужий поет — де ти осядеш? Якою водою попливеш у світ далекий? В котрій стороні будеш боротися? і від чиєї зброї згинеш?..".

В поліційнім участку біля старого Одеонського Театру — де кожного тижня грається стільки класичних трагедій, комісар переслухував того, що наче на глум визвав свою безборонну жертву "боронитися", садячи їй туж мить першу кулю в голову. 

Є вже кілька журналістів, серед них один з перших — редактор "Humanité".

Убийник називається Самуїл Шварцбарт, літ 38, родом із Смоленська, Жид, від року натуралізований Француз, годинникар.

— Я вбив Петлюру, щоби пімститися за жертви погромів на Україні. Петлюра був антисеміт і громив Жидів десятками тисяч, громив, мучив, грабив. Не жалую того, що зробив, і якби було треба, то знов зробив би те саме...

Війна захопила була убийника, тоді ще російського горожанина, у Франції. Він вступив у французьку армію, був ранений, одержав воєнну відзнаку. В 1919 р. був він з французьким відділом в Одесі; там дізнався вперше про існування Петлюри і про переслідування Жидів на Україні.

Петлюра! Петлюра! Ім'я те гомоніло в його голові. І він його вже ніколи не забув. Читання певних російських газет у Парижі піддержувало його ненависть. З них він дізнався, що Петлюра в Парижі, одначе не міг його знати ні пізнати. Аж кілька днів тому знайшов його фотографію в одній паризькій російській газеті. Дізнався також (відки?), що Петлюра обідає при вул. Расіна. З набитим револьвером чигав на нього там кожного дня від — дуже цікава подробиця! — яких двох тижнів. Нарешті стрінув його самого і — далі вже знаєте.

Як поставилася до убивства парижська преса? Передовсім як до сенсації — отже довші або коротші репортерські статті на першій стороні газет, з фотографіями жертви й убийника. А потім, іноді вже в заголовках і підзаголовках, політичні оцінки убивства — відповідно до політичної закраски газети, її більшої або меншої неосвідомлености в українських і східно-европейських справах, тай — це не найменше цікавий бік справи − відповідно до того, відки дана газета брала свої "натхнення" в цій справі.

"Мало коли злочин був доконаний з такою потворною холоднокровністю і з такою вирахованою жорстокістю" — каже бульварний "Journal".

"Політичний злочин на Бульварі Сен-Мішель: Петлюра, колишній український протибольшевицький шеф, убитий своїм земляком", — каже консервативна "Action Française", доказуючи зайвий раз своє незнання східно-европейських відносин, до географії включно.

"В своїй ставці в Камінці Подільськім Петлюра окружався українськими й міжнародніми авантурниками, єзуїтами, широкими націоналістами і підозрілими одиницями, ватажками й інтелігентами. Його генерали носили опереткові уніформи. Вкінці, обіцявши Папі привернути Україну до католицтва, він поринав в спіритизмі і радився в стукаючих столиків про шляхи своєї долі... " — каже головний орган теперішнього правительственного картелю "Quotidien", подаючи принаймні в останній точці своєї характеристики дійсну правду.

"Петлюра, ватажок протиреволюційної банди, яка руйнувала Україну, убитий в Парижі російським Жидом. Його убийник заявляє, що хотів пімститися за погроми білих", — каже комуністична "Humanité"; далі вона зазначує, що "кажуть, що убийник є комуністом", тай кінчить свої замітні уваги ось як:"Фатальний жест Шварцбарта показує, на яку спрагу пімсти наразили російські протиреволюційні кати свої безчисленні жертви".

"Paris Midi" подає "офіціяльний комунікат української місії", себто заяву політичних друзів покійного Петлюри, що "Українці, мовляв, завсіди вважали Петлюру законним головою Української Держави". Крім того приносить ця газета заяву українського "достойника", що Покійний не був ніколи антисемітом ні організатором жидівських погромів.

Розмірно ще найближчі правди звістки про політичну діяльність Петлюри принесла "La Croix".

Не є річю вашого кореспондента давати політичну оцінку покійного Отамана Симона Петлюри. Давало її "Діло" нераз, а з ним і решта української національної преси. Для українського громадянства Галичини Петлюра був політичним трупом від хвилі, коли розійшовшись з галицькою армією, зрікся західних земель українських на користь наших історичних противників; варшавський договір Петлюри був страшним актом, актом, якому пари шукати хіба в підписанню Рижського мира. Щодо цього ніякий шануючий свою особисту й національну честь український громадянин з цього чи того берега Збруча не знав і не знає найменших сумнівів ні хитань. В українських національних колах не брано на увагу можливости політичного воскресення покійного Петлюри.

Одначе всі познаки показують, що інакше оцінювано будучі можливости Петлюри і петлюрівства в більшовицьких кругах. А вже до неймовірного напруження дійшло тут занепокоєння совітських кол Петлюрою і (уявленими, на нашу думку) небезпеками його виступу на Україні від хвилі, коли Пілсудський знов виплив на верх у Варшаві, себто яких двох тижнів — речення, який подає Шварцбарт як реченець своїх засідок на пок. Отамана. Збіг обставин — що найменше дивний. 

Не менше дивне й те, що згинув Петлюра буцім-то як антисеміт. Даруйте, антисеміт? Петлюра? Відколи то члени масонських льож числяться патентованими антисемітами? І соціяльні демократи — відколи? Бо Петлюра був масоном ще перед повстанням проти гетьмана Скоропадського, а соціяльним демократом він був від десятків літ — ще в останніх часах він чванився, що то він, а не Лєнін і Раковський, "справжній" марксіст. Цей спір, хто саме, а хто ні, "справжній марксіст" — схолястична манера, але як це погодити зі замітом антисемітизму? Або одно, або друге. А крім того: хто, як не Петлюра, удержував при собі жидівського міністра? Хто як не він назначив на преважне становище льондонського посла — видатного жидівського діяча, оборонця в процесі Бейліса, Марголіна, котрий все і з повною щирістю величав і величає семітофільство Петлюри? В часі революції й горожанської війни згинуло багато невинної жидівської людности? Нема сумніву. Але невже не згинуло ще багато багато більше людности християнської? Тайна окутує мотиви й організацію убивства Петлюри, тайна, яка може й ніколи не розвіється. Чи дивно, що неодин з українських емігрантів у Франції ставить собі питання: Чи не впав Петлюра жертвою Пілсудського — себто жертвою останнього успіху Пілсудського?

Що станеться з Шварцбартом? Не треба бути аж великим пророком, аби відгадати, що з ним станеться. До цього доволі знати звичаї парижських судів присяжних... Буде розправа. А на ній одна з двох можливостей майже певна: 1. Шварцбарт буде признаний лікарями неосудимим маніяком, який доконав свого вчинку під сугестією людей і преси, і буде звільнений; або 2. над признаним осудимим убийником буде суд: боронити його будуть найліпші адвокати-комуністи (вони вже зголосилися до оборони); будуть слухані свідки, які розказуватимуть про все можливе, про папу римського, шаха перського, Америку й Австралію — тільки не про суть факту, про убивство ні; на всякий спосіб буде суджена жертва, а не злочинець. І в результаті Шварцбарт буде тріюмфально звільнений і буде в славі і добрі, благословлений Москвою, а може й Харковом, жити своїм життям. Щодо цього немає найменшого сумніву. Адже недавно один Англієць із питомим своїй расі сухим гумором розказував:

— Коли в мене буде якийсь особистий ворог, якого схочу дешево поспекатися, то заманю його з Англії, де за смерть завсіди карають смертю, до Парижа; там його уб’ю, а як мотив подам, що він, мовляв, любився в моїй судженій, або що він мій політичний противник і до того реакціонер. Мене звільнять, як звичайно, мій ворог зігниє в сирій землі, а я матиму славу і гроші: бо театри й кінематографічні фірми будуть спорити між собою, щоби мене заангажувати...

Чого хочете більше? Такі звичаї французького судівництва в останніх 10 роках 3-ої Республіки. Побої, які одержав Шварцбарт на місці злочину з рук зворухобленої його жорстокістю юрби, — це справді єдина прикрість, яка його стрічає за його вчинок.

В хвилі, коли кінчу цю допись, одержую останнє видання "Intransigeant" із короткою звісткою: що Шварцбарт мав спільника, котрий обідав з Петлюрою в ресторані і відти телефоном завізвав Шварцбарта під ресторан. З далекого кварталу (Менільмонтану) Шварцбарт чимскорше наспів навіть без шапки, та з добре набитим револьвером.

Секція тіла Петлюри завтра, четвер, ранком.

В. Левицький.