"Під Полтавою зрошено кровю нашу ідею державности". Віктор Андрієвський про значення Полтавської битви

Чим пояснити, те, що сорокміліоновий дуже працьовитий, здібний і відважний нарід український, який живе на текучій медом і молоком пребагатій на природні дари землі при теплому морю, сьогодні не то шо не має своєї держави, а пошматований на части, бідний, голодний і нещасний тягне тяжке ярмо чужинецького панування? Чим маємо пояснити усі наші біди й нужди — занепад матеріяльний, культурний і моральний, як не вічними внутрішніми чарами, коромолою і ненавистю взаїмною, отою проклятою внутрішньою "незгодою" нашою, през котру всі ми пропали, пропадаємо і колись певно остаточно пропадемо, коли не прийдемо самі, до так бажаної нам згоди?

А вже що до подій полтавських, сумну і поважну річницю, котрих сьогодні ми обходимо, то твердження гетьмана Мазепи найбільше справдилося як раз тоді і виявило політичну мудрість та прозорливість блажен. Памяти гетьмана: головне "през незгоду" й полтавський бій став тим переломовим пунктом у нашій історії, з котрого почалися пізніші й сучасні біди народу українського.

Та не всі мають що до того висловлений погляд. Декотрі історики не тільки російської школи, але й малоросійської, як то напр. Костомаров та Лазаревський – ба навіть українці тої міри як П. Куліш уважають, що полтавський бій приніс нам позитиві наслідки, тому що ніби він спричинився до визволення черни української з під тяжкої економічної залежности її від української старшини й сопричастив нас до "великої" російської культури. Мазепа ж на такий русско-малорусскій погляд був либонь політичним авантурником та зрадником не тільки перед царем московським, але й перед власним народом, бо ж за князівську собі корону ті інтереси народні він свідомо ніби знехтував і продав.

Стоїмо отже перед питанням иншого порядку, а власне: Чи "малоросійський" народ є лише етнографічною масою, котра усе дбала, дбає і надалі може й повинна дбати лише про свою матеріальну вигоду — інтереси клясові, а чи Україна була, може і хоче бути самостійною державою, в котрій українському народові. Або нації українській приналежать суверенні права?

Стоячи на сій другій точці погляду, я й хочу перед Вами освітлити значіння полтавських подій, наскільки мені то дозволять мої скромні сили.

З тої ж точки погляду і в першу чергу я дозволю собі розвязати питання, чи справді Мазепа був "зрадником" і чи тую "зраду" свою міг він обминути, та що з того як би він її обминув вийшло?

На мою думку до вчинку гетьмана вже давно перли його обставини, а боротьба Карла ХІІ з Петром І була лише остаточною конечностю, що на той вчинок Мазепу примусила. Насамперед обминути своєї й народу свого участи у війні, котра велася тоді між Швецією і Московщиною він ніяк не міг. Ся велика боротьба, що велася за володінням Балтійським і Чорним морями і котра зветься Великою Північною війною була обхопила тоді пів Европи, тяглася більше як двадцять літ і могла довершитися лише остаточною перемогою одною з воюючих сторін. Вона нагадує останню світову війну по її силі, розмахови і наслідках, вона захопила держави, звязані з Україною найближчими і найтіснішими звязками, отже тоді тай фактично неможливими було ухилитися від неї і не самому тільки Мазепи разом із його народом.

Дехто ставить у вину гетьманові, що він запізно став переводити в діло заміри. Але се неправда, бо ще перед чотирми рокамив 1705 році він навязує зносини з Польщею і Швецією через княгиню ДольськуАнна Дольська (1661−1711) – польська княгиня, кума Івана Мазепи. А в році 1707 він уже пропонує королеві польському СтаниславовіСтаніслав Лещинський (1677−1766) – король Польщі у 1704−1709 роках, щоби той із Шведами зараз же рушив на Вкраїну, обіцяє вирізати 7.000 московської залоги та збудувати на тих трупах для Шведів міст через Дніпро. Не його вина, що його раду виконано аж за рік пізніше, коли московське військо залило вже Україну. Крім того, коли Карл й рішився йти на Москву, то Мазепа направляв його власне на Москву і був дуже сердитий за те, що Карло повернув на Україну. Шведський полковник ПіпперКарл Піппер (1647−1716) – шведський державний діяч пояснює се конечністю, бо Москалі, відступаючи на Москву, після свого одвічного звичаю, все плюндрували й нищили по дорозі, так що годі було знайти фуражу й харчів шведам. Гетьман наготовив йому харчів, фуражу і військового припасу в Стародубі, Чернигові, а в Батурині, то крім того щей артілерію (42 гармати).

Знов не Мазепина вина, що Карло запізнився, і москалі занялі ті кріпости з усім, що там було не для них приготовлено. Правда, тут уже починаються невдачі з причини нашої "незгоди": наші землячки-регенти, щоби прислужитися цареви, ради того "лакомства нещасного", нищать в міру своїх подлих сил роботу гетьмана. 

Треба сказати, що вже давно "землячки" рили під гетьманом (як і звичайно під кожною владою звикли рити, коли вона є українська) і то у свій звичайний спосіб – доносили у Москву. Серед таких "патріотів" найбільш уславився генеральний суддя Василь Леонтєвич Кочубей. Перший свій донос він зробив і ще у 1707 р., а другий —рік пізніше, разом із полтавським полковником Іскрою. Що то за птиця був отой Кочубей свідчить про нього хоть би те, що вже за двадцять літ перед його славними вчинками запорожці домагалися від Мазепи, щоби він скарав Кочубея за його здирства і знущання над людьми.

Мазепа поступив із "землячком" по джентельменськи (не так як стараються його представити московські історики й поети в роді Пушкіна). Він попередив Кочубея через його свата Данила Апостола, щоби доносчик тікав куди і спасав тим своє життя, бо цар велів його скарати. І той справді пустився тікати в Крим, але дорогою попався до рук свого спільника — москаля Осіпова, що приймав участь в доносі разом з обома шановними нашими земляками. 

***

Що до агітації й пропаганди, то цар був по правді не гірший майстер ніж теперішні комісари. От яке "представлєніє" вчинив він, наприклад, незабаром по взяттю Батурина в Глухові спорудили шибеницю, винесли опудало — ніби то самого Мазепу: на опудало повішено орден св. Андрія Первозванного, вичитали усі царські милости до гетьмана та й "провини" останнього, а тоді Меньшиков і Головкін вийшли на поміст і роздерли патент на чин кавалеру ордену, з опудала здерто орден, а кат, зачепив опудало канатом і повісив на шибеницю. Се робилося в присутности й старшини з дозволу сказати "української": полковника стародубського Іван Скоропадського, чернігівського — Павла Полуботка і ще двох полковників із "вєрноподданих" землячків.

Тепер ви бачите, високоповажні Пані й Панове, з якими людьми прийшлося мати діло Мазепі. І все ж, при всій незгоді і шатости малоросійській він спромігся постарчити свойому союзникові королеви понад 20.000 війська. Сам перейшов до нього з 7.000 та 15.000 запорожців. Кількість як на ті часи дуже велика, досить сказати, що не багато меньша від тої, яку мав сам король під своєю командою. 27 червняза новим стилем - 8 липня 1709 р. Лише непереможні обставини не дали Мазепі виграти так геніально задуманого ним діла.

***

Тому згадуючи сьогодні Полтавський бій не вдаваймося в тугу за минулим, а з вірою та надією позіраймо на майбутнє. Крим негативних наслідків Полтави має для нас і великі наслідки позитивні. Бо під Полтавою зрошено кровю народу нашу ідею державности Української, і та державна традиція перетриває віки, як уже й перетрівала доси, без огляду, здавалосяб, на найсумніші обставини нашого минулого життя. Полтава народила нам Івана Котляревського з його сумними спогадами за часи "славної памяти у нас гетьманщини колись". Полтава дала вогненне слово Шевченка, яким він не тільки прибив до ганебного стовпа Першого і Вторую, що розпяли Україну та наших Кочубеїв і Галаганів, але й запалив серця Франків, Лесь Українок, Чупринок та й тих іще, що полягли під Крутами і в московських чрезвичайках! Полтава, без огляду на поразку Мазепи, скріпила і скрісталізувала українську національно-державну ідею. Через те Полтава дала нам і Петлюру та його спадкоємців живих і ненароджених іще.