"Отам мародери…". Нищення личаківського некрополя у минулому столітті

Важко сказати, який акт вандалізму скоєно останнім: підпалено каплицю Дунін-Борковських1812 рік чи відбито палац у "Сумуючої Галичини" на могилі М. Шашкевича, викрадено чергову скульптуру чи в найбрутальніший спосіб "випотрошено" кільканадцять гробівців.

<p>Каплиця Дунін-Борковських на Личаківському цвинтарі, 1988 рік</p>

Десять років тому кладовище начебто оголосили заповідним, офіційно поховання припинено, некрополь нібито вважається музеєм під відкритим небом, садом скульптур, а проте злочини проти моральності, пам’яті, історії тривають. "Як виняток" (з дозволу міськради) продовжують ховати. То поруч з могилами І. Франка, С. Крушельницької, С. Людкевича із помпою на вічний спочинок кладуть директора взуттєвої фірми, то в фамільну гробницю "підселяють"… ні, не далеких родичів, а тих для кого вибили, викрутили, купили "дозвіл" а то, трощачи старі плити і склепіння, безсоромно займають чужі могили. Хто займає? Переважно "дорогі мами", "незабутні тещі", "безцінні родичі", номенклатурних осіб, а також ті, чию містичну появу на меморіальному кладовищі не зуміла досі пояснити навіть прокуратура (бо не, цікавилася).

Личаків, колись "другий після Генуезького кладовища по красі в Європі"академік І. Крип’якевич, — історико-культурний феномен, матеріалізований пласт мистецтва і пам’яті, остання пристань славетних представників різних народів.

Закладений у кінці XVIII століття як "вічний Львів", Личаків завдяки тому, що для планування й, "прикрашення нетлінним" було запрошено провідних майстрів-ландшафтників і паркобудівників, кращих скульпторів і архітекторів, які не лише втілювали ідеї сучасної їм європейської культури… За підрахунками ж ентузіаста-дослідника кладовища інженера Ю. Бека, який самотужки впорядкував каталог на 600 пам’ятників і продовжує роботу, тільки об’єктів першорядної цінності понад тисячу (!), а всіх можливо, до п’яти тисяч. Поспішаю, однак, заспокоїти "оптимістів": при існуючих темпах руйнування і розкрадання які до того ж прискорюються, до року 2000-го від історичного Личакова може не лишитися нічого або майже нічого.

Вперше я відвідав Личаків років тридцять тому. По барвінкових берегах тихих алей під кронами розкішних платанів шикувалися нескінченні ряди гробниць — не знайти двох однакових — з декоративними і сюжетними рельєфами, мармуровими епітафіями, переповитими металевими гірляндами і, звісно, — з задумливими ліхтарями. Тисячі досконалих витворів ковальського мистецтва. І скульптури, скульптури, скульптури.

Кожне чергове відвідування Личакова за ті тридцять літ оберталося — хіба лише для мене! — черговим "шоковим розпачем", оскільки будь-яка нормальна людина, як власний, відчуває біль розбитої скульптури, образу "випотрошеного" гробівця, жах розтоптаної історії… Якось набрів на двох мародерів з молотами й ломами, й, оскільки не знайшлося з собою ні захисних лат, ні караючого меча, то закликав негідників, так би мовити, до їх же совісті.

— А їм можна?! — обурено запитав один, показуючи молотком на "офіційно" знесені гробівці, і тицьнув у протилежний бік, до ділянки де лежать учасники повстань 1831 та 1863, "весни народів" 1848 року. Перший ряд, до речі, вельми скромних могил зрито і віддано під нові "престижі" поховання.

Обурений, я поспішив до виходу де — трапляється ж чудо! — нудьгували два міліціонери при зброї "Отам мародери…" — заїкнувся я й осікся, почувши зневажливе "Нам що за ними бігати?!". 

Давно нема "єлісейської" тиші — алеями гуркочуть колісні трактори й чадять легкові авто. Незліченні сонмища туристів і просто цікавих — часом розвеселими зграями, під жарти екскурсоводів — затоптують унікальні плити і могили, залазять на пам’ятники, залишають автографи, підбирають, що лише вдасться, зазирають у розбиті гробниці.

<p>Могила Маркіяна Шашкевича на Личаківському цвинтарі</p>

Нема вже практично жодного ліхтаря — зламані або стяті для приватних колекцій. Те ж спіткало і інші прикраси та елементи оздоблення — мармурові рельєфи, вітражі, різні епітафії, декоративне литво, великі металеві конструкції. Користуються попитом і натуральні … черепи. Уявляєте, мати камінь із каплиці Дунін-Борковських із графським гербом, а на каміні поставити "аутентичний" череп, ну скажімо самого Шараневича, — хіба ж не відчуєш себе "голубих кровей", премудрою головою! Кільканадцять років тому одна з личаківських фігур успішно йшла з торгів на одеській барахолці, інша (і не одна!) забрела на сонячний Кавказ, де здоровіший клімат.

Мародери ж роблять так. Намітивши жертву, себто "нічийний" пам’ятник, вдаються до провокації: повернуть чи скинуть скульптуру, зрушать плиту — вхід до гробниці. Вичікують. Якщо ніхто не протестує, не наводить порядок, сміливенько беруться за своє.

Отак було зруйновано і ледве не викинуто чотириметровий пам’ятник — "готичний собор" родини Стаженських, відлитий з чавуну у Франції на тих же заводах, де виготовляли Ейфелеву вежу. В останню мить неподобство зупинили.

Проти шабашу святотатства протестували. Якби скласти всі листи, апеляції, скарги представників громадськості у різні інстанції, виникла б невеличка піраміда Хеопса! Правда на гробівцях з’явилися незугарні інвентаризаційні номери… червоною фарбою. Уточимо, що лише торік на Личакові поховано біля двохсот чоловік — чи не забагато у Львові "видатних осіб"?

Зате ніяк не вирішиться питання про охорону чотирьох входів Личакова — на всі сторони світу! У міста, бачте, немає 52 тисяч карбованців на рік для утримання охорони на кладовищі.

Зате ніяк Личаків не дочекається статусу історико-культурного заповідника з регульованим відвідуванням (за перепустками, квитками), з суворим обмеженням поховань, а також штатом наукових працівників, які, зокрема, підготували б повний каталог творів і солідний путівник — такий, який виходить по Личакову … за кордоном.

Зате ніяк не дійдуть до Личакова реставратори й паркобудівники — для комплексного відтворення меморіалу в його архітектурно-мистецькій цілісності.

Зате… Та, може, годі, уподібнюючись плакальниками, співати жалібну "Лякрімозу"частина Реквієму Вольфганга Амадея Моцарта (слізну) й побиватися над "присмерком краси"! На нашому боці — пам’ять, добро, сила. До нас звернула пересторога давніх: "Про культуру живих найкраще скажуть мертві".