“Наші королі”. Фрагмент книжки Віталія Михайловського

Навесні 1999 року я, ще геть зелений історик із доволі приблизними уявленнями про те, якою має бути моя майбутня кандидатська дисертація, ходив щотижня на семінари, що пізніше стали називати “семінарами по вівторках”, і потрапляв на дійство іншої науки та історії. Чому дійство? А як ви оціните те, що професор, виступаючи перед аудиторією, постійно спілкується з нею? Питає дозволу зняти піджак, бо в переповненій аудиторії на третьому поверсі першого корпусу Могилянки стає спекотно у травневий день. Коли він говорить українською з легким діаспорним акцентом, вільно переходить на польську, англійську, німецьку, російську, а інколи, театрально дістаючи з кишені маленьку книжечку латинських афоризмів, цитує потрібні йому під час лекції фрази латиною, жартівливо апелюючи до відомого професора-латиніста з Варшави.

Мені, вихованому в радянській школі та ранньоукраїнському педагогічному інституті в Кам’янці-Подільському, все це було дивовижею. Як так? І це можливо, що професор не будує муру між собою та слухачами, говорить цікавою і яскравою мовою / мовами, активно жестикулює як типовий мешканець Апеннінського півострова, та насамперед вражає своєю ерудицією і... лукаво посміхається навіть тоді, коли в дискусії з ним не погоджуються старші від нього слухачі.

Що ж, варто розкрити вже імена осіб, яких я свідомо не назвав у попередньому абзаці. Наталя Яковенко була тією, хто проводила “семінари по вівторках”. Професором-латиністом, до якого зверталися під час цієї лекції, і заразом її організатором був Єжи Аксер, керівник програми ОBTA (Ośrodek Badań nad Tradycją Antyczną), що згодом виросла в цілий факультет Artes Liberales Варшавського університету. А от головною дійовою особою цієї вистави був Роман Шпорлюк, на той час — директор Гарвардського інституту українських студій (HURI).

Сама лекція, що стосувалася формування модерних націй у Центрально-Східній Європі, трішки вже стерлася з моєї пам’яті. Доступні праці професора Шпорлюка дають змогу не надто перейматися змістом лекції. Важливішими є враження й те, що врізалося назавжди в мою пам’ять. Власне, тоді я вперше почув, що в довгому-довгому XIX cт. відбувалося стільки цікавого й важливого для сьогодення, і моя пам’ять тільки встигала фіксувати бодай якісь факти, зіставні з моїми мізерними на той час знаннями про цю добу, як і взагалі про формування модерних націй. А коли ще почалася цікава математика й порівняння історичних подій із пересічною тривалістю життя людини, я зрозумів, що історію можна та потрібно представляти на публіку яскраво.

Усе це дивувало й заворожувало водночас. Адже, ніде правди діти, вивчення історії наприкінці існування Радянського Союзу було ще тією мукою. Коли читати підручники було нецікаво, ба навіть шкідливо. Що я сумлінно й робив — не читав. А от цунамі “нової історії”, яка здавалася цікавою і “справжньою”, аж ніяк не сприяло формуванню стійких уявлень про минуле. Читаючи кожен доступний текст, я розривався між усім, що можна окреслити словом історія. Це не добре, але не так уже і зле, порівняно з тим, якби я нічого не читав. Мабуть, згодом доведеться піти стежкою Умберто Еко з його недооціненим, як на мене, романом “Таємниче полум’я королеви Лоани” (“La Misteriosa Fiamma della Regina Loana”), і написати свої рефлексії про той час, коли я захотів стати істориком, і про те, що я для цього робив. Під враженням тієї лекції професора Шпорлюка я перебував дуже довго.

Але повернімося у весну 1999 року і те, як вона вплинула на мої історичні уявлення та способи презентації. З роками я багато разів слухав із великим задоволенням лекції Романа Шпорлюка у Варшаві та Києві, спілкувався з ним за кавою у Harvard Faculty Club, що на Квінсі стріт у Кембриджі, що у штаті Массачусетс, але перше враження — це як... ви правильно здогадалися: найкраще.

Власне тоді, під час лекції в Могилянці, Роман Шпорлюк запитав у аудиторії: “Чому в Кракові і Варшаві я бачу численні групи польських школярів, маленьких діточок, що приходять та приїжджають з усієї країни, аби побачити поховання своїх королів, але я не бачу діточок із Луганська, що роблять подібне у Києві чи Львові?” Ух! Наприкінці 1990-х це пролунало настільки несподівано, що навіть одразу важко було зреагувати на це. Звісно, після того як минуло здивування, йому почали опонувати: “Так у них були свої королі, а у нас їх не було”. На цьому аргументація тоді й завершилася. Лишився подив аудиторії. Які королі? Де в нас є поховання королів? І, мабуть, ніхто не поставив питання про те, чи ці королі є нашими.

<p>Пам'ятник королю Данилу у Львові</p>

Професор Шпорлюк мав рацію, порушуючи це питання. І відповідь на нього є більш складною в українських реаліях, ніж я міг тоді уявити. Звісно, живучи в Луганську, важко укласти в свою ментальну карту якогось короля, та ще й свого. Це важко зробити і в Києві, Полтаві, Житомирі та й, мабуть, у більшості українських міст. У нас мало що нагадує про минулі часи, коли люди, що проживали на цій землі, були підданими того чи того короля. Ностальгія галичан, закарпатців та частини буковинців за цісарем — це трішечки інша історія, що охоплює якраз те довге-довге XIX століття, яке я для себе відкрив на тій лекції. Але нині мова не про цісарів і про їхні імперії.

Омелян Пріцак свого часу дуже добре пояснив складність написання історії України, особливо тієї, про яку йтиметься далі. Нам виразно бракує держави у всій осяжній історії України. І тут, імовірно, Шпорлюк апелював до схожих конструктів, про які він, мабуть, не раз дискутував із Пріцаком. Адже те, що в нас у поточному популярному та шкільному дискурсі називається “Київською Руссю”, удільними князівствами Рюриковичів, серед яких ми завдяки Михайлові Грушевському та його критиці “звичайної схеми” російської історії виділяємо Галицько-Волинське князівство, і є для більшості читачів нашими державами часів Середньовіччя. Далі настає виразна перерва, про причини якої йтиметься далі, як і про те, що було потому і в складі яких держав перебували від другої половини XIV cтоліття українські землі. І тут варто пригадати перших наших королів.

Пошуки того, що пов’язує українську історію з чимось королівським, варто розпочати у столичному місті ранньомодерної Русі — у Львові. Так, там є чимало місць, що мають у своїй назві прикметник “королівський”. Але як це сприймають? Ці королі наші чи ні? Сучасне львівське летовище офіційно має громіздку назву — “Міжнародний аеропорт “Львів” імені Данила Галицького”. До слова, вислів “Данило Галицький” — стійкий штамп, який варто виправляти, адже або князь Данило Романович, або галицький князь Данило Романович, або ж після 1254 року — король Данило. Як часто ми вживаємо останнє словосполучення?

Із королями і їхнім сприйняттям у нас не склалося. Для прикладу, радянська влада після Другої світової війни без жодних докорів сумління віддала чималу кількість культурної спадщини Львова своїм колегам-комуністам по той бік лінії Керзона. Серед цих пам’яток був не надто гарний пам’ятник королю Яну III Собеському, життя якого було дуже тісно переплетене з коронною Руссю. Тепер цей пам’ятник прикрашає середмістя Ґданська. Ще є “королівська кам’яниця” на площі Ринок і чимало легенд, пов’язаних із королями, що відвідували Львів. А як щодо місць пам’яті, пов’язаних із королем Данилом або ж його сином, королем Левом? Перший із них здобувся на величний пам’ятник у центрі міста, на якому таки зазначено “Король Данило”, з другим пов’язана насамперед назва самого міста та легенда про поховання в монастирі Святого Онуфрія, що у селі Лаврів біля Старого Самбора.

Мабуть, мені таки пощастило, як і львів’янам, адже в моєму рідному Кам’янці-Подільському теж не бракує королівського в місцевій топографії. Старі латиномовні інскрипції та герби королів постійно нагадували про минуле. Серед пам’яток, що найбільш помітні й дивом уціліли в 1944 році, варто виділити вежу Стефана Баторія, яку російська, а згодом радянська традиція прагнули називати Вітряною брамою, пов’язуючи цю назву з Петром I, а не з нашим королем, а також тріумфальну арку біля кафедрального костелу Святих Петра і Павла, зведену на честь візиту до міста останнього короля Станіслава Авґуста Понятовського. Ці та інші артефакти, поєднані з оповідками мого батька про минуле міста, постійно наштовхували мене на щось, чого нам бракувало для кращого розуміння минулого.

Одним із таких елементів, яких мені не вистачало, були саме королі. Адже середньовічні та ранньомодерні держави — це монархії. Винятків було не так і багато. Уже коли мої знання про нашу історію трішки зросли, я зрозумів, що темою моєї кандидатської дисертації будуть королівські та великокнязівські документи на землю на території Західного Поділля й Подільського воєводства в XV столітті. Саме від того часу я став читати й вивчати біографії володарів, що правили в пізньому Середньовіччі та в ранньомодерний час на українських землях. Це не було легким заняттям, з огляду на те, що українська історична наука дуже сильно трималася і тримається спадку радянського революційно-пролетарського сприйняття тих, хто не був робітником і селянином, — королів і шляхти. Ба більше, цьому сприяє й утверджене за минулі тридцять років народницьке сприйняття нашої історії, де також королі та шляхта — це радше “вони”, а не “ми”. Михайло Грушевський не надто любив шляхту, годі від нього очікувати й любові до тих, кому шляхта служила, від кого отримувала земельні надання, уряди, але й кого намагалася контролювати та обирати. Королів практично немає на сторінках нашої історії. Якщо ж вони присутні на цих сторінках, то мають здебільшого не надто привабливий вигляд.

Загалом розмова про будь-якого короля в українській історії є викликом. Адже перша реакція пересічного аматора української історії буде передбачуваною: “Які такі королі?”, “Це ж не наші, це польські!”. Винятки, звісно, є: король Данило, король Лев і, можливо, король Владислав IV Ваза. Ця трійця є в кожному з підручників та великих нарисів історії України. Причини такої популярності цілком очевидні. Перші два — це наші перші королі, що правили Галицько-Волинським князівством та Руським королівством у XIII cтолітті. Третій володар зажив собі популярності через взаємодію з козацькими ватажками в 1610–1640-х роках, створивши ілюзію їхньої підтримки. Решта королів не здобули такого місця в нашій історії, хоча їхнє правління і їхні дії стосувалися тих, хто проживав на розлогій території від Сяну на Заході та до верхів’їв Десни на Сході, від боліт долини Прип’яті на Півночі до Карпатських гір та межі лісостепу і степу на півдні й південному сході в межиріччях Дністра, Південного Бугу та Дніпра. Королі, які правили цією територією, нікуди не поділися. Але в нашій традиції про них кажуть або погано, або ніяк, мовляв, вони ж чужі — польські.

Сама історія України в контексті династичної історії тієї чи тієї династії є непопулярною у вітчизняній традиції. Варто подивитися будь-яке дослідження з історії українських земель, і ми не побачимо там доволі звичного для більшості європейських історіографій поділу на панівні династії. Чим ми такі особливі? Адже ніхто не буде сперечатися, що Рюриковичі, або ті, кого літописний текст визначає за нащадків Рюрика, — панівна династія в Києві, що є тим стрижнем, довкола якого вибудувана нарація історії X–XII століть. Іншого способу представити політичну та соціальну історію у дослідників практично не існує. Звісно, якщо ви не археолог. При всій повазі до колег. Та й вони прагнуть на свій спосіб використовувати нечисленні писемні джерела. Літописна традиція, що є основою для істориків цього часу, чітко прив’язує події до правління й діянь князів, що посідали київський престол або прагнули його посісти.

Аналогічна ситуація з удільними володіннями Рюриковичів, яких дослідники XII–XIII cтоліть називають Мономаховичами, Ольговичами, Мстиславовичами, Романовичами і так далі, залежно від того, про яку гілку роду Рюрика та про яку територію Русі XII–XIII століття йдеться. Почасти це ще актуально для опису історії Руського королівства до 1340 року, де винятком є лише особа останнього володаря Юрія II Болеслава Тройденовича, який походив із мазовецьких П’ястів. Він був сином Тройдена та Марії, доньки Юрія Львовича (Юрія I). Тож у нашій народницькій, державницькій та, мабуть, і в решті історіографічних традицій видавалося, що після нього складно говорити про історію українських земель, де персоною номер один є володар-король та династія, до якої він належить, і де всі його дії підпорядковані насамперед інтересам свого роду.

Якщо подивитися на період нашої історії від 1340 до 1572 року, то за цей час українські землі (за винятком Закарпаття та Буковини, де з династіями, чи радше з їхньою кількістю, усе було значно заплутаніше та складніше, та Криму і прилеглих степів, де навпаки від утворення Кримського ханату в 1440-х роках і до 1783 року була одна династія Ґераїв), про які йтиметься далі, перебували під владою трьох династій: П’ястів (1340/1349–1370), Анжу (1370–1386/1399) та Яґеллонів (1386–1572). Нечіткість датування для двох династій, що зазначені першими, має своє пояснення. Початки панування Казимира III важко за наявними джерелами зарахувати до певного року після отруєння Юрія ІІ Болеслава Тройденовича. Тому рік 1349 позначає остаточне включення південної частини Руського королівства до особистих володінь короля. Щодо кінця тривання Анжуйської династії у нашій історії, то тут подвійне датування пов’язано зі статусом наступниці Людовика I Угорського на польському престолі. Його молодша донька Ядвіґа мала статус короля, і навіть після шлюбу в 1386 році з великим литовським князем Яґайлом не переставала бути королем у Польському королівстві аж до своєї смерті. Свідченням цього статусу є її одноосібні документи, у яких вона використовує свою королівську титулатуру. Прикладами можуть слугувати привілеї для Перемишльської землі та повторний документ для Спитка на Поділля. А вже наступна династія Яґеллонів має цілком чіткі хронологічні межі — від 1386 року, коли Яґайло після хрещення та одруження з Ядвіґою став королем під іменем Владислав II Яґайло, і аж до смерті в 1572 році правнука Сиґізмунда II Авґуста.

Подальша історія вже в межах Речі Посполитої — це історія виборних, або ж елекційних, як їх ще називають історики, королів. Короля обирала шляхта Речі Посполитої на елекційному сеймі, що традиційно відбувався біля Варшави. Упродовж 226 років існування цієї держави короля обирали десять разів, що свідчить про сталість цієї практики. Окрім трьох представників династії Вазів та двох Веттинів на престолі, вибір решти королів не був пов’язаний із пануванням попередника. Винятком може бути історія Станіслава Лещинського, якого шляхта двічі обирала королем, але він двічі не спромігся пройти обряд коронації, тож був змушений щоразу залишати межі країни. Останньою стала елекція 1764 року, на якій було обрано королем Станіслава Понятовського, який змінив своє друге ім’я Антоній на Авґуст. Ціла вервиця подій, що супроводжувала його правління, призвела до трьох поділів Речі Посполитої та ліквідації цієї держави в 1795 році. Власне, ця подія і завершуватиме книжку.