"На подвір’ї знову це прокляте авто для вивозу живих трупів на розстріл". Спогади з тюрми на Лонцького 1943 року

*** 

Арештували агенти гестапо і мене. На інтервенцію сім’ї, відповіли пізніше, що мій близький друг дуже їм "впав в око", а його зловити не можуть, то на той час подержать мене, і ще дещо мають роз’яснити.

<p>Титульний аркуш спогадів Євгена Беркута</p>

Читаю сьогодні спомини колишніх політичних в’язнів і дивуюся, що вони вже в тюрмі могли описувати свої переживання. "На Лонцького (відома слідча тюрма ще з польських часів у Львові) це не було можливе. Воно може й корисніше для цих моїх споминів. Вони — не відрух, перше обурення за заподіяну кривду, але більш об’єктивно описані факти. Не хочу обвинувачувати за виконані там злочини цілий німецький нарід. Всюди є люди і розбійники. Питання тільки де їх більше і де вони гірші, та де влада дозволяє їм і одобрює їхні злочини.

Гете казав німцям "жити і дозволити другим жити". Пізнав я багато німців, що придержувалися цієї думки, але бачив також які звірства виконувало німецьке шумовиння, що мало волю свобідного гуляння.

Не хочу робити зі себе героя, бо на щастя мав я на Лонцького, дивним збігом обставин, краще життя, як інші в’язні. В мене така вдача, що не відчуваю голоду, хоча б вже і ослаб без їжі. Це було для мене великою полегшою в тюрмі, де інші дуже бідували під цим оглядом. Другою полегшою моєї долі був мій підхід до кожного нещастя: в біді я думав завжди, що може бути ще гірше; в порівнянні до цього "гіршого" теперішнє нещастя можна ще видержати і тому треба його терпеливо переносити. Така вдача додає сил видержати всякі терпіння багато легше. Завдячую це мойому незабутньому вчителеві, директорові гімназії бл. о. Мостовичеві Прокіп Мостович — директор Коломийської української гімназії .

*** 

На свято 1943-го зібралося у мого брата трохи гостей. Сумне воно було, бо на цілому світі шаліла війна, а на наших землях панував німецько-гітлерівський режим. З розмахом відкриваються двері і входять — агенти гестапо. "Ви підете з нами, для роз’яснення деяких питань" — каже до мене найстарший з них і чомусь ненависно і грізно глядить на всіх присутніх. Ось тобі і подарунок.

Коли перше враження проминуло, призадумуюся, яка може бути причина арештування і куди мене везуть. Дорога веде на вул. Лонцького, до славної тюрми політичних в’язнів, цебто тієї, звідкіля здебільшого немає вороття. Хто попадає туди – іде "на пісок" (розстріл), або в концентраційний табір на повільну смерть.

Швидко замикають за нами браму немов соромлячись свого діла. Відчуваємо, що знову пройшли один етап в нашому житті. І саме тоді чомусь нагадалися мені враження Робінзона Крузо в хвилині, коли корабель відплив з ним від суходолу. Нове життя — чи… тільки життя?

Довга, особиста ревізія, під час якої я все ж таки заховав малий співець, знимку дружини і обручку.

*** 

Враз я здригнувся і скочив, немов опарений, на рівні ноги. Прислухаюся: чую виразно плач і дивні зойки — стогін моєї дружини, здавалося, в келії побіч. Біжу до дверей, прикладаю вухо, здержую віддих. Плач і ридання чути знову — але це не моєї дружини. О, Боже! Чути удари. Цю нещасну жінку б’ють, б’ють, б’ють. Моє серце бунтується проти злочину іродів 20-го століття. Про те, що у в’язниці на Лонцького б’ють, я чув не раз, але тепер був би радий, щоб вони били мене, щоб прийшли вже до моєї келії, щоб знущатися наді мною, як над цією бідною жінкою, аби лишень не мусів я слухати її плачу.

<p>Зовнішній двір тюрми на Лонцького</p>

*** 

На дворі тепло, здається весна, березень. Хочеться перейти до лікарні, бо звідтіля легше можна втікти. Розливаю по долівці воду, відкриваю вікно і босоніж без сорочки стаю біля нього. Та тоді, коли хочеться не так легко простудитися. Довго "дзвонив зубами", вкінці одягнувся і… навіть катару не дістав. Затепло на дворі. А дні йшли не замітно — сірі, похмурі, хоч і теплі ночі, під час яких били в’язнів.

Після тижня я був у келії вже не сам. Дали мені одного колишнього знайомого пана Б., дуже гарну молоду людину, прекрасного характеру, але дрібку… сентименталіста. День пізніше, дістали ще одного "мешканця", пана Г., сина старости, що своєю поведінкою зрадився, що він конфідент (донощик). Перше його слово — пробачення, що не вміє говорити по-українському, бо вчився в польській школі. Арештований буцімто за "спекуляцію ". Він знає майже усі келії в’язниці на Лонцького, майже половину в’язнів, добре ознайомлений з нашим політичним життям.

*** 

В 2-ій годині ночі відкривають двері. Спросоння зриваюся, переляканий, що вже ранок і я заспав. Та ні, на дворі цілком темно. Значить — битимуть?

В дверях стоїть ключник, похмурий, дивиться заспано і ні слова не промовить.

"Значить — розстріл? " — шепче сусід.

"Пісок " — тремтячи простогнує пан Г.

Ми умовилися, що на випадок, як провадитимуть нас на розстріл, тоді маю кликнути "цик" і кожний з нас повинен відскочити в іншу сторону. Ми поклялися не йти на смерть, як барани на заріз.

"Кінець" — думаю. Треба буде практично переконати себе і "співмешканців", що рятунок можливий. "Не піддавайся в біді, не трать голови" — думки кружляють, в голові шумить, чую гарячу кров у жилах і не знаю, поденервування це чи тільки втома. З ляком стверджую, що як прийдеться втікати — не далеко зможу бігти, з сьогоднішньою силою.

А ключник, як на злість, стоїть уже довгу хвилину в дверях, немов любується нашим здивуванням і неспокоєм. Враз надходить інший "посіпака" і наказує всім вийти з келії, забравши все що маємо. Наше здивування — росте.

На розстріл, імовірно нас не ведуть, бо навіщо тоді зібрали всі речі. Куди, куди ж ведуть?

Входимо — до… лазні. Тепер, опівночі, купіль? Про душення газом ми тоді вже чули, невже ж мали б загинути в газовій камері? Ключник замикає нас в якійсь кімнаті, здається колишній гардеробі, і сам виходить.

Чи довго ми ждали? Може і ні, але нам здавалося дуже довго, щохвилини сподіваючись, що десь з якоїсь щілини почне виходити газ. Врешті входить "опікун" і провадить нас до голярні. "Голитись і стригтись" — командує таким заспаним голосом, що ми приглядаємося йому, чи він в нормальному стані.

*** 

Після багатьох днів дивлюся знову у дзеркало і сам себе перелякався. Бачу страшне лице, бліду шкіру, як у мерця, а заріст, як у мавпи. Прикро дивитися на себе самого. Невже ж це я? Невже ж цей сам, що стільки оповідав своїм учням про сильну волю і оптимізм? Невже ж це я, що мав над ліжком напис Вергілія: "Ти не піддавайся біді, але з тим більшим завзяттям іди вперед".

*** 

Сьогодні у нас небуденний день: нам вдалося вирвати у фризієра кусок часопису — тільки уривок в німецькій мові. Проте він дає тему до нових дискусій.

В часописі — опис подорожі вояків на східний фронт та їхні переживання під час їзди поїздом: "Під нами гудуть колеса вагону… минаємо свіжі могили і тільки у сні вертаємося додому". Точно так, як і ми, що тільки у сні вертаємося до наших сімейств.

<p>Львів'яни, вражені від побаченого у дворі в'язниці, 3 липня 1941 рік</p>

Сьогодні дають пізно "каву" і кусок хліба. Розстелюємо хусточку до носа на коліна — це ніби наш стіл. На такий обрус кладемо хліб і їмо його осторожно, щоб ніодна крихта не впала поза хусточку. Ця хусточка одночасно і наш рушник і подушка на ніч.

Виглядаємо через вікна. Немає нікого. Влаштовуємо полювання на воші. Сьогоднішній баланс — невеликий: + 2. Вдоволені з полювання хочемо далі деклямувати наш вірш та перешкоджає нам дивний стук по подвір’ї. Це вигнали на низ т.зв. постійних в’язнів, цебто горстку щасливих, вже переслуханих і не засуджених "на пісок". Здебільшого — це німці.

Вони мають руханку чи прохід. Це виглядає так, що з другого поверху мусять бігти на подвір’я в дерев’яних ходаках, а на подвір’ї довкруги мурів гусаком. Видно, що деякі з них гонять рештками своїх сил, проте зі страху перед карою біжать, щоб не відстати, бо це коштує нагайкою по плечах.

Та проте ми завидували їм, бо і нам хотілося б бути хоча б пару хвилин на дворі. Ми так довго не бачили сонця. Нам здається, що саме тепер воно гарне.

"Руханка" на низку закінчилася. Знову гуде автомашина — сьогодні вивозять на розстріл, дають знати стінним "телефоном" — стукаючи.

Приглядаємося перше до цієї церемонії. З нашого блоку виходить близько 50 нещасних. Виводять всяких "злочинців", різного віку, статі, звання — і чомусь, одну дитину. Уставили їх за автом трійками. Всі стоять тихо і спокійно немов ждуть в черзі на звільнення з в’язниці, а не від життя. Авто втихає, мотор виключений. Стоять "кандидати на смерть" спокійно, напевно думаючи про своїх найближчих. Ще хвилина і повезуть їх як цю худобу на заріз. А там десь, на піску, поскладають їх, як дрова один на одного.

На подвір’ї знову це прокляте авто для вивозу живих трупів на розстріл. Сьогодні проте вивозять самих дітей. Біднятка знають куди їх повезуть. І, не так як старші, що йшли завжди на смерть з дивним спокоєм і резигнацією, панічно кричать, несамовито ридають, моляться на життя. Поліцай не бив вже нікого, а тільки давав стусани, щоб скоріше вилазили на віз смерти. Ми відійшли від вікна, бо боялися, що почнемо кричати, взивати Бога на помсту. Не знаю як далі садовили людей до авта, не було більше сил приглядатись цьому.

*** 

Господи! Не прости, не прости їм, цим катам, за ці страждання усіх нещасних. НЕ ПРОСТИ!