"З вікна кімнати гарний обстріл Фундуклеївської вулиці". Фрагмент із книжки "Київські адреси Української революції 1917–1921"

Богдана Хмельницького вул.,11

Колегія Галагана була елітною приватною чоловічою гімназією, заснована 1871 року під патронатом Київського університету. Певний час тут працював Іван Франко. Будинок споруджений за проєктом архітектора Олександра Шілле. Серед її випускників майбутні академіки Агатангел Кримський, Володимир Липський та Олександр Богомолець, міністр юстиції уряду УНР, згодом голова уряду, а в 1948–1954 роках Президент УНР в екзилі Андрій Лівицький та інші. У листопаді 1917 року її будівлю зайняло Генеральне секретарство (міністерство) військових справ. Першим очільником відомства був Симон Петлюра, а його заступником — Володимир Кедровський. 31 грудня 1917 року новим генеральним секретарем став Микола Порш. На цій посаді він пробув лише місяць, але це були драматичні дні більшовицького вторгнення в УНР та початку заколоту "червоних" у Києві. У січні 1918-го в секретарстві працювало приймальне бюро для добровольців до Гайдамацького коша Слобідської України. У розпал боїв у столиці змінився склад уряду УНР і портфель військового міністра дістався Іванові Немоловському. Однак фактично відомством керував його заступник (товариш) Олександр Жуковський. Він організував збройний загін службовців міністерства для захисту від заколотників будівлі та найближчих кварталів. 1 лютого цей загін відбив наступ подільської Червоної гвардії з боку Хрещатика та перейшов у контрнаступ по Володимирській. У радянські часи тут розміщувалася середня школа. Нині — Національний музей літератури України.

«Щойно дійшов я до бувшої Колегії Галагана та спинився на сходах подивитися на заклик вступу у "Кіш Слобідської України", на якому був намальований здоровенний козарлюга з оселедцем і шапкою зі шликом у руках та була виписана відозва із підписом Петлюри, яка закликала тих, хто бажає боронити вільну Самостійну Україну, вступати до Слобідського Коша та зголошуватись до прийомного бюра, яке міститься тутки. <…> Військовий Секретаріят мав дуже своєрідний вигляд: тимчасові деревляні перегородки в кімнатах, що робили їх придатними до нових функцій, лавки з садів у почекальнях, а головне — повне боєве поготівля цілої установи. На сходах зараз же за дверима — скоростріл вже з готовою лентою та обслугою біля нього, другий скоростріл такий же готовий до негайного бою в самій прийомній кімнаті Військового Секретаря, очевидячки тому, що з вікна цієї кімнати дуже гарний обстріл Фундуклеївської вулиці…». 

Всеволод Петрів. "Військово-історичні праці. Спомини"

Велика Васильківська вул., 53 

Троїцький народний дім зведено у перші роки XX століття за проєктом архітектора Геннадія Антоновського з ініціативи Київського товариства грамотності. Очолював згадане товариство майбутній член Центральної Ради та міністр освіти в добу Гетьманату Володимир Науменко, а завідувачем Народного дому працював майбутній Генеральний суддя Української Держави Андрій В’язлов, його заступник — Дмитро Дорошенко, в часи Гетьманату — міністр закордонних справ. У роки Української революції 1917–1921 років Троїцький народний дім став одним із центрів українського громадського, політичного й культурного життя. 29 березня 1917 року в його приміщенні представники військового гарнізону утворили Український військовий клуб імені Павла Полуботка, серед ініціаторів заснування якого був Микола Міхновський, а першим головою обрано полковника Микиту Глинського. Клуб ставив за мету створення української армії. Тут працював організаційний комітет із проведення ІІ Всеукраїнського військового з’їзду. Після ухвалення Центральною Радою 23 червня І Універсалу святкування із цієї нагоди відбулися і в Троїцькому народному домі за участі провідників українського руху: Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Володимира Винниченка. На Троїцькій площі відбувся парад українських військ. Крім того, у приміщенні Народного дому містилися різні культурно-просвітні установи. У травні 1917-го організовується спеціальний комітет для ведення справ українського театру — "Український національний театр", до складу якого увійшли найкращі знавці сценічного мистецтва, артисти, драматурги. Тут виступав "Молодий театр", а також Державний народний театр Національний зразковий театр. Нині у будівлі — Київський національний академічний театр оперети.

«Міхновський, якому вірним помічником був капітан артилерії Ган, з запалом взявся до організації військового клубу, сам уложив статут і перевів його формування протягом одного тижня. Клуб був організований як військове товариство з центром у Києві з правом одкривати філії по всій Україні. Мета товариства була зазначена в п. 3 статуту: "Згуртування в одній сім’ї вояків, лікарів і військових урядовців української народності під прапором: Федеративної Росії — автономної України"».

Дмитро Дорошенко. "Історія України 1917–1923 рр."

«У Києві організується спеціальний комітет у травні 1917 р. для ведення справ українського театру, під назвою "Український національний театр", до якого увійшли найкращі знатоки театрального мистецтва, артисти, драматурги. Зорганізований театр під тою назвою включав найбільше талановитих артистів і приміщувався в Народному домі при Троїцькій площі. Давній і славний театр М.Садовського мав приміщення в другім міськім театрі, а в театрі Бергоніє від вересня 1917 р. розпочав свої високомистецькі виступи т.зв. Молодий театр; ставив найновіші свої і чужі п’єси та перекладні. Започаткований у Тернополі з кружка молодих студентів-аматорів, але під керівництвом незвичайно талановитого артиста Леся Курбаса дійшов в Києві до вершин слави високою мистецькою і оригінальною, не раз незнаною українському глядачеві, грою своїх інтелігентних артистів…».

Михайло Шкільник. "Україна у боротьбі за державність в 1917–1921 рр."

Вознесенський узвіз, 20 

Будинок Київської духовної семінарії збудований 1898 року за проєктом архітектора Євгена Морозова. Свого часу цю семінарію закінчив композитор Кирило Стеценко. У будинку колишньої Духовної семінарії із січня 1918 року, після переїзду з Бессарабських казарм, розмістився Галицько-Буковинський курінь Січових стрільців. На новому місці було вирішено обрати й нову назву: 1 курінь Січових стрільців, яка б не прив’язувалася суто до Західної України, а мала об’єднавчий характер. Уже 28 січня 1 сотня куреня вирушила на фронт разом із Гайдамацьким кошем Слобідської України. Решта вояків взяли участь у придушенні більшовицького заколоту в Києві. 31 січня казарми січовиків атакували збільшовичені вояки полку імені Сагайдачного з Подолу, але напад було успішно відбито. Після відступу й повернення до Києва у лютому–березні 1918-го стрільці вже квартирували в інших казармах. Будівля Духовної семінарії знадобилася знову, коли Січові стрільці розрослися до цілої дивізії після перемоги антигетьманського повстання та вступу військ Директорії до Києва наприкінці 1918 року. Якийсь час у будинку колишньої семінарії перебувала Українська академія мистецтв, перший ректор якої — Федір Кричевський, а його наступник — Георгій Нарбут. За радянської влади академія зазнала безліч трансформацій, зокрема з 1925-го тут розміщувався Київський державний художній інститут. Нині — Академія образотворчого мистецтва і архітектури.

"18-го січня 1918 року, чотири дні після приїзду старшин з-над Волги, сотні Січових Стрільців перейшли в нові касарні в Духовній Семінарії, що над Подолом, а вже на другий день після того Курінна Рада скликала віче всіх стрільців, щоб рішити, як їм бути: з радами чи зі старшинами. 19-го січня 1918 року пополудні почалося в одній із заль Духовної Семінарії віче в присутности майже 600 Січових Стрільців. <…> Тут виступили старшини. Вони змалювали большевицьку грозу, яку бачили по дорозі в Київ на власні очі, що, кров’ю й руїною значачи свої сліди, якраз рушила з Харкова й Курська на підбій України. Промовці змалювали безладдя й розвал в самій Україні та її нездібність оборонитися військом, бо його вже нема. З’ясували шкідливість радянства у війську й сміливо назвали його зрадою національної справи. Старшини заявили вкінці, що почуваються на силах вести Січових Стрільців, але вимагатимуть сліпого послуху, бо тверді будуть їх накази. Були це надзвичайні промови у ті часи. Ніколи ще Січовий Стрілець не чув, щоб хто поважився так сміло зневажувати радянські святощі революційного війська, й так твердо й безоглядно ставити до війська домагання: сліпо підкоритися напевно твердим і неприємним наказам. А говорили старшини з таким вогнем, ні трохи не підхліблюючи собі, а навпаки, так рішуче й отверто розкриваючи хиби зібраної перед ними маси, що глуха мовчанка залягла серед кількох сот Січових Стрільців, і ні один оклик не перебив промов. Під переможним вражінням отих отвертих промов старшин і деяких стрільців, зокрема УСС-ів, Січове Стрілецтво пішло всією масою й майже однодушно за здебільшого ще незнайомими йому в тому часі старшинами". 

Василь Кучабський. "Корпус Січових Стрільців. Воєнно-історичний нарис"

Володимирська вул., 57

Будинок Педагогічного музею, зведений у 1909–1911 роках за проєктом архітектора Павла Альошина, у часи Української революції став епіцентром українського державного і політичного життя. У цих стінах із березня 1917 до 29 квітня 1918-го працювала Українська Центральна Рада, спочатку як громадська організація українців, а згодом український парламент і представницький орган українського руху. У цій же будівлі із часу заснування28 червня 1917-го і до переїзду в готель "Савой"6 жовтня 1917-го працював Генеральний Секретаріат — перший уряд України. Тут відбувалися численні представницькі всеукраїнські зібрання. 25–26 березня 1917 року проходив з’їзд Товариства українських поступовців, який ухвалив резолюції про легальну боротьбу за автономію України, забезпечення прав національних меншин, зміну назви товариства на Союз українських автономістівфедералістів.

18–21 травня 1917 року тут працював І Всеукраїнський військовий з’їзд, понад 900 делегатів якого представляли 1,5 мільйона військових українців. З’їзд підтримав автономію України, створення української національної армії, обрав Український генеральний військовий комітетУГВК. 23–28 вересня 1917 року в музеї проходив З’їзд народів Росії, скликаний з ініціативи Центральної Ради для напрацювання засад розв’язання національного питання в колишній імперії. У його роботі взяли участь 92 делегати від українців, грузинів, латишів, литовців, естонців, євреїв, білорусів, молдован, козаків, бурятів, татар, кримських татар, тюркських та мусульманських організацій, Ради соціалістичних партій Росії, поляків. З’їзд задекларував мету федералізації Росії на національній основі. У будівлі музею відбувалися засідання політичних партій та громадських організацій, зокрема Української соціал-демократичної робітничої партіїУСДРП. У грудні 1917 — січні 1918-го тут розташовувалася Українська академія мистецтв.

У вестибюлі будинку в січні 1918 року відбувався запис до Студентського помічного куреня Січових стрільців, який згодом взяв участь у бою під Крутами. З 23 травня 1918-го в будівлі тривали українськоросійські переговори. Українську делегацію очолював Сергій Шелухин, а більшовиків представляли Християн Раковський і Дмитро Мануїльський. Під час перемовин 12 червня був підписаний прелімінарний мирний договір між Українською Державою та РСФРР, який формально завершив Першу українсько-більшовицьку війну. У Педагогічному музеї 15 грудня 1918 року перед Армією УНР капітулювали залишки гетьманських військ. Тут якийсь час утримували понад 1 тис. військових, які брали участь у боях на боці гетьмана. У наступні роки будівлю займали Інститут міжнародних відносин 1920–1921, Музей революції, перебували місцеві органи влади, 1937 року відкрито музейну експозицію. Із 1982 року історичну споруду займає Київський міський будинок учителя, а 2009-го тут відкрито Музей Української революції 1917–1921 років.

«Після мого повороту до чинної праці вже в характері Секретаря Центральної Ради я застав великі зміни. Вона вже посідала весь будинок Педагогічного Музею, і число її членів поповнилося делегатами від Військового, Селянського та Робітничого з’їздів, духовенства та українських політичних організацій. Депутати вже майже заповнювали досить велику півкруглу залю засідань, залишаючи для публіки тільки хори та місця під стінами, де сиділи також запрошені гості. Президія сиділа на сцені за довгим столом, вкритим зеленим сукном. Вона була поповнена і складалася з Голови, чотирьох заступників та чотирьох секретарів. Для чергового секретаря був звичайно з правого боку, як дивитися з залі, окремий столик. Це була так звана Мала Рада, яка скликала на сесії Велику, число членів якої переходило за вісімсот. Велика Рада засідала в Троїцькому Народньому Домі. Фактично всю справу провадила Мала Рада, а на сесіях Великої була більше інформація, пропаганда, доповіді з місць, а подекуди й балаканина, якщо приїздили балакучі депутати, яких Грушевський дотепно назвав "балалайками"».

 Михайло Єреміїв. "Полковник Євген Коновалець на тлі української визвольної боротьби"