Дуель з чекістами. Фрагмент з книжки "Роман Шухевич. Життя легенди" Олесі Ісаюк

Початок полювання

<p>Роман Шухевич, 1943 рік</p>

Офіційно полювання на "Вовка", як охрестили його чекісти, оголосили 3 вересня 1944 року. Того дня Управління НКВД у Львівській області видало директиву про розшук "кадрового оунівця, члена Центрального Проводу ОУН, керівника підготовкою кадрів в УПА" Романа Шухевича. Хто його виявить, має тихцем зробити фото і повідомити в 2‐й відділ Управління НКВД у Львівській області. Одночасно чекісти взялися розробляти зв’язки Шухевича — перевіряти всіх його знайомих і родичів на волі. 11 листопада було заведено агентурну справу "Берлога" з розшуку Шухевича й інших членів Проводу ОУН(б).

У чекістів був такий опис головного командира УПА: середнього, за деякими даними вище середнього зросту, худорлявий, обличчя звужене до підборіддя, риси обличчя загострені, блондин, очі темні, проникливі, голос грубий, волосся зачісує назад, військова виправка, широкоплечий. У жовтні 1945‐го опис уточнили: середнього зросту, обличчя худорляве, конусоподібне, подовгасте, блондин, осі світлі, волосся рудувате, хвилясте, коротке, зачісує назад, ніс довгий, гострий, вуха великі, відстають від голови, зазвичай одягнутий у цивільний одяг, маскуючись під місцевого жителя. На той час чекісти вже знали про псевдоніми Шухевича "Тур", "Шух", "Степан", "Чернець", "Тарас Чупринка", "Хмара", "Білий". Знали й те, що користується підробленими документами на ім’я Максима Орловича.

Навесні 1946 року один з арештованих підпільників на допиті дав такий портрет генерала: честолюбний, не любить, коли йому суперечать, піддається впливу інших людей і має звичку не висловлювати своєї думки, доки не висловляться інші, до людей вимогливий, але одночасно старається триматися по-дружньому на вигляд приблизно сорок років, вище середнього зросту, тілистий, обличчя подовгасте, рудоволосий, волосся зачісує набік, ніс продовгуватий з горбинкою, очі сірі, пронизливі, погляд різкий, рухи енергійні, тонкі, завжди стиснуті губи.

Знали чекісти й окремі факти із життєпису Шухевича. За їхніми даними, він потрапив до "Берези-Картузької" тільки 1939 року, про період 1939 — 1941 років вони й гадки не мали. Знали, що командував батальйоном "Нахтіґаль"; щоправда, в їхніх відомостях звідкись з’явився курінь "Північ", якого у складі батальйону не було. Знали, що після роззброєння й розпуску батальйону зумів утекти від німців і перейшов у підпілля. Знали про конфлікт між Шухевичем і Лебедем, були непогано поінформовані про діяльність Шухевича як командира УПА.

1945 рік. Поділля

Уперше він мало не потрапив до лап ворога незабаром після приходу совєтських військ на захід України. Восени 1944 року Головний командир перебував у селі Улашківці на Чортківщині. Якраз цим маршрутом війська перекидали в наступ на румунському напрямку, і довкола Улашківців скрізь були солдати. Після сильних дощів у річці Серет піднялася вода, і все, що рухалося, застрягло. Користуючись нагодою, командування влаштувало облаву. У той час командир і дві його зв’язкові перебували окремо одне від одного. На щастя, всі вирвалися з кільця і зустрілися в селі Рай на Бережанщині, як, очевидно, було домовлено.

Після того майже всю зиму 1944 —1945 років Шухевич з охоронцями кружляли по Бережанщині й Козівщині, петляючи між селами Бишки, Потік, Конюхи, Августівка, Жуків і Рай. Ближче до кінця зими командир перебрався в село Вільховець біля Бібрки на Львівщині, а звідси прибув у село Бишки на Тернопільщині. Тут у березні 1945‐го завершилися курси, які організувала місцева референтура пропаганди і в яких брали участь, зокрема, Катерина Зарицька й Галина Дидик. Після закінчення курсів їм обом Шухевич запропонував стати його особистими зв’язковими. Принаймні такий сценарій вимальовується з матеріалів допитів зв’язкових. Утім, одна з учасниць того вишколу, Ірена Козак — "Бистра", стверджувала у спогадах, що вишкіл не закінчився через облави, а Роман Шухевич ніколи не був присутній під час того вишколу. Версія "Бистрої" підтверджується свідченнями, що Катерина Зарицька вже якийсь час виконувала обов’язки зв’язкової — принаймні без такого припущення складно пояснити, яким чином вона могла практично одночасно з пропозицією вже забезпечувати безпеку командира під час мандрів між весняними облавами 1945 року на Поділлі.

Чотири мушкетерки

Історія кількарічного герцю Романа Шухевича з каральною системою СССР — це історія не про самотнього героя, а про винахідливість, системність і стійкість невеликого гуртка жінок-зв’язкових. Саме зв’язкові, а найчастіше це були жінки, які знали паролі, псевдо, явки, конспіративні квартири, місця зустрічей і багато іншої інформації. За невелику її частку чекісти не роздумуючи дали б усе що завгодно. І не дивно, адже навіть не всі з його оточення знали, хто він насправді. Якось улітку 1949‐го охоронець генерала Михайло Заяць — "Зенко", який майже три роки був при ньому, запитав у Шухевича, чи командир Чупринка за кордоном, чи "в краю". Командир казав, що будь-який підпільник на високій посаді, зокрема й він, для зв’язкових "як пакунок". Зв’язкові забезпечували також побутові потреби. Шухевич сам продумував методи конспірації, встановлював правила й механізми, але їх ретельне виконання, а отже, свобода й життя командира залежали від особистих зв’язкових. Навесні 1945 року їх було четверо жінок: Катерина Зарицька — "Монета", Галина Дидик — "Анна", Дарія Гусяк — "Дарка" та Ольга Ільків — "Роксоляна". Після арешту Зарицької у жовтні 1947‐го на її місце прийшла Марта Пашківська. У 1946‐му користуючись організаційними каналами зв’язку на Захід вирушила Ірина Козак-Савицька — "Бистра".

На момент, коли склався цей квартет, Катерина Зарицька стала майже легендою. Вона народилася в перші місяці Першої світової війни в родині професора математики Мирона Зарицького. У гімназії вступила в "Пласт", що з осені 1930‐го вважалося нелегальною діяльністю, і того самого року — в ОУН. У підпіллі брала участь у дівочій розвідувальній п’ятірці під керівництвом Марії Кос (окрім них двох, до складу п’ятірки входили Дарія Гнатківська, Віра Свєнціцька й Олена Недзвецька.) Була на лаві обвинувачених на Варшавському і Львівському процесах ОУН. Після апеляцій і амністій її засудили до кількарічного тюремного ув’язнення, на волю вийшла в грудні 1938‐го. Наступного року одружилася з Михайлом Сорокою, а в березні 1940‐го їх обох заарештувало НКВД. Молоде подружжя бачилося востаннє. Вагітна Катерина народила сина Богдана в тюрмі на Лонцького, немовля віддали її батькам. У червні 1941‐го вона була однією з небагатьох, кому пощастило уникнути розстрілу й утекти з тюрми. З липня вона повернулася в підпілля: спочатку як крайова провідниця жіночої мережі ОУН, з 1943 року разом з Оленою Мостович — "Вербою" створювала Український Червоний Хрест, який 1945‐го перетворили на медичний підрозділ підпілля.

Цікавою біографією могла похвалитися й Галина Дидик. Народилася вона 1912 року в селі Шибалин на Бережанщині. Закінчивши учительську гімназію, 1932 року влаштувалася вихователькою дітей у священницькій родині в селі Верхомля. Паралельно до 1939‐го працювала в "Просвіті", була членкинею Союзу українок. У 1937‐му закінчила кулінарні курси, після чого працювала в різних львівських "захоронках", як тоді називали дитсадки, а потім повернулася в рідне село й викладала там у сільськогосподарській школі. Галина Дидик була причетна до підпільної ОУН ще в часи навчання в учительській семінарії, але офіційно склала присягу і стала повноправною членкинею тільки 1944 року. Протягом 1942–1944 років її квартиру у Львові використовував як місце для явок Микола Лебедь.

Навесні 1944‐го Галину призначили референткою УЧХ Тернопільського обласного проводу, і на цій посаді вона залишалася рік. А навесні 1945‐го після вишколу для провідниць УЧХ її разом із Катериною Зарицькою відправили в безпосереднє розпорядження Романа Шухевича як його особистих зв’язкових. Галину Дидик описували так: "Близько 36 років, високого зросту, худорлява, темна шатенка, носить плетені коси, які вкладає кругом голови, обличчя кругле, смагляве, очі блакитні, брови широкі, дугоподібні, ніс прямий, губи тонкі, заокруглене підборіддя, на правій щоці велика родимка". Катерина й Галина найчастіше переміщалися регіоном, бували на організаційних зустрічах. Дарія Гусяк і Ольга Ільків більше дбали про підпільні квартири — так звані "хати".

Ольга Ільків народилася 1920 року в Стрию. У 1934‐му, коли вона була гімназисткою, то переїхала до матері, яка після розлучення з чоловіком виїхала у Варшаву. У 1936 – 1939 роках Ольга навчалася в Українському інституті для дівчат у Перемишлі. У 1940‐му склала іспити й отримала матуру, як тоді називали атестат зрілості. Тоді ж таки вступила в ОУН. Її нелегально переправили до Львова, де вона жила до початку н імецько-совєтської війни. Планувалося, що Ольга вирушить на схід у складі похідної групи, але через арешти серед націоналістів цей план так і не реалізували. Під час війни вона навчалася в медінституті та на косметичних курсах, працювала друкаркою в головній дирекції Львівської залізниці, де роздобувала квитки для підпільників, із 1942‐го була провідницею жіночої мережі у Львові. У 1945‐му перейшла в підпілля. До зв’язкових Шухевича приєдналася дещо пізніше, 1946 року, коли стала господинею підпільної "хати" в селі Княгиничі.

<p>Дарія Гусяк (1924&mdash;2022)</p>

Наймолодшою з чотирьох була Дарія Гусяк, яка народилася 1924 року в Трускавці. З 1939‐го виконувала доручення членів ОУН, 1943‐го мусила перейти в підпілля. У 1946‐му організувала разом із Мартою Пашківською підпільну "хату" в Грімному. Офіційно її прийняли в ОУН(б) тільки 1948 року. Дані чекістів про зовнішність Дарки Гусяк: "24 роки, високого зросту, худорлява, тоненька, плечі опущені, брюнетка, носить коси, обличчя довгасте, овальне, смагляве, лоб нормальний, рівний, ніс довгий, тонкий, зуби прямі, невеликий рот". Це її заарештували 2 березня 1950 року. Зв’язкова повинна була "не тільки підтримувати за розпорядженнями Шухевича зв’язок з іншими членами ОУН, а й займатися пошуком конспіративних квартир, доставкою продуктів для Шухевича і виконувати різні дрібні доручення, включно зі з’ясуванням причин арешту владою того чи іншого учасника підпілля. Крім того, я відповідала за стан здоров’я Шухевича" — так описувала на допиті свої обов’язки Галина Дидик.

Звичайно, що самотужки зв’язкові не подужали б усі ці обов’язки. Для переховування, організації підпільних зустрічей, забезпечення побутових потреб використовували широку базу, яка складалася з десятків власників конспіративних квартир, давніх знайомих, симпатиків і членів підпілля. Важливою ланкою цієї мережі з червня 1945‐го був Роман Мацюрак, знайомий Шухевича, як стверджувала на допиті Галина Дидик, ще з навчання у Гданську в 1927—1928 роках. Мацюрак жив у Львові з дружиною Олександрою. З часом до підпільної мережі приєдналися її сестри — Надія Мельничук і Ольга Продан, а також мати дівчат Климентина Мединська. З 1945 року Галина Дидик стабільно підтримувала зв’язок із родиною Давидовичів-Лотовичів-Полюг: вони багато допомогли, коли треба було рятувати й переховувати Юрка Шухевича, який утік із дитбудинку. Генерал і його зв’язкові мали до своїх послуг у районі Личаківської вулиці ще кілька "хат", як називали підпільні квартири.

Подільське літо 1945‐го

Першим конспіративним помешканням, куди потрапили Зарицька й Дидик, була сільська хата в селі Августівка на Зборівщині, господарем якої був місцевий житель Вихрущ. Там кілька днів переховувалася Галина Дидик, яку скерувала туди станична села Конюхи "Яруся". За якийсь час сюди прийшли Шухевич із Зарицькою. Першим спільним завданням для двох зв’язкових стало знайти підпільне помешкання в Улашківцях на Чортківщині — у Дидик там жили знайомі. Звʼязкові домовилися із селянкою Рузею, чия хата стояла біля сільського цвинтаря. На випадок появи в селі військових або облави в неї облаштували криївку на шість осіб. Постачати в криївку продукти взялася Марія Кизимович "Марта", яка й допомогла домовитися з господинею. Командир час від часу навідувався сюди до червня 1945 року. На подвір’ї його охоронці викопали бункер, а поки він не був готовий, використовували тимчасовий сховок у лісі. "Хата" в Улашківцях мала одну незручність: надто далеко від інших членів Бюро Проводу і самого Проводу. Щоденна комунікація керівництва підпілля відбувалася в умовах постійного ризику арештів, а так перетворювалася на справжній квест. Тому Галині Дидик довелося шукати нову криївку. Її облаштували в домі колишньої медсестри УЧХ Іванни Легети в селі Рай на Бережанщині. Тут Шухевич мусив лікуватися, бо в червні 1945‐го зламав ключицю.

Доглядала його Катерина Зарицька. Тоді ж таки в червні заарештували зв’язкову "Марусю", або ж "Наталку", яка знала про криївку. "Хату" довелося покинути, хоча зв’язкова на допитах трималася стійко і її незабаром відпустили. І знову заарештували, цього разу начебто боївкарі СБ УПА. Дівчину звинуватили у співпраці з НКВД, мовляв, як тебе відпустили. Щоб довести свою невинуватість, дівчина розповіла, що насправді вона зв’язкова Головного командира, якого знала під псевдо "Білий", і погодилася провести "боївкарів" до криївки. Тут і виявилося, що насправді "Наталку" допитувала не Служба безпеки, а чекісти. Такий метод провокації в підпіллі називали "бочкою". Суть його полягала в тому, що людину затримували озброєні люди, які відрекомендовувалися Службою безпеки. Жертву провокації виводили в ліс і допитували, обвинувачуючи в зраді. Щоб довести свою невинуватість, жертва називала реальних підпільників і виказувала відомі їй криївки, явки, лінії зв’язку й інше. Так чекісти здобували чимало цінної інформації, а тому не раз цей метод застосовували, зокрема до дружини, сина й особистих зв’язкових Шухевича. Така провокація, зрештою, допомогла їм вивідати місцеперебування командира.

Поки що генералові пощастило: у криївці, куди "Наталка" привела чекістів, його не було. Там захопили тільки двох його охоронців — "Рибака" і "Чада". Перший устиг застрелитися, другого заарештували, на допитах його тортурували і він здав ще одну криївку — якраз у селі Рай на Бережанщині. "Чад" переконував, що там має бути командир, але його знову не знайшли. Ад’ютант командира "Назар" застрелив підпільницю Іванну Легету (за іншими даними, вона ковтнула отруту), яка була там разом із ним, і підпалив криївку. Хата, у якій була схованка, спалахнула, тіло дівчини згоріло, але ад’ютанта чекісти схопили живим. Після цієї трагедії зв’язкові перебралися в село Пуків, куди згодом прибув на зимівлю й командир.

Кінець літа і частину осені 1945 року Шухевич провів у лісах неподалік села Перенівка на Рогатинщині, де було три криївки. Пізньої осені він розпорядився, щоб усі його зв’язкові легалізувалися, тобто прописалися за певною адресою і влаштувалися на роботу — прибрали вигляду добропорядних совєтських громадянок. Зв’язковим пунктом визначили село Добранівка — теж на Рогатинщині. Пошук і облаштування нових "хат" не припинявся ніколи.

1946 рік: між Львовом і Франківщиною

Катерина Зарицька оселилася у Стрию під виглядом переселенки з Польщі Анни Гаванчак. Таку легенду в підпіллі використовували ще кілька років: потік переселенців із Західної України до Польщі й у зворотний бік завдяки совєтським і польським спецслужбам не закінчувався, і переселення правило за ідеальне прикриття й відповідь на питання, звідки людина тут узялася. Галина Дидик за допомогою Климентини Мединської, тещі раніше згадуваного Романа Мацюрака, винайняла житло у Львові на вулиці Сулимірськоїнині Милятинська, 4 під іменем Цецилії Борис. Там мешкало літнє подружжя Лозинських: "будинок невеличкий, одноповерховий, побіч і перед ним — город, обнесений сіткою, а зі сторони Підзамча, на відстані кількадесят метрів від городу — ще один дім з надбудовою, начебто двоповерховий. Вікно цієї надбудови виходить якраз на хату, у якій конспіративна квартира". Біля печі в кухні на "хаті" облаштували невеликий сховок розміром 75×75 см і завглибшки півтора метра, який закривався залізним листом.

А Надія Мельничук, одна з трьох доньок Климентини Мединської, працювала в домоуправлінні й познайомила Галину з домоврядником Княгиницьким, який офіційно прописав її по вулиці Підвальній. З допомогою підпільника Василя Булавського Галина влаштувалася на роботу у швейну артіль під керівництвом такого собі Гельнера. Працівниці артілі шили білизну вдома, а позаяк зв’язкова багато часу віддавала підпільним справам, її прикривала ще одна донька Мединської — Олександра Мацюрак. Так підпільниця остаточно легалізувалася у Львові. Згодом це вдалося й Катерині Зарицькій у Стрию. Завдяки надомній роботі, яка була їй прикриттям, Галина Дидик могла спостерігати за всім, що відбувається довкола, і страхувати мешканця невеличкої криївки. Шухевич з’являвся на цій квартирі рідко, коли мав справи у Львові. Він знав місто ідеально, бо провів тут юність і молоді роки. До війни любив довгі прогулянки-блукання Львовом, під час яких натрапляв на різні завулки, дворики, потаємні місця. Натомість для нових людей, як зізнавався один із совєтських офіцерів, котрий тут служив, Львів — "найзаплутаніше місто на світі".

Поки зв’язкові влаштовувалися, генерал перебував у селі Пуків в Рогатинському районі на Івано-Франківщині, куди повернувся на зиму 1945 — 1946 років. Жив він у будинку вчителя місцевої школи Івана Кіха на хуторі віддалік села. Це допомагало уникнути надміру цікавих сусідів і запобігти випадковому витоку інформації. На другій квартирі, яка належала завучці тієї школи Катерині Соломко, під легендою жили зв’язкові Катерина Зарицька і Галина Дидик. Остання час від часу їздила до Львова — купити зимові речі та на підпільні зустрічі. Цікаво, що Катерина Соломко на свято з нагоди своїх іменин запросила й Шухевича. У селі була також запасна "хата" в домі священника о. Миколи Паснака, там бувала головно Зарицька. Неодмінний елемент таємної "хати" — бункер. У Пукові сховок було розраховано на чотирьох осіб. Треба було вилізти на горище, звідти спеціальною драбинкою спуститися в простінок між двома глухими стінами, там був лаз, через який потрапляли вже в криївку.

Наприкінці лютого 1946 року Шухевич покинув Пуків і вирушив до Львова через районне містечко на Львівщині Ходорів у товаристві Галини Дидик: головнокомандувач підпільної армії одягнувся фірманом і підвозив на підводі дівчину. Навесні 1946‐го він кілька разів з’являвся на Сулимірської, аж поки в травні настав час вирушати в Рогатинські ліси. Зі Львова до Ходорова командир добирався возом у компанії зв’язкової. У Ходорові найняли ще одну підводу, якою доїхали до недалекого села Бабинці, звідки командир із Зарицькою пішли в ліс, а Галина Дидик — у вже знайоме село Пуків.

Лісові криївки

Улітку Шухевич із лісів майже не виходив, у разі небезпеки ховаючись у заздалегідь підготовлених криївках. Одна з них була в районі села Кліщівна на Івано-Франківщині, інша — у районі села Руда на Стрийщині. Навіть особисті зв’язкові добиралися до нього через охоронців: приходили на умовлене місце в лісі, там їх зустрічала охорона і відводила в криївку. Шлях до першої зі згаданих криївок починався з дороги з Рогатина на Перемишляни. Минувши село Підгороддя, треба було рухатися вздовж лісу, аж поки стане видно сільську дорогу в бік Кліщівни. На розі головної та бічної дороги треба було повернути праворуч майже перпендикулярно до головної дороги і пройти 100–150 метрів у бік лісу до порослого кущами рову. У ньому й очікували боївкарі Шухевича, які проводили прибулих до провідника. Далі в супроводі охорони йшли ще зо два кілометри лісом у тому самому напрямку. Потім непомітна лісова стежечка вела до яру завглибшки метра два — це й була криївка командира, замаскована листям.

Проте генерал не любив криївок, навіть уникав їх. Літуючи в лісах, старався спати на свіжому повітрі: "брав радіо, накриття (коци) і на босо виходили подальше від криївки ‟ночувати на відкритому воздусі". Зразу слухав денник, а відтак клався спати. Часто, як були всі друзі зайняті, Командир лишався сам. Ніччю до криївки не заходили ніколи". На той час Шухевич уже серйозно хворів на ревматизм ніг, а вологість — вічна біда криївок — могла спровокувати загострення хвороби. Через це на зиму він зазвичай зупинявся на конспіративній квартирі, де невелика криївка була тільки частиною схову. Туди генерал спускався в разі небезпеки пересидіти якийсь час. На квартирі він жив сам, про неї знали тільки його особисті зв’язкові, які проводили до командира тих, кого він викликав. Їм теж заборонялося приходити просто так, без потреби. Контактувати з ним вони мали за узгодженим порядком — у наперед визначений час в умовленому місці в певний спосіб. Конспірація була така сувора, що іноді люди не мали уявлення, хто й куди їх привів і де вони є. Завдяки цьому було зведено до мінімуму кількість людей, які точно знали, де переховується і під кого маскується командир УПА, а отже, зменшувалася можливість потрапити до рук НКВД. Так само зв’язкові постійно змінювали деталі зовнішнього вигляду. Одна з них пригадувала: я постійно перевдягалась. То в селянку з банькою молока чи з якоюсь зеленню, яриною, тощо, а часом була підмальована, як пані. Мала гарний коричневий костюмчик, а Катруся — зелений плащ. Раз комусь сказали — шукайте таку жінку в коричневому костюмчику, у зеленому плащі і в чорній блузці. Ми все поміняли — я свій костюмчик перефарбувала, а Катруся десь якусь куртку дістала — і вже не стало таких жінок.

Зв’язкові завжди мали при собі ціанистий калій, щоби проковтнути в разі арешту. Спроби самогубства вчиняли Катерина Зарицька й Галина Дидик, але обидві невдало. Це трагічна невдача, адже після лікування від наслідків отруєння їх чекали довгі болісні допити.

Провал на Сулимірської

Поки Шухевич сидів у лісі, Галина Дидик згодом повернулася на вулицю Сулимірської, 4, і мешкала там до осені 1946 року. У вересні сусідню садибу почали інтенсивно ремонтувати. Галина нічого не підозрювала, аж у травні 1945‐го зустріла на базарі знайомого підпільника Василя Булавського. Той прошепотів їй, що його арештували і на допитах він виказав ту "хату". З’ясувалося, що сусідній будинок "ремонтували" чекісти. Туди Галина вже не повернулася: пересиділа на допоміжній "хаті" в Дарії Баб’юк на вулиці Личаківській, 110, а звідтіля через село Пуків, де зустрілася із Зарицькою і розповіла про "хату" на Сулимірської, перебралася в село Грабівці біля Стрия. Залишені на квартирі речі забрав Любомир Полюга: Через город пройшли ми вдвох з господарем, вслухаючись у тишу, на другу сторону хати. Обережно відчинили двері, вони заскрипіли тужливо і впустили нас до кухні... Через вікно падав слабкий відблиск світла з вікон помешкання господаря. Моя рука в кишені весь час лежала на відбезпеченому пістолі. Двері в кімнату були незамкнені. Легко відчинив таємні дверцята у дивані-ліжку, вийняв зі сховку багато рукописів, книжки, коробку з документами і печатками... Зі сховку біля груби Полюга забрав рюкзак з підпільною літературою й радіоприймачем.

Сувора конспірація була недаремною. У липні 1946 року органи починають прицільно полювати на Шухевича: організовали спецгрупу для розшуку Шухевича й інших членів Проводу ОУН(б). Ядро групи становили п’ятеро досвідчених енкаведистів, які спеціалізувалися на розшуку підпільників. До них додалася група колишніх підпільників, які з різних причин погодилися співпрацювати з ворогом і мали допомагати операції знанням території, прийомів конспірації, які застосовували в підпіллі, та місцевих звичаїв. Робоча територія групи — всі області Заходу України. Група мала діяти під виглядом повстанців, для чого розробили систему взаємного розпізнавання в разі зустрічі із загоном червоноармійців чи розшуковими групами НКВД. Спеціально для захоплення Шухевича додатково сформували оперативну групу, яку підсилювали рухомий відділ військ МВД і вже згадувана "легендована боївка", замаскована під загін УПА — кажучи простіше, "фейкова" боївка.

Поки командир переховувався в Рогатинських лісах (а чекісти гадали, що він перебуває в Бережанському й Козівському районах Тернопільської області), Катерина Зарицька взялася підібрати нову квартиру. У серпні 1946 року на підставі фіктивних переселенських документів вона отримала справжній паспорт на ім’я Анни Михайлівни Гаванчак. Такий самий паспорт на прізвище Кидань отримала й Галина Дидик. Обидві жінки під виглядом переселенок замешкали в селі Грабівці Стрийського району. Коли в селі до них звикли, Зарицька повідомила про знахідку Шухевичеві. Однак той з якихось причин заявив, що квартира недостатньо безпечна, і ніколи туди не навідувався.

1946—1947: Княгиничі

Знову доводилося шукати нове місце, ще й встигнути до зими, коли жити в лісі ставало неможливо. Зарицька за допомогою зв’язкової Ірини Козак — "Бистрої" знайшла конспіративну квартиру в селі Княгиничі біля Рогатина. У хаті під виглядом переселенців. Так виглядало майно мешканців криївки (ГДА СБУ) замешкали вона сама і вагітна на той час Ольга Ільків із матір’ю й маленькою дочкою. Усі троє мали фіктивні документи: Зарицька на ім’я Марії Вірюк, Ольга Ільків з матір’ю — на ім’я Анни і Марії Кіляр відповідно. За легендою, мати й дочка були кравчинями, хоча насправді обидві не вміли добре шити. Мало того, зв’язковим довелося опановувати тонкощі ведення хатнього господарства, адже досі через активну підпільну діяльність вони ніколи так довго не займалися побутом. Одного разу це їх ледь не підвело. Якось сусідка принесла стару одяганку з проханням перешити її на плащ для сина-підлітка. Хоча обидві старалися, як могли, результат мав кепський вигляд. На щастя, сусідка нічого не запідозрила — в усякому разі обійшлося без наслідків.

<p>Ольга Ільків, кінець 30-х років&nbsp;</p>

Перш ніж оселитися там, Шухевич прислав двох охоронців приготувати в хаті невеликий схрон. Вхід до нього був у кухні. Згори це нагадувало ляду невеличкого льоху, прикриту мішком із картоплею. У разі небезпеки Шухевич мав спуститися в пивницю, звідти він потрапляв у сховок, а щоб замаскувати вхід до сховку, на нього висипали картоплю з мішка. За простіший сховок правила ширма між шафою і стіною. На певній відстані від стіни перпендикулярно до шафи було натягнуто шнур, а на ньому висіла важка непрозора тканина. Провідник міг стати за ширмою і засунути її. Під ширмою поставили ліжечко тримісячної Дзвінки, дочки Ольги Ільків.

У кімнаті стояла швейна машинка, а на столі лежали шматки тканини, щоб складалося враження, ніби щойно перервалося шиття. В іншій частині тієї хати раніше була сільська пошта, а потім мешкав сільський голова і родина адвоката Якова Кузика. Останнє дало ідею для сигналу небезпеки. Якщо неподалік діялося щось підозріле, треба було голосно сказати: "Голова сільради тут не живе, він навпроти!". Псевдоніми мешканцям конспіративної квартири підібрали так, що сторонні не могли розібратися, про кого йдеться. Зарицьку на квартирі кликали Манею, Ольгу Ільків — Марійкою, а самого Шухевича — Марійцунею. Саму квартиру в підпіллі називали "Короленко". У "хаті" панував чіткий розпорядок: як тільки заносилося на день, дійсні підпільники стояли вже на ногах. Прятали постіль до сховку і йшли до окремої кімнати на руханку. Жінки за той час вбиралися. Щоденно був черговий дижурний. Дижур обов’язував мужчин. До обов’язків чергового Командир зачисляв себе також. Обов’язки були такі: метення кімнат, палення в печі, заготовка дров до печі, миття підлоги і прання білизни — спільно до помочі жінкам (командир від цих робіт був звільнений) і ін. На сніданок пили чай. До хліба який-небудь товщ. Виняток у харчах становила тільки Оля, яка кормила дитя. Розподіл робочих годин Командира пристосовувався до обставин і вимог дня. Там завжди були якісь нові справи, плач дітей і ін. Однак в спокійному часі предмети навчання були розподілені. У тій хаті створилося кілька статей, крім того вивчав англійську мову, читав Леніна, слухав радіо і ін. Обід був спільний, при одному столі, однак кожний приміщувався так, щоб бути готовим на випадок алярму. Страви завжди були смачні і багаті, хоча звичайні. Після обіда Командир клався на півгодини відпочивати, а відтак займався чим-небудь з художньої літератури, шахи тощо... Скоро звечора щільно закривав дижурний вікна і продовжували день при світлі. Майже щовечора Командир вправляв з пані М. англійську мову. Вечеряли пригрітими лишками з обіда, запивали чаєм, спільно молилися і спати".

Побутові справи в "хаті чітко розподілялися. Катерина Зарицька виконувала обов’язки ад’ютанта — допомагала Шухевичу в роботі, забезпечувала контакт із зовнішнім світом, тому часто відлучалася. Ольга Ільків із матір’ю забезпечували побут "Короленка", а Ольга ще й доглядала за маленькою дитиною — її дочці Дзвінці виповнилося лише три місяці. Провідник робив усе залежне, щоб не виникало зайвих побутових проблем, і всіляко допомагав. Маленька Дзвінка часто вередувала, тож інколи Шухевич виручав молоду матір — брав дитину на руки і заколисував, пританцьовуючи. Роль колисанки виконувала жартівлива пісенька "Танцювала-дріботіла, поки "цюнцю" не схотіла, а як "цюнцю" захотіла — пустіть, хлопці, бо я впріла". Дякуючи за смачний обід, командир цілував руки господиням. Був у нього і своєрідний комплімент за смачну їжу: "Не дасться описати, як смакувало!". Якось на квартирі в Білогорщі генерал зголосився допомогти господині — почистити картоплю на обід. Аж тут до нього у справі прийшов Олекса Гасин. Командир і його припріг до роботи, але вони так захопилися розмовою про підпільні справи, що картоплю мусила дочищати господиня.

<p>Любомир Полюга (1925 &mdash; 2016)</p>

Одночасно треба було підготувати ще кілька запасних квартир. Ольга Ільків познайомила Катерину Зарицьку з господинею такої потенційної підпільної хати з Трускавця. Це була Дарка Гусяк. Її з матір’ю поселили в домі священника в селі Грімному на Миколаївщині. Легенда була та сама — кравчині-переселенки. На щастя, обидві добре шили. Ще одне підпільне помешкання влаштували в селі Конюхів під Стриєм. Планувалося, що там під виглядом молодого подружжя замешкають Марта Пашківська й Олексій Дружинець. Однак Олексій не хотів ні з ким іншим наглядати за конспіративною квартирою, крім як з Ольгою. Та своєю чергою не могла йому сказати, що вже зайнята на іншій квартирі. Тож із цієї затії так нічого й не вийшло. Марті, зрештою, відвели роль "сестри" Дарки Гусяк у Грімному. За той час під загрозою опинилася легенда "хати". Після зустрічі з чоловіком у квітні 1947 року Ольга Ільків завагітніла вдруге, і в селі природно виникло б питання, хто батько дитини. На цю роль обрали Любомира Полюгу, який тоді переховувався. Пустили чутку, що на звістку про вагітність до Марійки, як її знали в селі, повернувся наречений і вони одружуються, щоб устигнути до пологів. Далі влаштували цілу виставу: Полюга з’явився в хаті, Ольга радісно його привітала, вони демонстративно ходили по селу попід ручку, зробили шлюбний портрет, приготували весільне пригощання, запросили на свято сусідів — голову сільради з дружиною й адвоката.

Полюга влаштувався фельдшером у сільському медпункті. Тут знову виникла загроза деконспірації: до лікаря приходили хворі, його викликали додому, тож клопотів додалося. А ще Полюга зацікавив молодих дівчат у селі, які нерідко вигадували хвороби, щоби поспілкуватися з "паном доктором" зблизька. Одного разу квартиру ледь не викрили через випадковість. До місцевої вчительки хотіли вдертися озброєні солдати. Налякана жінка побігла по допомогу до найближчих сусідів — переселенців, а нападники за нею. Драматизму ситуації додавало те, що тієї ночі Шухевич був у "хаті". Жінки почали кричати, кликати на допомогу міліцію й НКВД "рятувати від бандитів-бандерівців". Голова, за спогадами Ольги Ільків, репетував на все горло і кликав "голову району", доки не втомився. Галас розбудив дитину, яка почала плакати. На щастя, шум не привабив нікого з тих, чиє втручання могло бути небезпечним.

Провал у Княгиничах

"Хата" в Княгиничах припинила своє існування цілком несподівано. 21 вересня 1947 року Катерина Зарицька поїхала до Ходорова на важливу зустріч. Там її спробувало затримати НКВД. У відповідь зв’язкова відкрила вогонь із пістолета і смертельно поранила офіцера. Втекти не вдалося — її схопили. В останню мить вона ковтнула отруту, яку завжди носила із собою. Проте чекістам вдалося "відкачати" свою бранку — тепер у них у руках була жива людина з прямим виходом на Головного командира УПА. Перед Шухевичем і рештою мешканців підпільної хати постало питання, що робити. Арешт Зарицької потенційно міг загрожувати всім мешканцям "Короленка". Оскільки місцеві розповідали, начебто зв’язкова застрелилася, рішили не переселятися, доки не з’ясується ситуація. Проте ввечері Шухевич вирішив про всяк випадок піти з "хати". Охоронців поруч не було, тому з ним пішов Любомир Полюга. На зворотному шляху його затримали: станційний сторож Іван Печук повідомив вокзальній міліції про підозрілого чоловіка, це й був Полюга. Повторилася історія із Зарицькою: спроба затримання, постріли, втеча, невдала спроба самогубства (у Полюги заїло пістолет з останнім набоєм), арешт.

Після цього стало ясно, що в руках НКВД живий мешканець "Короленка", а отже, всім треба тікати. Як на гріх, із села прибіг чоловік по лікаря для дружини, яка народжує. Щоб заплутати сліди, Ольга Ільків почала нарікати на людей, які "десь забрали" чоловіка. Цікаву версію запропонували самі селяни: певне, партизани повели із собою перев’язати когось у лісі. У цей час за Шухевичем уже полювала спеціальна опергрупа на чолі з генералом Шорубалком. Чекісти встановили, що в січні 1947‐го Шухевич з’явився у Львові, щоб полікуватися. Арешт Катерини Зарицької відкрив нові можливості для пошуку. Чекісти знали, хто в них у руках, і вибивали зі зв’язкової інформацію всіма доступними методами. Скориставшись тим, що Зарицька пробувала отруїтися, вони розпустили чутку, ніби вона загинула. На допиті Полюзі навіть показували фото "мертвої" зв’язкової. Чекісти розраховували на те, що хтось таки повірить, начеб Зарицької вже немає, і розповість що-небудь з того, що знала "покійна", розраховуючи на те, що "мертвій" не зашкодить, а натомість виграє кілька днів спокою від допитів, отже, хоч якогось перепочинку. А отримана інформація могла вивести на головного розшукуваного.

Чекісти знали про зв’язкові пункти і схрони, якими користується генерал, у селах Великий і Малий Заланів, Руда (там він бачився із сином), на хуторі Кривне біля Кліщівної. Стало їм відомо і про Княгиничі. Вичекавши кілька днів, щоб решта встигла втекти, Любомир Полюга "зізнався", що був одним із прикриття підпільної хати в Княгиничах. Окрім того, чекісти знали про сховок у селі Конюхів біля Стрия, про систему криївок на схилах гори Кичери на Сколівщині, про місця переховування у Львові, зокрема про квартиру на вул. Сулимирської. Після арешту Катерини Зарицької конспіративну квартиру перенесли до Грімного, де в серпні 1947‐го зусиллями Галини Дидик було обладнано підпільну квартиру й бункер. Ольга Ільків розповіла про свою трускавецьку знайому Дарку, яка згодом теж стала зв’язковою генерала. До Дарки Гусяк послали Марту Пашківську, яка домовилася про "хату" в Грімному й у квітні 1947‐го доповіла Зарицькій, що все готове. Грімне вибрали з двох причин: з одного боку, близько до шляху, яким можна доправляти підпільну літературу, не привертаючи уваги, з другого — близько до лісу, куди можна швидко відступити в разі загрози. Після цього командир послав у село своїх охоронців, які збудували для нього в "хаті" сховок.

Господинями "хати" були Марта Пашківська і Дарія Гусяк з матір’ю, прописані в половині хати місцевого священника як переселенки з Польщі. Двоє з них влаштувалося на роботу задля заробітку, а третя мала бути постійно вільною в разі організаційних завдань. Ольга Ільків із матір’ю спершу перебралися в село Пуків, а потім у село Острів на Стрийщині, де й жили до осені 1949 року. Квартира ця несподівано провалилася навесні 1948‐го — туди випадково зайшов міліціонер із перевіркою і натрапив на охоронців Шухевича. Зчинилася перестрілка. Усім мешканцям квартири вдалося втекти. Командира, на щастя, в "хаті" не було: він уже літував у Підмонастирецькому лісі.

1947—1948: конспірація у Львові

Після швидкого відступу з Княгиничів Шухевич щасливо перейшов у Рогатинські ліси, але довго перебувати там не міг, бо наближалася зима. Незабаром він оселився в "хаті" у Грімному, та основну частину зими провів у Львові. Серед його локацій була квартира подружжя Мацюраків по вулиці Собінського, 12нині Йосифа Сліпого. За іронією долі, 1947 року Шухевичу довелося ховатися на квартирі по вулиці, названій на честь його жертви 1926 року, куратора Собінського. Роман Мацюрак на гроші ОУН(б) купив для командира радіоприймач і набір акумуляторів, а його дружина Олександра придбала Шухевичу продукти й теплі речі на зиму: з Княгиничів нічого не забирали, щоб не привертати зайвої уваги. Її мати Климентина Мединська випікала підпільникам хліб.

А проте основним його місцем проживання була квартира Олени Яремко по вулиці Кірованині Шептицьких, принаймні так заявила Галина Дидик на допиті. Таке квартирування межувало із зухвальством: на відміну від вулиці Собінського, що була одним із численних відгалужень довгої і порівняно далекої від центру вулиці Зеленої, яка тоді ще тільки забудовувалася, вулиця Кірова мало того що лежить у ближньому центрі, неподалік від вокзалу, який завжди був під пильною увагою, то ще й сусідить з вулицею Сталінанині Степана Бандери, на якій містилася та сама знаменита тюрма на Лонцького — тоді майже штаб-квартира репресивної машини СССР, яка працювала проти підпілля. Однак у квітні 1950‐го Галина Дидик змінила свідчення і стверджувала, що Олена Яремко живе в селі Лисиничі під Львовом. Вона ж нібито й домовилася про цю "хату" в листопаді 1947‐го після провалу в Княгиничах. Для легенди все оформили як звичайну оренду помешкання, щоб господиня "хати" могла казати, ніби уявлення не має, хто там у неї квартирує. У кімнаті під грубкою викопали невеличку криївку, де можна було тільки сидіти, простягнувши ноги.

Це був одноповерховий цегляний будинок — три кімнати, кухня і невеликий коридор. З коридору можна було спуститися в невеликий льох. Господиня квартири мала близько 45 років, була "високого зросту, досить повна, обличчя кругле, повновиде, чорні очі, дещо кирпатий ніс, брюнетка, зачісується на проділ". Коли жив на квартирі в Олени Яремко, Шухевич мусив удатися до стоматолога. Олена порадила знайомого дантиста на прізвище Коваль, той вирвав генералові зуб і кілька зубів запломбував. Протягом зими Олена Яремко на гроші підпілля купувала продукти, пресу, батарейки, нарешті, ліки, у яких після років життя в лісі виникла гостра потреба. Узагалі, життя по криївках і "хатах" було неможливе без допомоги десятків людей у побутових справах, як-от закупівля харчів і одягу, ремонт. В останні роки харчі заготовляли через Андрія Лучаківського із села Нова Гребля, борошно й крупи отримували із села Довжанка, салом і в’яленим м’ясом Шухевича й підпільників забезпечував Микола із села Бартатів, а чоботи їм шив майстер, який жив недалеко на хуторі Воля Бартатівська.

Навесні 1948 року знову можна було вирушати на літо в лісові схованки. Проте цього разу "літній сезон" видався особливо складний. Навесні 1948‐го проводилася пошукова операція: спеціальні підрозділи перетрушували всіх і все в селах Заланів Великий і Заланів Малий, Руда, Конюхів, на околицях гори Кичери, планувалося перевірити всі відомі конспіративні адреси у Львові. Ще із 1947 року Шухевич дедалі рідше бував у Рогатинських лісах — нескінченні облави стали ґрунтовнішими й прицільнішими. Генерал переніс свою літню базу в Ілівський ліс у Миколаївському районітоді Дрогобицької області. А навесні 1948‐го енкаведисти вже знали, що тепер Шухевич обертається в лісах на межі Ходорівського, Новострілицького, Бібрського і Миколаївського районів. У цьому районі провели масову облаву, внаслідок якої було заарештовано чимало підпільників. Однак сам Шухевич вислизнув із кільця. Чекісти знали далеко не про всі квартири, а він був занадто обережним і досвідченим, щоб ризикувати й з’являтися в місцях, про які знали арештовані Катерина Зарицька і Любомир Полюга. Та й поява військ сигналізувала про швидкий початок облави.

Тоді ж таки у квітні 1948‐го чекісти заарештували одразу кількох власників конспіративних квартир, важливих для підтримки конспірації та забезпечення побуту у Львові: подружжя Мацюраків, лікаря Лотовича, сім’ю Давидовичів. Шухевич і його зв’язкові залишилися без кільканадцяти людей, на яких могли розраховувати, а тим часом у підпіллі вже бракувало людей. Поки що ж генерал жив за принципом "ліс — наш батько". Ліс для Шухевича правив не лише за місце сховку і зустрічей — життя в ньому не було позбавлено розваг. Улюбленим дозвіллям Шухевича були шахи. Грав із Василем Мізерним — "Реном" і Василем Куком, який зажив слави сильного шахіста. Свої перемоги супроводжував цитатою з Франка: "Жеб так гордо не ревів!". Інший варіант дозвілля для Шухевича — вивчення англійської мови, до чого він заохочував і своїх охоронців. Командир знав польську, німецьку, латину, старогрецьку і старослов’янську. Регулярно влаштовував охоронцям лекції з різних предметів — географії, фізики, математики, історії, спонукаючи в такий спосіб до самоосвіти. Інколи згадував про своє захоплення молодості — музику: затягнуть друзі тихо-тихенько пісню. Пісня котиться. Провідники на другому березі розмовляють. Чуйне ухо Командира не може знести не такту пісні. Швидко підходить до нас і каже: — "Не так! Зле співаєте, чортові діти" — і починає: "Нас питають, якого ми роду — раз, два" — і т. д. Ось так повинно бути" — і пішов, щоб знову послухати.

<p>Юрій і Роман Шухевичі</p>

А чекісти не зупинялися: у серпні 1948‐го вони провели ще одну облаву. Цього разу змінили тактику. Щоб не дати можливості підпільникам засікти війська, чекістські групи вночі таємно висаджувалися у вибраному районі й починали прочісувати зсередини. Наступну облаву запланували в лісі між селами Ілів, Бринці-Загірні, Бориничі та Гранки-Кути. У жовтні 1948 року провели облаву в Чорному лісі на межі Бібрецького, Глинянського і Перемишлянського районів на Львівщині. Одночасно з облавами влаштовували провокації за типом "бочки". Щоб спіймати Романа Шухевича, таку провокацію вчинили для його сина Юрка, якого саме доправили до Львова з Донеччини, де затримали після невдалої спроби викрасти молодшу сестру. Після тривалих "розмов" Юрка переконали в безнадійності боротьби і запропонували написати батькові листа. Далі події розгорталися за сценарієм "бочки". Дорогою до місця, де Юрка мали залишити поблизу зв’язкового пункту, автомобіль у районі Рудок раптом заглухнув. Щоб не чекати, доки його полагодять, Юрко пересів на воза, який вчасно з’явився на дорозі, а на ньому їхало двоє агентів НКВД. Він не міг цього знати, як і того, що двоє озброєних чоловіків, які зупинили підводу серед лісу, — теж чекісти. Незнайомці забрали Юрка із собою в ліс "для з’ясування особи". У лісі псевдоповстанці звинуватили Юрка, що він прикривається ім’ям генерала у своїх інтересах, і хлопець, обороняючись, розповів про всі контакти й лінії зв’язку, якими він користувався після втечі з дитбудинку.

Не забули, звісно, і про дружину генерала, яка вже два роки сиділа в тюрмі. Наталку повезли зі Львова до Рівного, на зворотному шляху автомобіль нібито зламався, і водій мусив його ремонтувати. Далі все відбувалося за тим самим сценарієм: несподівана поява невідомих зі зброєю, стрілянина, "мертві" конвоїри, арештантці зав’язують очі й забирають із собою в ліс, у бункер. Там Наталка одразу заявила, що вона дружина командира УПА, і попросила до-  правити її до чоловіка. Чекісти, вдаючи із себе повстанців, кілька днів водили її лісами й селами, контактували зі справжніми підпільниками, щоб переконати Наталку, ніби вона справді серед своїх. Чекістам випадково допомогли свої: блукаючи лісом, спецгрупа, яка водила Наталку, наткнулася на засідку іншої спецгрупи. Зав’язався бій, але обійшлося без жертв. Після цього дружина командира стала балакучішою: розповідала про себе, згадувала різні ситуації, але головного не казала. На всі розпитування про свої знайомства і зв’язки відповідала, що розкаже тільки чоловікові або тим, кому він це безпосередньо доручить.

<p>Роман Шухевич з дружиною Наталією Березинською. Весільне фото, 1930 рік</p>

Енкаведисти зрозуміли, що діла не буде, і 17 травня полонянку знову "відбили" чекісти. На неї завели нову справу і 16 липня ухвалили вирок — 10 років таборів. До Львова Наталка Шухевич повернеться тільки 1958 року. Рано восени 1948‐го Шухевич перебрався в ліси на межі Сколівського і Болехівського районів. У грудні 1948‐го — січні 1949 року облави почалися і в цих місцях. Хоча Шухевича знову не спіймали, під час облави затримали багато підпільників, зокрема відповідальних за зв’язок командира. Генерала в кожному разі не знайшли б, бо зиму 1948—1949 років він провів на зимовій конспіративній квартирі в селі Білогорща біля Львова. Кільце дедалі звужувалося, але Шухевич уперто відкидав пропозиції перейти на Захід. Він не вважав за можливе емігрувати, коли в Україні під загрозою репресій залишаються тисячі його повстанців. Принцип "на війні всі рівні" спрацював і тут. Наприкінці ж 1940‐х це вже було неможливо, навіть якби командир передумав. Та й важко було йому здолати відстань у дві тисячі кілометрів до кордону Австрії та Західної Німеччини з його хворими ногами. На початку 1949 року енкаведисти вирішили зосередитися наЛьвові й передусім узятися за медиків, про яких знали, що до них зверталися підпільники. Масштаб цих пошуків вражає: чекісти планували заслати агентуру в усі аптеки Львова, перевірити всіх лікарів, усі рентгенівські кабінети і їхніх працівників — після того як дізналися, що лікарка Криштальська в медінституті зробила генералові рентгенограму. Знаючи, що зв’язкові Шухевича охоче користуються попутками, на всіх дорогах виставили патрулі.

Чекістам несподівано пощастило. 26 січня 1949 року заарештували Ольгу Гасин, досвідчену підпільницю, дружину керівника Головного військового штабу УПА Олекси Гасина. Ольга обрала тактику позірної згідливості, видаючи несуттєву, на її погляд, інформацію. Проте енкаведисти не довіряли їй і підсадили до неї "квочку" — так званого внутрішньокамерного агента під виглядом заарештованої підпільниці. Агентці вдалося вивідати в Ольги про пралю Стефанію Сагуту, яка жила на Личакові і в якої з кінця 1947‐го по серпень 1948 року квартирувала Галина Дидик. Ольга Гасин розповіла своїй співкамерниці й про участь львівської інтелігенції в переховуванні Шухевича, його зв’язкових і близьких співробітників. Наприклад, сама Ольга якийсь час мешкала у відомої художниці Олени Кульчицької. Чекісти вкотре взялися за наукову й мистецьку еліту. Ще раніше заарештували художницю Ярославу Музику, тепер за ґрати потрапили майбутній видатний історик Ярослав Дашкевич (протоколи його допитів приєднали до агентурної справи "Вовка"), його мати, офіцерка УГА, Олена Степанів. Їх розпитували про професора Зарицького, батька Катерини Зарицької, про інших викладачів Політехніки.

На початку лютого 1949 року чекістам було відомо 57 адрес у Львові, де в різний час з’являвся або перебував Шухевич, та 16 зв’язкових пунктів. Вони зрозуміли: якщо хочуть схопити генерала, треба полювати передусім на його зв’язкових. У травні 1949‐го розіслали орієнтування на всіх зв’язкових. У листопаді почали ретельно перевіряти всіх, хто міг вивести на "Дарку" — Дарію Гусяк. Одночасно активно розшукували Ольгу Ільків і Марту Пашківську. Улітку 1949 року відбулася ще одна велика облава, цього разу на межі чотирьох областей — Львівської, Івано-Франківської, Дрогобицької та Тернопільської. У другій половині літа того року заарештували Ярославу Полюгу, рідну сестру Любомира Полюги, яка була знайома зі зв’язковими генерала. "Об’єктами особливої уваги" стали далекі й близькі родичі генерала і його зв’язкових. У вересні 1949 року чекісти через агентів дізналися, що Шухевич базується в Ілівському лісі. 11 вересня почалася масована облава на межі Миколаївського, Щирецького і Бібрського районів. До облави залучили одну роту 88‐го стрілецького полку внутрішніх військ МДБ і два взводи з 10‐го полку. Їх поділили на чотирнадцять груп, кожна з яких мала радіостанцію і службову собаку. Однак успіху облава не мала. Інформація знову надійшла хибна, бо від травня й аж до жовтня 1949 року генерал перебував у Бібрецькому лісі.

Білогорща

За цей час чекістам так і не вдалося вийти на нову конспіративну квартиру генерала в селі Білогорща біля Львова, яку Шухевич використовував із 1948 року. У довідці про Шухевича, підготовленій у листопаді 1949‐го, про його конспіративні місця сказано: "до осені 1948 року переховувався в керівника Львівського крайового проводу ОУН "Федора", потім відбув до колишнього керівника Крайового проводу ОУН "Захід — Карпати" у Перегінський район Станіславської області, звідки повернувся до Львова і взимку переховувався на невідомих органам МДБ явочних квартирах". За даними органів, увесь теплий період 1949 року командир знову перебував в Ілівському лісі на Миколаївщині. Зимувати в кінці 1949‐го командир вирішив знову в Білогорщі, удруге поспіль. Енкаведисти вже знали, що на зиму генерал влаштовується десь у селі на підготовленій квартирі й зі світом у цей період спілкується тільки через особистих зв’язкових за домовленою складною схемою.

Отож питання було одне: де він влаштувався цього разу. "Хату" в Білогорщі підготували ще 1947 року, а перебралися туди після провалу підпільної квартири в Грімному. Провідник ОУН у Городоцькому районі "Юрко" познайомив зв’язкових Шухевича з Нусею Конюшик, учителькою, господинею двоповерхового будинку в центрі Білогорщі. До неї найнялася домашньою робітницею Галина Дидик. Два поверхи — це була велика перевага. Унизу містилися кухня й вітальня, а на другому поверсі — спальня і ще одна чи дві кімнати, де могли оселитися підпільники. Під сходами на другий поверх облаштували криївку. У разі небезпеки там ховали все небезпечне і самого Шухевича, якщо він був у домі. Квартиру назвали "Полісся".

Як і на кожній "хаті" командира, мешканці "Полісся" дотримувалися щоденного розпорядку. Вставали о пів на восьму, разом молилися і снідали. Після сніданку черговий прибирав у кімнаті, він же допомагав готувати обід і вечерю. Коли господиня квартири йшла на роботу, наставала повна тиша. З будинку не мали долинати звуки, які викликали б зайві питання про невідомих людей у приміщенні. Робили тільки те, для чого не доводилося ходити по кімнаті, як загадує охоронець: В ранішніх годинах Командир слухав лекції англійської мови по радіо, а також денник на німецькій та англійській мові. Багато часу присвячував вивченню радіотехніки, з того предмету одну-дві лекції щоденно, в ранішніх годинах, вділяв для мене. При радіотехніці заглядав до вищої математики і фізики. Якщо творилися якісь статті то рівно ж в годинах перед обідом. Здоров’я генерала погіршувалося: "Високий тиск крові, болі голови, часті атаки серця... Це відбувалось періодично. Відчувалося, що Командир збирається від нас на той світ".

Про цю "хату" знали дві зв’язкові Шухевича: Галина Дидик, яка тут мешкала, і Дарія Гусяк, яка допомагала її організувати й іноді сюди навідувалася. На той час Дарка вже була на обліку в органів, там знали про її справжню роль у підпіллі; у разі її арешту всі мешканці мали негайно покинути "хату". Позаяк Дарка не мала з "хатою" постійного конспіративного зв’язку, було дуже мало шансів вчасно дізнатися про її арешт. Це й стало причиною провалу. У перший день березня 1950 року Дарка Гусяк з’явилася на хаті" в Білогорщі й розповіла, що останнім часом заарештували її матір і багатьох знайомих, а сама вона під постійним спостереженням. Командир наказав Дарці негайно виїхати зі Львова. Перед тим вона мала залагодити одну справу й доповісти про результат Галині Дидик. Через день після того зв’язкові мали зустрітися, але Дарка на зустріч не прийшла. Це могло означати, що її заарештували. Треба було негайно відходити на іншу запасну квартиру, а їх у Львові було лише дві. Командир послав охоронців перевірити надійність обох. Перехід запланували вночі проти неділі 5 березня. Командир же залишився з однією зв’язковою.

Останній бій генерала

Дарку Гусяк справді заарештували 2 березня у Львові на вулиці Київській. Два дні вона вперто мовчала на допитах. Чекісти знали, що в них є в запасі лічені дні, тому вдалися до провокації. У камеру до виснаженої катуванням зв’язкової кинули начебто таку саму побиту жінку. Та завела звичайну для ув’язнених розмову: хто, звідки, за що посадили, що питали. Розповіла, що її взяли чи то за зайве слово, чи то за не такі знайомства, а тепер родичі носять їй передачі й вона через них має контакт із зовнішнім світом. Передати на волю про свій арешт і пересторогу чимшвидше втікати для Дарки тоді було пріоритетом, і вона нарешті зважилася — написала на клаптику паперу кілька слів і попросила передати Наталці Хробак у Білогорщу. Увечері в суботу адреса квартири була вже в руках енкаведистів. У цей час охоронці, мабуть, поверталися, перевіривши інші "хати". Чекісти ж спішно готували операцію. Рахунок пішов на години. Досі вже кілька разів ширилися чутки, що Роман Шухевич загинув. Уперше такий поголос пішов 1945 року, коли чекісти вирішили, що вбили генерала під час облави на Волині.

<p>Посмертне фото Романа Шухевича, 5 березня 1950 року</p>

10 вересня 1947 року в Станимирському лісі біля Глинян захопили криївку, де переховувалося п’ятеро повстанців, — усі вони загинули в бою. В одному з убитих нібито впізнали Шухевича. Для перевірки його фотографію показали тим, хто добре знав Головного командира: колишньому членові Проводу Степанякові, колишньому охоронцеві Шухевича, дружині та ще кільком людям з його близького оточення — всі на той час були заарештовані. Більшість заявила, що людина на фотографії схожа на Шухевича, але не настільки, щоб достеменно це стверджувати, а дружина взагалі категорично заперечила, що то її чоловік. Тепер чекісти діяли напевно. Зранку 5 березня вони оточили будинок Наталки Хробак і ще чотири будинки, де, за їхніми припущеннями, міг переховуватися генерал. До оточення залучили понад сімсот бійців внутрішніх військ.

Мешканців "хати" розбудив стукіт у двері. Відчиняти пішла Галина Дидик. У вічко вона побачила кількох озброєних чоловіків. Галина відчинила, сподіваючись, що за той час, поки її допитуватимуть чи проводитимуть обшук, командир зуміє вирватись. Енкаведисти завели її на другий поверх, посадили на стілець і, притримуючи, почали допитувати, хто ще є в хаті. Галина голосно, майже криком відповідала, подаючи в такий спосіб сигнал тривоги. Командир на той час уже встиг заховатися. У схованці було добре чути все, що діялося зовні. Зі звуків, які долинали, командир зрозумів, що єдиний шанс уціліти — прориватися. І він пішов у свій останній бій. Спочатку з-за перегородки з-під сходів пролунали постріли. Потім вискочив невисокий, худорлявий рухливий чоловік. Зчинилася перестрілка, унаслідок якої загинув майор держбезпеки Ровенко. Підполковник Фокін вистрелив у Шухевича й, імовірно, поранив того. В офіційному звіті записали, що генерала вбив якийсь сержант з оточення будинку. Насправді останню кулю командир випустив у себе сам: у наглухо оточеному будинку в нього не було шансів, але здаватися живим він не хотів і не міг.

Таки Шухевич зірвав операцію, яку чекісти довго і старанно готували. Їхньою метою було захопити його живим, хай важкопораненим, але живим. Однак генерал, який завжди вислизав із їхніх кілець і оточень, зумів утекти й цього останнього разу. Галина Дидик ковтнула отруту, але в лікарні МГБ її повернули з того світу, щоб катуваннями вирвати відомі їй таємниці підпілля. Наталка Хробак, Нюся Конюшик і їхні родичі отримали великі терміни ув’язнення — система мстилася тим, хто допомагав Шухевичу, і після його загибелі.