"Чого я хотів від своїх професорів, як їх учень?". Спогади Ярослава Гординського про шкільних вчителів

Осінню 1891 р. здав я вступний іспит до приготовної кляси в академічній гімназії у Львові й пробув тут 9 літ, до червня 1900 р.

Мої гімназійні професори… За цілий час моїх гімназійних студій учило їх мене всіх 37. Невже між ними ні одного, що я їх згадував би зле (зрештою я був переважно "відзначаючий" учень), але… я від декого з них надіявся більше, ніж я дістав. Хоч між ними були деякі і дуже здібні люди, стояли вони якось задалеко від учня й тому полишились часто чужі для мене. Таки була в тому часі шкільна система, що між професорською кафедрою й ученицькою лавкою була за велика віддаль. Але зате ті нечисленні педагоги, що вміли перебороти цю віддаль — записалися в моїй пам’яті нестертими золотими буквами.

Чого я хотів від своїх професорів, як їх учень? Передусім хотів я від них, дещо серця — не багато, але щоб я знав, що я їм не зовсім байдужий. Тому професор надто строгий, що за часто підпирав свій авторитет "двійками", не мав місця в мому серці. До того лєкції такого педагога були для мене не втрачені. Я їх вивчав сумлінно, відрецитовував у школі докладно, але можу посвідчити, що скоро їх забув, як пробуємо забути загалом неприємні згадки. На щастя, таких професорів я майже не мав, вони якось мене обминули — за дуже нечисленними винятками. Друге — я хотів від професора чогось навчитися, а це бажання доходило до болю… до розпуки. І все професор із справжнім знанням, що добре розумів свій предмет, знаходив між нами, учнями, щиру пошану. А ще як його знання було творче. Тоді ми почували гордість, що ми його учні. Найбільше цінили ми добрий і гарно обдуманий виклад — він був головним джерелом, що з нього пливла для нас наука, він нас найбільше вчив, показуючи шлях у нетрях лектури.

<p>Юліан Целевич (1843 &mdash; 1892)</p>

І зараз у І кл. мав я щастя натрапити на такого професора, що вмів зєднати глибоке знання й творчу наукову працю з такою простою й такою переконливою любовю до молоді та з маєстатичною повагою. Це був д-р Юліян Целевич28.ІІІ.1843—24.ХІІ.1892. Про нього написав обширну монографію д-р Богдан Барвінський і висвітлив у ній заслуги того визначного українського історика на тлі історіографії Закарпаття, дослідів над думою про Самійла Кішку. Розуміється, про ті наукові заслуги Целевича, я, як учень, міг знати хіба з неясного наслуху, бо Целевич учив мене тільки в І півроці І кляси, але його педагогічну працю за тих неповних 4 місяці тямлю, неначе усе діялося нині. Просто дивно, як ця невеличка постать із бокобородами вміла з першого разу здобути собі глибоку пошану й безумовний послух. Строгости не було в нього ні сліду. Навпаки з кожного його слова й учинку виглядала така самозрозуміла доброта й прихильність до молоді, що учні відразу були йому найпослушніші. Зараз першої лекції заявив він нам, малим ще дітям, що ніхто з нас не дістане від нього злої ноти у свідоцтві. Одначе ніхто би йому не відважився не навчатися на лекції. А як вже комусь таке трапилося, то Целевич спокійно кликав його до катедри й переходив із ним ще раз усю лекцію, показуючи, що вже раз учив того самого. Такої лекції, з лагідною наганою, боялись усі й воліли б дістати злу ноту, ніж таке перебувати. Може бути, що Целевич перший створив у моїй душі ідеал учителя й опісля кожного мірив я вже його міркою.

<p>Францішек Конарський</p>

Другий професор, що мав глибокий вплив на мене, був поляк — Францішок Конарський, що вчив мене польської мови від ІІ—VIII кл. Польська мова була тоді в українській гімназії тільки надобов’язковим предметом і багато моїх товаришів не вчилось її в гімназії. Але ті, що знайшлись на лекціях Конарського, зачисляють їх напевне до кращих хвилин у свому житті. Конарський умів поставити свій предмет навчання так високо, що він зайняв одне з перших місць між усіма предметами. Обдарований незвичайними здібностями, визначався він широкою освітою, що не радо ділився зі своїми учнями при допомозі блискучого ораторського таланту та природного гумору. Все те творило з його доповідей таку живу картинку, що учні піддавались мимохідь і може деколи всупереч своїй виразній волі — її чарам. Всупереч волі, бо ми від першої хвилини були свідомі, що Конарський веде обдуману акцію за здобуття наших душ, душ українських. Він був великим польським патріотом, що глядів на майбутнє своєї Польщі далекозорим поглядом. Він поставив собі метою здобути для свого рідного краю українську молодь, показуючи їй те, що Польща має найкращого: польську літературу, мистецтво, лицарську історію. Його гумор давав привід до різних анекдотів про нього, не все пристойних.

Третій, що його поставлю обік цих двох, творив інший тип. Це був д-р Омелян Калитовськийпом. 1924, що вчив мене німецької мови від V до VIII кл. Був він крайно нервозний і тому доволі строгий та незрілий у поведені з учнями. Мала дрібничка доводила його до останньої пасії й тоді міг кинути в учня чим попало. Передусім не переносив пилу в класі, а як застав його, затикав уста й показував без слова головою на учнів — і бідні були ті, що його тоді не розуміли. Та не вважаючи на все те, Калитовський був у нас у великій пошані, бо була це людина світла із широкою европейською освітою. Сліди цієї освіти полишив він у своїй письменницькій, громадянській та учительській діяльності. Вже в V кл. вспів я настільки опанувати німецьку мову, що не то що читати без більших труднощів німецькі книжки, але й розумів говорене і сам пробував говорити по німецьки. Калитовський викладав дуже гарно. У свої доповіді вкладав він багато відомостей про німецьку й европейську літературу і сам переймався деколи поетичними місцями так дуже, що переривав свої обяснення короткою заміткою: — Хлопці, ви й так того не розумієте. І справді, більшість моїх товаришів не розуміла його, бо знала за слабо німецьку мову. Але я належав до найпильніших учнів Калитовського. Із великою приємністю записував я кожне його слово, ловив жадібно кожну вістку про німецьку й европейську літератури, вбивав собі все те в пам'ять і помагав у зрозумінні того своїм товаришам. Я пробував (уже тоді!) присвоїти німецькі архитвори українські мові… Лекції Калитовського викликали справжній переворот не тільки в моїй душі. Виринав протестантизм у боротьбі з католицизмом — а все те приневолювало критично глянути на світ, розпалювало душевний фермент і доводило до скріплення релігійних переконань шляхом самостійної умової праці. Калитовський став опісля управителем української гімназії в Тернополі й далі директором гімназії в Ряшеві. Був він високого росту, держався дещо похилений, вибрите лице вкрашали русяві вуса, вдягався все дбайливо.

Заслужив собі в мене на особливу вдяку ще Василь Винар, що в IV кл. вчив мене латини і греки та був нашим господарем кляси. Був це перший з моїх професорів, що зблизився до мене. Раз вийшов я на прохід на Високий Замок і там захопив мене дощ. Винар, що знайшовся там также, запросив мене під свою парасолю (нечуване між професорами!). І тоді я, 14-літній хлопець мав нагоду ближче поговорити зі своїм професором — підкреслюю вперше в житті. Розмова була поважна, декуди жартоблива, говорили ми, між іншим, про деяких професорів. Мене вразила дуже звичайна поведінка мого господаря кляси, що навіть про своїх товаришів висловлювався з простотою. Опісля відвідував я Винара в його помешканні (мешкав із своїм товаришем Омеляном Колодницьким), коли заносив ученицькі зшитки. І ще раз довелося мені розмовляти з Винарем, а всі ті розмови були для мене дуже інтересні. А було це для мене справді великим щастям. Учнями в тому часі професори займались мало, психольогії хлопячого віку не студіювали… Востаннє я бачив Винара вже після закінчення українсько-польської війни. Здається осінню 1919 р., відвідав я політичного в’язня, о. Василя Гординського з Глубокого, к. Богородчан у львівських бригідках. В одній келії з о. Гординським застав я й Винара.

Це були мої найкращі гімназійні професори. Властиво при них повинен би я згадати ще й директора нашої гімназії Едварда Харикевича. Але його джентельменську вдачу та шляхотний характер, мав я нагоду пізнати ближче ад тоді, як я вже сам був гімназійним професором — гімназійний учень мав мало нагоди познайомитись ближче зі своїм директором.