Автом по Галичині. Цикл статей Галактіона Чіпки за 1936 рік. Частина 1

ВСТУП

Ми вже давно уложили були собі плян подорожі: Черче, Станиславів, Яремче, Ямна, Ворохта, Жабє, Косів, Городенка, Заліщики, Окопи св. Трійці, а далі – куди очі понесуть. До диспозиції мали авто, замітне тим, що назагал не признавало дефектів, а як і трапився який, то все в місці постою. Напр.: доїхали до Черча і на подвірю Живця – траух! ґума, вкотилися в Яремче –  шлявх пустив, осягнули Бережани –  згасли ліхтарні. Направду добре виховане авто. 

Маючи готовий плян і готове авто ждали ми тільки на погоду, бо сами теж були кожної хвилі готові. 

Був початок серпня 1936. Кожний памятає, який Року Божого 1936 був той початок. Столітній калєндар віщував: "Від 1–10 спеки, пізніше легкі вітри з малими опадами, кінець знову горячий". А інший пророчий калєндар додавав від себе одну бурю коло 10. і один дощ коло 15. Маючи запевнення двох календарів, ждали ми на прихід серпня, що ніс нам відпустку, гарну погоду і надію приємної подорожі крізь села та міста, через гори й доли, одним словом через наш світ, що зветься по українськи Галичина, а по польськи Малопольска або Зємя Червєньска – залежно від того, хто пише: "Львовскі Дзеннік Народови", чи "Бюлєтин Польско Українскі". 

Тимчасом в навечеря серпня небо накрилося брудною плахтою хмар, а з плахти почав сипатися дрібний дощик. 

– Слота! – сказав я сумно до товариша подорожі. 

– Ви є песиміст. Ручу вам, що завтра найдалі позавтрі буде погода. Адже калєндар... 

І ми ждали на погоду. За той час повінь зірвала кілька мостів, а шляхи перемінилися в Полтви, Прути і Черемоші. 

Коли врешті блиснуло несміливо сонце – їхати не можна було, бо авто має оси не на те, щоби вони грязли в болоті, а навіть наше випробуване авто не поїхалоб такими дорогами. 

Треба було ще два дні ждати, щоби дороги сяк-так підсохли, бо коли на дорозі стоїть вода не можна ніяк виминати ям, що густо прикрашують галицькі шляхи на славу повітових виділів і на злість усім автам. 

Вкінці одного гарного дня сталевий кінь рушив у далеку дорогу. 

ПОСТІЙ У ЧЕРЧІ

Живець Черче не лежить добре, коли брати під увагу залізниці шляхи, але дуже добре, коли брати шляхи звичайні. Зрештою, колиб ви навіть не їхали попри нього кортить вас збочити з дороги і поглянути на український Карльсбад. 

В'їжджаємо в гостинну брам, живця і наше авто „ловить" невеличкий цвях. 

– Проклята діра! – клене шофер. – Уже другий раз на цім подвірю дефект. 

Щодо дефекту – має рацію, щодо "про клятої діри“ – зовсім ні. 

Вистане глянути на рої купальників і на їх усміхнені міни. Проходжуються по стежечках і разураз розкланюються собі. Такий звичай у Черчі –  всі собі кланяються стільки разів, скільки рази здибляться. 

Авто в Черчі – легка сензація і тому коло нас збирається швидко гурт ревматиків, ісхіасників та ґіхтовців – обох полів а ріжного віку. 

Подумає хтось: гурт калік – Нічого подібного! За кільканацять днів побуту і купелів вони вже "відійшли", а два дні погоди поправило гумор і настрій. Коло нас веселі люди, що нічим не нагадують хорих. Між ними багато знайомих – що є самозрозуміле: адже тяжко зібрати десять галичан, між якими одинацятий не мав би двох-трьох знайомих і бодай одного кревняка. 

Ми також.  

– Зісгаєтеся на довше, правда? – питають нас.  

– Здається ні. Спішимося.  

– Що значить?! Нині йдемо до ліса ватру палити, завтра поїдемо до Рогатина, до Бойчука на "десятку” ("девятка" – вода в Черчі, "десятка” –  водка в Рогатині), а позавтрі..  

– На жаль... 

Але надходить директор Черча Лев Лепкий і вирішує:    

– Авто мусить відпочати. Що вам панове з поїздки, коли не будете ніде задержуватись. 

Ми дали за виграну, зїли обід і... тихесенько чмихнули в світ. 

Як я потім переконався, обурили тим навіть незнайомих, а деякі знайомі ще до нині гніваються. 

ЖИД—ПСИХОЛЬОҐ

Підчас короткого побуту в Черчі довідались ми багато цікавого. І про те, як управа живця з тяжким трудом ладнає з громадою (не дивота! свій у свого не може мати авторитету!) і про те, як найбагатші господарі ждуть на… колєктивізацію і врешті про жида – великого практика і знавця нашого селянина. 

Приїхав у Черче жид-посесор, чоловік, що ціле життя прожив на нашім селі. Заїхав до одного селянина і зараз за два дві винісся від нього. 

– Чому ви, пане Маєр, перенеслися? Зле вам було?!  

– Дуже добре.   

– Далеко до купелів? 

– Зовсім ні. 

– Чомуж? 

– Бо боюся. Я, бачите, чоловік бувалий, практику маю. Поїхав я зі своїм господарем до Рогатина. Стоїть фіґура – я скинув капелюх, мій господар ні. Переїздимо коло церкви – я знов скинув, він ні. „Чому ви, питаю, не скидаєте капелюха перед своєю церквою?” „В нас, відповідає, таких дурниць уже не робиться!" ов, думаю, біда... Коби щасливо до дому вернутись. І зараз того самого дня перенісся.  

– Чому? 

– Чому!? Бо як селянин не скидає перед хрестом шапки, то він непевний чоловік. Ще мені що припаде... Волю від таких здалека. 

КРУГОЛЬНЯ

Кругольня – одна з нечисленних атракцій Черча. Хто вже може сяк-так стояти на ногах і потрохи рухати руками – йде пробувати сил на кругольні. Тому там такий запал, така амбіція і така радість із виграної. Збудована грішми живця, а заходами Єпископа Никиnи підсилює в значній мірі ділання боровини, бо люди пріють при круглих як миші. А це – кажуть –  дуже добре на ревматизм. 

Сама гра має один засадничий блуд: матками є все жінки, а жінки – як відомо – кермуються завжди більше серцем. Матка, що має право вибору, вибирає свої симпатії і тому партії ніколи не є рівні. В одній опинюються пристійні пацери, а в другій старшаві специ. Вислід баталії можна означити з гори, але це не перешкаджає маткам за другим разом вибирати так само. 

Другий блуд кругольні, це участь села у грі. Вона буває двоякого роду: або черчанські парубки окупують кругольню і нема до неї приступу, або постають коло круглів і збивають їх патиками чи камінням на спілку з граючим лікуванцем. В той спосіб збільшують число рекордистів та помагають до заповнення чистих дощок іменами тих, що збили за одним разом девятку. 

Думаю, що цей другий блуд кругольні можна легко направити... поставленням нової кругольні поза закладом, для вжитку громадян Черча. 

СВІЙ ДО СВОГО

Нікому не треба прихвалювати цього гасла. Гарне тай годі! Тільки на ділі не все воно гарно виходить. 

Пішла управа живця до громади купувати дорогу до каменоломів. Каменоломів треба і дороги треба то й ціна мусіла бути не така як у Львові, а – кажім – три рази більша. За двацять метрів вузької дороги 700 золотих. Громада аж зжахнулася: так мало! І тому продала згінникові полякові. Всі заходили в голову; нащо згінникові доріжки до каменоломів?! Свині каміння не їдять, а в каменоломах ніколи ярмарку не було! Але швидко справа вияснилась. Згінник купивши дорогу запропонував відкуп управі і швидко добив торгу – заробивши на тім якусь сотку чи дві. 

Найцікавіше те, що сам він заплатив за дорогу багато менше як давала управа. Остаточно всі задоволені: згінник що заробив, управа живця що має дорогу, а громадяни Черча що... зробили не так як хотіла управа. 

Коли хтось буде писати історію України, а схоче докладно зрозуміти, чому в нас тає є як є, нехай побуде трохи в Черчі і приглянеться зблизька відношенню ..свого до свого". Пошана, охота помочі, співпраця з рідною установою є така велика, що можна дістати спазми радости. Село грубо заробляє на живці і тому йде назустріч управі... як отсе на прикладі з дорогою я виказав. 

“ШАРВАРОК”

Нема на те нашого рідного слова і –  думаю – не треба. Колиб хто таки напосівся підшукати відповідне слово, то мусить творити його від слів: безділля, ловлення гав, вистоювання, балачка або тим подібних. Варт заплатити 9 злотих за залізницю, щоб побачити „шарварок" у Черчі. 

Громада бере лікувальну таксу з кожного лікування і тому врешті додумалась, що коли більша часть хорих потопиться на громадських дорогах, то не буде кому такси платити. І тому рішила направити дороги. Очевидно, помало, не поспішаючись, не засапуючись – одним словом: "шарварком".

 Ні! Шановні Читачі! Цього описати я не в силі. Звукове кіно одно-одиноке могло б віддати отой запал до праці, це зрозуміння інтересів села, це замилування до добра і краси. 

Я добру годину дивився як поступає копання невеличкого рова при дорозі і хоч очі видивлював ніяк не міг схопити поступу вперед. Час до часу лопата ховалася в рові, час до часу видвигалася понад нього, але на ній була одна грудка або й ні. 

"Шарварок" ішов повним ходом і коли так далі буде йти, то вже доріг не буде треба, бо люди подорожуватимуть виключно літаками. 

Хтось скаже – переборщую. Зовсім ні! Адже за сто років напевно людство завоює воздушні простори. 

(Продовження буде).

Віддруковано з: Діло. 1936. Ч. 230. 13 жовтня. С. 3–4.