"В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію". Командир Легіону УСС і генерал Галицької армії Осип Микитка

Австрійський офіцер

<p>Осип Микитка з дружиною Францискою, 1915 рік</p>

Майбутній генерал Галицької армії Осип Микитка народився 21 лютого 1878 року у селі Заланів на Рогатинщині. Його батько Микола був тамтешнім народним учителем. Син же, після завершення студій у Перемиській гімназії, обрав ниву, яка серед тодішніх галицьких українців була далеко не найпопулярнішою — військову. Закінчивши віденську кадетську школу у 1902 році, вже у званні лейтенанта Осипа Микитку розподілили на військову службу до австрійського міста Санкт-Пельтен. 

Року 1911-го його у ранзі оберлейтенанта перевели в розташування 33-го полку ландверу у Стрию. Через два роки розпочав студії у корпусній офіцерській школі у Сараєво, яку закінчив на початку Великої війни 1 серпня 1914 року, отримавши чин гауптмана. Як офіцер австрійської армії під час війни служив спершу на російському, а з 1915-го на албанському напрямку. Під час служби отримав Хрест за воєнні заслуги (3 квітня 1915 року), почергово бронзову (23 серпня 1916 року) та срібну (11 листопада 1916 року) і бронзову медалі "За військові заслуги".

Зі січня 1918-го став командантом Українського січового стрілецтва (тут його німецьке звання "гауптман" одразу ж стало українською "сотник"). Спершу січовики сприйняли нового командувача прохолодно, бо  вважали формування насамперед українським, а вже потім — складовою австрійського війська. Тому до призначення командиром австрійського офіцера, навіть й українського походження, ставилися підозріло.

На чолі усусів

<p>Командир УСС Осип Микитка та його ад'ютант Петро Постолюк. Літо 1918 року, м. Олександрівськ&nbsp;</p>

Нагода нівелювати упередження щодо себе у Микитки з’явилася вже незабаром. Відповідно до умов підписаного Берестейського миру 1918-го, австро-угорське військо, а разом із ним й українські січовики, як союзник Української Народної Республіки, опинилися на Наддніпрянщині. Тут стрілецтво брало участь у визволенні від більшовицької армії Одеси, Миколаєва, Херсону, а далі пароплавом "Скорий" вирушили Дніпром у напрямку Олександрівська. 

Для галичан з українських народних шкіл та гімназій, вихованих на історіях про козацькі подвиги, перша для багатьох із них подорож місцями, безпосередньо пов’язаними з козацтвом, викликала неабиякий захват. Один із ветеранів усусів Осип Думін пізніше згадував про цю військову "мандрівку" Півднем України, яка припала на квітень 1918-го: "За увесь час існування не переживало Стрілецтво такого духового підняття, такої радости й такого захоплення, як саме тепер, коли йому довелося побачити Дніпро, власними ногами діткнутися святих і дорогих для кожного Українця місць, политих кров’ю наших козацьких предків, — степів колишнього Запоріжжя. Тільки християнин із глибокою вірою, що входив на єрусалимські пагорби, відчуває в душі подібне зворушення".

Вочевидь, "надихнувся" козацькою атмосферою і сам січовий командант Микитка. Тож на підході до Олександрівська, де на той момент перебувало понад три тисячі червоноармійців (і серед яких, за даними розвідників, панував хаос на тлі наступу українсько-німецько-австрійських військ), він вирішив дещо авантюрно під покровом ночі атакувати місто. Микитка заручився силами майже 350 українських бійців та отримав обіцянку про підтримку артилерії німецького війська, яке, щоправда, не наважилося на безпосередній спільний наступ, та й врешті не залучило артилерії. Ефект несподіванки відіграв певну роль — українським січовикам вдалося накоротко зайняти будівлю залізничного вокзалу, але звідти на світанку під значно переважаючими силами противника, який отримав підкріплення з Мелітополя та Кічкаса, довелося відійти. Під час організованого відступу сам Микитка, аби всі його підопічні змогли покинути позиції та зайняти місця на пароплаві, керував кулеметним вогнем. Так завершився "перший бій легіону УСС з новим ворогом України, з московським большевизмом, і останній бій його у складі австро-угорської армії", — як його пізніше описував Думін.

Утім вже через декілька днів посиленому особовим складом січовому стрілецтву під проводом Микитки таки вдалося зайняти Олександрівськ — цього разу вже без бою, бо більшовики відступили раніше. Найімовірніше, якраз за професійні дії під час весняної кампанії 20 липня 1918 року командувач УСС отримав Орден Залізної Корони — останній із рук австрійського військового командування.

"Заслуга командира"

На тлі розпаду Австро-Угорщини у Східній Галичині та подій Листопадового чину, розгорнулася повномасштабна війна між польською та українською сторонами за володіння цими теренами. До боротьби долучилися й усуси, які напередодні повернулися до краю. 

Після 5 листопада 1918 року сам Микитка очолив те угруповання січовиків, які відійшли зі Львова до підміського Старого Села, де сформував однойменну групу у складі Галицької армії. Оскільки офіційний текст присяги на рівні уряду Західно-Української Народної Республіки затвердили лише 13 листопада, 6 листопада присягу у Старому Селі приймали за текстом, який написав напередодні сам Осип Микитка. 

Менш ніж через тиждень, 11 листопада 1918-го, Микитка вже керував III групою фронту у самому Львові, яка в місті утримувала залоги в колишньому Галицькому Крайовому Сеймі, Австро-Угорськомуна розі нинішніх вулиць Листопадового Чину та Богдана Лепкого та Крайовому банкахзараз Костюшка, 11, палаці Голуховських тепер вулиця Листопадового чину, 16. Під його керівництвом об’єкти утримували непохитно протягом двох тижнів, аж поки вся Галицька армія не отримала наказу відступити з міста в ніч на 22 листопада 1918 року. 

Зі січня 1919-го Микитка очолював 1-й Галицький корпус Галицької армії. За цей час особовий склад під його проводом проводив успішну оборону ділянки Сокільники — Козельники в середині січня, провели контратаку біля Великої та Малої Вишеньок наприкінці березня і 21–23 травня відбули триденний бій неподалік Буська. 

1-й Корпус Галицької армії брав участь і в бою за Теребовлю 11–12 червня 1919-го, в результаті якого українським військовикам вдалося заволодіти містом, і скувати на час протистояння на цій ділянці дивізію полковника Владислава Сікорського, що було вкрай важливо в контексті розгортання якраз в ті дні Чортківської офензиви. Завдяки успіхам у теребовлянській кампанії Микитку підвищили до рангу полковника.

Далі під командуванням Микитки 1-й Корпус брав участь у штурмі Тернополя (15 червня 1919 року), у звільненні Зборова (18 червня 1919 року) та Золочева (22 червня 1919 року), а також у контрнаступі під Олієвом (1 липня 1919 року). А в середині липня 1919-го організовано провів успішну дислокацію відрізаного на той момент від основних сил Галицької армії підлеглого йому Корпусу за Збруч.

Пізніше один із співтворців Легіону УСС та отаманів Галицької армії Степан Шухевич так оцінював діяльність Осипа Микитки як командувача 1-го Корпусу: "Був добрий, відважний воїн. За його командування І Галицький корпус немало відзначався серед інших. Коли, може хтось у будучності опише історію операцій Галицької армії, тоді можна буде переконатися, що цей корпус проявив найбільше рухливості й найбільше ініціативи. А це була, мабуть, виключна заслуга його командира".

 Останній командувач Галицької армії

Повернувшись на Наддніпрянщину, цього разу вже як не командувач усусів, а очільник 1-го Корпусу, Микитка долучився наприкінці серпні 1919 року до взяття Києва. Однак, оскільки місто зрештою окупували війська Збройних сил Півдня Росії, був змушений відступити. Осінь 1919-го для 1-го Корпусу, як і всієї Галицької армії, пройшла під акомпанемент збройних зіткнень із білогвардійськими військовиками на Київщині та Поділлі. Зокрема, пам’ятним став розгром українським військом під проводом Микитки 5-ї білогвардійської дивізії неподалік села Романово-Хутірсучасна Вінницька область. Під час боїв у штабі не ховався, був на полі битви. 

Один із найвідоміших старшин Галицької армії Дмитро Паліїв писав про Микитку так: "В критичних моментах особистою співучастю ратує ситуацію. Найкращий старшина фронтовик. Штабів не любив і працю в ньому віддавав другим. Був свідомий своїх недостач до вищого командування, але пильно і радо довчався того, що ще не знав. З браку вищого військового виобразування, не мав ширшого погляду. Зате всіх перевищав своєю пильністю, вірою і рішучою поставою, коли йшло про добро армії та народу".

За вислідом осінньої кампанії 1 листопада 1919-го Микитку підвищили до звання генерал-четаря, а вже через тиждень указом Диктатора ЗУНР Євгена Петрушевича він став командувачем усієї Галицької армії. Однак на той момент справи у війська були не найкращими. Небажання галичан продовжувати війну з денікінцями поруч зі стрімко поширюваною серед бійців епідемією тифу призвело до вимушеного укладання 17 листопада 1919 року в Одесі між Осипом Микиткою як керівником армії та очільником Новоросійської областіохоплювала терени сучасних південних областей України Збройних сил Півдня Росії Миколою Шиллінгом договору про входження Української Галицької армії (відтепер військо називалося саме так) до складу Збройних сил Півдня Росії. Зокрема це передбачало турботу про поранених та хворих галичан, тисячі яких було розміщено в російських білогвардійських госпіталях. 

Однак уже у січні — лютому 1920 року з регіону були змушені відступати вже й самі білі війська, поставивши бійців із Галичини на роздоріжжя. Частина з них піддалися більшовицькій пропаганді й перейшли у радянський табір. Сам Микитка був проти цього. Він намагався домовитися під час перебування в Одесі про виведення боєздатних частин Галицької армії до Румунії, і старався зробити це якомога швидше, ще до вступу до міста Червоної армії, що однозначно б означало вимушений початок воєнних дій і без того виснажених галичан із переважаючими більшовиками. 

А втім більшовицький чинник дедалі посилювався серед лав галицьких військовиків, що врешті призвело до появи так званого Ревкому Начальної Команди УГА, яка уклала 12 лютого 1920 року із Реввійськрадою 12 радянської армії договір про злиття УГА з Червоною армією, внаслідок чого виникла Червона Українська Галицька Армія. Одним із перших рішень Начального ревкому УГА був наказ про арешт Микитки, який фактично одразу й реалізували — після затримання "ревкомом УГА" його в Одесі передали безпосередньо командуванню Червоної армії. Утримували його у Кожуховському концентраційному таборі під Москвою разом із іншими військовополоненими галичанами. На більшовицьку пропозицію очолити одну з дивізій Червоної армії відповів відмовою. Після цього Осипа Микитку разом із ще одним заарештованим генералом Галицької армії Густавом Ціріцом вивезли до Москви, де згідно з наказом Всеросійської надзвичайної комісії від 29 жовтня 1920 року розстріляли.