"Се мій останій приказ і жадаю його виконання". Тихий та щирий патріот Віктор Курманович

Зі Золочівщини до Підляшшя

<p>Віктор Курманович, офіцер Австро-Угорської армії в 1900-1905 рр.</p>

Віктор Курманович народився 26 листопада 1876-го у селі Велика Вільшаниця неподалік Золочева Львівщина. Батьки походили з Підляшшя і потрапили до Галичини вимушено. Батько майбутнього військовика, отець Йосиф Курманович був греко-католицьким парохом церкви Святої Трійці підляського Пратулина. Коли при ліквідації Холмської унійної єпархії у 1873–1875 роках він відмовився переходити на православ’я (проти чого виступала й громада села), його заарештували, пів року він провів у в’язниці Берестя. Після втечі з ув’язнення священник перетнув російсько-австрійський кордон та переїхав до Сокаля, де  осіли його дружина з дітьми. 

Звідти сімейство Курмановичів перебралися до Вільшаниці, де упродовж наступних дев’яти років колишній отець працював приватним учителем — парафію священнику-втікачу з Російської імперії, хоч і греко-католика, не поспішали давати. Повернувся до духовної кар’єри він 1884-го — львівська консисторія таки надала Курмановичу-старшому парафію у селі Новосілки на Золочівщині, де служив до смерті 1911 року. 

Якщо старший син отця Йосифа Лев продовжив справу батька, ставши також священником і майже півстоліття незмінно залишався парохом у Запитові, наймолодший Віктор обрав військовий фах. Ще з дитинства він любив спостерігати за військовими вишколами золочівського 35-го австрійського стрілецького полку та зачитувався книгами з військової історії.

Після завершення п’ятого класу гімназії у Золочеві Віктор вмовив батьків віддати його до кадетської школи в Лобозовінеподалік Кракова, де настільки успішно вивчав військові студії, що опинився серед десятки найкращих випускників свого курсу та отримав скерування на старшинську посаду 48-го пішого (піхотного) полку в Кремсі-на-Дунаї у Нижній Австрії. Цього для юного офіцера було замало — він продовжив студії у віденській Військовій академії, яку закінчив у 1902 році. Після цього була служба у 30 полку піхоти у Львові, та врешті — в австрійському Генеральному штабі, а з 1912 року був командиром пішого куреня 13-го піхотного полку в Більську на Підляшші. 

Від командира до полковника

Перед початком Великої війни Курмановича відправили розвідником до Росії — перевірити, чи правдива інформація про те, що там готуються до війни. Відвідав тоді й азійську, й європейську частини імперії Романових, а останні тижні перед конфліктом перебував на Наддніпрянщині, де і зустрів початок війни. Повернувшись до Галичини, отримав чергове розвідувальне завдання — цього разу в околицях Ковеля, вже у вирі воєнних дій. Тут потрапив у руки російської контррозвідки, військовий суд у Варшаві засудив його за шпигунство, ув’язнення відбув у Варшавській цитаделі. Звідти вийшов навесні 1915-го — австрійський генштаб обміняв його на полоненого російського офіцера з близького оточення російського імператора Микола II.

Після звільнення отримав підвищення до рангу підполковника та відправився на Буковину — командиром піхотного полку. Тут, переважно в умовах позиційних боїв, перебував до весни 1916 року, допоки його не передислокували на італійський фронт, де отримав підвищення до полковника та призначення командиром піхотної бригади. І навіть тоді, коли у жовтні 1918-го на цьому напрямку австрійські війська почали зазнавати поразку за поразкою, а десятки тисяч військовиків потрапили до полону, полковнику Курмановичу вдалося організувати відступ без значних втрат для свого особового складу. 

Утім тривале перебування на фронті погіршило здоров’я полковника — тож одразу після підписаного у листопаді перемир’я, яке завершило Першу світову війну, Курманович прибув до Відня на лікування. 

Після війни знову на війну

Відпочивав Курманович від війни недовго. В австрійській столиці він зустрівся із буковинським політиком Степаном Смаль-Стоцьким, який сповістив, що на рідній військовику Галичині розпочалась Польсько-українська війна. Українці проголосили створення Західноукраїнської Народної Республіки, яку обороняють від польської сторони, яка зі свого боку теж розглядала Східну Галичину як невід’ємну складову становленої на руїнах імперій Польщі. А ще зазначив — з українського боку критично бракувало старшин, зокрема, з реальним бойовим досвідом. Полковник Курманович сприйняв це як заклик — і з віденських шпитальних палат кинувся у вир військових подій на Галичині. Через Будапешт добрався до Стрия, звідти 24 грудня 1918-го прибув до Тернополя, де якраз тоді перебував уряд ЗУНР, а звідти військовий міністр полковник Дмитро Вітовський та командувач Галицької армії Михайло Омелянович-Павленко скерували його до Жовкви зі завданням об’єднати всі українські військові загони та групи, дислоковані північніше Львова, в бойову групу "Північ" та завдяки їй сформувати та стабілізувати північне крило польсько-українського фронту.

У цій справі Курманович проявив себе успішним командиром-військовиком — вже через кілька днів — на початку 1919-го — він оперативно сформував північну групу війська, частини якої провели контратаку проти польських сил, відкинувши їх від Жовкви до Рави-Руської. Згодом група "Північ" склала основу для Першого корпусу у складі 5-ої Сокальської, 6-ої Равської, 9-ої Белзької, 10-ої Янівської бригад Галицької армії. Протягом місяця частини корпусу займали велику ділянку фронту від Варяжя до Дублян та успішно захищалися від противника.

З 12 лютого Віктора Курмановича призначили начальником штабу Галицької армії, і відтоді ж, після відставки Дмитра Вітовського, він став ще й виконувати обов’язки державного секретаря військових справ ЗУНР. На той час Галицька армія налічувала вже майже 50 тисяч особового складу, складалася з трьох корпусів, 12 бригад, гарматних, летунських, інженерних та інших частин, підпільних загонів, 12 військових округ. Також із перших днів на посаді Курманович щиро вболівав за розвиток у межах українського війська інституту капеланів та апелював до особливої необхідності впорядкування військових поховань. 

"Мозок Галицької армії"

У перший день свого призначення до штабу, Курманович був серед тих військовиків, хто брав участь на нараді генерала Омеляновича-Павленка щодо планування нової наступальної Вовчухівської операції, внаслідок якої передбачалося заблокувати та визволити Львів від польського війська. Однак вже 18 лютого 1919-го, у розпал розпочатої операції, коли силам 1-го та 3-го корпусів Галицької армії вже вдалося перерізати залізничний шлях Перемишль-Львів, фактично заблокувавши польську залогу міста, — Віктор Курманович отримав телеграму з Парижа, в якій Вища рада мирної конференції вимагала припинити вогонь та пропустити до Львова для перемовин делегацію Антанти на чолі з Жозефом Бартелемі — а отже, й припинити військову операцію. Попри рішучі протести українського військового командування, президент Національної Ради Євген Петрушевич та уряд ЗУНР змусили вояків підкоритися вимозі.

Після візиту до Львова місія на чолі із Бартелемі 22 лютого 1919-го прибула до Ходорова на перемовини з представниками ЗУНР, серед яких був і Курманович. Галичани-українці рішуче відкинули пропозицію "місіонерів", згідно з якою до Польщі мали відійти Львів, Дрогобицько-Бориславський нафтовий басейн, зрештою й значна частина Галичини, натомість апелюючи, що українсько-польський кордон має проходити по річці Сян.

Позиція була гідна, але подальші місяці грали не на користь Галицької армії: розроблений штабом під керівництвом Курмановича другий (березневий) етап Вовчухівської операції, попри первісні успіхи в районах Городка та Судової Вишні, врешті не отримав значного успіху. А пізніший запропонований Віктором план ліквідувати Північний фронт та передислокувати основні українські сили на південь — за Дністер, до нафтового басейну, який можна було обороняти, маючи за надійний тил Карпати та дружню Чехословаччину, уряд ЗУНР відкинув. Врешті розпочатий у травні 1919-го наступ польського війська змусив військовиків Галицької армії відступати все далі на схід — у сторону ріки Збруч. Але навіть тоді, коли кероване Курмановичем військове міністерство було вимушене відступати спершу зі Станиславова до Бучача, а звідти — до Чорткова, він продовжував бути ентузіастом військової справи.

Зрештою, навіть на рівні військових атрибутів та символіки. Ще 22 квітня 1919 з ініціативи Курмановича вийшов міністерський розпорядок, яким впроваджувався єдиний для всіх родів зброї однострій Галицької армії (складався з шапки-марженки, польового вовняного мундира, зеленаво-землистого кольору штанів і шинелі, капелани мали носити духовний жупан). У ті ж дні оприлюднили й міністерську постанову щодо впровадження ордену "Тризуб" чотирьох класів.

У цей період про нього у газеті "Стрілець" писали: "Ставши шефом штабу, себто мозком Галицької армії, дає докази незвичайної працьовитості і труду... Своєю працею вдень і вночі впроваджує всіх в подив, зваживши притім, що мучила його недуга ніг, якої набавився на фронті, а до того часто долучався біль голови та горячка. Те, що його енергія доказувала в часі нашої мартівської офензиви, а відтак в часі нашого маєвого відвороту, де цілими ночами і днями приходилось йому при карті і телефоні кермувати армією, було чимось небувалим".

"Боронити до останної краплі крови"

Урешті в умовах, коли Галицька армія на початку червня 1919 року виявилася під тиском противника і затиснутою в трикутнику між Збручем, Дністром та залізницею Гусятин-Чортків, а командири доповідали про суттєве падіння морального духу рядового стрілецтва, та й на рівні Начальної Команди Галицької армії вже обговорювали майбутні дії війська по інший бік Збруча — на Великій Україні, Курманович був налаштований на рішучу, хоч і дещо відчайдушну, подальшу боротьбу в Галичині. 

Так, звертаючись 5 червня 1919-го до командира Першого корпусу Галицької армії Мирона Тарнавського з наказом, Курманович казав переказати українським військовим: "Нехай всі жовніри разом і кождий з них зокрема скаже, чи дійсно є ще у них народня і жовнірська честь, чи готові вони боронити до останної краплі крови сей останній клаптик рідньої землі, чи рішені розпочати на ново похід для визволення з ганьблячої польської неволі своїх батьків, материй і сестер! Перекажіть їм, що я, пригадуючи на присягу, зложену ними рідній Вітчині, наказую сейчас всякий дальший відворот застановити, а приказую натомість готовитись до рішаючого наступу — удару. Се мій останій приказ і жадаю його виконання, доки хоч оден український жовнір буде при життю. Їду рівночасно на фронт, щоби ще раз особисто мій приказ повторити".

Таким чином надихнув українців на звитягу, яка ввійшла в історію як Чортківська офензиватривала із 7 по 28 червня 1919-го — одна з найзначніших наступальних операцій, яку за час свого існування здійснила Галицька армія. На жаль, сам Курманович не зміг безпосередньо долучитися до наступу — якраз на його початку через хронічну перевтому загострилися задавнені недуги, і на певний час він був прикутий до шпитального ліжка. 

"Остаточно добити червону потвору"

Однак і цього разу "відлежувався" після військових викликів Курманович недовго — після переходу Галицької армії за Збруч та її приєднання з Дієвою армії УНР, 11 серпня 1919 року він увійшов до Штабу Головного отамана на посаду помічника (генерал-квартимейстра) штабного начальника та отримав підвищення до рангу генерала-хорунжого. Був серед тих, хто планував серпневий наступ на Київ та у напрямку Одеси та Умані. Восени 1919-го регулярно сам виїжджав на фронт — зокрема, денікінський, допомагаючи, наприклад, командирам корпусів і бригад, які здійснювали передислокацію з-під Києва та в район Білої Церкви, Умані, Христинівки. На жаль, украй виснажиливий для галичан 1919-й рік в умовах війни на кількох фронтах значно послабив та знекровив її особовий склад. 

<p>Віктор Курманович, Відень</p>

Урешті наприкінці 1919 року Штаб Головного отамана припинив своє існування. Сам Курманович виїхав на лікування до Чехословаччини. Одужавши, перебрався до табору інтернованих частин Галицької армії в Німецьке Яблонне, де станом на 1920 рік перебувало близько 5000 галицьких старшин і стрільців. Розпорядженням еміграційного уряду ЗУНР, який осв у Відні, 30 жовтня 1920-го генерала Курмановича призначили командиром Галицької бригади, створеної у згаданому таборі. Завдяки організаторській роботі Курмановича, у таборі заснували гімназію, фахові курси, культурно-освітні установи, гуртки, налагодили випуск журналу "Український скиталець".

Після того, як у 1923 році табір ліквідували, Віктор Курманович переїхав до австрійської столиці. Там продовжував брати участь в українському політичному та громадському житті, обирався членом Проводу Українських Націоналістів. У другій половині 1930-х був також  заступником голови Української Національної Організації в Німеччині, організовував чимало заходів української військової еміграції в Європі. Наприклад, 21 січня 1938 року виступив із доповіддю на зібранні української військово-політичної еміграції в Берліні, присвяченому 20-им роковинам битви під Крутами. Тоді українські вояки на чолі з Віктором Курмановичем поклали вінки на могилу Дмитра Вітовського на Центральному цвинтарі Берліна. А коли у 1939 році постало питання про створення військових частин Карпатської України — палко підтримав цю ідею.

У розпал Другої світової війни накоротко приїхав до Львова — тут 28 квітня 1943-го генерала обрали почесним головою управи щойно створеної дивізії "Галичина". Через тиждень, 4 травня, він по радіо пояснював, що перед дивізійниками постало важливе завдання: "Після 20-ох років примусового безділля… остаточно добити червону потвору, яка випила стільки крови та яка хоче змести наш нарід з лиця землі". 

Однак, коли навесні 1945 року на схід Австрії зайшли червоноармійці, співпрацівники "СМЕРШу" знайшли та заарештували вже важкохворого генерала у місті Баден під Віднем і відправили його до СРСР. Там Віктор Курманович помер 18 жовтня 1945 року в тюремній лікарні НКВС в Одесі.