"Батьківське серце перестало битися". Похорон професора Мар’яна Панчишина

<p>Мар&rsquo;ян Панчишин (1882&mdash;1943 )</p>

Батько Мар’яна Панчишина не міг дати синові належної освіти, проте здібний юнак здобув її коштом приватних фундацій. Завершивши навчання, він поринув у вир Першої світової війни, де виконував обов’язки польового лікаря, а згодом став комендантом пересувного бактеріологічного шпиталю. Мав нагоду перебратися у Варшаву, куди кликав новопризначений завідувач кафедри внутрішніх хвороб Антоній Глюзінський. Відмовився, зробивши свідомий вибір на користь рідного краю.

1919 року він був змушений залишити працю на медичному факультеті у Львівському університеті через антиукраїнську позицію частини співробітників. Панчишин розпочав приватну практику на вулиці Гловінського, 2а у Львовітепер вулиця Чернігівська. Його вілла стала відомою далеко за межами міста, він не відмовляв жодному пацієнту. Кого не встигав прийняти, залишав ночувати. 

Перед Першою світовою війною в усій Галичині було не більше 150 українських лікарів. Після розпаду Австро-Угорської імперії ситуація лише погіршилася. У складі Польської республіки українцям дорога до вищої освіти, зокрема медичної, була практично закрита. Тож вони започаткували таємний університет, в організації якого важливу роль відіграв і Панчишин. Заняття проводили потайки, у підвальних приміщеннях і в приватних квартирах. Студентів ділили на групи по 7–8 осіб і розпорошували по місту. У 1924—1925 роках Панчишин був ректором університету. Також він заснував кілька стипендій, щоб найталановитіші випускники могли продовжити навчання у Чехословаччині. 

Лікар керувався життєвим кредо: "Якщо ми того не зробимо, то хто зробить замість нас?" Він працював в Українському допомоговому комітеті, шпиталі "Народна лічниця" імені митрополита Андрея Шептицького, був членом Наукового товариства імені Шевченка й антиалкогольного товариства "Відродження". Очолював лікарське і гігієнічне товариства, для цього останнього власним коштом придбав будинок. 

1939 року Галичину зайняли більшовики. Професор Панчишин очолив терапевтичну клініку медичного інституту, був "обраний" депутатом Верховної Ради СРСР. Своє становище неодноразово використовував для порятунку земляків від репресій. Перед початком нацистської окупації отримав завдання евакуювати медінститут у Росію. Уникнув цього, сховавшись від представників влади у пивницях.

1941-го Ярослав Стецько призначив Панчишина міністром охорони здоров’я в уряді відновленої Української Держави. Але окупаційна влада швидко ліквідувала цей орган. Професор намагався відновити медичний факультет університету. Проте нацисти неохоче дивилися на можливість здобуття вищої освіти поневоленими народами. Все, що вдалося здобути — створення низки курсів, серед яких були "державні природничо-медичні фахові курси". Формально їх очолив професор Шульц із Берліна, насправді ж керував Панчишин. 

1943 рік приніс нові потрясіння. Польські підпільники убили лікарів Олександра Подолинського та Андрія Ластовецького. Панчишин отримував анонімні погрози й переховувався у митрополичій резиденції на Святоюрській горі. 9 жовтня 1943-го він помер внаслідок тромбозу серця. Газета "Львівські вісті" опублікувала звістку про смерть Мар’яна Панчишина під заголовком "Батьківське серце перестало битися". На похорон 13 жовтня зійшлося кілька сотень колег, вихованців і пацієнтів. Його відспівували чотири єпископи: Йосиф Сліпий, Йосафат Коциловський, Микита Будка і Миколай Чарнецький. Від площі Ринок сумна процесія рушила до Личаківського цвинтаря.