Батько української незалежності. Левко Лук’яненко

Левко Лук’яненко народився 24 серпня 1928 року в селі Хрипівка на Чернігівщині. Дитинство припало на розкуркулення, Голодомор, сталінські репресії, зрештою – Другу світову війну.

Сам Левко пізніше згадував, що “хліба уперше наїлися при німцях”, тобто під час нацистської окупації України.

1944 року ще неповнолітнього Левка мобілізували до Червоної армії. Для цього в документах йому навіть “дописали” рік народження – 1927-й (хоч все одно виходило, що неповнолітній!). На фронт все ж не потрапив – службу проходив спочатку в Австрії, пізніше – на Закавказзі.

Саме під час служби в Австрії, коли він міг порівнювати тамтешній спосіб життя із побутом в СРСР, в нього сформувались антирадянські настрої. Та ефективно боротися з системою можна тільки зсередини, вважав. У книзі “Сповідь у камері смертників” напише про це так: “Влада в СРСР зосереджена в партії, то моя посада має бути посадою в партії”.

Тож 1951 року Левко став комсомольцем, через два роки – членом Компартії та студентом юридичного факультету Московського державного університету – щоб “не тільки мати шаблю, а й відточити розум”. 

По завершенні вищих студій Лук’яненко влаштувався штатним пропагандистом Радехівського райкому КПРС, а з 1959-го – працівником адвокатури Глинянського району Львівської області. Втім, чим далі він “занурювався” в адміністративно-партійну ієрархію, тим більшою ставала відраза до неї.

“То було велике обурення і несправедливість, яку я усвідомлював поступово. Врешті, вирішив, що піду шляхом Северина Наливайка – буду боротися за самостійну Україну. Я тоді став і поклявся перед небом. Був звичайний день – нічого не сталося. Земля як крутилася, так і продовжила крутитися. Але клятву я витримав”, – згадував пізніше в інтерв’ю.

1959 року з однодумцями Іваном Кандибою, Степаном Віруном, Василем Луцьківим, Олександром Лібовичем, Йосипом Боровницьким та Іваном Кипишом заснували підпільну Українську Робітнично-Селянську Спілку. Ключовими завданнями організації визначалися ненасильницька боротьба за громадянські, національні, культурні, економічні права. Кінцевою метою якої мав стати вихід України з СРСР шляхом референдуму і створення суверенної української держави.

Хоч таке право закріплювалося у конституції СРСР за кожною із радянських республік, 21 січня 1961-го члени підпільної Спілки були заарештовані. У травні цього ж року Львівський обласний суд засудив більшість членів до тривалих термінів (від 10 до 15 років) позбавлення волі. Лук’яненка, як ініціатора та фактично керівника організації – до страти через розстріл за “зраду Батьківщині” (ст. 56, ч. 1) та “організаційну діяльність, спрямовану до вчинення особливо небезпечних державних злочинів” (ст. 64 КК УРСР).

Протягом наступних 72 діб після вироку суду Левко перебував у камері смертників. Його соратник з Верховної Ради України першого скликання Володимир Шовкошитний розповідав: “Кожної ночі біля четвертої години ранку охоронці виводили Лук’яненка з камери. А він знав, що розстрілюють не під стінкою, а коли ведуть по коридору – в потилицю. Він мені зізнався, що поки вели, з’явилася дивна думка: “Цікаво, чи встигну я відчути, що куля увійшла в потилицю, поки вона вийде через лоб”. Тоді не розстріляли. Завели в камеру, а там лежав документ – текст зречення поглядів. Лишалося поставити підпис. Він узяв і в кутку написав: “Україна буде самостійною”.

Через 72 доби Верховний Суд УРСР замінив розстріл на 15 років позбавлення волі, яке відбував переважно у Мордовії. Тамтешні табори стали для Лук’яненка не місцем “радянського перевиховання”, а ще одним потужним інструментом для усвідомлення свого шляху.

Невдовзі після звільнення у 1976 році Лук’яненко став членом новоствореної Української Гельсінської групи. Як її активний учасник написав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації українців, зокрема, права на еміграцію. Також виступив на захист художника Петра Рубана, написав статтю “Зупиніть кривосуддя!”, а “Радіо Свобода” передало його нарис “Рік свободи”.

Вже 1978 року Чернігівський обласний суд визнає Левка винним в антирадянській агітації і пропаганді (ст. 62 ч. 2 КК УРСР) та відправляє його на 10 років у табори та на 5 років у заслання у статусі “особливо небезпечного рецидивіста”. Покарання відбував у Мордовії, Пермській, Чернігівській і Томській областях. 

Ще перебуваючи на засланні, у березні 1988-го, Лук’яненка заочно обрали головою відродженої Української Гельсінської Спілки, у липні перейменовану на Українську Гельсінську Групу. Через два роки УГГ заклала основу Української республіканської партії.

Левко Григорович був помилуваний 30 листопада 1988-го і на початку наступного року нарешті повернувся на батьківщину. Через рік на перших демократичних виборах до Верховної Ради ще тоді радянської України обраний депутатом. В липні 1990-го він став співавтором Декларації про державний суверенітет УРСР. Та це був лише перший крок до повноцінної суверенності України.

Тим часом всередині СРСР з подачі країн Балтії активізувалися відцентрові процеси. Все рухалося до розвалу “тюрми народів”. Перешкодити цьому мав путч “ГКЧП”. В таких умовах 24 серпня 1991-го розпочалася позачергова сесія українського парламенту. Поки тривали дебати, Лук’яненко на аркуші шкільного зошита написав чернетковий проєкт можливого документа, що стосувався незалежності України. Спершу хотів назвати його Універсалом, апелюючи до діловодства часів Гетьманщини. Потім узяв це слово в дужечки, закреслив і дописав правіше “Акт”.

Також Лук’яненко хотів закріпити в тексті документа тезу про відновлення втраченої державності Української Народної Республіки. Після дискусії з парламентарями-комуністами слово “відновлення” довелося замінити на “проголошення”. Зникло з остаточної версії й уточнення про те, що документ проголошується “продовжуючи традиції державотворення Української Народної Республіки, сформульовані 22 січня 1918 року в IV Універсалі”.

Остаточно відредагований текст з усталеною назвою “Акт проголошення незалежності України” оперативно перенабрали на друкарській машинці й о 17:55 винесли на голосування Верховної Ради. Підсумом - 346 голосів “за”, історичний документ прийнято! “Ми всі обнімалися, потім мене качали на руках, а я думав: якби моє життя закінчилось би прямо зараз, я б знав, що прожив його не марно”, – згадував Левко Григорович.

У наступні десятиліття він продовжував бути активним політичним і громадським гравцем: балотувався на посаду Президента, був Надзвичайним і Повноважним послом в Канаді, очолював Асоціацію дослідників голодоморів в Україні, був народним депутатом України кількох скликань, отримав звання Героя України, став кавалером ордена князя Ярослава Мудрого V ступеня, кавалером ордена Свободи та лауреатом Національної премії імені Тараса Шевченка.

2017 року група депутатів Верховної Ради України з 35 осіб порушили питання про присудження Левкові Лук’яненку Нобелівської премії миру. Засідання нобелівського комітету було заплановане на жовтень 2018-го. Однак 7 липня того року багаторічний дисидент та один із батьків української незалежності відійшов у засвіти у Києві.