Тарас Шевченко. Автопортрет у темному костюмі

Перший атопортрет, написаний за фотографією 1858–1859 pоків, погрудний. Зображуваний спокійно дивиться на глядача, однак деяке напруження ситуації закцентовано виразними, навіть експресивними, однак легкими штрихами ліворуч від голови. Другий, композиційно ідентичний, демонструє якесь виокремлене, навіть педальоване фоновою акватинтою згущення темряви, і навскісний штрих тут створює враження чогось майже невротичного.

Навіщо Шевченкові, який подарував відбиток автопортрета з дарчим підписом і сигнатурою "ІІІ" Федорові Львову, таке навмисне нагнітання похмурости?

Упродовж того ж року Шевченко створив низку портретів видатних і впливових художників-приятелів кола, до якого вже належав. Серед них виокремлюється прозорий і психологічно проникливий портрет Федора Толстого, віцепрезидента Академії мистецтв, який разом із дружиною 1858 року сприяв поверненню Шевченка із заслання до столиці. Ймовірно, на знак щирої подяки. Він цікавий у контексті автопортретів, бо і Толстой, і Шевченко одягнені в однакові сюртуки, з подібними вилогами й ґудзиками. Навіть сліпучо-білі фрагменти нашийних хустин майже ідентичні. Отже, Шевченко поставив себе в один ряд із чиновником дуже високого рангу й художником, який досяг вершини в академічній кар’єрі. Тобто себе, принаймні за вбранням, до речі, тут ще не так віртуозно пропрацьованим, як у портреті Толстого, він також зараховує до мистецького чиновника, застебнутого на всі ґудзики?

За життя Шевченко дуже багато дарував подарунків: і вірші, і з присвятою, і окремі малюнки, здебільшого акварельні. У цьому сенсі офорт, коли з однієї пластини можна зробити кілька відбитків, був зручною технікою, бо кожен аркуш був авторським, але дещо відмінним варіантом. А додавання акватинти робило кожне зображення не тиражним, а унікальним.

Якщо припустити, що Шевченко свідомо створив цей варіант автопортрета, щоб подарувати Федорові Львову, який виконував тоді обов’язки конференцсекретаря Академії мистецтв і саме випрацьовував новий, "ліберальніший" її устав, тоді задум драматизації свого образу набуває додаткового значення.

Розглядаючи штрихування портрета Толстого, яке Шевченко використовує як основний засіб психологічної виразности, бачимо тут і демонстрування віртуозности, і вміння створити враження безпосереднього спілкування із глядачем передовсім через максимальне висвітлення чола й затемнення очей.

В автопортреті він доводить цей прийом до кульмінаційного контрасту. Опуклість лоба — найбільша за площею біла пляма, розчерки акватинтою, густе протинаправлене штрихування і чорний контур насправді дуже негустого волосся роблять високе чоло світловою домінантою портрета, яку різко відтіняють гострі риски, що позначають горизонтальні зморшки й вертикальну міжбрівну складку. Завдяки цьому прийому глядач відчуває, що зображуваний зсуває брови, яких, власне, немає, але надбрівні хвилеподібні дуги ховають у глибині тіней очі.

Більшість мемуаристів стверджує, що Шевченко мав сірий, ясно- або темно-сірий колір зіниць, який можна умовно назвати сивим. Тут він очі робить непроникно-чорними, зі специфічним блиском, що сприймається як легка сльозливість, відтінена глибокими очними западинами. До того ж світло, що падає не класично, з лівого боку, а вертикально, згори вниз, відображається на обидвох очах по-різному, додаючи зображенню ще більшого урухомлення. То наближаючись до глядача, то ніби відхиляючись у мерехтливе тло, ця ілюзія створена відтінками чорноти, прийомом розрізнення окремих пластів щільности в загальному контурі плями.

Таку оптичну гру може створити лише той, хто володіє складними градаціями тонів і коли веде різцем по пластині, і коли друкує з неї на зволожений папір, протравивши кислотою і закатавши фарбу. Той, хто з фотографії бере риси і пропорції обличчя, а психологічну характеристику зображуваного створює художніми засобами.

Цей автопортрет, якщо зважати на дарчий напис, видрукований до драматичного розриву з Ликерією Полусмак у липні 1860 року. На цьому лютнево-березневому відтиску офорта Шевченко показує себе самотнім, мовчазним, під сильним освітленням. Тінь від носа й пишні, ледь вибілені згори, лискучі вуса роблять нижню частину його обличчя схожою на щільну завісу сцени: зображена людина не схожа на поета, який прагне публічно промовляти вірші до слухачів.

В офіційному сюртуку, під сліпучим світлом, зрілий, без ознак старости й належности до українства, з думками, від яких очі зволожуються сльозою, та без бажання поділитися ними словесно й публічно, — таким показав свій психоемоційний стан Шевченко, поки чекав на присуд Ради академії. Між іншим, небанальна тактика, щоб делікатно натякнути впливовому приятелю таким подарунком про те, чого ти вартий як художник.