Любощі, затінені парою і піною. Перший український еротичний комікс Анатолія Базилевича

<p>Анатолій Базилевич (1926, Жмеринка &ndash; 2005, Київ)</p>

Причиною феноменального фінансового успіху був принцип, який художник поклав в основу візуальної інтерпретації поеми. Майже десятиліття він створював книгу, схожу на комікс, оскільки на правій сторінці кожного розвороту була вміщена повноколірна, повномасштабна ілюстрація. Читач спочатку бачив строфи поеми, а потім розглядав одну зі сцен. Як правило, художник обирав для ілюстрування найвиразніший – драматичний або комічний – момент. Поему Котляревського про пригоди Енея митець трактував як бурлескно-героїчну. Візуальна іронія стосовно "козачого епосу" потребувала поєднання національних, здебільшого барокових, мотивів, доповнених елементами античности. Так утворився "суржик образів", що містить і згадування питомо-національного, і кепкування із стародавнього.

Особливо непросто художникові було показати еротичні мотиви. Таких у тексті Котляревського не бракувало, однак їхню візуалізацію у попередніх підрадянських виданнях жорстко обмежували. Радянська цензура виховувала пуристів, а "Енеїда" потрапила у шкільну програму як класичний твір ще 1936 року. Тобто те, що могло апелювати до "розпусти античного рабовласницького ладу", ще так-сяк допускали у словах. Але як бути із "пристойним еквівалентом" у зображеннях? Як відомо, Котляревський перелицював "Енеїду" римлянина Вергілія, яка за тисячоліття існування створила чимало відверто-еротичних образів. Як, наприклад, збірка гравюр ХVII століття із зображенням різноманітних сексуальних поз, що до них вдаються коханці Еней і Дідона. Базилевич-ілюстратор поставив перед собою завдання показати "козацьку камасутру" не натуралістично, а через натяк, щоби глядач домислював спокусу.

Одна з найкращих композицій – сцена в лазні, на вірш із першої частини поеми "Та й сам Еней-сподар і паню/ Підмовив паритися в баню...". Вона показана як акт не стільки любовний, скільки лікувально-масажний. Відомо, що Базилевич робив чимало попередніх, постановних малюнків, запрошуючи натурниць до майстерні. У позі Дідони художникові було дуже важливо так показати пишну красу цариці Картагену, щоб вона була одночасно й чуттєвою в українському народному ідеалі. Він не одразу зважився на те, щоби зробити центром композиції важкуваті сідниці й короткуваті ноги, а верхню частину спини та бюста заховати в гіперболізованому шумовинні піни. Щоби закцентувати на "царськості" Дідони, художник поклав на мармурову лавку тканину гірчичного кольору, відтінку, що найближче до золота.

У виразі обличчя Енея-господаря перемогла хитрувата посмішка "у вуса" із прикритими повіками. Він – ніби кіт, що мружиться в передчутті, але сумлінно виконує роботу, не демонструючи намірів на обійми чи пестощі. Про емоційний стан Енея у цій прелюдії свідчить також шматок тканини, яким, на кшталт рушника, обмотані його стегна: червоний колір додає усій сцені відчуття певного, не лише температурного, градуса.

А щоб динаміка жіночої насолоди відчитувалась і в статусі "давнини", Базилевич, аби обійти ймовірні цензурні утиски, додає зображення двох іонічних колон. До їхніх закручених волют, схожих на хмарки, долітає пара, і, здається, її створює не так невидима вода в казані, як розжарені тіла коханців.

Уже в перевиданнях "Енеїди" 1970-х років більшість ілюстрацій із жіночою оголеністю вилучали: закінчився короткий період, коли українцям дозволено було жартувати про еротичність і розглядати сцени "лікувального масажу". Однак у приватних бібліотеках раритетні примірники з ілюстраціями Базилевича надійно зберігали. І щоб просвітити наступні покоління також.

Наприкінці 1980-х ілюстрації Анатолія Базилевича стали експонатами для виставки графіки у Спілці художників. А потім їх закупили у фонди кількох найбільших художніх музеїв країни, де надійно зберігали в папках.

Ось так історія української еротичної ілюстрації ХХ століття писалася в обставинах, далеких від державного сприяння. Можливо, у цьому її сенс як ще одного виміру візуального дисидентства.