"Шевченко. Мати". "Вітражна" справа

З нагоди 150-річчя від дня народження Тараса Шевченка ректорат Київського університету замовив групі художників вітраж, який мав прикрасити фойє Червоного корпусу. Після затвердження ескізів 1964 року Алла Горська, Галина Севрук, Опанас Заливаха, Галина Зубченко та Людмила Семикіна розпочали роботу над макетом. Друзі-митці входили до Клубу творчої молоді Києва, учасниками якого також були Алла Горська, Василь Стус, Василь Симоненко, Іван Світличний. Осередок став центром українського національного життя у Києві. Нерегламентовані мистецькі виставки та творчі вечори молодь проводила у Жовтневому палаці.

Художники створили макет вітража у натуральну величину 76 на 89 сантиметри з фарбованого скла, чорних дерев’яних рамок, із мотузками, просякнутими смолою. За допомогою картону та паперу в центрі макету митці зобразили Тараса Шевченка, який однією рукою пригортає мати-Україну, а в іншій тримає високо піднятого Кобзаря. Образ доповнювали рядки: "Возвеличу малих, отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю слово!". Роботу назвали "Шевченко. Мати". 

<p>Ескіз вітража "Шевченко. Мати", 1964 рік</p>

Про мистецьку цінність вітража, над яким працювала Алла Горська з колегами, "Локальній історії" розповіла мистецтвознавиця Діана Клочко: "У Києві вітражі створювали дуже нечасто, із музеєфікованих знаємо у садибі Могилевцева ("Шоколадний будиночок"), зразок стилю ар нуво, більш відомого у нас в російській назві "модерн". Вітраж вважали уособленням буржуазності. 

Алла Горська з колегами задумали створити вітраж модерністичний, як інтерпретацію поетичної інтонації, а саме праведного гніву поета. Хоч соцреалістична критика і підкреслювала "революційну суть" його поезії, та погодитись на те, щоб в університеті було постійне нагадування про Шевченка-бунтаря, вони не змогли".

Побачивши макет, партійне керівництво наказало терміново скликати засідання. Вочевидь, зображений на вітражі Шевченко та образ України-матері не вписувалися у рамки радянської ідеології. Не дочекавшись висновків комісії, ректор Київського університету Іван Швець на очах десятків студентів власноруч розтрощив "ідеологічно шкідливий вітраж", при цьому обурюючись. 

"Чому мати-Україна така сумна? Який "суд", яку "кару" і на кого накликає Тарас? І взагалі, чому це Україна за ґратами?", — згадувала слова Швеця Михайлина Коцюбинська.

Тож комісія аналізувала навіть не макет вітража, а його уламки. 13 квітня 1964-го бюро київського обласного правління Спілки художників УРСР винесло вердикт: "Вітраж дає грубо викривлений архаїзований в дусі середньовічної ікони образ Т.Г.Шевченка, який нічого спільного не має з образом великого революціонера-демократа. У такому ж іконописному дусі витриманий в ескізі образ Катерини, яка є нічим іншим як стилізованим зображенням богоматері. 

Шевченківські слова написані церковно-слов’янською в’яззю (кирилицею) в поєднанні з іконописно трактованими образами, звучать ідейно двозначно. В образах вітража нема ні найменшої спроби показати Шевченка радянського світосприйняття. Образи, створені художниками, спеціально заводять в далеке минуле".

<p>Алла Горська (1929 &mdash; 1970)</p>

Авторів вітража виключили зі Спілки художників УРСР. Для того, щоб поновитись у Спілці Алла Горська поїхала до Москви. Відтоді мисткинею зацікавився КДБ, у її квартирі організували прослуховування.

Року 1965 Україною прокотилася перша хвиля репресій, серед її жертв — співавтор вітража, близький друг Алли Горської, художник Опанас Заливаха. Його звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді. Художник відбув п’ять років концтабору у Мордовії.

Тим часом Горська писала листи політв’язням, підтримувала їх на засланні, а також допомагала тим, хто повертався з таборів. Київська квартира художниці та її чоловіка Віктора Зарецького стала центром підпільного мистецького життя.

У квітні 1968 року Алла Горська поставила свій підпис під "Листом-протестом 139-ти". Діячі науки і культури звернулися до вищого керівництва СРСР з вимогою припинити переслідування, арешти та суди над дисидентами. Після цього художницю вдруге виключили зі Спілки художників. За родиною митців почали демонстративно стежити, Горську неодноразово викликали на допити.

"Вас почали стріляти в 65-му, нас — 15 червня 1968 р. Серед тих, хто стріляв, був Бойченко [В'ячеслав Олександрович]. Пам’ятаєте, той, що розбив нашого "Шевченка" в 1964 році. Тоді шаталіни рятували Бойченка — вигнали нас зі Спілки. Мало старалися, бо їх це не стосувалося... Опанасе! Ластівко білокрила! Не працювати нам разом на стінці. Проте краще бути похованим на цвинтарі людиною вбитою, ніж поза цвинтарем самогубцем-зрадником", — писала  Алла Горська у квітні 1968 року Опанасу Заливасі. 

"Творчість Алли Горської стала доступна для вивчення лише після 1991 року, — каже мистецтвознавиця Діана Клочко. — Твори виключеної зі Спілки художників мисткині не могли ніде демонструватись публічно. Вона працювала над мозаїками у Донецьку та Маріуполі практично інкогніто, допомагаючи колегам, без права бути згаданою у творчому колективі. Її викреслили з публічного життя, аналогічно, як і Василя Стуса, Івана Світличного, Євгена Сверстюка. Їм заборонили слово, їй — візуальний образ".

28 листопада 1970 року Алла Горська вийшла зі свого будинку у Києві на вулиці Терещенківській і поїхала до Василькова, щоб взяти швейну машинку у свекра. Додому художниця більше не повернулася. 29 листопада біля залізничної станції Фастів-2 на колії знайшли тіло батька Віктора Зарецького. А 2 грудня у погребі будинку свекра міліція виявила тіло 41-річної Алли Горської. 

Слідство дійшло висновку, що свекор Іван Зарецький убив свою невістку через особисту неприязнь, а потім вчинив самогубство. Проте друзі та рідні Алли Горської були переконані — мисткиню знищила радянська влада.