"Зрана було тихо, але потім лапали". Огляд книги "Сад відпливає" Іди Фінк
08:43, 12 листопада 2021
Іда Фінк – єврейська письменниця з Галичини. У книзі "Сад відпливає", яку нещодавно видало ВСЛ, на основі спогадів авторка розповідає про будні євреїв під час Голокосту. Про те, як намагалися кожної вільної хвилини читати роман, щоб встигнути дочитати до загибелі. Про те, як щовечора працювали на полі і вслухалися у звук потяга, який віз родичів на смерть. Фінк пише про людей, які жили у Збаражі, Тернополі і Львові. Тобто осіб, яких ще можуть пам’ятати наші батьки, бабусі й дідусі
Іда Фінк народилася 1921 року у Збаражі. Вчилася у місцевій гімназії, потім студіювала музику у Львові. Після початку війни повернулася у рідне місто, з якого згодом разом із сестрою втекли. Під вигаданими іменами в підроблених документах були на примусових роботах у Німеччині. Після війни Іда жила в Польщі. Відтак виїхала до Ізраїлю. Єдина тематика її письменства – люди, які намагалися вижити під час Голокосту.
"Тільки кінь вуха нашорошив і водив ними, чимось потривожений. Видите, пані, кінь перший відчув, що зле діється. А ми – допіру як гримнув постріл"
За текстами Іди Фінк можна проводити екскурсію Збаражем. Подивитися на колишню гімназію, приміщення якої тепер є частиною монастиря отців Бернардинів. На будинок лазні, у якому нині – крамниця, а колись там збирали євреїв перед відправленням до табору смерти в Белжеці. Чи пройтися вулицею Шолом-Алейхема, яка колись була територію гетто. А після цього сісти на березі Гнізни. Річка, біля якої минули дитячі та юнацькі роки авторки, не раз з’являється в Ідиних оповіданнях.
"Коли під ранок перші авта проїхали міст, річка Гнізна розлилася брудною хвилею пивної барви. Принаймні так окреслив ту барву чоловік, який разом із жінкою і дитиною йшов через той міст, залізобетон першого класу, востаннє в житті"
Іда Фінк почала писати аж у шістдесят років. А розповідаючи про міста своєї юности, не називає їх, вказує тільки першу букву. Можливо тому, що промовляння-прописування назв місць, у яких випало стільки пережити, загрожує нудотою. Як в однієї з героїнь Фінк, яка приїхала через роки в місто, у якому її застав Шоа, ходила коридорами будівель, у яких ховалася, вокзалом чи просто вулицями й відчувала постійну нудоту. Та тільки-но вона місто покинула, як обтяжливе відчуття зникло.
Одне із найсильніших вражень від текстів у "Сад відпливає" – спокійне ставлення героїв книги до навколишнього жаху. Коли буденно мовлять: "Зрана було тихо, але потім лапали". Коли постійну й від того, мабуть, вже звичну присутність смерти сприймають навіть із деякою меланхолією. Ніби змирившись з розумінням, що шансів на виживання обмаль.
"Зиґмунд загинув. Не знаю коли, не знаю де. Ніколи він не належав до грона близьких мені людей, і зізнаюся, що звістку про його смерть, почуту після війни, я прийняла з певним байдужим смутком. Стількох близьких, дорогих осіб треба було оплакувати…"
Живучи в Ізраїлі, Іда Фінк свої книги писала польською мовою. Попри це 2007 року вона отримала премію Пінхаса Сапіра, якою відзначають найкращих авторів, які творять івритом. Так для Фінк зробили виняток.
"Сад відпливає" – це проза, яку складно читати без клубка в горлі. Однак читати варто, бо це оповідання, які показують нам українське минуле збоку. І після прочитання залишається щось, що може чинити нас людянішими.
Книгу "Сад відпливає" можна купити тут.
Схожі матеріали
