Особисті смаки диктаторів. Уривок із книжки "Живопис: що є що" Катерини Липи

Часом на виставці сучасного мистецтва чи просто у спілкуванні деінде ви можете почути: "Ой, фе! Хіба це мистецтво?! Мистецтво має бути красивим!". Або: "Я і сам / сама таке можу набазграти! Та в мене дитині п’ять років, вона краще малює!". Пікантності додає те, що в нашій країні "сучасним" часто- густо називають також мистецтво, якому понад сто років, тобто весь модернізм укупі з постмодерном (про який далі). Пропоную експеримент. Підійдіть до особи, яка обурюється сучасним чи "сучасним" мистецтвом, проникливо зазирніть в очі й неголосно спитайте: "Скажіть, будь ласка, вам Гітлер подобається? Не хвилюйтеся, це залишиться між нами". Якщо доморобний критик / доморобна критикиня перелякається, продовжуйте так само тихенько тиснути: "Ні? То, може, Сталін? Я вгадав / вгадала, правда? Вам подобається Сталін!". Коли об’єкт експерименту почне брикати й обурюватися вашими непристойними запитаннями, можна сказати вже вголос: "То якого дідька ви говорите про мистецтво словами тих тоталітарних кровопивців?!". Далі просто спостерігайте за реакцією піддослідного / піддослідної.

Справді, Гітлер, мрії якого стати художником чи архітектором не здійснилися, терпіти не міг сучасне йому мистецтво. Після 1933 року модерністські твори вилучали з музейних збірок і публічно знищували, а митці розбігалися з Німеччини. Ще до захоплення влади нацисти обзивали ті твори дегенеративними, а також антинімецькими, масонськими, жидівськими і комуняцькими. Щодо "дегенеративності" не самі вигадали, прочитали у книжці Макса Нордау, виданій іще в 1892 році, коли модернізм тільки-тільки народжувався. Свою критику сучасного мистецтва Нордау виводив з модної тоді теорії Чезаре Ломброзо про схильність певних людей до злочинів від народження. А схильність до модерністської творчості він вважав ментальною патологією — буцімто нормальна людина писала б щось нормальне, "красиве" й академічне, а не оце-от усе. Найсмішніше у цьому те, що критик мистецтва, що його нацисти обізвали "жидівським", Макс Нордау, на якого вони так любили посилатися, був не просто євреєм, а ще й одним з очільників сіоністського руху. Євреєм був і Чезаре Ломброзо. 

Щодо "комуняцького" мистецтва теж цікаво вийшло. Так склалося, що "мистецькі смаки" Гітлера і Сталіна збігалися. І річ була навіть не в тому, що малоосвічені диктатори, які претендували на всеохопну мудрість, не тямили, що воно намальовано. Найбільше їх вибішували ота свобода шукань і висловлення митцем власної думки. 

Єдиною правильною думкою мала бути думка вождя, а слідом за ним — панівної партії, байдуже, комуністичної чи націонал-соціалістичної. Мистецтво має служити народу! У перекладі людською мовою це означало, що мистецтво має стати одним із засобів пропаганди. Тож у комуністичному СРСР на початку 1930-х років модернізм забороняли незгірш, ніж у Райху, а далі й нищили, часом разом з авторами. Певна кількість творів українського авангарду (він же —  ранній модернізм) збереглася до нашого часу завдяки тому, що потрапила в так званий спецфонд НХМУ. Полотна підлягали знищенню, але оскільки доступ до таємного сховища був обмежений, події у світі розгорталися стрімко, накази не надходили вчасно, сталося диво — твори пережили нищителів.

До речі, коли вже говоримо про зникнення жанрів: було б логічно, якби тоталітарні режими, що забороняли модернізм, трепетно дотримувалися академічного поділу на жанри, чи не так? Ніт. Насправді для ідеологів що нацизму, що комунізму академічні вміння та звичаї слугували лише інструментом творення пропаганди. Ну, якісь там жанри за традицією продовжували існувати — то і нехай. А головною в живописі стала так звана тематична картина — цей термін вигадали у СРСР, щоб позначити такий собі покруч із класичних історичного та жанрового живопису, але до краю ідеологізований. Нацисти спеціального терміна не придумали, а от картин подібного змісту і призначення налічувалося теж чимало. Сама назва таких творів говорить про те, що головною тут була тема картини (події революції, трудівникибудівники комунізму, вищість німецької раси та всіляке подібне), усі напрацьовані століттями можливості живопису підпорядковувалися саме цій пропагандистській темі. І не більше того. 

Тоталітарні режими ХХ століття завдали величезної шкоди розвитку мистецтва — кожен у своїй країні. Але нацисти були при владі лише неповні 13 років1933–1945, тож німецькі художники (хто вижив) змогли повернутися до вільної творчості та любих серцю експериментів. Радянський режим проіснував довгі 74 роки1917–1991. Для України відкинемо час Визвольних змагань і перше десятиріччя у складі СРСР, коли квітнув український авангард — залишиться років 60. Тобто три покоління відрізаних від світового руху митців та, що не менш важливо (і сумно!), їхніх зомбованих пропагандою глядачів. Нормальний розвиток мистецтва було перервано.

Однак не треба думати, що 60 років усі художники тільки те й робили, що малювали Леніна. Попри обмеження і репресії, модерністська традиція таки жевріла в українському мистецтві. Так, учні видатних авангардистів 1920-х (хто вижив) не могли передавати своїм студентам власний досвід напряму і без купюр, але дечого все ж навчили. Та й художник не може весь час писати лише за вказівками "згори", справжня творчість потребує пошуків та експериментів. Тож існував мистецький андеграунд, проводилися квартирні виставки полотен, які влада точно не дозволила б виставляти публічно. А от бідолашний пересічний глядач десятки років бачив лише офіційно дозволені твори (серед яких було багато справді талановитих), до того ж із кожної праски та з газетних шпальт у його вуха лилися вельми агресивні "роз’яснення" того, як слід розуміти мистецтво, чим захоплюватися, а що зневажати.

<p>Обкладинка книжки "Це красиво?" Як люди, що затвердили для пропагандистської книжки обкладинку, дизайн якої суперечить усім класичним нормам естетики (по-простому: обкладинка потворна), могли когось навчити розуміння краси?</p>

Яскраві зразки подібних пропагандистських повчань маємо у книжці "Це красиво?", виданій у Києві 1959 року. Ось у розділі "Два способи життя —  два смаки" (це про західний і радянський способи життя) подано "чудову" характеристику нефігуративного мистецтва: "Який спосіб життя людей —  такі й їх смаки. У сучасної буржуазії, наприклад, —  одні смаки, у робітничого класу —  інші. Якщо сучасна буржуазія знаходить красу у якомусь безглуздому нагромадженні ліній, ромбів і трикутників, то наша радянська людина не тільки не знаходить у цьому нічого красивого, але й не бачить ніякого смислу".

А ось тут радянські естети-пропагандисти чітко окреслюють, яке мистецтво правильне, а яке — вороже: "У буржуазному світі не менш перекручені смаки і в живопису. Там панує формалістичний напрям, який покликаний розтлівати душі людей і виховувати всякого роду ганьбителів справжньої культури. Правдиве відображення життя представники цього мистецтва вважають чимось старомодним, що віджило свій вік, а якесь протиприродне сполучення горизонтальних і вертикальних ліній, кубів і куль, патологічне нагромадження брудних плям, смуг визнається за мистецтво". Заява подекуди нагадує середньовічну проповідь, у якій темних вірян лякають дияволом, що полює на людські душі, подекуди транслює думки вікопомного Макса Нордау. А от як лінії можуть поєднуватися у протиприродний спосіб, хай кожен здогадується мірою власної розбещеності. Ну, і щодо "правдивого відображення життя" — хто б уже казав! Соцреалістичні полотна з ленінами-сталінами, "героями праці" та "солдатами-визволителями" є чим завгодно, але не правдою життя у СРСР.

"Вишенька на тортик" — опис творчого методу метра сюрреалізму Сальвадора Далі від авторів, які вочевидь не бачили навіть поганенької репродукції майстра: «Модний художник Сальвадор Далі відомий як "новатор" у техніці живопису. В чому ж полягає його "новаторство"? Поставивши у своїй студії дерев’яний щит, Далі робить на ньому наосліп кілька пострілів з пістолета. Кульові дірки сполучаються лініями, і картина готова. Залишається останнє — дати картині назву: пейзаж, портрет чи натюрморт. Це вже залежить від уяви художника». Далі полюбляв викидати якісь епатажні коники, але стрілянину в майстерні точно не влаштовував. І жодної новаторської техніки не вигадував — його академічному вишколу позаздрив би будь-який радянський академік живопису. Погугліть, щоб пересвідчитися. Найсмішніше: замолоду Далі був комуністом, ага. 

Ну, і узагальнювальний висновок щодо мистецьких смаків, аякже ж: «Світ приватної власності вбиває справжні людські почуття краси, перекручує смаки. В цьому світі "все життя є процес вичавлювання золота з м’яса і крові людини". Здійснюють цей процес багаті й ситі. А на грунті (збережено радянську орфографію. —  К. Л.) пересичення завжди бурхливо розростаються розпуста, безглузді інтереси й смаки, різні перекручення й моральна потворність. 

У смаках же радянських людей знаходять свій вираз принципи комуністичної моралі, комуністичний світогляд, високий культурний рівень радянської людини. Ось чому радянській людині чужі перекручені смаки. Смаки наших людей відрізняються простотою, скромністю, потягом до правди, до справжньої краси і витонченості». У цитованій книжці є ще й про рок-н-рол, і про моду — у такому самому дусі. 

І ви хочете, щоб після десятків років подібних настанов цілком освічені люди не фекали на модернізм і сучасне мистецтво? Ох, ні, нам іще довго доведеться виколупувати з власних мізків чи навіть із глибин підсвідомості оті "протиприродні лінії" радянського виховання —  значно довше, ніж було поскидати пам’ятники Леніну. Але ж доведеться — не так заради любові до мистецтва, як заради власного психічного здоров’я. Не варто носити в собі матрицю тоталітарного світогляду.