Квіслінґ, або ж колабораціонізм як шанс для переможених. Уривок із книжки «Бридке слово на "к"» Пйотра М. Маєвського

Чоловік, який пополудні 14 грудня 1939 року крокував монументальними коридорами Нової канцелярії Райху, йшов тим самим шляхом, що й шість місяців тому чехословацький президент Еміль Гаха. Зовні він нічим не нагадував згорбленого старого чеха, пригніченого тягарем відповідальности за державу. Потужна статура, видовжене, серйозне обличчя та буйна чуприна могли підживити расові комплекси у багатьох німецьких господарів. Він крокував випростаний, як і личить колишньому військовому. Гість нетерпляче чекав на авдієнцію у фюрера; він домагався її з початку війни.

Кілька місяців тому Відкун Квіслінґ, майор у відставці, колишній міністр національної оборони Норвегії, а тоді форер (Fører) — вождь фашистської партії "Nasjonal Samling" (Національне об’єднання) — налагодив контакти з агентами нацистського Райху. Відтоді вони потаємно надавали дотації для видаваної ним газети. Без німецьких грошей на малотиражне видання чекав би неминучий крах. Воно ніколи не мало багато читачів, а Квіслінґ не міг собі дозволити далі фінансувати його з власної кишені. Норвежець, мабуть, щиро обурився б, якби хтось звинуватив його в цих контактах. Він свято вірив, що є зразковим патріотом, керованим винятково благом батьківщини. Тим більше він не міг навіть припустити, що не мине й пів року, як його прізвище стане загальновизнаним символом колабораціонізму в усьому світі.

Німецький фюрер прийняв норвезького форера з доброзичливим інтересом. Це було не очевидно, бо зазвичай його дратували лідери іноземних партійок, які називали себе націонал-соціалістами. Квіслінґ сподобався йому, можливо, саме тому, що не вдавав нациста. У будь-якому разі, Гітлер дав гостеві висловитися і терпляче слухав, коли норвежець просторікував про плани відновлення миру в Європі та створення Великої Німецької Унії, що об’єднала би німців, скандинавів і англосаксів. "Я завжди був англофілом", — несподівано зізнався фюрер, коли Квіслінґ закінчив свою промову, а відтак додав, що його втягнули у війну з Великобританією всупереч його волі. Однак вождь Райху зауважував передусім на військових справах. Упродовж двадцяти хвилин він туркотів про стратегічне положення Норвегії та необхідність збереження нею нейтралітету в європейському конфлікті, що набирав обертів. Якщо виявиться, що Великобританія має намір захопити норвезькі фіорди й зробити їх базою для Королівського флоту, Німеччина муситиме за будь-яку ціну запобігти цьому, — наголосив він.

Квіслінґ вислухав цей вердикт без найменшого протесту — це дивна реакція для особи, яка вважала себе палким норвезьким патріотом і ще пів години тому хотіла створити унію із Великобританією, якою щиро захоплювалася. Німці оцінили цю переміну. Всього лиш через чотири дні форер був удостоєний чергової авдієнції в Гітлера. У ній також брав участь генерал Альфред Йодль, начальник штабу Верховного командування Вермахту. Він приніс німецькі розвідувальні матеріали про Норвегію. Колишній міністр оборони з цікавістю над ними схилився. Він обожнював мапи; іноді він розкладав їх на підлозі кімнати й годинами ходив по них рачки, вигадуючи тільки йому відомі проєкти.

"Безнадійно неточні", — з презирством прокоментував він німецькі документи. Мабуть, йому навіть на гадку не спало, що некоректно давати владі чужої держави поради стосовно проблем оборони власної батьківщини. Він уже раніше передав німцям цінну інформацію про внутрішню ситуацію в Норвегії та конфіденційні переговори, які уряд в Осло нещодавно провадив із британцями. Він також запропонував, що разом зі своїми прихильниками намагатиметься протидіяти західним впливам. Гітлер ввічливо відрадив його від цього. Норвегія мусить залишатися нейтральною, — вирішив він. Тільки в разі загрози британського вторгнення Райх здійснить там превентивну військову інтервенцію, звичайно, на запрошення норвезького уряду, якщо це буде можливо. Квіслінґ негайно заявив, що до того часу він обов’язково захопить владу в країні та охоче покличе німців на допомогу. Фюрер, схоже, оцінював його можливості набагато реалістичніше. Він порекомендував своєму співрозмовнику відтепер уникати будь-яких дій, що могли би недоречно спровокувати британців.

Лідер Національного об’єднання не знав, що через кільканадцять хвилин після їхньої першої зустрічі Гітлер віддав наказ, щоб Головне командування Вермахту в найсуворішій таємниці підготувало план вторгнення в Норвегію. На той час ще не було вирішено, чи відбудеться така операція, але від цього моменту фюрер міркував про неї всерйоз. До того його спонукали, власне, відомості, отримані від Квіслінґа. Норвезький політик накликав на свою батьківщину смертельну небезпеку. Але він ніколи не вважав себе через це зрадником.

Що б там не здавалося, до Гітлера приїхав не цинічний негідник, жадібний до крові ватажок чи безжальний фанатик. Квіслінґ цінував міщанську стабільність і традиційний норвезький спосіб життя. Він був по-протестантському працьовитим, ощадливим і замкненим у собі. Вроджена сором’язливість ускладнювала йому спілкування у великому товаристві, зате він охоче поринав у самотні роздуми. Багато років поспіль він творив власну релігійну систему, в якій намірявся поєднати й примирити християнство, конфуціанство, буддизм, сучасний науковий світогляд і Бог знає що ще. Вочевидь, він був переконаний, що його геній зможе проникнути в найбільші таємниці людства. Філософи, які пізніше аналізували ці концепції, визнали їх жмутком претензійних нісенітниць.

Лідер Національного об’єднання мав також енциклопедичну пам’ять і значну ерудицію, любив хизуватися своїми знаннями в тісному колі приятелів. Його прихильники бачили в ньому титана думки, але насправді форер не мав надто оригінальних ідей, він обмежувався компіляцією гасел фашистських і нацистських ідеологів. До того ж, він не міг запалити юрму або сповнити ентузіазмом нікого, крім жменьки найвідданіших співробітників. Ці недоліки він компенсував непохитною вірою у власну винятковість. Квіслінґ вірив, що наділений надзвичайними здібностями й покликаний до великих справ. Він навіть не допускав думки, що може помилятися або чинити неправильно.

Мабуть, саме тому він легко давалися найдивовижніші життєві та світоглядні повороти. На початку 20-х років, будучи відносно молодим офіцером, він приєднався до Фрітьофа Нансена, норвезького полярника й дипломата, який поринув у надання гуманітарної допомоги спустошеному революцією та громадянською війною Радянському Союзові. Квіслінґ провів там, із меншими й довшими перервами, понад сім років; у військовій академії він добре вивчив російську мову. Хоча він завжди мріяв служити в армії, раптом чоловік залишив військову форму на користь дипломатичного фрака; цей костюм також йому не пасував, і незабаром Квіслінґ завершив свою пригоду з Росією як московський торговельний представник одного з норвезьких концернів.

Спершу радянський тоталітаризм явно зачарував молодого офіцера. У 1925 році Квіслінґ навіть таємно радив норвезьким лівим створювати бойові загони й готуватися у такий спосіб до збройного протистояння з вітчизняною буржуазією. Згодом він розчарувався в Радянському Союзі та через шість років прийняв посаду міністра національної оборони в уряді консерваторів. Він уже тоді виступав як ультранаціоналіст, а також затятий ворог марксизму й більшовизму; завдяки чому здобув значну популярність серед правих. Квіслінґ явно розраховував на те, що обійме найвищу посаду в країні, тому наприкінці 1932 року кинув виклик прем’єр-міністрові — зажадав його відставки. Жоден із інших міністрів не підтримав цю пропозицію, і покерна гра Квіслінґа провалилася. Менш ніж через рік бунтівний політик, на чолі заснованої ним партії, висунув свою кандидатуру на парламентських виборах, але зазнав нищівної поразки. Його партія Національне об’єднання не отримала жодного мандата й на наступних виборах. Під керівництвом Квіслінґа норвезькі фашисти животіли на периферії національної політичної сцени аж до початку Другої світової війни. Про повернення до уряду їхній розчарований лідер міг лише мріяти. Хоча раніше він не був антисемітом, але відтоді, як очолив партію, політик одержимо атакував євреїв, приписуючи їм намір організувати разом із більшовиками всесвітню змову.

Не менш дивовижні сальто траплялися в приватному житті Квіслінґа. У 1922 році в радянському Харкові він під впливом імпульсу одружився з 17-річною росіянкою, телефоністкою в місії Нансена. Попри різницю у віці та експресивний темп одруження, в цьому, мабуть, не було б нічого надзвичайного, якби лише через рік майбутній форер не привіз із того самого міста ще одну російську дружину, не переймаючись розлученням із попередньою. Він стверджував, що його перший шлюб був лише формальністю та слугував тому, щоб витягти дівчину з більшовицького пекла. А вона клялася, що отой смертельно серйозний офіцер попросив її руки з кохання, квапливо вивіз до Норвегії, представив родині та друзям, а потім змусив зробити аборт, покинув і на кілька років позбавив її дієздатности як психічно нестабільну особу, бо вона не хотіла змиритися з тим, що її чоловік несподівано зв’язав себе з іншою жінкою.

Як би там не було, матримоніальні перипетії лідера норвезьких фашистів кидають цікаве світло на його особистість. Звичайно, подружня невірність не визначала того, що Квіслінґ так само легко пішов на зраду батьківщини. Якби така залежність існувала, то багато заслужених вождів і державних діячів були б відомими зрадниками. Однак цей добре освічений і, на перший погляд, впорядкований офіцер також виявляв безсумнівну схильність до прийняття несподіваних і, що гірше, необдуманих рішень. До того ж він мав надзвичайну здатність витісняти з пам’яті негативні наслідки власних вчинків. Коли щось не вписувалося в образ світу, створений ним для власного вжитку, він не брав цього до відома, без огляду на те, чи йшлося про двоєженство, чи про державну зраду. Норвезький письменник Петер Люкке-Сест, спостерігач на післявоєнному процесі над Квіслінґом, пізніше охарактеризував лідера Національного об’єднання як параноїка, котрий став жертвою власної автосугестії. Цю думку поділяли фахові психологи.

<p>Відкун Квіслінґ як глава норвезького колабораційного уряду, 1942 рік</p>

Однак факти — найвпертіша річ під сонцем, тому форер час від часу болісно наштовхувався на жорстоку реальність. Він зіткнувся з нею також на початку весни 1940 року, коли французький і британський флоти замінували норвезькі територіальні води, а Гітлер у відповідь віддав наказ про вторгнення в Данію та Норвегію. Німецький диктатор намірявся захопити обидві країни без кровопролиття, здійснивши так звану мирну окупацію. Він припускав, що жодна з них не чинитиме збройного опору, а їхня законна влада почне співпрацювати з Райхом. Цей план вдався лише в Данії. Всупереч запевненням Квіслінґа, вранці 9 квітня норвезька берегова артилерія, що боронила доступ до столиці, привітала загарбників вогнем. Упродовж кількох хвилин на дно пішов крейсер "Блюхер", а разом із ним і німецький загін спеціального призначення, якому командування наказало зненацька захопити Осло, полонивши короля та уряд Норвегії. Керівництво атакованої країни виграло кілька безцінних годин і встигло відступити в безпечне місце. Загарбники безповоротно втратили шанс змусити їх підкоритися або позбавити можливості діяти.

У цій ситуації німці вирішили звернутися до Квіслінґа, якого досі тримали в резерві. Того ж вечора вони дозволили йому виступити з радіозакликом до співвітчизників. Форер заявив у етері, що уряд покинув громадян і тільки партія Національне об’єднання врятує країну від катастрофи. Він проголосив себе прем’єр-міністром і представив склад призначеного ним кабінету. Могло здатися, що нарешті настав його великий час, але справи несподівано набули несприятливого для узурпатора обороту. Вищі державні службовці у більшости навіть не думали підкорятися самопроголошеному уряду. Німці зв’язалися з королем Гоконом VII, щоб переконати його офіційно призначити Квіслінґа головою ради міністрів, але монарх категорично виключив таку можливість. Незабаром форер зазнав ще гіршого удару: законна влада Норвегії оголосила, що має намір продовжувати боротьбу з німецькими загарбниками. Відкритий перехід на бік ворога зробив офіцера запасу й колишнього міністра національної оборони зрадником. Він викликав загальну зневагу не тільки серед своїх співвітчизників.

Форер хутко переконався, що ласка окупантів їздить на рябому коні. Вже через шість днів після вступу на посаду кабінет колабораціоніста німці замінили спеціальною Адміністративною комісією, членів якої призначив Верховний суд Норвегії. Таким чином Райх намагався надати своїм діям удаваної законности, хоча вирішальне слово в усіх важливих для країни питаннях належало енергійному німецькому намісникові, комісару Йозефу Тербофену. Нацистський високопосадовець мав Квіслінґа за позбавленого фантазії нудного типа і не вагався назвати його дурнем в n-й степені. Гітлер, щоправда, розпорядився, щоб лідера Національного об’єднання марно не принижували, проте форера все одно усунули від влади майже на два роки.

Німці дозволили йому очолити норвезький уряд щойно 1 лютого 1942 року. До цього часу Національне об’єднання пройшло прискорену розбудову відповідно до нацистських інструкцій. Воно розрослося до понад тридцяти тисяч членів, а з найбільш фанатичних прихильників співпраці Райх сформував добровольчі підрозділи ваффен-СС. Квіслінґ і його люди у своїх виступах брутально атакували західних альянтів, короля та норвезький еміграційний уряд у Лондоні. Вони охоче долучилися до переслідувань норвезьких євреїв, навіть брали участь в організації депортацій до таборів смерті. Однак правдива влада в країні, як і раніше, належала Тербофену. Всього через сім місяців після того, як Квіслінґ вдруге обійняв посаду прем’єр-міністра, німецький комісар викликав його до себе й брутально зганив за некомпетентність. Він наказав йому вибити з голови мрії про будь-яку самостійну політику. Через місяць з Берліна надійшла звістка, що фюрер більше не бажає, щоб лідер Національного об’єднання надсилав йому скарги й петиції, оминаючи Тербофена. Меседж був простим: норвезький форер мусить знати своє місце.

Вже навесні 1940 року Квіслінґа вважали загальновизнаним символом зради, а також прототипом колабораціоніста, який співпрацював із окупантами на шкоду власній батьківщині. Ймовірно, він до певної міри завдячував своїй раптовій популярности прізвищу: воно виразне, лунке, а водночас легке для проказування іноземними мовами. Норвезького форера оцінювали суворіше, ніж Гаху та інших цивільних колабораціоністів ще й тому, що своїми діями він заплямував офіцерський однострій. Перехід на бік ворога суперечив кодексові честі — складнику військової етики, наказовому в західній цивілізації.

Відтоді в багатьох країнах зі зневагою говорили й писали про рідних і чужинських "квіслінґів". Чеські та словацькі політики, які під час Другої світової війни створили в еміграції в Лондоні прихильний альянтам уряд, називали так не лише політиків, які співпрацювали з німцями в окупованій батьківщині, але й власного посла в Москві, оскільки він безсоромно вислужувався перед Сталіном. У власному середовищі вони перекручували його прізвище з Ферлінґер на Квіслінґер, даючи зрозуміти, що вважають його радянським колабораціоністом. Владислав Студницький нібито мав намір назвати свої спогади про воєнний час "Чому я не став польським Квіслінґом", але видавець лондонської газети Wiadomości Мечислав Ґридзевський не погодився. Це не дивно: адже поляки пишалися тим, що їхня батьківщина була "країною без Квіслінґа". Провокаційна назва, придумана провідним прихильником співпраці з окупантами, підважувала б цю тезу.

Форер поплатився анатемою за дії, що суперечили поглядам його співвітчизників. Йому здавалося, що співпраця з німцями відповідає слушно усвідомленим національним інтересам Норвегії, але швидко з’ясувалося, що норвежці у переважній більшости мають іншу думку. Вождь Національного об’єднання не зміг переконати їх у своїй правоті, тому вони визнали його колабораціоністом. Та позаяк він звик ставитися до власної химери як до реальності, він не погодився з цим фактом і вперто продовжував співпрацювати з окупантами. У такий спосіб він дедалі віддалявся від більшости суспільства й закріплював свій імідж зрадника. Що більше розкручувалася центрифуга колабораціонізму, в яку він втягнувся, то потужніше відцентрова сила виштовхувала Квіслінґа в національне й політичне небуття.

Норвезький форер був зарозумілим недоумком, тому не помічав, що співвітчизники його ненавидять і що день у день він затягує зашморг на власній шиї. Однак навіть він, безсумнівно, усвідомлював, що ніколи не прийшов би до влади, якби Німеччина не завоювала Норвегію. Він вигулькнув із політичного небуття завдяки тому, що почав із ними співпрацювати; він правив країною з їхнього дозволу. Його кар’єра, звісно, розсиплеться на друзки, коли окупанти програють війну, але Квіслінґ, як, мабуть, і кожен колабораціоніст, спочатку припускав, що такий сценарій не втілиться.

Співпраця з ворогом не конче є, отож, нераціональною стратегією. Що б ми про неї не думали, вона іноді відкриває шлях до влади тим, хто з різних причин не може за нормальних умов нав’язати свої погляди решті суспільства. Квіслінґ був не єдиним; фрустрація пожирала багатьох політичних аутсайдерів, мрійників, відірваних від реальності, найрізноманітніших екстремістів. Якби не співпраця з ворогом, вони не мали б шансів здобути владу. Під час Другої світової війни таку стратегію застосовували, зокрема, комуністи, хоча й з різним успіхом.

Коли за чотири місяці до німецького вторгнення в Норвегію Радянський Союз напав на сусідню Фінляндію, на його боці негайно активізувалися недобитки фінської комуністичної партії, знищеної Сталіним під час великої чистки. Їхній лідер, Отто Вілле Куусінен, якому совєти пообіцяли, що він обійме владу в завойованій країні, подібно до норвезького форера, очолив колабораціоністський уряд. Це нагадувало план встановлення в 1920 році більшовицького Полревкому в Польщі. Сценарій не був втілений лише тому, що фіни зупинили натиск Червоної армії та обидві країни уклали в березні 1940 року перемир’я. Куусінен мусив утішитися високою посадою в ефемерній республіці, яку Сталін наказав створити з прикордонних земель, відібраних у Фінляндії. Після війни, коли обидві держави підписали мирний договір, він залишився в Радянському Союзі. Скомпрометованому колабораціонізмом, йому не було сенсу повертатися до вітчизни.

До тієї самої стратегії вдавалися під час війни польські комуністи, однак співпраця з ворогом не призвела до їхнього політичного зникнення. Частина суспільства певний час чинила опір їхньому правлінню, але з часом вони цілковито опанували країну. Своїм успіхом вони завдячували багатьом сприятливим внутрішнім і зовнішнім обставинам (я опишу їх у передостанньому розділі). Тут варто лише зазначити, що їм допомогли пріоритети Радянського Союзу, який їх підтримував. Куусінен не очолив уряд в Гельсінкі, бо Сталін свавільно вирішив, що йому не вигідно продовжувати війну з Фінляндією. Він вважав за краще обмежитися нав’язуванням геополітичної гегемонії Кремля, пізніше названої "фінляндизацією" і залишити сусідці незалежність. Захід визнав Польщу зоною впливу Радянського Союзу, а Сталін вирішив, що нею будуть керувати слухняні йому комуністи. У геополітичній грі, яку він провадив, і вони, і Куусінен були щонайбільше пішаками. Точнісінько так само Гітлер ставився до Квіслінґа.

Їхня доля мусить стати застереженням для всіх, хто вважають, що завдяки співпраці з ворогом вдасться реалізувати власні політичні цілі. Така стратегія рідко, достоту спорадично, дає очікувані результати. Жоден окупант не буде підтримувати своїх колабораціоністів довше, ніж вважає це вигідним. Коли взаємна співпраця перестає приносити зиск сильнішій стороні, колабораціоністи перетворюються на непотрібний баласт і в кращому разі опиняються в примусовій еміграції в країні, з якою вони пов’язали свою долю, — звісно, за умови, що в цей час ця країна не програє війну, а саме це сталося з Великим німецький Райхом. За таких обставин на колабораціоністів зазвичай чекає суд, а відтак нерідко шибениця або розстрільний взвод.

Квіслінґ постав перед ним о 2:40 ночі 24 жовтня 1945 року. Його останні слова були: "Я не винен!". Він був переконаний, що помирає мученицькою смертю, так само як Ісус і святий Олаф, ранньосередньовічний король Норвегії, який прийняв християнство. Колабораціоніст не сподівався вищої міри покарання. Він до кінця вважав, що переможці дозволять йому піти з політики й оселитися десь на березі віддаленого фіорду, де він присвятить себе роботі пастора. Мегаломанія засліплювала його більше, ніж пов’язка, яку йому зав’язали на очах за мить до страти.