"Бруд війни". Уривок із книжки Мері Луїза Робертс

Переможно маршуючи Францією 1944 року зі своїм піхотним полком, солдат Лерой Стюарт не роздумував ні про смерть, ні про славу. Йому муляло спіднє. "На марші я доскочив нової халепи… безперестанку сповзали труси — дозолили до живого", — нарікав він. Спогади піхотинців про Європейський театр воєнних дій під час Другої світової війни рясніють подібними скаргами, без огляду на те, був солдат британцем, американцем, німцем чи французом. Суцільні страждання від вогкости й холоду, яким кінця-краю не видно, — таким було життя мільйонів піхотинців у Європі. Натільну білизну, що сповзала з тіла, либонь, складно назвати високою ціною за звільнення мільйонів людей. Та все ж у нікчемності свого тодішнього існування солдати, такі як Стюарт, втрачали віру в скінченність тих мук.

Як і смерть, страждання досконало урівнювало людей, байдужно не стаючи ні на чий бік. Проте планували битви офіцери, а потерпали у них зрештою піхотинці. Звідси й розбіжні погляди командирів і їхніх підлеглих на солдатське тіло. "Сніг, крига і мороз були ворогами, жорстокішими за німців, — писав у автобіографії генерал-майор Ернест Гармон про холод в Арденнах. — До кінця боїв Джек Фрост запроторив до шпиталю понад удвічі більше моїх солдатів, ніж німецькі гармати". Гармон розглядав холод зі стратегічного погляду: як противника, що вилучає бійців із лінії фронту. Британський танкіст Білл Белламі описував ту саму негоду так: "Холоднеча не дозволяла обходитися без захисних окулярів, але й носити їх було неможливо — примерзали до носа. Як знімеш окуляри, щоб мати чіткіший огляд, очі сльозяться немилосердно, і ті сльози замерзають на щоках або ж намертво приморожують повіки одна до одної". Белламі сприймав своє тіло як джерело відчуттів: сльозилися очі, примерзали повіки, погіршувався зір. Генерал-майор, зі свого боку, розумів тіло Белламі як абстрактну одиницю насильницької сили. Якщо солдат страждав від палючого холоду, його тіло втрачало силу і могло перетворитися на ненасильницьке.

Ця різниця у сприйнятті, втім, була не така вже й однозначна. Офіцери на нижчих командних посадах — командири взводів, сержанти — не лише бачили поневіряння піхоти, а й пізнавали їх на власному досвіді. Під час війни ці офіцери отримували вищі звання, піднімалися кар’єрними сходами; одначе, навіть маючи більше влади, не могли забути про те, що бачили і відчували на передовій. Обіймаючи командні посади, вони мусили балансувати між суперечливими цілями: зберегти життя кожному рядовому на рівні взводу та рівночасно виконати бойове завдання на рівні дивізії й вище. Усі командири прагнули, щоби їхні підлеглі були тепло вдягнені, добре нагодовані, виспані й відпочилі, адже ці фактори сприяли перемозі. Відвідавши поранених солдатів у шпиталі на Сицилії, генерал Джордж Паттон записав у щоденнику, що "розчулився", захоплений їхньою шляхетністю й самопожертвою. Але, розповідаючи про одного важкопораненого солдата, командувач самокритично зауважив: "Він являв собою жахливе криваве місиво, і дивитися на нього було не варто, адже в мене могли з’явитись особисті емоції, небажані, коли посилаєш людей у бій. Це стало би фатальним для генерала". Паттон стверджував, що командування армією вимагає абстрагуватися від людських тіл. Однак це не означало, що він не визнавав необхідности піклування про бійців і не дбав про їхнє матеріально-побутове забезпечення.

Проте чимало піхотинців скаржилися, що вищому командуванню байдуже до їхніх мук. Солдатів обурював разючий контраст між їхніми грязькими окопами та охайними ліжками командирів. Рядовий Джордж Нілл згадував, як сидів у стрілецькому шанці з товаришем по зброї у Бастоні в грудні 1944 року. Холод пробирав до самих кісток; бійці судорожно тремтіли, згорнувшись на промерзлій землі калачиком. "Перевертаючись із боку на бік, силуючись позбутися невитерпного дискомфорту", Ніл дав побратимові обітницю, що після війни напише "докладну розповідь про ці мордування. Суспільство і вся армія мусять знати, як це достеменно — жити в окопі".

І правда, як воно було? Відповісти на це питання в певному сенсі неможливо. Ми ніколи не дізнаємося, як звучала й пахла війна, як відчувалося страждання. Воєнні мемуари, як відомо, суб’єктивні й часто неточні, особливо ті, що написані через кілька років після війни. Однак "те, що тіло пам’ятає, воно пам’ятає добре", як стверджував один критик. У 1990-х роках Роберт Конрой збирав свідчення про участь своєї роти в Битві за Арденни. Він відзначав, що хоча пам’ять про факти різних битв потьмяніла, спомини про "деталі, які стосувалися рекордно холодної погоди; непридатного для неї одягу та спорядження; дизентерії, що ослаблювала організм; відморожених ніг; жахливих звуків снарядів і куль, які пролітали зовсім поряд, вціляючи в найближчі дерева; голоду; втоми, що виснажувала до краю", все ще залишалися гострими. Вони відчувалися "так, ніби воно все сталося вчора", — писав Конрой. "Думаю, ці образи назавше закарбувалися в моїй пам’яті", — виснував він. Хоча особисті свідчення часто ненадійні, чуттєві спогади зоставалися незгладно яскравими і живими.

Що ми можемо відновити, так це оприлюднені учасниками воєнних дій враження про звуки і запахи поля бою; про смак солдатських пайків; про бруд, холод і сирість фронту; про бойові травми і поранення; про вигляд трупів. Як, до прикладу, солдати користалися своїми органами чуття для розпізнавання нових видів артилерії, що застосовувалися в бою? Що для них означав бруд під час базового курсу бойової підготовки, і як це ставлення змінювалось у вогких і холодних італійських горах? Чому деякі солдати вважали, що лікувати травми — не по-чоловічому? Чому викликані холодом захворювання, як-от траншейна стопа, стали символізувати витривалість і водночас зраду? Які види поранень чоловіки вважали найлегшими і найважчими та чому? Солдати створили мову чуттєвих переживань, щоби зробити загальнозрозумілим чужий світ, у який їх закинули, а отже, уможливити його обговорення. "Осягнення смислу приходить великою мірою через відчуття", — зазначав один історик. Те, як фронтовики усвідомлювали свої тіла, а також брудні, поранені й мертві тіла навколо них, формувало їхній досвід війни. Незважаючи на різкі відмінності в ідеології, мові й культурі, ці відчуття демонстрували дивовижну узгодженість серед солдатів різних армій. Якщо страждання долало національні бар’єри, то і його смисли стирали їх.

У цій книжці представлено вільно структурований набір есеїв, що мають на меті відновити ці спільні смисли. Разом вони складають окрему галузь історичного знання: соматичну історію війни. Масштабність конфлікту вимагає обмеженого фокусу; тому ця книга присвячена битвам останніх двох років Другої світової війни в Європі. У тому місці й у той час найглибші сліди страждань піхоти залишили по собі три воєнні кампанії: зимова 1943–1944 років у горах Італії, літня 1944 року в Нормандії та зимова 1944–1945 років на північному заході Європи. 

Узимку 1943 року безнастанний дощ і непіддатлива німецька військова машина сильно дошкуляли солдатам союзників у італійських Апеннінах. Після успіху в Північній Африці та на Сицилії стратегічна мета союзницької армії полягала у просуванні на материкову частину Італії, захопленні Риму і вторгненні у саме серце гітлерівського Третього Райху. Та поставити ціль завжди легше, ніж досягти її. Кампанія розпочалась у вересні 1943 року і тривала до самого кінця війни, завершившись із величезними втратами у живій силі — як оцінювалося, у 300 тисяч військовослужбовців. Серед численних проблем, з якими зіткнулися союзники, був італійський географічний рельєф, складне поєднання гір і річок. Солдати з обох супротивних сторін воювали високо в горах, де не було окопів, а за укриття могли слугувати лише скелі. Мули піднімалися на гори з припасами, а затим спускалися в долини з трупами.

Наступний рік теж видався жахливим. Улітку 1944 року армія союзників наразилася на відчайдушний опір німців у Нормандії на півострові Котантені та в місті Кан. Розповіді про поранення, отримані британськими солдатами у цій кампанії, лягли в основу четвертого розділу. Зрештою загнавши ворогів у пастку в районі Фалеза, союзники швидко просувалися північно-західною Європою. Усі загорілися надією, що війна скінчиться вже до Різдва. І знову не забарилося розчарування. У прикордонних французьких містах Кольмарі й Меці, а також у Голландії, Бельгії та Рейнській області солдати союзників зустріли ослаблену людськими втратами, проте досі сповнену рішучости німецьку армію. Різдвяний тиждень минув без святкувань, було не до них. Американська армія мусила дати відсіч несподіваному контрнаступу німців у гористому лісовому масиві Арденн. Битва відбувалася за найгірших погодних умов, які бачила Європа, — при мінусовій температурі повітря та під рясним снігопадом. Коли снігові буревії паралізували лінії постачання, піхотинці воювали на порожній шлунок, із посинілими з холоду пальцями та почорнілими обмороженими ногами.

Європа була лише одним із багатьох пекельних місць на землі в ці роки. Друга світова війна стала глобальним збройним конфліктом, що приніс фізичні страждання солдатам і цивільному населенню в усьому світі. Ці страждання істотно різнилися залежно від погоди, місцевости і клімату, від типу та інтенсивности боїв. Дискомфорт, якого зазнавали солдати в Італії, приміром, був унікальним через її гірську місцевість, широкі річки і дощовий холодний клімат. У спекотних вогких джунглях Гуадалканалу і Бірми солдати союзницьких армій скуштували зовсім іншого пекла.

Проте всі піхотинці таки мали одну спільну рису. Вони добре усвідомлювали, що їх призивали, навчали і відправляли в бій насамперед як тіла. Новобранці складали іспити, на яких атестували боєздатність їхніх тіл. Так, під час іспитів на вступ до лав армії США оцінювався кожен орган, м’яз і кістка у тілі рекрута. На початку війни від солдатів вимагалося мати молоді тіла — віком від вісімнадцяти до тридцяти восьми років. Розмір мав значення: тіло мало важити щонайменше 105 фунтів (47,25 кг) і бути на зріст від 5 футів (близько 1,5 м) і вище; а обхват грудної клітки мав складати щонайменше 28,25 дюйма (71,25 см) 11. Щоби новобранця віднесли до категорії "1-А", його тіло мало відповідати певним критеріям: кістки, м’язи і суглоби верхніх кінцівок — здатними до "рукопашного бою"; кістки, м’язи і суглоби нижніх кінцівок — здатними маршувати та перебувати на ногах протягом тривалого часу. Існували також стандарти, що визначали силу, витривалість, спритність і діапазон рухів, вимоги до очей, вух, рота, носа, трахеї, стравоходу і гортані, шкіри, хребта, лопаток і крижово-клубових суглобів, серця, кровоносних судин і органів черевної порожнини.

Британських солдатів оцінювали приблизно так само. Коли 1939 року вибухнула війна, збройним силам знову потрібні були молоді тіла — віком двадцять–двадцять один рік. У процесі війни ці вікові межі розширили: до війська призивалися громадяни віком від вісімнадцяти до шістдесяти одного року. У призовних пунктах новобранці роздягалися догола і рухалися в довгій черзі від одного лікаря до іншого. «У залі було кілька лікарів; після оформлення первинної документації нам наказали роздягнутись і пройти вздовж "конвеєра", — згадував Е. Дж. Рук-Меттьюз. — Один лікар оглядав голову і вуха, інший — груди і спину, третій обстежував інтимні місця (за допомогою лінійки) і перевіряв на кашель, четвертий прощупував ступні й коліна, і так далі». Після ретельного медичного огляду тілу призовника присвоювали одну з чотирьох категорій A–D. До кінця війни у цих чотирьох категоріях налічувалося приблизно дев’яносто дві підкатегорії. Мета ретельного обстеження полягала в тому, щоби призначити солдата на роботу, що якнайліпше відповідає його фізичним параметрам, і використовувати його тіло у найефективніший спосіб. Як пояснював 1943 року полковник медичної служби С. Лайл Каммінс, у воєнний час "стає критично важливим повне використання всього наявного матеріалу".

Те, що починалося в процесі армійського набору, посилювалося під час навчання. У тренувальному таборі індивідуальність рекрута тією чи іншою мірою зводилася до його тіла. Девід Голбук так описував військову підготовку: "Ніхто з них більше не почувався самим собою. Особистість підпорядковувалася керованому згори існуванню тіла, і навіть тіло ледь осилювало той вишкіл; усе інше, що було в них людського, відкидалося". Новобранця вчили абстрагуватися від власного тіла, від самого себе. Він засвоював, як витерплювати безперестанні фізичні страждання та ігнорувати сигнали лиха, які подавав йому організм. Коли його відправляли в бій, він ставав саме тією одиницею насильницької сили генерал-майора Гармона.

Але тут крилася серйозна проблема. Піхотинець — це передусім жива істота, вразлива до хвороб, поранень і смерти. Хоч би як там було, а військове командування не могло трансформувати людське тіло у сліпу, механічну одиницю сили. Зимові кампанії 1943–1944 років у Італії та 1944–1945 років у Бельгії чітко продемонстрували марність таких спроб. У жахливих фронтових умовах солдатські тіла починали ламатися, настійливо заявляючи про свої потреби в теплі, відпочинку та повноцінному харчуванні. Ноги набрякали, мерзли і чорніли. Ходити ставало важко, іноді неможливо. Пронос загиджував спідню білизну і штани. Шлунок зводило судомами, живіт здувався. Пальці так сильно замерзали, що не могли натискати на спусковий гачок. Тіло солдата збоїло, відмовляючись виконувати завдання, які перед ним ставили. Деякі бійці терпіли муки, "як личить чоловікові". Інші саботували, знову ж, ужиткуючи своє стражденне тіло. Вони зумисно робили все, щоб дістати траншейну стопу або обмороження та відкрутитися від служби на лінії фронту; вони подразнювали або знову відкривали загоєні рани, щоби подовжити перебування у шпиталі. Інакше кажучи, експлуатували свої неприборкні тіла як засіб протидії командуванню.

Страждання любить товариство. В горнилі чуттєвого сприйняття і тілесних подій кувалися узи солдатської солідарности. Чоловіки на передовій ділилися знаннями про артилерійську канонаду, скаржилися на паскудну їжу та звіряли один одному, що вловлюють невідчепний запах смерті на своїх одностроях. Вони обмінювалися порадами, як утримувати ноги в сухості, шлунки в ситості, а тіла в теплі. Знамениті піхотинці Віллі і Джо, намальовані карикатуристом Біллом Молденом, намагаючись полегшити свої фронтові страждання, покладалися лише один на одного. На вищих офіцерів вони надії не мали, вважаючи, що ті безповоротно втратили зв’язок із підлеглими. Так страждання допомагало гартувати чоловіче братерство.

Як стверджує один із критиків, війна — "найрадикальніша подія, в якій люди беруть колективну участь", адже її сутність становить заподіяння й отримання тілесних ушкоджень. Чому ж тоді ми так мало знаємо, як це — бути тілом у бою? Може, так і задумувалося, щоби ми майже нічого не знали? Фотографії загиблих солдатів піддавалися цензурі, за винятком випадків, коли це вважалося необхідним для збільшення продажів військових облігацій. Щоб не знижувати бойовий дух солдатів, британська армія перевозила поранених посеред глухої ночі. Військове командування надавало звіт про втрати живої сили у вигляді списків. Поранених вказували лише за прізвищами та військовими номерами. І все ж, стогони людини, яка конає від болю, вигляд розпанаханого тіла, запах гною із запалених ран, смак крови, — ці відчуття були знайомі кожному піхотинцю. Хоча мертві тіла доволі швидко щезали з виднокола після агресивних зусиль армії із "зачищення" поля бою, піхотинці були постійними свідками смерти. Для них мертве тіло стало комплексним символом війни. Для них на мертвому тілі було написано безліч знаків — що означає війна, чому вона ведеться, та які її наслідки.

Вивчення відчуттів і тілесних подій може багато розповісти нам про те, як фронтовики бачили свій світ і як комунікували один з одним. Їжа, сон, слух, нюх та інші тілесні функції були людськими даностями. Але в тому місці і в той час вони набували унікальних значень. Візьмімо, наприклад, дефекацію та сечовипускання. Через антисанітарні умови на фронті дизентерія була життєвою реальністю. Поле бою огортав сморід людського лайна. За словами солдата Вільяма Кондона, солдати на передовій воліли називати пронос "дизентерією", а не "діяреєю", бо слово "дизентерія" їм звучало «вишуканіше, ніж "діярея"».

Якогось вечора, коли офіцер-піхотинець Пол Фусселл саме шикував свій взвод, за його словами "жахливі судоми у кишках вивергнули з мене фонтан рідкого лайна, перш ніж я встиг відскочити на узбіччя дороги і скинути штани". За чверть години, присвяченої намаганням почистити однострій аркушами зі службового польового записника, Фусселл побіг наздоганяти своїх солдатів. Один із них одразу ж зауважив командирові: "Лейтенанте, від вас смердить!" Фусселл згадував: "Я не часто бував таким нещасним, таким приниженим, таким глибоко нездатним утримати марку". Сором Фусселла виник не лише через незугарність його тіла, а й через його нездатність подолати цю неспроможність. Накласти в штани означало, що ти не здатен дисциплінувати своє тіло, домогтися, щоб воно поводилося в цивілізований спосіб. У буквальному сенсі це змушувало солдата знову почуватися малим дитям, безсилим контролювати дефекацію. Сморід ніс на собі ще ганебніше тавро, якщо був наслідком діяреї, викликаної страхом. Випорожнення під час артилерійського обстрілу або в бою вважалося виявом слабкодухости бійця. "Серуни в штани" — так презирливо обзивали боягузів солдати. Через це вояки рідко зізнавалися, що втратили контроль над своїм кишківником.

Сечовипускання було зовсім іншою річчю. У березні 1945 року, коли війська союзників урешті вийшли на кордони Німеччини, Вінстон Черчилль наполіг, щоб його відвезли на Лінію Зіґфріда — непрохідну гряду фортифікаційних споруд, яку також називали Західним валом. Прибувши на місце, Черчилль урочисто вийшов із автомобіля і в супроводі генералів попрямував до валу. Не випускаючи з рота сигари, широко всміхаючись, він намацав ширінку, розстебнув її та оросив височенну стіну. "Панове, — кивком голови закликав він інших, — прошу, приєднуйтеся. Помочімося на величний Західний вал Німеччини". Уже за три тижні по тому генерал Паттон повторив акцію Черчилля, демонстративно помочившись у Рейн. Тоді як Черчилль відмовився фотографуватись (сказавши, що "це одна з тих операцій, пов’язаних із Великою війною, зображення яких не варто фіксувати наочно"), Паттон дозволив зробити світлину. Скоро вслід за уславленим командармом помочитися в Рейн зажадав кожен солдат Третьої армії США. Як висловився Волтер Браун, "миропомазання" Рейну стало "проєктом найвищого пріоритету": "Річка від цього не піднялася, але ми отримали задоволення, що вчинили те, чим усі як один згодом нахвалялися так довго". Сечовипускання стало улюбленим способом союзників святкувати свої завоювання. Хоча цей ритуал був глибоко закорінений в традиції західної культури, в цьому місці й у цьому часі він набув особливого значення.

Для солдатів-фронтовиків війна асоціювалася передовсім із їхніми тілами. Саме як тіла їх призивали і вербували, школили і відправляли в бій. Їхнє завдання полягало в тому, щоб калічити і вбивати тіла ворога; у процесі виконання цього завдання і їхні тіла могли бути поранені чи вбиті. "Тепер я є тим, що моя цивілізація так довго прагнула створити, — стверджував британський лейтенант Ніл Маккаллум, — технічно цінним, нічого не вартим у людському сенсі куснем плоті й крови, легко керованою живою істотою, гіпотетично вірною обов’язку до самої смерти". І справді, тіло Маккаллума стало таким, яким його зробила війна — технічним, покірним, відданим. Але гнів, який висловлював лейтенант, розповідає нам іншу історію: про те, як солдати на передовій послуговувалися своїми тілами, щоб кидати виклик військовій дисципліні та настійливо утверджувати свою людяність.