Жовті Води. Фрагмент із книжки "Невиграна війна" Івана Гаврилюка

Від моменту зради реєстровців, які рухалися на Січ Дніпром, і їх появи під Жовтими Водами доля корпусу Стефана Потоцького була визначена: "Трималися б довше (коронярі — І. Г.) у таборі, але ті козаки, які пішли човнами на Низ, перебивши своїх старших, прилучилися до Хмельницького при Жовтій Воді". Кшиштоф Корицький, полковник надвірних військ князя Владислава Домініка Заславського-Острозького, який перебував в обозі коронних гетьманів, у листі до свого пана щиро визнавав, що люди молодого Потоцького залишені без допомоги у степах і приречені на загибель: "І ми знаємо, що їх (коронярів — І. Г.) ще не взято, проте довго не витримають, бо їх мм. пани гетьмани порятунку їм дати не можуть, […] не витримають наші й усі з сином Й. М. пана краківського пропадуть, за якими вже можна реквієм співати, хіба лише Господь Бог когось врятує, і це стане великим дивом. Це буде значною шкодою Речі Посполитій і шляхті, адже там напевно є під 300 осіб доброго товариства". Моральний дух жовнірів у коронному таборі під Жовтими Водами сильно занепав — всі розуміли, що допомога вже не надійде. Тоді реєстровці і драгуни (разом до 1 500 осіб), які ще залишалися в обозі Стефана Потоцького, вже наступного дня, 14 травня, також перейшли на бік повсталих, забираючи з лінії оборони свої вози: "І які з нами були (козаки та драгуни — І. Г.), змовившись із тими, що при Хмельницькому, повернувшись, вози відкрито запрягали, говорячи "не тримайте нас, бо ми поговоримо і мир нарадимо", а далі пішли від нас і цілу частину табору пустою залишили". Співвідношення сил стало для коронярів безнадійним — 1 500 до 11 000 вояків, себто 1:7 на користь козацько-татарських військ (не враховуючи втрат з обох сторін протягом перших тижнів боїв, які немає змоги точно визначити).

Однак головна мета Хмельницького все ще не була досягнута — минули вже два тижні, а хоругви гетьманича й далі боронилися. Коронний обоз так само було важко штурмувати, оскільки союзникам бракувало важкої артилерії (реєстровці мали на озброєнні лише 8–10 фальконетів і мортиру з Кодака). Треба було якнайшвидше покінчити із жовнірами Стефана Потоцького: козацький гетьман знав, що Миколай Потоцький не поспішає на допомогу синові, і це наштовхнуло козацького очільника на думку, що не можна випускати з рук й підрозділів коронних гетьманів. Не можна дозволити їм відійти на Поділля або ще далі на Волинь, де під захистом відносно потужних твердинь (наприклад, Бара) їх могли та зміцнити чисельними хоругвами кресових магнатів. До того ж на Лівобережжі весь час залишався князь Ярема Вишневецький зі своєю приватною армією.

Прагнучи уникнути нових штурмів і втрат, Хмельницький із Тугай-беєм вирішили перемогти коронярів хитрістю. Спочатку розпочали розмови зі Стефаном Потоцьким, якого ординський воєначальник переконував, що самого "Хмельницького може віддати". Козаки забажали, щоб їм видали комісара Шемберк(г)а, віддали клейноди, а передусім важкі гармати з порохом, яких так бракувало союзникам. Натомість як закладників (щоб виконати умови договору) коронярам запропоновано Максима Кривоноса та Михайла Крису. Упродовж подальших перемовин козаки легко поступилися символічними речами, а саме клейнодами та "головою" Шемберк(г)а. Взамін жовніри могли безпечно відступити до Крилова під захистом козацького табору, щоби кримці не взяли їх — уже фактично безборонних — до неволі: "Хмельницький із козаками нас (коронярів — І. Г.) питають, чи бажаєте переговорів, чи не бажаєте. Бажаємо. Тоді віддайте нам козацькі клейноди, віддайте гармати, а ми вас доведемо до Крилова і до гетьмана (Миколая Потоцького — І. Г.) відпустимо". Абсурд цієї ситуації очевидний, оскільки не було таємницею, що головна мета татар — взяти в полон багатих і знатних бранців (наприклад, під час боїв кримці намагалися вбивати коней, а не вершників), натомість козаки обіцяли коронярам боронити їх перед своїми союзниками. Ординці затримали коронних послів, які приїхали до ворожого обозу: "Тільки почалися перемовини і погодилися на те, щоб гармати та порох віддати козакам, а вони обіцяли наших у своєму таборі допровадити до самого Крилова, боронячи від татар. Того ж дня у середу під вечір віддано артилерію, а пан [Стефан] Чарнецький, пан Войнилович і пан Бжуханський, полковники, поїхали до Тугай-бея. Він у них одразу шаблі забравши, в одних жупанах залишив і віддав під варту".

П’ятнадцятого травня союзницькі війська повільно почали наближатися до коронного табору. Кривоносу і Крисі вдалося швидко втекти до своїх побратимів. Коронярі вишукувалися в похідний порядок, маючи надію, що угода буде виконана і їх супроводжуватимуть до Крилова. Проте чоло їхнього табору одразу атакували татари: "Зрадники не дотримали, як звичайно, слова, бо наших, що стояли в обороні, важко було брати, і вони мусили б чимало своїх втратити, тому чекали, поки наші рушать з табором". Однак коронярі змогли повернутися до своїх укріплень. Тоді союзники вдалися до нових хитрощів. Тугай-бей домовився зі Стефаном Потоцьким про зустріч у полі між таборами, але гетьманич швидко збагнув, що це пастка: "Тугай-бей надсилає знову перекладача, аби каштелянич (Стефан Потоцький — І. Г.) виїхав із ним поговорити, стверджуючи, що має один секрет із його батьком і хоче його розповісти. Нехай виїде до мене з 20 вершниками чи скільки хоче, і я з подібним почтом виїду недалеко за табір. Радився каштелянич що робити, були різні думки. Більшість радила виїхати і поїхав у 20 коней. Показався також Тугай-бей [...], аж позаду орда флангами заїжджає, аби його полонити. […]. Говорить (Стефан Потоцький — І. Г.): вже бачу чого Тугай-бею треба, щоби мене живим дістати. Волію з вами браття гинути, і не дай Боже, щоб мусив військо покинути, та й повернувся до табору".

Роздратований Хмельницький вирішив знову атакувати коронний обоз і, зрештою, знищити рештки хоругв молодого Потоцького. П’ятнадцятого травня від полудня тривала затята битва: "Сум’яття, кров, різня почалася небачена". Коронярам вдалося відбити приступ, проте було зрозуміло, що ще одна навала стане останньою. У цій ситуації Потоцький вирішив вночі відступати з-під Жовтих Вод і швидко дійти до укріпленого Крилова, де можна було ще деякий час боронитися: "А коли на ніч відступили (козаки й татари — І. Г.), постановили (коронярі — І. Г.) відступити з шанців, а в полі гинути. Йти всю ніч у напрямку Чигирина із крихітним табором приблизно 40 возиків". Стороженко зазначив, що відхід почався о 01:00. Коронярі прямували до Княжих Байраків, звідки прийшли 29 квітня. Відступ гетьманичевого загону не став несподіванкою для командування союзницької армії. Згідно з одним із джерел, до козаків утік жовнір, який повідомив їх про плани супротивника: "Коли рушали, гайдук […] зрадив, одразу теж орда за нами (коронярами — І. Г.) посунула". Відповідно до іншого джерела, коронні підрозділи помітив один із численних ординських загонів, що кружляли околицями Жовтих Вод: "Татари побачили, не повідомили козаків, самі наших (коронярів — І. Г.) вночі переслідували, не бажаючи ділитися здобиччю, але не могли нічого вдіяти". Тепер головним завданням рухливих кримців стало затримання неприятеля (оскільки самі не змогли взяти ворожий табір) до прибуття козаків з вогнепальною зброєю.

Чамбули відразу рушили за противником, який відступав. Постійні сутички з татарами значно гальмували просування коронних хоругв. До світанку 16 травня вони пройшли лише 8–12 кілометрів і минули Княжі Байраки. Там їх уже чекали козаки, які зайняли позиції біля Зеленої Балки. Гармати виставили на пагорбах, а стрільці залягли по обидва боки шляху. Можливо, дорога була завчасно перекопана й не було змоги її обійти. Після обстрілу коронного табору козацько-татарські війська рушили в останню атаку. Коронярі мужньо боронилися, проте ворог мав значну чисельну перевагу. Зрештою, табір вдалося розірвати і "16 травня, тобто в суботу, в полудень (коронний табір — І. Г.) взято". Рештки загону Потоцького капітулювали: "А коли рушили (коронярі — І. Г.) табором з місця і відійшли на чверть милі, вдарили зусібіч на них і розбили перед табору, а потім і решту у Княжих Байраків взяли, всю лють орда й козаки виявили. Нашим дуже шкодив пил, бо один другого не бачив, вбито було дуже багато". У татарські руки потрапило "300 мужів, шляхти і жовнірів". Поранений і взятий до неволі Стефан Потоцький 19 травня помер від гангрени біля Таванської переправи на Дніпрі. З погрому врятувалися одиниці, наприклад, слуга Маріуша Станіслава Яскульського, який добрався до обозу коронних гетьманів зі звісткою про знищення корпусу молодого Потоцького.

Втрати союзницьких військ під Жовтими Водами порахувати неможливо (і це повторюватиметься протягом наступних років та битв). Величко зазначає, що козаки втратили приблизно 150 вояків (що звучить уміру реалістично).Стільки ж поранених відіслали до Чигирина. Щодо полеглих і поранених татар, то годі сказати щось бодай приблизне.

Аналізуючи жовтоводську кампанію, важко оминути увагою вже згадану вище пасивність коронних гетьманів. Загальноприйнятою (навіть в англомовній історіографії, очевидно, наслідуючи Боґуслава Казимира Маскевича та Йоахима Єрлича) є версія про алкоголізм і некомпетентність обох коронних головнокомандувачів. Уже 1 травня Миколай Потоцький отримав звістку про потрапляння військ його сина в оточення під Жовтими Водами. У цій ситуації великий коронний гетьман не знав, що робити. Тепер його противниками стали не козацька піхота чи татарська кіннота поодинці, як це було роками перед тим, а їх об’єднані сили. Валерій Степанков твердить, що на нього вплинула приголомшлива чутка про 50 000 кримців, які підтримали Хмельницького. Цю звістку приніс один козак, який спочатку перейшов до своїх, проте згодом знову повернувся до коронного обозу. Вітчизняний історик вважає, що це був шпигун, якого козацький ватажок спеціально підіслав до коронярів, щоб поширити дезінформацію. Миколай Потоцький сліпо повірив цій неперевіреній вістці, оскільки іншої він не мав, і спочатку вирішив чекати на прибуття допомоги, а згодом взагалі відмовився від ідеї маршувати на південь, задля порятунку сина: "Треба було надати нашим (корпусу Стефана Потоцького — І. Г.) допомогу, але вже, вважай, у нас втрачена права рука через отих там людей і козаків (реєстровців — І. Г.), нема з ким дати поміч, бо панів гетьманів двоє, а війська мало. Тому Й. М. пан краківський (Миколай Потоцький — І. Г.) написав до панів, просячи їх збиратися в компанію". Десятого травня корпус гетьманів був біля Чигирина — заледве 150 кілометрів від Жовтих Вод. Дванадцятого травня сюди прилетіла новина про зраду реєстровців. Миколай Потоцький, наляканий, не маючи плану дій і жодних інших відомостей та полонених ("Було послано заради "язиків", але без успіху і взагалі ще і своїх втратили"), наступного дня вирішив відступати на північ. Дев’ятнадцятого травня вже біля Черкас гетьмани отримали першу точну звістку про знищення корпусу Стефана Потоцького.

Після перемоги під Жовтими Водами Хмельницький тільки три дні перебував на місці баталії, готуючи військо до наступних боїв із коронною армією: "Затим Хмельницький із Тугай-беєм стояв на тому-таки місці ще три дні, готуючи і збираючи військо та обоз до наступної битви вже з самими коронними гетьманами. Особливо старанно готували 15 водяних гармат, які були нового зразка й мали тільки два колеса. До них треба було одного коня, і це давало змогу легко і швидко, якщо виникне воєнна потреба, їх повертати. Було вже тут у Хмельницького 26 гармат і гарматок, до них він приставив, опішивши, 50 добрих запорозьких стрільців. […] Ці новостверджені гармаші вміли стріляти і з гармат, і з мушкетів". Очевидно, у козацькому війську це започаткувало відокремлення артилерії як ще одного роду військ. Маючи інформацію, що хан Іслам Герай зі своїми головними силами 11 травня вийшов із Криму, козацький ватажок вирішив не чекати на його прибуття, а, перейнявши оперативну ініціативу, рушив навздогін хоругвам коронних гетьманів, що вже відходили до Білої Церкви.