Немає спільного майбутнього з катами. Огляд книжки "Ти наче камінь їла" Войцеха Тохмана

тохман
Go to next

10:29, 23 грудня 2022

Go to next

Останки людей, розкладені по непрозорих пакетах. До кожного з них прикріплено номер. Переважно більше нічого про загиблих не відомо, адже їх знайшли в масових похованнях. Поміж ними ходять люди в білих комбінезонах з каптурами, з-під яких навіть не видно обличчя, бо їх закривають захисні окуляри.

Synced Sequence.Still006.jpg

Данило Судин

кандидат соціологічних наук

З цієї картини розпочинається книжка Войцеха Тохмана "Ти наче камінь їла". Доволі віддалена від України і в часі, і в просторі. Втім вже перша сцена кричить до українських читачів та читачок: методи воєнних злочинців подібні, а жертви їхніх злочинів так само взивають до живих — про гідне поховання та покарання винних. Ще рік тому книжка Войцеха Тохмана була б важливим репортажем про пам’ять, справедливість та подолання наслідків воєнних травм. Але 24 лютого безповоротно змістило акценти в її сприйнятті: тепер це книга-застереження для України.

Войцех Тохман описує лише один аспект життя в Боснії і Герцеговині після Громадянської війни в Югославії, яку ще називають Третьою Балканською війною: пошук та ідентифікація останків боснійців-мусульман, яких вбили серби під час етнічних чисток. Це майже безнадійна справа, адже йдеться про кістки — навіть не кістяки, а розрізнені кістки! — за якими треба ідентифікувати людину. Тим паче, що знаходять їх у так званих вторинних похованнях. На відміну від первинних, тобто місць масових страт, вторинні — результат спроб сербів приховати свої злочини: тіла вбитих перепоховали в недоступних місцях. Часто — просто скидали в печери чи розколини в скелях. А тому кістки жертв перемішувалися, що робить справу їх ідентифікації ще безнадійнішою.

Читаючи описи масових поховань у Боснії і Герцеговині, перед очима одразу постають фото з Ізюма, Бучі, Гостомеля, Маріуполя та Чернігова… Після дев’яти місяців війни процедура опізнання загиблих до болю нагадує ту, про яку пише Тохман: спершу докази того, що знайдені останки можуть належати конкретній людині, потім — ДНК-тест. Так було опізнано поета та дитячого письменника Володимира Вакуленка.

ізюм

Виявлене масове поховання біля Ізюму

Фото: radiosvoboda.org

Проте актуальність книги Войцеха Тохмана для України зовсім не в цьому. Двома бічними, але важливими сюжетами є самооборона та примирення. Мусульмани в Боснії і Герцеговині не змогли захистити себе від сербської агресії. Доволі швидко з’ясувалося, що їм потрібно покладатися на міжнародну допомогу. Войцех Тохман не займається звинуваченням жертви: він чітко усвідомлює, якими були історичні передумови того, що серби виявилися більш готовими до війни, ніж інші етнічні групи в Югославії, але залишає це поза своєю оповіддю. 

Його більше хвилює питання, чи може міжнародна спільнота захистити жертв етнічної чистки й геноциду. Гіркий висновок: ні, не може. Американські військові — завдяки супутникам — могли фіксувати появу масових поховань ледь не в реальному часі. Але це завжди було фіксування злочину постфактум: врятувати життя чоловікам, а часто й жінкам та дітям, це не могло. 

Якщо ж йшлося про запобігання злочинам, то тут у справу втручалися інші чинники: миротворцям часто бракувало часу, ресурсів чи й просто політичної волі, щоб захистити жертв. Войцех Тохман писав свій текст у 2000—2002 роках, а тому просто згадав одне слово "Сребрениця". На той момент читачам та читачкам деталі цієї трагедії достатньо відомі. Втім важливішим є підсумок, який проглядається між рядків: на жаль, захист від агресії — це справа насамперед самих жертв нападу. Міжнародна підтримка важлива, але вона є лише підтримкою. Її завжди буде недостатньо, щоб замінити власні сили оборони.

Войцех Тохман показує всі наслідки ситуації, коли такого захисту немає. І вони жахливі. Тому в мене на мить з’явилося відчуття, наче він міг сказати в гіпотетичній передмові до українського видання своєї книги 2022 року: Щомиті та щохвилини дякуйте ЗСУ, що захищають Україну!

Друга тема його книги набагато важча, бо ми ще її не пережили. Войцех Тохман описує, як виглядає політика примирення — і створюється враження, що його нудить від неї. За словами політиків усе звучить чудово, а на поверхні виглядає просто прекрасно: представники та представниці ворожих у минулому груп забувають про кривди й разом будують спільне майбутнє. 

"Немає цього спільного майбутнього!" — кричить текст Тохмана. Воєнних злочинців переважно не покарали. Судові процеси стосувалися насамперед високопоставлених політиків чи військових офіцерів, але основної маси рядових виконавців просто не зачепили. Після закінчення війни в Югославії виявилося, що колишні кати та родичі їхніх жертв живуть поряд, адже згідно з політикою примирення всі мають право повернутися до своїх колишніх помешкань. Насправді ніхто не повертається. Як це — жити поряд із людиною, яка вбила твоїх дітей чи батьків?! Тим паче, що кати чудово усвідомлюють: про них усе відомо, але або немає доказів, або ж свідки бояться свідчити проти них. Як жити з таким усвідомленням? Як це щодня бачити вбивць, які залишилися непокараними?!

Войцех Тохман зі злістю описує цю політику "примирення". Насправді йдеться не про примирення, а про замовчування незручної правди. Адже інакше доведеться проводити розслідування, судити та карати тисячі людей. Усім легше вдатися до риторики "з чистого аркуша", ніж відновлювати справедливість. Всім, окрім жертв та їхніх родичів. Втім останні вже змирилися, а тому часто мають тільки одну мрію: лишень знайти тіла чи останки своїх рідних, щоб гідно їх поховати.

У Тохмана політика примирення викликає відразу. І цим його текст стає застереженням для України: примирення може стосуватися лише політичних процесів, але не злочинців. Зло важливо покарати, інакше йтиметься не про примирення, а про потурання злу.

Схожі матеріали

1200х600.jpg

Портрет бісером. Огляд книжки "Велика президентка маленької країни" Дайви Ульбінайте

Іра 600

Мрія про машину часу Ірини Пустиннікової

600.jpg

"Творчість – це наше право від народження". Огляд книги "Кімната снів" Девіда Лінча

Громенко_сео-1200х630

Короткий курс "Історії України" в Росії

солід сео

Таємний суп. Уривок з книжки Юрія Скіри "Солід. Взуттєва фабрика життя"

1200_C6PW8K8.2e16d0ba.fill-1200x630

"Козацький Марс". Уривок з книжки Олексія Сокирка про державу та військо Козацького Гетьманату

600

"Хочу, аби українці глибше розуміли своїх великих митців", — письменник Степан Процюк

1.Кавер_книги_1200х600_.jpg

“Кафе Європа”, “Збагнути Росію”: 10 історичних книжок 2020 року, які варто прочитати

10_DianaKlochko (1)

Сивина як маніфест. Тетяна Яблонська. З книжки "Автопортрети тринадцяти українок" Діани Клочко