"Насувається буря". Уривок із книжки Одда Арне Вестада

Конфлікт навколо Тайваню дещо нагадує Ельзас, Боснію та Бельгію разом узятих. Це спірна територія, тому що, з одного боку, КНР вважає острів частиною своєї суверенної національної землі, а з іншого — влада самого Тайваню заявляє, що є Китайською Республікою, але не перебуває під юрисдикцією чинного пекінського уряду. Позиція Тайваню виходить із того, що населення острова ніколи не було частиною КНР, а його уряд є спадкоємцем попереднього режиму — Республіки Китай — і є рівним за статусом урядові материкової частини Китаю. Тайвань вважає, що будь-яке політичне рішення має бути досягнуте дипломатичним шляхом між двома урядами.

Для Комуністичної партії Китаю претензії КНР на Тайвань є базовим елементом її політичної ідентичности — подібно як Третя французька республіка сприймала Ельзас чи уряд Сербії — Боснію. На думку КПК, єдина причина, чому Тайвань сьогодні не є частиною КНР, полягає у тому, що Сполучені Штати силою відокремили острів після китайської комуністичної революції у 1949 році, коли КПК захопила владу на материку. Фундаментальна засада у сучасному націоналізмі, який просуває КПК, полягає у тому, що Тайвань належить "їхньому" Китаю, а іноземці (Сполучені Штати) силовими методами та загрозою війни утримують острів від возз’єднання із батьківщиною. Уряд у Тайбеї, на думку Пекіна, глибоко незаконний, а, по суті, — не більше як зрадники та колаборанти у планах США, що спрямовані на послаблення Китаю.

Сполучені Штати витратили вже три покоління у спробах з’ясувати, яким курсом рухатися у своїй політиці щодо Тайваню. Після створення КНР Вашинґтон упродовж перших 20 років стримував спроби комуністичного захоплення контролю над Тайванем, погрожуючи Мао Цзедуну та його лідерам КПК ядерною війною, якщо вони спробують перейти Тайванську протоку. Водночас урізаний режим Китайської Республіки на Тайвані був союзником США в часи Холодної війни. Після того як у 1970-х роках Сполучені Штати відновили контакт із КНР, щоб створити переваги у протистоянні з Радянським Союзом, Вашинґтон часто сприймав Тайвань радше як тягар, а не актив. Політика США щодо підтримки Тайваню була хіба що формальною, тому що КНР була важливішим трофеєм у великій грі. Коли Тайвань успішно здійснив демократичні перетворення, до речі, сьогодні це без перебільшення один із найдемократичніших регіонів світу, уряд США у 1990-х роках опинився під тиском з боку прихильників Тайваню у Конгресі та поза ним, щоб не припиняти підтримки Тайваню, зокрема стримувати будь-які атаки КНР на Тайвань. На думку Сполучених Штатів, Тайвань став "демократичним Китаєм", поки КНР усе глибше занурювалася в диктатуру, попри свій економічний успіх.

Сучасна політика Сполучених Штатів стосовно Тайваню досі, принаймні на формальному рівні, визначається угодою 1970-х років, так званим Шанхайським комюніке між США та КНР. У цій спільній декларації Сполучені Штати визнають позицію КНР, що Китай є один, а Тайвань — його частина. Однак Вашинґтон ніколи відкрито не визнавав суверенітету КНР над Тайванем і підтримує тісні відносини з урядом на острові без офіційного дипломатичного визнання. Із стратегічного погляду, політика Вашинґтону як "стратегічна невизначеність" схожа з позицією Британії перед 1914 роком, чи буде він захищати Тайвань у разі нападу КНР. США продовжують продавати зброю Тайваню, щоб забезпечити їм можливість самооборони.

Поки Вашинґтон і далі підтримує відносини з Тайванем, за останні десятиліття острів ще більше інтегрувався із материковим Китаєм, оскільки обидві сторони провели ринкові реформи своїх економік. Як і в Європі від кінця XIX століття комерційні зв’язки тісніше переплелись, навіть на тлі зростання політичної напруги. На початку 2000-х років майже три чверті прямих іноземних інвестицій Тайваню були спрямовані на материковий Китай, а майже половина торговельного обороту острова була з КНР. Основні складові для тайванської індустрії високих технологій виробляли на материку, і компанії по обидва боки протоки об’єдналися через структуру власності та спільні технологічні розробки. Значна частина успіху китайської експортної економіки ґрунтувалась на співпраці з технологічно розвиненим промисловим сектором Тайваню. Проте від кінця 2010-х років політичні суперечності взяли гору над економічними перевагами, а тому комерційні відносини стрімко скоротилися. Сьогодні тільки 5 % тайванських прямих іноземних інвестицій та менше ніж третина торговельного обороту припадає на материковий Китай.

Чому відносини між Тайванем та материковим Китаєм настільки погіршилися за такий короткий час? Основною причиною цього є стрімке погіршення відносин між Китаєм та Сполученими Штатами, а також через зміну суспільних настроїв у Тайвані та материковому Китаї. Ми вже знаємо, як від 1970-х років страхи та давні образи довели американсько-китайські відносини до їхньої крайньої позначки. Новий уряд Тайваню нині є найбільш орієнтований на незалежність з часів запровадження демократії на острові. Також там помітне піднесення китайського націоналізму. Нещодавно китайський друг запитав мене: "Якби Китай захопив один з американських штатів — хіба Вашинґтон не зробив би все можливе, щоб повернути його назад?" На думку КПК, аргумент є повністю очевидний: раніше Китай був слабким, тепер він сильний, і настав час закінчити національне об’єднання. Через те, що політика Вашинґтону щодо Тайваню за президенства Трампа стала ще менш передбачуваною, ніж була раніше, то відносини по обидва боки Тайванської протоки, здається, наближаються до вирішального моменту.

Один зі страхів, що формує політику КПК щодо Тайваню, є побоювання, що час для національного об’єднання може добігати кінця. Лише понад 10 років тому китайські лідери були переконані, що майбутні умови щодо повернення острова під свій вплив будуть на їхньому боці. Однак сьогодні, коли економічне зростання уповільнилося, а відносини із Західними державами занепадають, деякі китайські політики вважають, що саме тепер найкращий час для наступу на Тайвань. Нещодавно один з китайських військових керівників розповів мені про свої хвилювання щодо питання національної ідентичности та політичної орієнтації на острові. Молодше населення Тайваню більшою мірою ідентифікує себе як тайванці. Приблизно 65 % тепер вважають себе тайванцями, а 30 % — і тайванцями, і китайцями водночас, і лише 5 % визнають себе тільки китайцями. Якщо КНР відкладе питання, то в майбутньому відновити Тайвань у статусі провінції КНР буде набагато важче. Зовсім не дивно, що риторика КНР щодо Тайваню стала різкішою. "Раніше чи пізніше ми прийдемо та візьмемо вас" — недавно погрожував представник Народно-визвольної армії Китаю (НВАК).