Дракон на складі порцеляни та уява Габсбурґів. Уривок із книжки Мартіна Рейді "Серединні королівства"

Династія Люксембурґів за часів імператора Карла IV процвітала, але з пияцтвом і бездіяльністю його старшого сина, Вацлава Ледачогоправив у Чехії в 1378–1419 роках почався занепад. Лінивого правителя врешті скинули з престолу імператора у 1400 році, однак Вацлав зміг втримати владу у Богемії, оскільки його пасивність цілком влаштовувала шляхту королівства. В останні роки його правління Богемія занурилася в хаос, гуситські загони захоплювали церкви, вимагаючи права проповідувати "Закон Божий". Коли у липні 1419 року рада Празького Нового Міста наказала повернути у церкви в цій частині міста католицьку службу Божу, натовп увірвався до ратуші, викинув з вікна верхнього поверху сімох членів маґістрату і зарубав їх на вулиці. Звістка про вбивства різонула Вацлава ножем по серцю, й у нього стався перший із кількох інсультів. За два тижні він помер.

<p>Портрет Сигізмунда I Люксембурга. Худ. Альбрехт Дюрер, 1512 рік</p>

Від краху дім Люксембурґів врятував менший брат Вацлава, Сиґізмунд. Тож 1387 року Сиґізмунд став правителем Угорщини, у 1411 році був обраний німецьким королем, а 1419 року змінив свого брата на престолі короля Богемії і врешті-решт дістався до Риму, де у 1433 році його коронували імператором. Це сталося через майже вісімдесят років по тому, як імператорський вінець здобув його батько, Карл IV. Проте, як підказує його дитяче прізвисько "Рудий Лис", Сиґізмунд був постаттю вельми неоднозначною. Один із тогочасних описів, зображує його таким: "зовні шляхетний, царствений і вельможний, але серце мав лукаве і багато неподобства накоїв ... Слова його звучали лагідно, заспокійливо, і доброзичливо, а у вчинках виявлялася мізерність, нікчемність і дріб’язковість. Як монарх він був майстерний балакун, говорив те, що всі хотіли почути; він говорив, казав, розказував і безсоромно обіцяв багато всього, чого потім не робив".

На захист Сиґізмунда можна сказати, що він у свої ранні роки пройшов сувору школу угорської політики, де обман був життєво необхідним для виживання. У 1385 році сімнадцятилітній Сиґізмунд одружився з королевою Марією, дочкою і спадкоємицею угорського короля Людовика I. Як і її сестра Ядвіґа, яка стала "королем" Польщі за рік до того, Марія наразилася на спротив через свою стать. З появою неаполітанського претендента на престол Угорщина занурилася в громадянську війну, й королівське подружжя мало підстави побоюватися за своє життя. Попри це, Сиґізмунд, будучи анцесоромantecessor — лат. попередник, законним чоловіком королеви і "першою людиною" в країні, таки здобув статус короля. Після своєї коронації у 1387 році він розправився з опонентами Марії, використавши незвичні методи страти (за допомогою розпечених кліщів) і безладну різанину, щоб продемонструвати їхню з дружиною верховну владу володарів Угорщини.

Марія померла через десять років після шлюбу внаслідок нещасного випадку під час верхової їзди. Через її смерть політичний статус Сиґізмунда був непевним. На короткий час у 1401 році його навіть скинули з престолу і ув’язнили, поки королівством правила рада, і його вороги дивним чином видавали накази від імені Священної Корони Угорщини. Але проникливості й рішучості Сиґізмундові не бракувало. Після звільнення з в’язниці він і далі формував лояльне коло прибічників, просто віддавши їм більшу частину королівських земель. Він також найняв іноземних лицарів, військових експертів і фінансистів, які усім йому завдячували, проте у звичний спосіб не помстився можновладцям, що його скинули з престолу, а дозволив їм натомість скніти в своїх замках.

У 1405 році Сиґізмунд одружився вдруге, взявши за дружину Барбару з ЦілліЦелє, тепер у Словенії, доньку одного з найвпливовіших і найпалкіших прибічників. Вагітність Барбари та хвороба, яку він підхопив під час походу, підштовхнули Сиґізмунда замислитися над їхнім майбутнім. Несподівано у грудні 1408 року Сиґізмунд заснував новий лицарський орден. Названий Орденом Дракона, на честь міфічного змія, вбитого святим Георгієм, він мав стати на захист християнства. Але, як пояснював його статут, головною метою ордену був захист Сиґізмунда, а в разі його смерті — його вдови та їхніх дітей, яких вони народять. Члени-засновники ордену, всього їх налічувалося двадцять один, — усі, як один, найвпливовіші угорські можновладці того часу. Вони об’єдналися у союз, пообіцявши завжди захищати королівську родину, служити меси за побратимів-небіжчиків, носити на своїх плечах знаки ордену і славити Христа.

Сиґізмунд таки прагнув більшого, аніж просто бути королем Угорщини. Коли турки напали на південну Угорщину, він у 1395 році вирушив у міжнародний хрестовий похід, який зібрав цвіт християнського лицарства. Похід закінчився фіаско на полі поблизу Нікополянині Нікополь, Болгарія, після чого турецький султан бенкетував у покинутому павільйоні Сиґізмунда. Але у 1410 році королівський престол Священної Римської імперії несподівано став вакантним. Сиґізмунд висунув свою кандидатуру, але лише наступного року, після довгих суперечок і фальстартів, електори обрали його королем.

Тепер Сиґізмунд вийшов на ту велику сцену, до якої прагнув. Він міг залишити угорську політику і стати володарем християнського світу, або, як казали сучасники, "світлом світу" і навіть "світовим монархом". Він невпинно йшов до цієї мети, подорожуючи Європою, від Піренеїв до Луцька у Литвітепер в Україні і від Лондона до Константинополя через середземноморський острів Родос. Справді, за ним було важко встигнути. Одна місія, відправлена електорами, намагалася знайти Сиґізмунда по всій Угорщині — за кілька тижнів вони нарешті наздогнали його почет, але дізналися, що він поїхав на полювання, тож їм доведеться ще день почекати.

У 1412 році, всього за рік після обрання імператором, Сиґізмунд влаштував грандіозний з’їзд у Буді. Історики похмуро називають це зібрання з’їздом, але, за словами самого Сиґізмунда, випала "особлива нагода для танців, веселощів і радості". Головною метою заходу була реклама Сиґізмунда перед міжнародною авдиторією, для чого він запросив королів Польщі та Боснії, деспота-правителя Сербії, а також дев’ятнадцять князів, трьох архієпископів, одинадцять єпископів, графів і можних та понад тисячу лицарів. Учасники свята жахнулися: серед них є також євреї з Єрусалиму і навіть, згідно з одним із свідчень, деякі "страшні язичники з довгими бородами, великими животами і у високих шапках".

Натанцювавшись досхочу, Сиґізмунд реорганізував Орден Дракона. Він почав приймати нових членів з-за кордону, зокрема королів Арагону і Неаполя та румунського князя сусідньої Валахії. Останній був аж настільки задоволений своєю інвеститурою, що взяв собі ім’я "Дракон", або Дракула румунською мовою, яке згодом перейняв його син Влад III на прізвисько ЦепешНаштрикувач (бл. 1430–1476 років). Сиґізмунд дарував кожному новому члену ордену десятки значків, аби їх роздавали як відзнаки за заслуги. Очевидно, що емблема з драконом щось означала. По всій Центральній Європі збереглися мармурові саркофаги і герби зі зображенням дракона, хоча й немає підтверджень про те, що їх власників прийняли до ордену.

Згодом Сиґізмунд присвятить Орден Дракона звільненню Святої Землі, за що отримає від папи обіцянку: всі члени ордену, які воювали проти турків, матимуть повне відпущення гріхів, аби пришвидшити проходження їхніх душ через чистилище. Однак спершу метою розширення ордену було звеличення Сиґізмунда. Як він пояснював, що чисельнішим буде орден, то величнішим буде його трон і славнішим його правління як монарха Священної Римської імперії. Космополітичне лицарське товариство, яке дивилося на нього як на свого провідника, підкреслювало міжнародний масштаб імператорської посади, яку він тепер обіймав.

По-своєму розуміючи свою роль у владі, Сиґізмунд уявляв себе супермонархом, поставленим над усіма іншими державцями й князями. Але особиста дипломатія Сиґізмунда рідко відрізнялася від шаленства: за словами одного історика, він був у державних справах "драконом на складі порцеляни". Він був невиправдано грубим, часто пиячив на людях і поводився зухвало з чужими дружинами. Угорський вірш шістнадцятого століття підсумовує його посмертну репутацію:

Із довгими косами панночок чимало;
Що не дівча, то гарну сукню вбрало...
А Сиґізмунд обмацує і їхній стан, і груди...
Виважує, на що котра з них здатна буде.

Не допомогло й те, що Сиґізмунд вільно розмовляв шістьма мовами, оскільки це для нього означало лише ще одну нагоду образити когось. Під час візиту до Парижа у 1416 році він був втіленням стихійного лиха. Він зіпсував п’яними співами бенкет, влаштований на його честь, хоча цього разу ще пощастило: Сиґізмунд не роздягнувся на людях (Зробив він це потім у Страсбурзі). Потім, відвідавши суд Паризького парламенту, Сиґізмунд на повну силу продемонстрував віру у вищість своєї влади. Він сидів у королівському кріслі та втручався в судовий процес, а коли побачив, що один із учасників судового процесу в гіршому становищі, бо не є повноправним шляхтичем, то "записав" його в лицарі. Це було кричущим порушенням протоколу, але звичною річчю для Сиґізмунда, свято переконаного, що як правитель імперії він вищий за всіх інших монархів. Не дивно, щойно він ступив на англійський берег, герцог Ґлостер, який зустрічав його у Дуврі, висловив вимогу, щоб тут і одразу Сиґізмунд відмовився від усіх імперських претензій на землі млистого Альбіону.

Як виявилося згодом, візит Сиґізмунда до Англії став дипломатичним тріумфом. Англійський король Генріх V був щедрим на гостинність і запросив розкішно вбраних дам, а також посвятив Сиґізмунда у Лицарі Підв’язки в каплиці Святого Георгія у Віндзорі. Зі свого боку Сиґізмунд зробив Генріха лицарем-драконом і подарував йому меч і піхви з емблемами орденуНині вони зберігаються у будинку лорда-мера Йорка. Потім Сиґізмунд намагався укласти мир між Англією та Францією, та натомість уклав договір з Генріхом V, який значно послабив французький вплив на континенті. Два десятиліття по тому Сиґізмунда все ще згадували в Англії теплими словами. Після звістки про його смерть у 1437 році в кожному англійському соборі провели заупокійні меси за його душу.