Придорожній хрест як частина культури

Маркування простору

<p>костопіль, Рівненська область</p>

Традиція маркувати межові простори, нечисті або святі місця давня і властива не лише українцям. Локальна громада, перебуваючи у контексті певних світоглядних уявлень і вірувань, намагається позначити, нейтралізувати певне місце й тим самим захистити себе від потенційної небезпеки. Або ж, навпаки, зберегти пам’ять про його святість. Ідеться передусім про межу населеного пункту, роздоріжжя, перехрестя, місце зруйнованого храму або обране для будівництва нового. Також це стосується місць об’яви святих або трагічної загибелі людей.

У традиційному українському суспільстві інформацію про такі місця передають вербально з покоління в покоління. А у просторі найчастіше маркують хрестом, каплицею, образом святого або деревом, на яке додають певні елементи. За однією з версій, на українських теренах хрести при дорозі почали встановлювати на могилах самогубців або вбитих подорожніх. Себто тих, які померли наглою смертю, так званих неправильних покійників. Майже всюди в Україні була чітка заборона ховати таких мерців на кладовищі. Люди вірили, що її порушення призведе, скажімо, до посухи, а відтак до втрати врожаю. Тому не раз натрапляємо на окремі поховання поза цвинтарем.

У середині ХІХ століття етнограф і мандрівник Юзеф Ігнацій Крашевський під час подорожі Волинню та Поліссям зауважив невисокий хрест на придорожній могилі, закиданій гілками. Зазвичай перехожі молилися за грішну душу самогубця і кидали гілку на місце його останнього спочинку. Через це на узбіччях утворювалися гори гілля, які й були ознакою поховання людей, що померли раптово.

Ушанування пам’яті

Про встановлення хрестів над криницями та над могилами чумаків на Слобожанщині у ХІХ столітті дізнаємося з розвідок етнографа Миколи Сумцова. Історик Церкви Іван Малишевський припускає, що хрестовстановлення на роздоріжжі відбувалося там, де на стовпах було розташовано урни із прахом померлих і де, за язичницькими уявленнями, збиралися їхні душі. А на в’їзді до населеного пункту хрести для поминання померлого ставили рідні людей, які загинули на війні.

Символічне поховання без тілопокладення називається "кенотаф". Звичай споруджувати кенотафи донині зберігся на заході України — такими є символічні стрілецькі чи упівські могили. Всюди в Україні можна побачити невеликі хрести на місцях загибелі людей унаслідок дорожньо-транспортних пригод. Хрести, камені й інші знаки сьогодні встановлюють, щоб ушанувати пам’ять жертв Голодомору 1932—1933 років.

Архітектор-краєзнавець Леонід Маслов припускає, що масове поширення хрестів на українських землях почалося із прийняттям християнства. Він зазначає, що першу згадку про придорожній хрест датовано XI століттям. У 1220 році було встановлено хрест на Волині поблизу села Зимне "при сухій дорозі" на могилі вбитого Клима Христинича. А на Поділлі в 1930-х можна було побачити хрести, датовані 1470-м, 1550-м, 1640 роком.

Оздоби хрестів

Найчастіше на українських теренах побутує назва "придорожній хрест" або "хрест". На Волині широко вживаною є назва "фігура", а на Рівненському Поліссі використовують слово "криж". Придорожні хрести можуть мати різні вигляд, висоту й оздоби. На початку XX століття антрополог Хведір Вовк описав вигляд тогочасних хрестів на Волині, зазначаючи, що досить часто вони мають до п’яти й більше метрів заввишки. Їх прикрашено розп’яттям Ісуса Христа. Поряд — знаряддя його тортур: губка і спис, кліщі, цвяхи, молот, іноді 30 срібняків і драбина. Сьогодні в Україні теж можна побачити такі хрести.

Зазвичай хрести прикрашають рушниками, стрічками, квітами, пов’язують на них хустки. Рідше для цього використовують полотно або фартухи. Рушники і полотно в обрядовій культурі українців мають сакральне значення. Сам же процес оперізування, пов’язаний зі створенням захисного сакрального кордону, набуває захисного значення. Окрім того, залишаючи свою річ на хресті, який, за традиційними уявленнями, є найпотужнішим захистом від нечистої сили, людина долучається до оберегового простору.

Напередодні Великого посту представники громади знімають усі оздоби із придорожнього хреста на знак скорботи. А у Вербну неділю перед Великоднем вбирають хрест до свята. За відсутности храму в населеному пункті такий хрест може частково виконувати його функцію. Бути місцем освячення великодніх кошиків, зупинки весільної чи поховальної церемоній.

Хрест як оберіг

В Україні придорожні хрести всюди наділяють обереговою функцією. Вважають, що вони захищають населений пункт від стихійних лих, пожеж, хвороб, епідемій, воєн, нечистої сили. Із придорожніми хрестами також нероздільно пов’язано поняття оброку — дару або певної обіцянки задля збереження здоров’я, злагоди або зміни життя на краще.

<p>село Яринівка, Рівненська область</p>

Щоб виконати ритуал оброку, роботу починали із заходом сонця. Жінки пряли, снували, ткали полотно. Чоловіки заготовляли дерево, обтесували його, виготовляли і встановлювали хрест. Згідно з головною умовою виконання оброку, треба було встигнути закінчити працю до сходу сонця. Обрікаючись колективно або індивідуально, люди зазвичай просять відступу хвороби, епідемії, покладення краю смертности дітей, повернення воїна додому, заміжжя для дівчини тощо. Іноді ритуально обходять декілька хрестів, якщо вони є. Подекуди саме встановлення хреста або виготовлення рушника чи пов’язування і слугує оброком.

На початку ХХ століття на Волині хрест пов’язували сорочкою померлої дитини або фартухом, пошитим на знак подяки за одужання. На Рівненському Поліссі вояк перед тим як іти на війну чи на армійську службу, пов’язував стрічку, щоб повернутися.

Етнографиня Олександра Кондратович згадує випадок, що трапився в селі Ворокомле на Волинському Поліссі. Епідемію 1944 року супроводжувала масова дитяча смертність. Селяни вночі виготовили полотно і до сходу сонця пройшли з ним довкола села від хреста до хреста, здійснюючи необхідний обряд. Відрізали по шматку полотна й закопували біля кожного хреста, просячи Бога помилувати їхніх дітей і відвернути смерть. За переказами, такий ритуал допоміг подолати моровицю.

Етнологи Олексій Нагорнюк та Ірина Ігнатенко пишуть, що оброки — один із народних способів комунікації із божественним. Хорошим прикладом трансформації уявлень, пов’язаних із тими, хто помер раптово, і унікальним місцем поклоніння є урочище Старець або Хрести поблизу села Луко на Рівненському Поліссі. Розповідають, що взимку 1861 року тут замерзло двоє стареньких людей. Після того як місцеві жителі знайшли їх і побачили, що вони сиділи одне біля одного, мов живі, їх вирішили поховати. Так на цьому місці з’явилися Луківські хрести, які стали місцем поклоніння, обрікання та зцілення.

Придорожній хрест має важливе значення у духовній культурі українців. Передусім він виконує захисну функцію, а нерідко й комунікативну, об’єднуючи громаду задля досягнення спільної мети й колективного символічного захисту.