Мініатюрні шахи для військових

Володимир Кусик1928–2023 народився у Львові. Його батько очолював товариство українських друкарів "Огнище", а дядько по маминій лінії Іван Квасниця був політиком і редактором. 1943-го Володимирів на 5 років старший брат Іван вступив до дивізії "Галичина". А 15-річний Володимир зголосився до "Юнаків". Так тоді називали відділи протилетунської оборонианалог сучасної ППО, які формували при Вермахті з 15–20-річних хлопців. Одна з вимог — знання німецької мови.

— Ніхто мене дуже не намовляв до цього, — розповідав пан Кусик. — Чи робив я це тому, що Іван був у дивізії? Чи тому, що начитався багато різних пригодницьких книжок? Точно не пригадую. Не пригадую собі також, щоб батьки мене від того дуже відмовляли. Їм напевно нелегко було погодитися з таким оборотом справ. Може, вони думали, що мені в "Юнаках" буде безпечніше, чим у можливій більшовицькій окупації.

Іван загинув у бою під Бродами. Володимира ж перекидали з одного навчально-військового табору до іншого. Так він через Чехословаччину потрапив до Кремса — за 80 кілометрів від Відня. На початку квітня 1945-го отримав дозвіл відвідати хворого товариша, який проживав неподалік у родичів. Разом вирішили втікати. Усі пожитки склали на візок і пішки вирушили на захід. Німецькі документи спалили, лишивши на спогад лише "юнацькі" штани й черевики. Ночували у стодолах, інколи — в лісі. Пізніше вдалося роздобути віз і коней. Протягом місяця подолали майже 400 кілометрів.

— У цій дальшій подорожі завжди траплялося щось нове і цікаве, — пригадував. — Тоді побачив муринівчорношкірих. Вони були шоферами великих тягарових машин, на яких везли різне добро. Пам’ятаю великі паперові мішки, з яких виглядав білий-біленький хліб! Інший раз я бачив американських вояків, котрі займалися якимсь незнаним мені спортом: один кидав м’яча у формі сливки, а другий ловив. М’яч цей часом летів високо й далеко. Інший раз вони уживали невеликий м’яч і били його дерев’яним дрючком.

Нарешті хлопці оселилися в порожньому будинку біля Нюрнберґа, що опинився в американській зоні окупації Німеччини. Поряд розквартирувалася військова частина. Обох взяли працювати на тамтешню кухню. Видали військову форму без відзнак. Вояки ділилися жуйками та шоколадом. А один подарував Володимирові коробку кишенькових шахів фірми WM. F. Drueke&Sons, модель vol. 100.

Навесні 1946-го військова частина покинула Німеччину. Хлопці втратили добре місце праці та зголосилися до сусіднього "українського" табору Ді-Пі "Нюрнберг-Конґрес". Там Володимир Кусик провів наступні три роки, аж поки з валізою та шахами не виїхав до Америки. Так трапилось, що він опинився в Чикаго, де свого часу розпочалася історія компанії WM. F. Drueke&Sons. Працював на підприємствах із виготовлення машинних деталей. Одружився з українкою з Донбасу, виховали сина та доньку. У січні 2023 року, за місяць до смерти, Володимир Кусик розповів свою історію авторові цього тексту й надіслав йому набір мініатюрних шахів, отриманий від американського військового.