Що не так з дослідженнями Волинської трагедії | Оксана Каліщук

– Сьогодні будемо говорити про надзвичайно дражливу тему – тему Волині, яка дамокловим мечем висить над українською і польською історіографіями і яка творить політику. Але перед історіографією я би хотів поговорити про суспільство. Як обидва суспільства сприймають Волинь і в чому різниця?  Бо мені видається, що польське суспільство має гомогеннішу позицію щодо Волині, аніж українське.  

– У 2003 році менш як половина опитаних поляків стверджували, що вони знають про події на Волині у 1943-му. Цьогорічне соціологічне опитування говорить, що вже понад 80% поляків розуміють і знають, що таке Волинська трагедія. І це вже така точка, яка дозволяє стверджувати, що для всіх поляків ця тема щонайменше відома та зрозуміла і циркулює у Польській державі. 

В українському суспільстві інакше. За останніми опитуваннями, значно менший відсоток українців знає і розуміє, що таке Волинська трагедія, – приблизно 50-60%  опитуваних. Що важливіше: якщо в Польщі це загальнонаціональна проблема, питання, яке важливе для всього суспільства, всієї держави, то в Україні вона до сьогодні є радше регіональною проблемою. Вона спущена на рівень західного регіону, який зачепило українсько-польське протистояння  в роки Другої світової війни, певною мірою дане на відкуп місцевій владі і тому, наскільки місцеве суспільство буде пам'ятати ті події. Якщо проблема  Волині є проблемою і питанням Варшави, то в Україні проблема Волині не є питанням і проблемою Києва. Вона є радше проблемою Львова і Луцька. І це, як на мене, найважливіша точка відмінності. 

Крім того, у польському суспільстві є група, яка особливо гостро про це пам'ятала. Це так звані "кресові середовища", тобто люди, які або самі походять, або мають родичів із так званих "кресів" (це не тільки терени заходу України – Волині, Львівщини і Тернопільщини, а також Білорусь і литовська Віленщина). До них належать і  комбатантські  середовища – колишні вояки Армії Крайової, які так чи інакше були причетні до подій 1943 року. Вони стали своєрідними адвокатами і прокурорами того, наскільки ця тема правильно звучить. А це позначилося на градусі сприйняття польським суспільством. 

В українському ж суспільстві ця тема не отримала такого підґрунтя. Ті люди, які постраждали під час українсько-польського протистояння, родини яких загинули під час нападів польських збройних сил чи інших формувань в роки Другої світової війни, насправді не отримали голосу. Про це час до часу ми говоримо, але дуже зрідка. Наголошення на пам'ятанні про ці жертви в Україні немає. І це те, що відрізняє візію  волинських подій в українському і польському суспільствах. А від цього, як на мене, йде дуже багато інших речей.  

– Тут зауважу ширшу тезу, базуючись на Волині і не тільки. Так виглядає, що Польща як держава історію кладе в основу своєї державної політики. Українська держава так не робить. Скажімо, зараз, в часі російсько-української війни, немає багато апеляцій до традиційної для українців боротьби з росіянами. Дуже мало їх звучить з вуст наших державних владців.

– Згідна. Це справді першокорінна проблема. За соціологічними опитуваннями, в Польщі поляки ставлять історію на перше місце при визначенні багатьох параметрів. В Україні історичні проблеми були завжди на десятому місці, якщо не ще далі. Сучасні події показують, що без минулого немає майбутнього. Історія, яку ми забуваємо, повертається у ще більших масштабах для того, щоб ми засвоїли її уроки. 

З цим пов'язаний інший вимір. Нагадаймо собі, що польське суспільство одним із перших почало впроваджувати в практичному і теоретичному вимірі поняття політики пам'яті, історичної політики. Фактично, від аспектів історії залежить сучасна польська політика. В Україні політики не настільки залежать від своїх тез щодо минулого. 

Якщо говорити про численні історичні глянці, яких у Польщі видають дуже багатобо кожен шанований суспільний тижневик має історичний додаток, то щонайменше в ювілейному циклі, тобто щоп'ять років, один номер буде присвячений Волинській  трагедії. А що це означає? Що людина, яка до того навіть не замислювалася над подіями на Волині, просто проходячи повз вітрину, зачепиться оком і зафіксує собі цю тему. 

– Про Волинь поляки мовчали 40 років. Ще у 1990-х наріжним каменем у польському суспільстві була все-таки Катинь. Лише на початку 2000-х з'явилася Волинь. Чому відбулася така заміна? 

– Треба говорити про кілька вимірів цієї проблеми. Станом на 50-річчя трагедії, тобто це 1993 рік,  Польща суто академічно ще не була готова до гострої розмови про Волинь. Нагадаю, що підставова література з цієї теми – праця Владислава і Єви Семашківбатько і донька – з'явилася в 2000 році. Перше, попереднє видання, яке було покладене в основу, авторства того ж Владислава Семашка і його побратима по зброї Юзефа Туровського, з'явилося лише в 1990 році. І тоді це видання професійне коло сприйняло доволі критично. Я не скажу, що це був шквал критики, але видання було не таким об'ємним і фундаментальним. Професійні історики вказували на недоліки: відсутність теоретичного, підставового матеріалу, академічних напрацювань. 

Діалог тоді тільки починався. Нагадаю, що 1996 рік – це тільки початок відомих семінарів українських і польських істориків з українсько-польських відносин, які увійшли в науковий обіг під назвою "Важкі питання". 

Але і тут одразу виникають, крім суто академічного виміру, кілька тез, пов'язаних уже з політичною ситуацією. Чому у 1990-х питання Волині не було актуалізоване, а у 2000-х стало на порядку денному? Маю з цього приводу кілька припущень. 

1990-ті роки – це були початки незалежної України. На той момент у польському суспільстві переважала думка, що варто налагоджувати добросусідські відносини з Україною, не зачіпаючи дражливих питань. Тим паче, що Україна тільки починала торувати свій незалежний шлях. Звичайно, не можна мати ілюзії, що були лишень благосні міркування, бо вони таки були пов'язані з відсутністю наукового фундаменту. Але справді – на рівні держави, політиків тривалий час намагалися не роздмухувати ці історичні суперечки, максимально коректно на офіційному рівні провадити міждержавні взаємовідносини. 

Інакше було у 2000-х роках. Змінилася ситуація всередині Польської держави. Вигулькнули міркування частини політиків, що не варто сваритися з Росією, краще підтримувати добрі економічні відносини. Тож почали шукати менш проблемні, з точки зору політики, вузлові точки. 

Вперше питання Волині виникло у 2002–2003 роках, у 2008-му паритетність на офіційному рівні ще зберігалася. Водночас не можна казати, що Волинь замінила Катинь. Але вона, щонайменше, стала виступати на рівні з Катинню як одна з вузлових точок пам'яті. І тут не останню роль зіграла робота "кресового" і комбатантського середовища. Їм вдалося не лише заявити про цю тему в суспільстві, а й заручитися підтримкою певних політичних середовищ і таким чином лобіювати це питання на державному, політичному рівні. Це певний парадокс: формально нечисленне коло, але дуже голосне і діяльне, зуміло зробити Волинь своєрідним маркером для політиків всередині держави. Відповідно, це стимулювало політиків все частіше звертатися до цієї теми. 

Тема Катині була більше проговорена до того часу, вона була однозначнішою, зрозумілішою для польського суспільства. А тема Волині, навіть за соціологічними даними, тільки-но еволюціонувала і поширилась у соціумі. Саме тому може виникнути враження, що тема Волині замінила тему Катині на суспільному порядку денному. Хоча мені видається, вона просто стала однією із тем, як Монте-КассіноБитва при Монте-Кассіно — серія з чотирьох кровопролитних битв Другої світової війни, внаслідок яких союзні війська прорвали лінію німецьких укріплень, відому як «Зимова лінія», і оволоділи Римом., як Катинь. 

– Щоразу в річницю Волинської трагедії з українського боку лунають тези про те, що українські історики недопрацювали, що українські історики помітно менше цікавляться Волинню, аніж польські історики. Але чи насправді є такий дисбаланс, така диспропорція в дослідженнях? 

– Вперше до теми Волині звернулися у 1980-х, коли комбатантське середовище почало збирати інформацію та спогади про волинські події. Поступово почали нагромаджувати джерельний матеріал, до цієї теми почали звертатися польські історики. Станом на початок українсько-польських семінарів "Важкі питання", за свідченнями польських колег, які тоді в них брали участь, у них виникло враження, що українська сторона не готова до розмов про це. Тоді фактично не було українських науковців, які б щільно займалися цією темою, це були радше спорадичні звернення.

У 2000 році, коли ця тема постала в міждержавному вимірі, в діалозі національних історіографій, польська історіографія вже мала ґрунтовні напрацювання, а українська тільки зустрілася з цим викликом. На початку 2000-х у нас, окрім монографії Ігоря Ільюшина, з цієї проблематики нічого не було. Згодом з'явилася ще книжка Володимира Сергійчука, тобто наробітку було надзвичайно мало. Щиро кажучи, українські історики не настільки звертали увагу на цю тему. Поясненням цієї ситуації є не лише бажання істориків. Не завжди дослідники хочуть звертатися до таких непростих тем із джерельною специфікою. Вивчення Волинської трагедії значною мірою базується на свідченнях очевидців. Ця тема у нас не була актуалізована державою і суспільством.  

У Польщі вивчення цієї теми стимулювали і фінансували через різні державні проєкти та ґранти, вона стала однією з ключових для Інституту національної пам'яті Польщі практично від початків його створення. В Україні подібного державного замовлення на вивчення цієї теми не було і немає. Особисті зусилля поодиноких дослідників, які намагаються формувати українську візію, об'єктивно показувати те, що відбувалося в роки Другої світової війни на західноукраїнських землях, не можуть бути співмірними із роботою цілих державних інституцій, які своїм завданням мають розробку цієї теми. Без паритетності умов роботи складно вимагати від істориків України і Польщі однакового результату. Це не для виправдання. Але є реальна ситуація, коли ми наздоганяємо і мусимо йти до вершини, яку вже подолали польські колеги. 

– Наскільки усноісторичні свідчення поляків та українців можуть бути  об'єктивним історичним джерелом у подіях, які передбачали обопільну ненависть? 

– Почнімо з найважливішого: ці події не були односторонніми. Ми, як фахові історики, знаємо теоретичну базу джерелознавства, яке говорить, що спогади є суб'єктивним джерелом, яке може показати, доповнити картину, але розуміння подій не можна базувати лише на них. 

Проблема в тому, що сьогодні і польська, і українська історіографія при вивченні теми Волині в основу кладуть передовсім саме спогади. Дуже важко відбувається верифікація, тобто визначення правдивості цих спогадів. Наприклад, цим займався Ярослав Борщик. Можемо згадати спробу верифікації даних стосовно Тернопільського воєводства професора Вроцлавського університету Ярослава Сирника. Таких спроб небагато, і мені видається, що це невипадково.  

У нас практично немає паралельних даних, які б дозволили повністю верифікувати ситуацію і скласти в цілісну картинку українсько-польське протистояння в роки Другої світової війни по всьому терену. Що може бути альтернативним джерелом для верифікації? Дані українського і польського підпілля. Але тут відразу виникає питання про суб'єктивність цих джерел, оскільки ці підпілля напряму були причетні, а також у цих даних нема цілісної картини. 

Є сюжети з приводу окремого населеного пункту, є вибіркові цифри, які нічим не підтверджені. Є радянські джерела, але цілісної картини по всьому терену вони не формують. Є документи повоєнної Комісії щодо втрат, завданих німецько-фашистськими загарбниками. Щодо деяких населених пунктів і районів можемо їх використати, бо там є примітки, що це жертви, наприклад, "польських банд" або тих, хто з німцями співпрацював. Але в більшості випадків такого уточнення немає. Є просто загальний штамп "від рук німецько-фашистських загарбників". 

<p>Підрозділ Армії Крайової під час знищення українського села Сагринь, 10 березня 1944 року</p>

Була спроба альтернативного підрахунку: Іван Патриляк намагався визначити приблизну кількість українських і польських жертв з огляду на демографію, взявши за основу кількість населення на цих теренах до війни. Він відняв тих, хто був розстріляний, депортований, остарбайтерів, частково біженців, переселенців, які потім вже опинились на території Польщі. Але це теж відносні цифри. 

Також питання: коли ці свідчення зібрали? У більшості випадків – не раніше 1980-х років. У цьому сенсі дуже цікава поява у 2023 році в Польщі збірника документів. За інформацією польських колег, це свідчення, записані діячами Комітету східних земель у 1940-х роках.

– Ще однією цікавою характеристикою польської історіографії у дослідженнях Волинської трагедії є динаміка збільшення жертв: від кількох десятків тисяч до 100 тисяч. А дехто з політиків говорить і про кількасот тисяч, були і такі маргінальні випадки. То про які цифри йдеться? Що каже польська історіографія і що пропонує натомість українська? Бо, наскільки я розумію, це два абсолютно різні бачення. 

– Проблема чисельності жертв у випадку Волинської трагедії найдражливіша і водночас наймістифікованіша. Ось ці 100 тисяч жертв стали частиною волинського міфу у Польщі. 

Різні автори навіть всередині національних історіографій називають різні цифри. Ви можете натрапити у польській історіографії на цифру у 30 тисяч жертв, водночас у них звучать нереальні цифри – 500 тисяч. Поступово усталилася цифра – 100 тисяч жертв. Якщо сьогодні будь-який державний муж в Польщі говорить про Волинську трагедію, від найдрібнішого чиновника до президента, у його виступі обов'язково прозвучить саме ця цифра. 

Наскільки цифри у нас співвідносяться – дуже складно сказати. Тому що паралельних підрахунків по всій території конфлікту не провели. Дані українських і польських авторів суттєво розходяться. При тому, що історики обох сторін використовують однаковий принцип досліджень – на основі свідчень, опитувань тих, хто пережив ті події. От, наприклад, польське дослідження Владислава і Єви Семашків. Зазначу, що це не фахові історики. Владислав був вояком Армії Крайової і юристом за освітою, його донька Єва – ветеринар. Але навіть якби це були професійні історики, найбільша проблема в тому, що цього дослідження ніхто не верифікував. 

Підрахунки Владислава та Єви Семашків стосовно Волинського воєводства, де йдеться про 60 тисяч жертв, містять три складові: 1) жертви, встановлені за іменамипонад 20 тис.; 2) жертви, про які достеменно відомо; 3) ті, які були за припущенням авторівпонад 20 тис.. Реально верифікованих польських жертв станом на сьогодні є понад 30 тисяч. 

Повернімося до українських досліджень. Одну з перших спроб верифікувати польські та українські дані щодо кількості жертв зробив Ярослав Царук на прикладі Володимирського району, і вже він виявив суттєві розбіжності. Я не буду говорити, що різниця в українських жертвах – у 15 разів, бо я усвідомлюю, що для Владислава і Єви Семашків українські жертви були не настільки цікавими, це не було їхнім завданням. Різниця у підрахунках польських жертв – у чотири рази. Підрахунки Івана Пущука про жертв протистояння, але вже на території усього Волинського воєводства, теж відрізняються в рази. 

При цьому є моменти, у яких польські та українські історики сходяться. Локалізація на мапі тих районів, які постраждали найбільше, і тих, які протистояння оминуло (наприклад, поліські райони), відрізняється тільки масштабом, а те, де це протистояння було найгострішим, збігається. Це точка дотику, і від неї можна відштовхнутися у подальших пошуках навіть щодо таких дражливих питань. 

Очевидно, що міф кількості використовують і будуть використовувати. На жаль, як ми бачимо, спроби його розвінчати не мають успіху. Маловідомою є спроба верифікації львівським відділенням Інституту української археографії та джерелознавства імені М. Грушевського НАН України. Його працівники створили інтерактивну мапу українських жертв. Результати українських досліджень складно пробиваються не тільки до суспільства, а навіть до фахового академічного середовища. Завжди легше подати тезу, ніж потім її доводити чи заперечувати. 

Єдино правильним кроком і для академічного середовища, і для суспільства буде не підрахунок тисяч жертв, а фіксація кожного прізвища – українця чи поляка, який загинув. Тут ми можемо застрягнути надовго з кількох причин. Що далі, то менше залишається живих свідків, тож ми втрачаємо можливість порівняти різні свідчення. 

А ще одна проблема полягає у складності достеменно з’ясувати, від чиїх рук загинув той поляк чи та українка. Бо ж ми маємо справу з поліцією шуцманшафтами, які були на німецькій службі, польським підпіллям, радянською партизанкою, українським підпіллям. І ми маємо справу просто з бандитами, які хотіли використати ситуацію, поживитися, або звести особисті рахунки. І як виокремити кожне конкретне вбивство? Чи завжди ми можемо це зробити? Ні. То як рахувати? Тому мені видається, що правильно, за змоги, встановлювати кожне ім'я і не маніпулювати загальними цифрами, не мірятися, кого більше загинуло – поляків чи українців.  

<p>Радянські військові та місцеві жителі оглядають тіла убитих українців у Верховині після нападу поляків 6 червня 1945 року</p>

– Якщо говорити про хронологічний контекст, то українська історіографія шукає причини в Волині ще перед 1945 роком, у міжвоєнному періоді. Історик Богдан Гудь виводить причини ще з ХІХ століття, включаючи контекст Російської імперії, місцевого православ'я. Чи готова це так сприймати польська історіографія?

– Це ключова проблема суперечок між істориками України і Польщі. Що далі, то більше позиція польських істориків стає монолітнішою, і, на превеликий жаль, вони радше хочуть говорити про конкретні події 1943–1944 року, аніж загалом про контекст українсько-польського конфлікту і його причини. Зараз польські історики пишуть здебільшого про формальний пік протистояння. Раніше частина польських дослідників звертала увагу не лише на перебіг, а й на причини. Але щораз менше бачимо напрацювань про це. 

Також маємо проблему з точкою відліку конфлікту. Польська історіографія вважає, що це Паросля. Раніше звучала версія про Обірки, але її спростував львівський професор Степан Макарчук. У цьому з польськими колегами ми також розходимося. 

– Така ж ситуація щодо організованості дій з боку українського підпілля. Володимир В'ятрович каже, що це була радше селянська війна.  Богдан Гудь теж говорить про прояви жакерії. Поляки ж твердять про відповідальність УПА, окремих повстанських командирів, зокрема Клима Савура. Тут, напевно, згоди не дійдеш?

– З академічної позиції, волинські події дуже добре кладуться у контекст розвитку genocide studies у світовому історіографічному просторі. Плюс ця тема з'явилася, коли були події на Балканах і добре прижилося поняття етнічних чисток, близьке до геноциду. Дуже велика спокуса вписати волинські події у глобальний тренд. 

Також надзвичайно важливо розуміти, що на сьогодні ми маємо вже певну офіційну регламентованість окреслення цих подій польським політикумом. Бо коли 2016 року  Волинь-1943 польським парламентом була однозначно окреслена як людобуйство, як геноцид, можливість для маневру звузилась. Позиція трактування Волині-1943 як геноциду дуже добре накладалася на наратив про злочинність ОУН і УПА. І не лише в польському контексті, а й в російському. Спроба довести і показати, що ці події мали організований, а не спонтанний характер, пов'язана з намаганням переконати, що то був геноцид. Нагадаю, яку першу назву мала підставова книжка Семашків, – "Ludobójstwo", тобто "Геноцид". Таке окреслення подій запропонували на початку досліджень. 

Але не треба плутати суспільне використання цього терміна й академічне, юридичне. На превеликий жаль, з'явилися небезпечні тенденції, коли у польському суспільному просторі, на банерах, на обкладинках історичних ґлянців почали використовувати термін "ukraińskie ludobójstwo". Тобто ототожнювати не з ОУН чи УПА, а з українцями. 

З правової точки зору, для юристів ці події не є геноцидом. Бо право визначати, чи є геноцидом та чи інша подія, має лише Міжнародний кримінальний суд, а не парламент. Цього у випадку волинських подій не було. 

– Чи можемо Волинь-1943 винести поза межі українсько-польського конфлікту  і глянути на цю ситуацію з порівняння? У часі Другої світової війни маємо схожі конфлікти: серби і хорвати, поляки і литовці. Що на тому тлі видно?

– Вихід у ширший контекст дає змогу побачити по-новому ці події і уникнути частини звинувачень, які закидають крайні праві середовища. У випадку Волині ми маємо справу з мікроконфліктом у масштабах макроконфлікту Другої світової війни. Таких мікроконфліктів у цей період було чимало. І навіть в нашому регіоні. 

Литовсько-польський конфлікт на Віленщині у 1940-х нагадує волинські події. Єдина принципова різниця – це масштаби. У литовському випадку жертв серед мирного населення було менше, зрештою, тому що Литва менша, там мешкав вищий відсоток поляків, ніж на Волині. Але за своєю природою ці конфлікти будуть ідентичні. 

Причини конфлікту були закладені ще під час становлення національної свідомості, яка базувалася на дисонансі поляк – литовець, поляк – українець. Стереотипи про литовців та українців транслювала література: Генрік Сенкевич у "Вогнем і мечем" щодо українців, Адам Міцкевич у "Пан Тадеуш" щодо литовців. Був такий вислів, що литовець – це той поляк, який пас гусей, а поляк – це той, хто з того виріс. Зневажливе ставлення до Литовської держави проявилося у міжвоєнний період. Відмінність була в тому, що українці програли визвольні змагання, а литовцям вдалося. Попри це, Литву у польському суспільстві і політикумі сприймали як злого карлика. Року 1920-го Литва оголосила Польщі війну. У міжвоєнний період між Литвою і Польщею дипломатичних відносин не було багато років. Поляк, який хотів потрапити до Литви, був змушений проходити спеціальну процедуру, отримати тимчасовий паспорт, бо за польським паспортом його в Литву не пропускали. Згадаймо бунт Желіговського, коли підступом Польська держава зайняла Віленщину. А Вільнюс для литовців – це сакральне місце, як Єрусалим для євреїв. Згідно з конституцією Литви, в міжвоєнний період столицею був Вільнюс, а реальна столиця Каунас була лише тимчасовою. Боротьба за це місто тривала весь міжвоєнний період. 

<p>Зиґмунд Шендзеляж "Лупашко"&nbsp; (1910&mdash;1951)</p>

У роки Другої світової війни розгорілося протистояння між литовським підпіллям  і Армією Крайовою, в ході якого постраждало мирне населення. Найвідомішим є взаємне знищення мешканців міста Дубінгяй і села Глітішкес, до якого, до речі, причетний відомий командир польського підпілля Зиґмунд Шендзеляж "Лупашко". І це теж дуже складне питання, бо для польського суспільства він є героєм, тим паче, що його за комуністичного режиму арештували і розстріляли. Один з авторів висловив дуже цікаву думку, що для Литви Армія Крайова є тим самим, що для Польщі УПА.  

В будь-якому випадку, ми побачимо абсолютно подібні події в контексті Литви і Польщі, і це знімає деякі питання, наприклад, питання про вроджену "ненависть українців до поляків". Все це ускладнилося паралелями досвіду українців і литовців, який був дуже подібним. 

Відомішим є контекст порівняння з конфліктом на Балканах. Дослідник Гжегож Мотика детально розписав паралелі між хорватсько-сербським та українсько-польським конфліктом. Але виникає кілька питань, які дозволяють говорити, що цю паралель  треба проводити, але вона, можливо, не є настільки однозначною. Щонайменше тому, що в хорватському випадку усташів – нехай це була підконтрольна, але держава. І в сербсько-хорватському випадку використовували державний апарат насилля. А в  українському випадку такого не було. Я вже не говорю про взаємовідносини між сербами і хорватами в попередні періоди, коли навіть у міжвоєнний час Королівство сербів, хорватів і словенців було державою, яка відстоювала інтереси лише сербської нації та еліти. Тому непорозуміння нагромаджувалися. Наскільки коректно організацію  з державним апаратом порівнювати з підпільною армією, яка держави не мала і яка вела протистояння на кілька фронтів?!

Такі порівняння дають нам можливість уникнути політики подвійних стандартів. І приклад "Лупашка" тут є дуже показовим. Він злочинець для литовців, але в Польщі нагороджений величезною кількістю відзнак, його перепоховали з усіма почестями за участю президента Дуди на Повонзківському цвинтарі. Відтак виникає питання: якщо ви шануєте командира свого підпілля, то чому висуваєте звинувачення з приводу  присвоєння Героя України Бандері і Шухевичу? А таких прикладів, як "Лупашко", багато. 

– Політику подвійних стандартів спостерігаємо у Польщі і в суспільних дискусіях, і загалом у пам'ятанні різних подій. Згадаймо про ЄдвабнеЙдеться про масове вбивство євреїв у селі Єдвабне у Білостоцькій області (тепер Польща) 10 липня 1941 року. Погром вчинила група місцевих поляків. Тоді загинуло близько 300 євреїв.. Чи це коректна аналогія щодо пам'ятання або зручного забування? 

– Мені видається, що це ідеальна аналогія, з дуже багатьох причин. Почнімо з формальної. Хронологічно проблема Єдвабного виникла не в 1990-х, а в 2001 році, після появи книжки Яна Ґросса "Сусіди". А, нагадаю, волинська проблема виникла в 2003-му. Навіть частина польських експертів висловила думку, що порушення теми Волині було спробою втекти у суспільному дискурсі від проблеми Єдвабного чи намаганням виправдатися за Єдвабне. Виникла спокуса компенсації, мовляв, якщо ми там винні, то перед нами винні так само. 

Проблема Єдвабного і Волині зачепила питання жертви і ката. А саме того, що одна й та сама нація може опинитися і по той, і по інший бік. І це не знайшло відгуку у значної частини суспільства. Не випадково, коли в 2001 році польський президент перепросив за Єдвабне, він це зробив з формулюванням, що я, мовляв, прошу вибачення від себе і від імені тих поляків, які відчувають провину. Це показує, наскільки гострою була дискусія. Велика частина польського суспільства не прийняла цієї провини.

Проблема Єдвабного також ставить питання подвійних стандартів. Бо якщо в українсько-польському волинському випадку є спроба перекласти провину на українське підпілля та Організацію українських націоналістів, то у випадку Єдвабного в польському суспільстві час до часу звучить теза, що це німці винні в такій долі. З погляду юридичних канонів і з моральної  точки зору, юридичну відповідальність нестиме гітлерівська окупаційна влада. Бо за все, що відбувається на окупованій території, відповідає окупант. То в одному випадку ця теза працює, в іншому – не дуже. Єдвабне і Волинь стали передовсім моральними викликами і для українського, і для польського суспільства. 

На початку 2000-х Інститут національної пам'яті Польщі за результатами свого розслідування чітко визначив провину польських співмешканців у трагедії Єдвабного та  інших населених пунктів. Та згодом поновлене слідство вже такої однозначної тези не дало. Це показує, наскільки подібні теми є важливими викликами для суспільств. І є надзвичайно складними домашніми завданнями.