Ногайський слід в історії України | Владислав Грибовський

– Тема степових народів перебуває на маргінесі нашого ґранднаративу. Про степові народи Середньовіччя і ранньомодерного часу, які були на території України, ми знаємо вкрай мало. Сьогодні будемо говорити про останніх кочівників українського степу – ногайців. Звідки почалася ногайська історія і як вони з’явилися на теренах сучасної України?

– Витоки ногайської історії сягають серцевини євразійського степу. Ногайці сформувалися як народ у межиріччі Волги, Емби, Аральського моря, здебільшого це територія сучасного північно-західного Казахстану. Ми досі не можемо усвідомити ногайський ракурс в українській історії, тому що перебуваємо під інерцією дії російського наративу, сформованого в ХІХ столітті Карамзіним, Ключевським, Соловйовим та іншими російськими істориками, творцями російського ґранднаративу.

Інерція цього погляду створює візію, що в степу була якась абстракція, що там не було самобутньої культури, не було історії, не було яскравих подій, не було літературного сліду, тобто того, що триває як жива традиція, передається від покоління до покоління і прилаштовується до плинних умов. Російський наратив неявно досі присутній в українських підручниках, у твердженнях українських істориків, навіть тих, які є україноцентричними і усвідомлюють Росію як ворога. 

Чому цей наратив залишається? Насамперед тому, що ногайці досі губляться в абстрактному місиві народів, яке називають татарами. Це перша ознака інерції російського ґранднаративу ХІХ століття. Мовляв, в степу жили незрозуміло які татари, всі вони нібито були на одне лице, поводилися і жили однаково. Ця абстрактна картина є даниною російсько-імперського наративу, що виправдовував існування Російської імперії та її просування на степові простори. 

Є дуже конкретні моменти, що стосуються тверджень Карамзіна, який, зокрема, пов'язував родовід ногайців з Еміром Ногаєм, котрий в другій половині ХІІІ століття панував у західному улусі Золотої Орди. На це твердження можемо натрапити у багатьох сучасних блогах і навіть літературі, яка виходить під академічним грифом. Але "родовід" твердження чітко простежується – це Ніколай Карамзін. 

Ногайці завдячують своїм найменням епоніму "ногай", що давньомонгольською означало "пес", "вовк". Це відсилає до містичних персонажів, які походили з епосу та міфічного бачення світу. Звісно, будь-які родоводи мають міфічну складову, і ногайці не є винятком. Але річ у тім, що в XV столітті та ще раніше можна нарахувати більше як десяток різноманітних носіїв імені Ногай, які проявили себе від Причорноморського степу і до Північного Китаю. І можна навмання пов'язувати цей родовід з будь-яким із них. 

Як самі ногайці репрезентують свою історію? Основоположником Ногайської орди і їхнього народу вважають Едіґе, представника племені мангитів (або мангутів), кипчакізованого монгольського племені. Монголи прийшли на територію, де жили кипчаки, попередники ногайців, які і передали їм свою мову. Точніше, ногайці сформувалися як народ на основі тієї нової ситуації, в якій опинилися кипчаки. Очільник племені мангит Едіге на межі XIV–XV століть сформував ногайське утворення в межиріччі Волги, Яїка і далі на схід, де ситуативно приєднувалися чи віддалялися певні землі, зайняті ногайцями. Ця територія і є початковою для формування ногайського народу. 

У південноукраїнських степах ногайці опинилися внаслідок міграції, що вперше відбулася на початку XVI століття, масовіше – у другій половині XVI століття. Наступний масштабний приплив стався у першій третині XVII століття, останній – у 1720-их роках. Саме тоді на українських теренах і з’явилися відгалуження ногайців, сформованих у середині XVI століття, таких як єдисанці, єдичкульці, джамбулокопці. Поруч існувала сформована за рахунок різночасових міграцій ногайців Буджацька, або Білгородська, орда навколо фортеці Аккерман. 

У XVIII столітті ми вже маємо картину, яку інколи в підручниках та загальних оглядах подають як таку, що існувала споконвіку, мовляв, на крайньому заході є Буджацька орда, далі Єдисанська, Єдичкульська, Джембуйлуцька – і всі вони підпорядковані Кримському ханству. Але ця ситуація склалася в результаті довготривалої динаміки XVI–XVII і першої третини XVIII століть.

– Початок міграції ногайців на територію Кримського ханства, яке сягало правого берега Волги, припадає на XVI століття. Як розвивалися їхні стосунки? Як кримські хани сприйняли те, що в їхніх володіннях з’являються кочовики? Чи була етнічна спорідненість? Чи відбувалися політичні контакти, які сприяли інтеграції ногайців у кримськотатарське суспільство?

– Упродовж XV століття, коли визрівала Ногайська Орда, тривала загальна криза Золотої Орди. Прямі нащадки Чингісхана через його сина Джучі, онука Бату (і далі можна вести родовід) стали настільки численними, що було проблематично зрозуміти, хто з них має право на престол. Ці нащадки у своєму різноманітті мали спільну рису – вони не мали сили. Реальними володарями сили стали вже у XV столітті так звані беклярбеки. Тобто ті, хто безпосередньо керував військами, ті, кого підтримувала кочова аристократія. 

Одним із таких беклярбеків був і відомий представник роду Киятів Мамай, і той же Едигей, представник такого ж впливового, але іншого за походженням роду Мангит. Отже, концентрація сили в руках нетитулованих володарів перетворила їх на kings-мейкерів – тих, котрі королів створюють. Правили ці люди від імені титулованого Чингізида, самі не будучи Чингізидами, тобто тими, що походили від Чингісхана. 

Що сталося з Кримським ханством? Впродовж XV століття у межах колишньої Золотої Орди паралельно формувалися кілька центрів, серед них Ногайська Орда, а також Кримське ханство, на чолі якого стояли Чингізиди. Вони змогли посилюватися за рахунок чисельності кочового населення, тому що це насамперед були добре озброєні вершники, мобільне військо. 

Посилення Кримського ханства на початку XVI століття відбувалося завдяки міграції чи примусу до міграцій ногайців. Зокрема, на початку XVI століття стався перший масовий приплив ногайців до Кримського ханства, завдяки чому стрімко збільшилася чисельність кочового населення на його теренах. Тоді син Менглі Гірея, Мехмед Гірей, здійснив похід у пониззя Волги і вивів звідти, як зазначають джерела, близько 70 000 сімей, жінок і дітей, в той час коли чоловіки, згуртовані у військо, перебували на віддалі, – і привів їх до Криму. Це змусило значну частину ногайських чоловіків приєднатися до своїх сімей і визнати владу Кримського ханства. 

Беклярбек із родини Мангитів вважав своїм спадковим володінням степове пониззя Дніпра. Їхній рід належав до найвпливовішої кримської аристократії, без ради з якою кримський хан не міг ухвалити жодного рішення. Тому всі ногайці, які в наступні часи мігрували до Причорноморських степів, так чи інакше вливалися і ставали підвладними карачі-беютитул найвищої аристократії Кримського ханства з родини Мангитів. Саме в такій конфігурації ногайці опинялися у складі Кримського ханства. Тривалий час вони становили основну частину війська цієї держави.

– Наскільки складною була інтеграція ногайців у суспільну систему Кримського ханства? Розуміємо, що не все проходило гладко. Водночас, були ті ж самі конфлікти між ногайцями і кримськими татарами, наприклад, убивство Мехмеда Гірея.

– Поза сумнівом, убивство Мехмеда-Гірея і пограбування ногайцями Криму, що сталося на початку XVI століття, є ознакою того, що це були далеко не прямим чином споріднені народи. В цей час відбувалося формування цих народів. Ми можемо лише з огляду на сучасну ретроспективу говорити про те, що є умовні кримські татари, є умовні ногайці. В той час все було плинним і перебувало в стані інтенсивного формування. Лише наприкінці XVI століття можна говорити про усталені контури того чи іншого народу. 

Ногайці, кримські татари говорили зрозумілими одне одному мовами, що належать до кипчацької групи алтайської мовної сім’ї. Тобто це близькі за мовою, культурою народи. Проте щодо кримських татар, то йдеться про певну осілість, вони жили осілим життям. Ногайці себе відмежовували від різноманітних татар на тій підставі, що вони лишалися кочовиками. А бути кочовиком у степу було надзвичайно престижно. Кочовики були володарями степового життя. 

Кримські татари ставилися зверхньо до ногайців, мовляв, ті були поганими мусульманами. Справді, в умовах степу було важко підтримувати всю релігійну обрядовість, знати, в якому напрямку вчинити молитву, де розташована Мекка, а це мало величезне значення для мусульман. Вважали, що ногайці моляться навмання. Існували етнічні зверхні стереотипи щодо ногайців із боку кримських татар. 

Так само як і ногайці вважали кримських татар нижчими за себе, мовляв, вони сплачують податки, а вільна людина податків не сплачує. Тому вона і є вільною, що може обирати будь-який напрямок свого руху. А людина, яка живе осіло, прив’язана до своєї землі, є підневільною. Але всі ці стереотипи не робили значної дистанції культурної, чи на рівні побуту, повсякдення, оскільки ногайці брали участь в етногенезі кримських татар. 

Так чи інакше, певні хвилі міграцій ногайців до Причорномор’я сягали Кримського півострова і дуже часто кримські хани навмисно трощили гарби кочовиків-ногайців, щоб позбавити їх спроможності кочувати. Розселяли їх по кримськотатарських селах і містах, щоб не було компактного проживання, а відбувалася швидка асиміляція, щоб ногайці розчинилися серед населення Криму, яке вже кілька поколінь жило осіло на певній території. Тобто йдеться про близькі, споріднені народи, але з різною історією і з різним етнічним, культурним походженням. 

У ногайців культивувався степовий епос. Кримські татари сприймали цей епос як свою давнину. Хоч і ставилися до нього поважно, оскільки в родоводі теж мали предків, які походили від того чи іншого кочовика-аристократа. Тому можемо констатувати дуже складне нерівномірне переплетення взаємин між цими народами. 

Згадаймо також спробу Кантемир-мурзи із родини знаменитого ногайського мурзи Дівєєва, який у 1620–1630-их роках спробував відмежуватись від Кримського ханства, вийти з-під зверхності кримського хана і укласти пряму васальну залежність від османського падишаха, володаря Османської імперії. Ця спроба закінчилася погано для Кантемир-мурзи, але вона є показовою, що, спираючись винятково на ногайців, можна було створити потужне політичне утворення в Причорноморських степах, яке кілька десятиліть було самостійним гравцем на дуже складно побудованій політичній арені Східної Європи.

– Якщо ми говоримо про ногайців як воїнів, необхідних Кримському ханству для відстоювання своїх політичних інтересів на півночі, то чи можемо говорити, що ногайці становили основу сумнозвісних набігів Кримського ханства на українські терени?

– Проблема набігів є дуже важкою для розуміння. Її добре припасували до російського ґранднаративу. Мовляв, Росія захищала спочатку себе від татарських набігів, а потім інші народи – український, білоруський, молдавський. На цьому будувалося виправдання російської анексії степу. 

Набіги справді були довготривалим і негативним явищем в історії Східної Європи. Причому йшлося не лише про набіги, які здійснювали з боку Криму стосовно України, але і з боку України стосовно Кримського ханства. Тобто козаки робили в Криму все те саме, що робили ногайці, кримські татари на території України, Московщини, аж до польських етнічних земель. Також сильно потерпала Молдова, Волощина. Але йдеться про обопільний процес. Набіг відбувався не довільно, а з певної причини. 

У військовій діяльності кримських татар, ногайців можна виокремити, окрім набігів, власне походи. Вони мали іншу термінологію, були засновані на іншій організації. Тобто є похід кримського хана, його очолює кримський хан або хтось з його синів. Лише Чингізид міг стояти на чолі війська, такою була традиція у Кримському ханстві. Або аталик – вихователь кримського хана, якому він міг довірити управління військом. 

Крім походів та набігів, були ще наскоки. Невеличкі напади, політично не вмотивовані. Ознака такого собі степового молодецтва, яке Михайло Грушевський назвав пограничним спортом. В основі цих набігів не було ані економічної, ані політичної чи іншої мотивації, лише спортивна – хто кого. Це було своєрідним змаганням. 

Примітно, що це не просто довільна забаганка, а культурна традиція. Тому що під час цих наскоків формувалися ієрархії степових достойників. У степових умовах було неможливо створити стабільний державний апарат із чиновниками, фіскальною службою, бо для цього потрібно, щоб існував потужний торговельний шлях (як-от Шовковий шлях у Золотій Орді), щоб на основі потоку маси товарів і людей виникли міста. Лише тоді в степу могли існувати якісь ознаки регулярної держави. 

А коли після епідемії чуми в XIV столітті, що повторилася в XV столітті, у зв'язку з походами Тамерлана та іншими подіями змістилися караванні шляхи, занепали і золотоординські міста. Не було на що спертися для створення апарату правління і регулярного адміністрування тієї чи іншої території. Саме тому набіги відігравали надзвичайно велику роль у формуванні певних владних рангів. Тобто організатор набігу, який зміг не лише здобути велику здобич, а й показати свою лицарську звитягу, своє вміння згуртувати великий колектив, створював собі репутацію. Тобто щось нематеріальне було в основі мотивації цієї діяльності. 

А отриману здобич розподіляли між учасниками набігу. Від правильності розподілу здобичі залежало, яким авторитетом буде володіти очільник цієї виправи. Тож в основі так званих набігів лежали не тільки економічні чинники на кшталт того, щоби взяти в полон багато рабів-ясирів і продати їх на ринку для галер. Це все, звісно, було. Але потрібно бачити і основну причину цього явища, чому і як для українських козаків і кримських татар та ногайців набіги мали величезне значення і чому це була обопільна справа.

– Власне про обопільність. Ми традиційно розглядаємо відносини запорозьких козаків і степовиків (ногайців і кримських татар) у дихотомії ворожості "я – він". Чи взаємовідносини козаків із ногайцями були винятково антагоністичні?

– Поза сумнівом, що про антагонізм не йдеться. Адже у перших козацьких ватагах вільно перебували і ногайці, і українці, і поляки, і вихідці з Московщини, і молдовани, і румуни. Тобто козацькі гурти від початку були відкритими для прийому чужинців. Йдеться про сезонні гурти, про тимчасові групи, які виникали з певною конкретною метою – чи задля організації риболовецького промислу, чи задля участі у чумацькій валці. Тобто така собі українська аналогія для караванної торгівлі, яку не слід плутати з сучасними торговельними операціями, тому що абсолютно інші процеси відбувалися. 

Так само і здобичницький промисел, який від рибальського за своєю організацією нічим не відрізнявся. Йшлося про колективне здобуття здобичі. Згодом, після розподілу цієї здобичі, група розпадалася. Всі ієрархії, зв’язки, відносини, що існували всередині цієї групи, втрачали чинність. Але щось залишалося. А саме – репутація. Слава, яку здобували чоловіки, які відривалися від сімей, тривалий час жили в степу – не облаштованому просторі, який не контролювала жодна держава, мала величезне значення. Людина могла конвертувати її у вищий соціальний статус. 

Тому в XV–XVI століттях козакування як явище з'явилося на величезній території – від Алтаю до українського Буджака. Для того часу це було надзвичайно швидке поширення. Це була насамперед справа бідних синів значних батьків, коли будь-які підстави для того, щоб передати спадщину, втрачаються. Не було регуляторів, щоб підтримувати власність, спадковий ранг. Саме тому виникло козакування як явище, що охопило і населення тодішньої України, і мешканців тюркомовного світу. 

Що ж до антагонізму, то таке бачення було сформоване в ХІХ столітті, в часі формування національних ідеологій, зокрема російсько-імперської, де складно поєднуються національне з імперським. Ми маємо справу здебільшого з анахронічною ретроспекцією. Тобто поглядом, який накидає сучасні уявлення на минуле і припасовує бачення фактів минулого під ідеологію того чи іншого сьогодення. 

Звідси трапилося і перенаголошення конфліктної складової між ногайцями і запорожцями, Військом Запорозьким і Кримським ханством. Хоча йшлося не лише про спільний козацький ґрунт, не лише про те, що ногайці проникали в середовище запорожців. Запорожці в Криму одружувалися з місцевими мешканками, купляли садок, виноградник. Виникали села, де населення говорило цікавою мовою – сумішшю українських, грецьких, кримськотатарських, ногайських та інших слів. Все це зафіксували спостерігачі XVIII століття. 

Також існували союзи між Військом Запорозьким та Кримським ханством, зокрема в часи Кантемира-мурзи, коли на противагу цьому очільнику ногайців кримський хан спробував укласти договір із Річчю Посполитою, а згодом з Військом Запорозьким. Запорожці брали участь у війні проти Кантемира-мурзи, щоб допомогти кримському ханові у боротьбі проти норовливих ногайців. 

Так само ногайці брали участь у Хмельниччині, адже в основі війська кримського хана перебували здебільшого ногайські вершники. Тому перемога під Жовтими Водами, під Корсунем та в інших битвах Хмельниччини стосується також і ногайців. І ми повинні побачити і зафіксувати для себе це місце. Так само як і Конотопську битву можна згадати, бо в основі війська Кримського ханства в цей час здебільшого перебували кочовики-ногайці.

– Коли йдеться про взаємовідносини козаків зі степовиками і кримськими татарами, я не можу оминути постаті Івана Сірка. Це, напевно, найкращий образ антагонізму. Якщо ми говоримо про Сірка і його начебто ненависть до всього степового, кримського. Наскільки вона підтверджується джерелами, зокрема страчення колишніх бранців, які осіли в Кримському ханаті, і тому подібне?

– У випадку з Іваном Сірком маємо справу не так із конкретною людиною, яку можна уявити за джерелами, як з ідеологією, яка виникла у ХІХ столітті. За тим образом, який в українській романтичній літературі сформувався щодо Івана Сірка, у текстах Дмитра Яворницького, який наділив Сірка якостями, які були ближчі йому самому, але не Сірку. 

Івана Сірка так звані татари запрошували як третейського суддю для розгляду своїх суперечок. Відомий також випадок, коли Іван Самойлович, гетьман Лівобережної України, котрий мав зверхність над Запорожжям і дуже непрості стосунки з Іваном Сірком, дорікав Сіркові за те, що той дозволяє на запорозьких степах так званим татарам випасати свою худобу. На що Іван Сірко у відомому листі, який був вміщений в "Історії Русів" (його тлумачили по-різному), відповідає, що, мовляв, ми з татарами живемо по-сусідськи, і якщо допомагаємо одне одному, то це не є дивним, а дивним є те, що "ти, пане гетьмане, багато коло нас хархіруєш, мов твій покійний батюшка, на халтурах з парахвіянами у Зінькові". Це характеризує дуже кпинний стиль спілкування запорожців з гетьманом Українського козацтва. І ця кпинність є дуже показовою прикметою самого Запорожжя. 

В тому ж листі є фраза, що "коли б сам чорт, пане гетьмане, помагав людям у крайній їхній нужді, то брезгувати тим не годиться". В українському бароковому, пізніше романтичному світогляді степ виступав як особлива зона, де не діяли чинні на іншій території право, спадщина, де сім'я існувала як усталений інститут, де діяла Церква, яка всі ці інститути тримала в стані постійної готовності до соціальної дії. На степу такого не було, степ був геть інакший. І ця інакшість, зокрема, проступає у відповіді Івана Сірка гетьманові Івану Самойловичу.

– До речі, про інакшість: що допомогло ногайцям зберегти свою ідентичність і не розчинитися в кримськотатарському морі?

– Насамперед допомогла дуже міцна репрезентація через епос "Едіґе", у якому, зокрема, йдеться про основоположника Ногайської Орди Едіґе, виправдання його конфлікту з законним ханом Золотої Орди Тохтамишем. Едіґе не був чингізидом, тому не міг претендувати на законне правління. Він був беклярбеком, тобто людиною, яка мала фактичну владу, але не юридичну. Епос "Едіґе" засновано на тому, щоб надати його владі легітимності. 

В епосі згадано і міфічний родовід Едіґе, народженого від дуже старого чоловіка і якогось лісового чи річкового чудовиська-жінки. Міфічна генеалогія покривала те, що Едіґе за походженням не мав підстав претендувати на статус правителя. Пізніше сформувалась інша легенда, мовляв, Едіґе походить від перших чотирьох халіфів, засновників Ісламської держави, від Абу Бакра. Нібито через цей міфічний зв’язок і генеалогію Едіґе має право на правління. Для ідентичності ногайців цей епос мав важливу роль. 

– А якщо ми говоримо про мову і, можливо, антропологію, чи вони були етнодиференціюючими маркерами між ногайцями і кримськими татарами?

– Певна подібність мов була і залишається. Епос зафіксував не лише зразки уявлень, а й зразки мовлення. Ногайські співці джиреу вчилися свого ремесла дуже довго, і головне їхнє завдання – слово в слово запам'ятати те, що вони чули від попереднього джирау. І якщо хтось схибив, то міг назавжди втратити свою репутацію і більше не займатися такою важливою справою, як передавання усної історії. Ногайці – це народ без писемної культури. Вони не залишили після себе документації, як це трапилося у гіперцентралізованому Московському царстві (саме документи є ознакою централізації). 

Фактором ідентичності для ногайців насамперед було те, що крім епосу "Едіґе" потрібно пам'ятати свій родовід. Із XVII–XVIII століть зафіксовано, що коли незнайомі ногайці зустрічалися, то починали розмову з називання своїх предків. Тоді ставало зрозуміло, хто є вищим, хто нижчим, як цим людям на цій основі вибудовувати своє спілкування. 

Звісно, що найважливішим чинником усвідомлення окремішності був триб життя – кочування. Ногайці – єдині, хто лишалися спроможними кочувати впродовж тривалого часу. Навіть у першій половини ХІХ століття усіма засобами трималися за кочування. Це стало ґрунтом для відбудови ногайцями своєї ідентичності. 

Ще є один дуже цікавий момент: ногайці, мабуть, один із тих небагатьох народів, котрі в умовах розпорошеності, перебування в різного роду діаспорах, не втратили відчуття єдності. Ногайці сьогодні проживають на теренах сучасної Туреччини, серед татар Добруджі в Румунії, ще одна група мешкає на Північному Кавказі, зокрема в Дагестані. Залишаються великі ногайські громади в сучасній Астраханській області Росії, в Нижньому Поволжі. 

Інтенсивні контакти між людьми з різних локацій спричинили цікавий феномен: досі не маючи ані власної держави, ані автономного повноцінного утворення у складі тієї чи іншої держави, ані літературного стандарту мови (були спроби сформувати ногайську літературну мову у 1920–1930-х роках), ногайці лишаються народом із виразною етнічною ідентифікацією. А це є викликом для конструктивістських теорій, які наголошують на тому, що, мовляв, усі нації виникають наприкінці XVIII – впродовж ХІХ століття, а деякі досі ще не до кінця виникли. Ногайська історія спростовує такий погляд.

– Знаємо, що у XVIII столітті Росія дедалі активніше просувалася на південь України, почала захоплювати степи. Якою була реакція ногайців на поступове російське просування? Чи ногайці були синхронні з кримським ханом у протистоянні з Росією?

– Про синхронність не йдеться. Це було однією з причин успішного просування Росії у південному напрямку. Ногайці впродовж всього XVIII століття були найпослідовнішими супротивниками стабільних кордонів із Російською імперією. Їх влаштовувала ситуація війни та набігів. Коли ж на початку XVIII століття виникли стабільні кордони, то кочовики-ногайці були затиснуті у своїх можливостях і це страшенно їм не подобалося. Тому все XVIII століття тривали ногайські повстання. Майже кожен кримський хан починав своє правління з того, що мусив вгамовувати їх. 

Дивна ситуація: з одного боку, ногайці підтримували кожного кримського хана, який обіцяв відновити війну з Російською імперією. І водночас вони підтримували таємні зв'язки з російськими прикордонними губернаторами. Навіть відправили делегатів до Санкт-Петербургу з проханням надати їм російське підданство. Їм там обіцяли таке: мовляв, ви чекайте війни з Османською імперією – і тоді для вас відкриються ворота щастя. 

Так і сталося під час російсько-турецької війни 1768–1774 років. Виснажені діями російської армії, козацькими походами, ногайці, скупчені на території сучасного Буджака, неподалік Бендерської фортеці, потрапили в дуже скрутну ситуацію після поразки Османської армії біля Ларги і Кагула. Змушені були своїх делегатів відправити до російського командування з переговорами про укладення союзу з Російською імперією. 

Відокремивши ногайців від Кримського ханства, російське командування змогло створити собі умови для першої окупації Криму, що трапилося незабаром, у 1771 році. Тобто через неповний рік після прийняття ногайцями союзу від Росії. 

Далі російський уряд відселив ногайців, що кочували в Причорноморських степах, на Правобережжя Кубані і створив для них на фактично території Кримського ханства, яка була визнана міжнародними кордонами, окрему лінію кримського правління. На чолі ногайців став Шагін Гірей, один із претендентів на кримський престол, який з російською підтримкою намагався здобути бахчисарайський трон. Ногайці визнали його законним кримським ханом. 

Бачимо аналогію з сучасністю, коли створюють альтернативні державні утворення, які, звісно, такими за фактом не є. Але від їхнього імені Росія може втручатись у внутрішні справи сусідніх держав, так сталося і з Кримським ханством. 

Можна навести ще більше аналогій з сучасністю: за російської підтримки кримський хан сформував наймане військо, так звані бешлеї (що є буквальною калькою слова "солдат"). Їх набирали здебільшого з ногайців, також із мешканців Північно-Західного Кавказу – адигів, яких називали черкесами. На чолі цього війська стояли, звісно, російські офіцери. В умовах миру між Османською і Російською імперією це військо, нібито ні від кого не залежне, але на чолі з російськими офіцерами, озброєне тульськими рушницями, дещо іржавими, але придатними для використання, напало на турецькі фортеці Темрюк і Тамань. 

Перший напад був невдалий. Розгорівся скандал, що, мовляв, в умовах миру російське військо напало на Темрюк і Тамань, прикордонні фортеці Османської імперії. Росіяни відмовлялися, мовляв, то не ми, то Шагін Гірей, він сам по собі. Тут виявляють російські рушниці. Росіяни знову вдають, що вони ні до чого не причетні: рушниці можна в будь-якому ростовському воєнторзі купити, як і мундири та інше. Довести претензію Росії, що, мовляв, вона порушує мир, не змогли, тому що вона діяла чужими руками. 

У 1777 році це ж військо, хоч і погано організоване, але за російської підтримки, вступило до Керчі, на схід Кримського півострова. Наявність там російських гарнізонів, які перебували за умовами Кючук-Кайнарджійського миру, дозволило Шагін Гірею стати останнім кримським ханом – очільником Криму, який спирався на російські багнети. 

Якою була роль ногайців у цих подіях? Насамперед вони показали, що не є сповна інтегрованими до політичної структури Кримського ханства. Те, що сталося з ними впродовж бурхливого XVIII століття, не привело їх до того, щоб стати інтегральною частиною Криму. Цим скористалася Росія, відколовши ногайців від Криму, що полегшило їй справу заволодіння Кримським ханством і перетворення Криму на свою провінцію.

<p>Портрет Олександра Суворова роботи Тараса Шевченка. Гравюра, 1844 рік</p>

– Якою була доля ногайців в останній третині XVIII століття? Знаємо, що вона була не солодкою, навіть жахливою – Суворов вчинив над ними геноцид. Чому і як це відбулося?

– Ногайці в першій половині 1783 року першими визнали російське підданство. Їх перевели зі статусу союзників до статусу підданих – така метаморфоза співпраці з російським імперством. Був дуже гучний бенкет поблизу сучасного міста Єйськ, де Алєксандр Суворов, головнокомандувач російських військ на Північно-Західному Кавказі, прийняв від ногайців присягу. Хоч приймалася ця присяга і бенкет відбувався в умовах, коли на ногайців були наведені російські гармати. І ногайці це добре бачили, що російські вояки вдають приязнь, братаються, пиячать разом, але гармати наведені на бік тих, хто присилуваний до цієї присяги. 

Згодом, влітку 1783 року, російський уряд примусив ногайців переселитися з проблемного для Росії правобережжя Кубані. Тому що готував нову війну з Османською імперією і ця територія замислилася російським урядом інакше як та, де проживали ногайці. Їх змусили переселитися до приуральських степів, до річки Урал, звідки напередодні вийшла значна частина калмиків, яка не схотіла далі перебувати під російською зверхністю, брати участь у нав’язаних калмикам російських війнах з Османською імперією. 

Все управління степовими окраїнами Російської імперії після виходу калмиків завалилося. Згодом цей завал позначився на повстанні Ємельяна Пугачова, оскільки уральські козаки відмовилися переслідувати калмиків. Це була одна з подій, що далі складним ланцюжком призвели до грандіозного вибуху на Уралі, а саме на річці Яїк. Ногайців переселили туди, звідки пішли калмики. І це їм дуже не сподобалося і спричинило заворушення, що переросло в повстання і згодом перетворилося на усвідомлені збройні дії ногайських підрозділів, які вже без участі кримських достойників формувалися на території Північно-Західного Кавказу. 

Зрештою ця низка збройних сутичок і призвела до того, що Суворов отримав можливість у місці найбільшої концентрації ногайців, біля річки Лаба в урочищі Карменчик, 1 жовтня 1783 року вчинити напад і тотальний розгром ногайського війська. А разом з тим і вбивство багатьох ногайських сімей. 

Кількість цих втрат порахувати досі ніхто не може. Але після цього акту чисельність ногайців значно зменшилася. Багато з них мігрували до Туреччини, розсіялися по Кавказу. Але багато і загинуло чи під час збройних сутичок чи під час голоду, який був прямим наслідком виправи Суворова. У цих діях є виразні ознаки геноциду. Оскільки вбивство мирного населення було прописане в наказах. Ми можемо в цьому пересвідчитися на підставі дуже конкретних письмових даних. Так само як і у попередніх спробах розгромити Кубанську орду у 1711 році: йшлося про розгром Кубанської орди ногайців "до самого их искоренения". 

Чи було це характерним для світової історії у XVIII столітті? Аналогії можемо за бажанням знайти будь-де: в Індії чи Латинській Америці. Але все ж таки речі потрібно називати своїми іменами. Тому в світогляді сучасних ногайців 1 жовтня 1783 року – це дата, зіставна з нашою пам’яттю про голодомори, що трапилися в ХХ столітті.

<p>Ногаєць, 1830-ті роки</p>

– А з якою метою російська влада у 1801 році створила Ногайське козацьке військо? Що це була за структура і скільки вона існувала? 

– Структура під назвою Ногайське козацьке військо, або два п’ятисотених ногайських кінних полки, виникла в липні 1801 року. А восени 1804 року це формування скасували. Йшлося не так про спробу російського уряду отримати реальне козацьке військо, як про спробу організувати ногайців. Всі форми управління кочовиками, які могла продемонструвати адміністративна структура Російської імперії, були неефективними. 

У 1800 році імператор Павло І спробував запровадити волосні правління. З’явилися волосні писарі, управителі, котрі опинялися в дурному становищі кожної весни, коли ногайці кочували в степ, а вони залишалися без діла: нема ким керувати, нема про кого писати. Я дуже не заздрю тим російським урядовцям, які опинялися на посаді очільників ногайських орд. Вони не бачили тих, ким можна було керувати. Звідси проблема пияцтва, навіть божевілля, від того, що людина перебуває в умовах, коли робити нічого і нема чим відповідати на урядові накази. 

Тому спробували створити Ногайське козацьке військо. Це умовна назва, тому що в документах зазначені інші формулювання. За формальними ознаками це було козацьке автономне військо в системі управління Російської імперії. Статус автономії в імперії мали лише козацькі формування, тож надали такий і ногайцям. 

Але це тривало недовго. Вже восени 1804 року російський уряд запровадив ногайське приставство, свого пристава призначили для управління ногайцями. Але на той час ситуація змінилася, кількість російських військ в Криму і на північно-західному Причорномор'ї суттєво зросла, і ногайців потрібно було поселити в якихось постійних селищах, щоб звільнити величезні території, яких потребувало кочування.

– Системна політика російської влади щодо перетворення номадів на осіле населення – експерименти власне де Мезона і де Рішельє з ногайським населенням, – наскільки вони мали успіх і чи змогли зламати традиційний ногайський спосіб життя?

– Ці спроби можна вважати успішними з точки зору російського імперства. Управляли ногайцями вихованці Суворовської військової школи. Першим пристав Тревогін, котрий був одним з улюбленців Суворова, він виявився поганим адміністратором. На що ногайці відповідали традиційно – вони відкочовували і пристав залишався ні з чим. 

Де Мезон – це французький емігрант, дуже гнучкий та розумний. Мав підтримку герцога де Рішельє, іншого французького мігранта, аристократа. Це була людина, яка мала можливість розпоряджатися значними фінансовими ресурсами. І ці ресурси спрямували на те, щоб ногайців із кочовиків перетворити на землеробів. Державним коштом закупляли деревину, інші будівельні матеріали. Православна монархія Романових будувала мусульманські мечеті для ногайців, тому що так було потрібно. Французи-емігранти де Мезон і де Рішельє змогли це обґрунтувати. Такий цікавий культурний, етнічний мікс відбувся в Приазовських степах. 

Де Мезон намагався створити з центру свого приставства місто Ногайськ (назва з’явилася пізніше, після того як де Мезон припинив свої повноваження). Він мріяв про "нову Одесу": що ногайці вирощуватимуть зерно, пшеницю, буде порт, звідки цю пшеницю везтимуть з Азовського моря через Чорне море до Середземномор’я і продаватимуть у Південній Європі, як це робили у той час з Одеси. Очільник Одеси де Рішельє і очільник "нової Одеси", яка не відбулася, ногайський пристав де Мезон, напевно, багато спілкувалися з цього приводу.

Але закоренити ногайців не вдалося. Відбулася дуже дивна адаптація до нових умов – у будинках жили жінки, діти і люди старшого покоління. А чоловіки з малими хлопцями щороку з весни і до осені перебували на кочуванні. І так практично до 1830-х років, коли трапилася дуже сувора зима, після якої стався падіж ногайської худоби. Лише тоді ногайці остаточно втратили можливість для кочування і мусили вже займатися постійно землеробством.

– А наскільки в умовах тиску російської влади і ламання традиційних структур ногайців було популярним мухаджирство, тобто переселення власне до Османської імперії чи до інших країн?

– Мухаджирство було одним із наслідків просування Росії і ламання місцевих укладів на Північному Кавказі. Один з яскравих проявів спротиву стався наприкінці 1780-х років на Північно-Західному Кавказі під проводом чеченця Ушурми (також відомий під найменням Шейха Мансура). Саме він обґрунтував тезу "священної війни" проти невірних, які п'ють горілку, смердять тютюном, не миють ноги, є брудними і таке інше, – об'єднати різноманітних мешканців Кавказу під одним релігійним гаслом. І ногайці склали досить чисельну групу воїнів Ушурми. 

Коли росіянам вдалося блокувати турецьку фортецю Анапа у 1791 році, то чимало ногайців разом з Ушурмою опинилися в її межах. Після здобуття цієї фортеці ногайців взяли в полон і, як колишніх російських підданців, перетворили на кріпаків, покаравши в такий спосіб. Йдеться про понад десять тисяч людей. 

Злам місцевих укладів, усвідомлення того, що Росія має більшу силу, ніж спротив, який чинили кочові народи з кінця XVIII століття, впродовж так званої Кавказької війни у ХІХ столітті, і породив таке явище як мухаджирство – релігійне вмотивоване прагнення до переселення із землі, якою заволоділи невірні, до території, де ще зберігається іслам, тобто до Османської імперії. 

Чимало адигів, черкесів, так само як і ногайців з Кавказу, переселилися впродовж першої половини ХІХ століття до Османської імперії. Останній великий виплеск переселення стався після закінчення Кримської війни, коли, за умовами мирного договору між Російською та Османською імперіями, Османська імперія дозволила вільно переселятися до Російської православним, так само як і Російська імперія дозволила мусульманам вільно переселятися до Османської. 

Тому на цілком законних підставах у 1860 році сталося тотальне переселення ногайців, всі до одного переселилися до Османської імперії. І з цим виходом трапилося те, що носії давньої культури Причорноморських степів залишили свою ойкумену. Це призвело до корінної зміни етнічного обличчя краю. На місце колишніх ногайських аулів прийшли переселенці з Османської імперії – болгари, російські старообрядці, які теж мали дуже складні відносини з московською, а потім російською державою і сприймали правління Романових як царство антихриста. Ці росіяни не сприйняли державності, яка виникла внаслідок модернізації за Олексія Михайловича і його сина Петра І. 

Також українці поступово впродовж ХІХ століття перетворювалися на чисельно переважаюче населення Причорноморських степів. Таким чином ця територія входила до етнокультурного простору України – саме через тихе, довготривале, малопомітне розселення українців по Причорноморських степах, лише з тієї причини, що українці мали довгу історію адаптації до життя з тюркомовним степом.

– Власне історія ногайців – це також і історія України. І зараз частина цього колишнього ареалу розселення ногайців є тимчасово під окупацією. Коли ми повернемо ці території, чи маємо промаркувати сліди ногайської історії в публічному просторі? Як ми маємо вмонтувати це в нашу шкільну історію, аби не було цієї ворожості, яку нам накинув російський ґранднаратив?

– Насамперед повернення старих назв населеним пунктам та топонімам, які мали ногайську чи ще ранішу історію. Історично обґрунтовано було б повернути місту Приморськ назву Ногайськ. Більше уваги надавати тюркським топонімам, розуміти їхнє значення та походження. До речі, найдовше автентичні назви зберігали річки, їх дуже важко перейменувати. Урочища та інші топоніми легко отримували нові назви, найменування адаптували до мовлення нових володарів того чи іншого краю, а от з річками було складно. Наприклад, річки Берда, Міус, Токмак, острів Томаківка – історичний, де Богдан Хмельницький створив свій осідок і почав визвольну війну. Це все тюркські назви, вони навіть давніші за ногайців, але ж ногайці є нащадками тієї степової традиції, яка віддзеркалилася, зокрема, і в назвах топонімів сучасної України. 

Політика історичної пам’яті повинна ґрунтуватися на дуже чіткому усвідомленні, яким був той чи інший народ певний час на конкретній території, які уклади життя мав, як він вплинув на оточення, зокрема на українців. І що увібрали в себе українці, які адаптувалися до життя в степових умовах. 

Як сталося так, що в українських селах, зокрема мені років 15 тому в селищі Петриківка, доводилося чути слово "кишлище"? Це слово я також чув в етнографічних експедиціях на Нікопольщині. Ногайською "кислав" – зима, кишлище – зимівник. Це місце зимового перебування. Іноді в кишлах робили землянки, напівстаціонарні будинки, де облаштовували піч тощо. Слово "кишло", яке увійшло в повсякдення українців степового регіону, фіксували ще зовсім недавно. І ми повинні бути свідомими цього, повинні пояснювати на всіх рівнях, починаючи з викладання історії в школах, що тюркський слід в українській історії величезний. Ми маємо чимало дуже твердих знань, щоб пояснити місце цього сліду в українській історії як на мікрорівні, так і на рівні політичних процесів і подій.