Яким був період Руїни в українській історії? | Сергій Багро

05 липня 2024 р.

Чи справді Чорна рада започаткувала Руїну? Як гетьмани намагалися об’єднати розділену Україну? Яку силу мало київське духовенство? Що означав термін "Мала Русь"?  

Про Гетьманщину, період Руїни, коли українські землі розділили по Дніпру розповів Сергій Багро – кандидат історичних наук, старший науковий співробітник Національного заповідника "Софія Київська".

– Період Руїни в нашому ґранднаративі явище наскрізь сумне і трагічне. Це період занепаду козацької державності. Чи справді такі уявлення відповідають історичним реаліям на українських землях у другій половині XVII століття?

– Концепт Руїни у XIX століттів ввів в історіографію Микола Костомаров. Епоха романтизму позначилася на цій назві. Він надихався джерелами XVII століття, зокрема Літописом Самійла Величка. За поясненням, яке Костомаров подав в окресленні Руїни, простежуються посилання на тези Величка про руйнування Правобережної України і те, в якому жахливому стані вона перебувала. 

Проте у джерелах XVII століття концепт Руїни розуміли по-іншому. В історичній семантиці існує термін асиметричних понять. Це протилежні концепти, як ніч і день, війна і мир. Руїна опонує до поняття цілості. Якщо ми уявимо певну цілість і вона буде порушена, то її, скоріш за все, в джерелах XVII століття охарактеризують як руїну. 

Таку руйнацію можна прослідковувати на різних рівнях. Якщо в бою козак отримав поранення, то його тіло буде в руїні – поруйноване. Якщо йдеться про поділ України по Дніпру на Правобічну і Лівобічну, то значить вона поруйнована. Тобто Руїну в XVII столітті розуміли в широкому контексті, а не як конкретно визначений період. Костомаров його виводив від 1663 року і до кінця гетьманування Івана Самойловича. Брюховецький, Многогрішний, Самойлович – це три гетьмани, яких він асоціював з Руїною. 

Пізніше в історіографії цю хронологію неодноразово переосмислювали. Хтось виводив її від Виговського і закінчував правлінням Мазепи. Хтось твердив, що початки Руїни можна простежити ще за Хмельницького. У будь-якому випадку це бачення істориків, яке не зовсім корелюється із джерельним поняттям.

Коли ми говоримо про Козацьку державу, то насамперед розуміємо Військо Запорозьке, яке є суб'єктом дипломатичних зносин. Гетьман від імені війська Запорозького укладає договори, може вести перемовини з іншими суб'єктами міжнародного права. Тобто держава – це військо. А що мусить робити військо? Вести війну – це природна якість Козацької держави. І говорити про те, що в період Руїни вона зникає якраз через те, що проявляє свою первинну прикмету, – доволі сумнівна теза.

– Дуже цікаво поговорити про цілісність як антитезу до руїни. Цілісність і козацький світ. Скажімо, Хмельницький висловився, що бачить свою державу аж по Віслу. Чи ми можемо окреслити географічно, який простір козаки вважали своїм? 

– Після Зборівського договору 1649 року під козацьке управління відвели три воєводства – Київське, Чернігівське і Брацлавське. У їхніх межах впровадили адміністративно-територіальний поділ на полки і сотні. Відтоді козаки перейшли у сферу земського права, а не тільки військового. Цей практичний вимір впливав на те, який простір вони сприймали своїм. Адже в цьому просторі їм було відведено господарювати і збиратися у Військо Запорозьке. 

Проте амбіції Хмельницького з перемогами зростали. Ви згадали про Віслу, але були й інші згадки – Случ, Горинь. Річки в уявній географії це добрі маркери, якими часто окреслюють кордон. У Хмельницького це щоразу ситуативна репліка на обставини. Абсолютизувати, що він бачив козацький простір по Віслу і більше ніяк, не варто. Він міг висловлюватися в певний спосіб, щоб налякати чи озвучити власну амбіцію. 

Григорій Граб'янка теж перелічив річки, але він зазначив, що козацький простір просувається до Чорного моря. Це теж добрий географічний маркер, хоча степ був не визначеною територією з численними ордами, які підпорядковувалися кримському хану. Окреме питання, як це на практиці можна би було реалізувати.

У будь-якому випадку, після 1649 року найчастіше мова йде про три воєводства. Проте на час ПотопуВторгнення у Річ Посполиту коаліції на чолі зі Шведською імперією (1655—1660). можна зафіксувати амбіцію Хмельницького приєднати Поділля. З одного боку, його похід і облога Львова про це сигналізують. З іншого, він полишив цей простір і доволі швидко повернувся з військами. А це дає підстави припустити, що він не мав у планах тут освоїтися на постійній основі. Хоча пізніше плани могли змінюватися. 

– Якщо розглягнути в динаміці поділ України на Лівобережну і Правобережну з кордоном по Дніпру. Наскільки він відображав різні орієнтації правобережного і лівобережного населення на тих чи інших сусідів? Чи населення Правобережної України було більш пропольським, аніж населення Лівобережної України?

– Це дуже давня теза історіографії, але з часу незалежності України її активно критикують. У нас був АндрусівАндрусівське перемир'я 1667 року – угоди Московського царства і Речі Посполитою, за якою українські землі розділили між сторонами по Дніпру. Київ на два роки залишався під юрисдикцією московитів, а потім мав перейти до поляків. Запорожжя, за домовленостями, опинилося під зверхністю обох держав., який прописав поділ по Дніпру, потім Вічний Мир, який його закріпив. Але якщо розглянути прискіпливіше взаємозв'язки всередині Війська Запорозького, то таку диспропорцію знаходимо повсякчас. 

Є Лубенський полк, який дуже довго підтримував Дорошенка, хоча він правобічний гетьман. Коли Самойлович 1674 року пішов на об'єднання з військами Дорошенка, щоб зробити спільну раду, Дорошенко зрештою розуміє, що йому не обратися на гетьмана обох берегів Дніпра знову, і не приходить на цю раду. Цілий набір полків, колишніх сподвижників Дорошенка, підтримали Самойловича і обрали його гетьманом.

Показово, що протягом другої половини XVII століття полки з правого берега підтримували лівобічного гетьмана чи навпаки. Тобто вони завжди шукали можливість об'єднатися. 

Іван Брюховецький.jpg

Гетьман Іван Брюховецький (1623-1668)

Фото: kozaku.in.ua

– Ще один цікавий момент – окремішність низовиків Запорізької Січі. Часто говорять про деструктивну роль січовиків і їхнє нерозуміння політичних процесів, зокрема й об'єднавчих. Найрельєфніше тут виступає постать Івана Сірка

– Петро Дорошенко у листі польській стороні назвав причини, чому запорожці постійно втручаються у справи Гетьманщини, хоча за Андрусовим вони є окремим суб'єктом дипломатичних зносин. Він пише, що жоден із синів українського степу не народився на Запоріжжі. Всі вони родом з українських міст. І через те, що вони піклуються про свою Батьківщину – Україну, "боліють" за процеси, які тут відбуваються.

Коли Юрій Хмельницький йшов під протекцію османівЧигиринські походи 1677–1678 років, в одному з листів до Сірка згадував Військо Запорозьке, вважаючи Запоріжжя першоосновою для всієї Гетьманщини. 

Чому з'явився Брюховецький? Чому Сірко, знаючи, що Дорошенко має союз із кримцями, вирушив у похід на Крим і повністю змінив політичну ситуацію для Дорошенкового війська? Вони вважали своїм правом втручання в політику та українські справи. Вочевидь, це право за ними визнавали й інші учасники подій.

– Один з найвідоміших образів Руїни – Чорна рада, коли Івана Брюховецького обрали гетьманом. Великий акцент на те, що чернь, а не козаки, втрутилася, вплинула на державні справи і врешті це призвело до запуску процесів, які і стали Руїною. Чи справді Чорна рада започаткувала Руїну?

– Розподіл всередині війська почався ще до Чорної ради. Згадаймо різних кандидатів на гетьманство – Пушкар, Беспалий, Барабаш, Цицюра, які пропонували свій шлях для Війська Запорозького ще до Брюховецького. Навіть за Богдана Хмельницького, якого українська історіографія вважає супергетьманом, на Січі був виступ Худолія. І тоді Хмельницький зруйнував Січ. Такі акції можна сприймати деструктивними, тому що вони підважували гетьманську владу, а гетьман у цьому випадку концентрував військо довкола себе в єдину цілість. 

Ще до Чорної ради Іван Брюховецький проголосив себе кошовим отаманом. Інший кандидат Яким Сомко назвався наказним гетьманом. А третій кандидат Василь Золотаренко – гетьманом сіверським. Відбулось скупчення різних гетьманів, зрештою мусив постати один. Тобто якусь цілість у цьому випадку вдалося зібрати.

Інша справа, що ця цілість була обмеженою. Тому що паралельно існувало військо, підпорядковане Юрію Хмельницькому, а згодом Павлу Тетері. Там теж відбулася зміна булави 1663 року. Чи міг би інший кандидат організувати об'єднання? Скажімо, Сомко вів дипломатичні зносини зі своїм племінником Юрієм Хмельницьким. І навіть родинні зв'язки не допомогли вирішити ситуацію. А у Золотаренка було ще менше можливостей. Тож складно припускати, чи об’єднав би поділене по Дніпру військо хтось інший.

Традиційно в історіографії Івана Брюховецького сприймають в негативних характеристиках. Як промосковського запроданця, що заради власного зиску поступився козацькими правами. Проте історик Віктор Горобець переосмислив цю візію. Він звернув увагу, що усі позиції, якими Брюховецький змушений був поступитися згідно Московських статей 1665 року, насамперед були невигідні йому ж. Йдеться про збір податків, збільшення московських воєвод у містах. Тобто влада гетьмана слабшала. Чи це означає, що він продав козацькі інтереси, щоб втратити власні? У цьому є суперечність. 

Гетьманування Брюховецького сьогодні можна переосмислити. Те, що він хотів, виклав ще у Батуринських статтях 1663 року. І це були зовсім не ті умови, до яких, зрештою, дійшли.

Yurii_Khmelnytsky

Юрій Хмельницький (1641—1685)

Фото: wikipedia.org

– Іншим негативним персонажем, який за "популярністю" може зрівнятися з Брюховецьким, виступає Юрась Хмельницький. Це теж трагічна постать доби Руїни. Чи його діяльність варто теж переосмислити?  

– Якщо Брюховецький "підлий", то Юрась – немічний, ні на що не здатний, не може організувати військо. Юрія Хмельницького обрали на гетьманство фактично ще за життя Богдана. З цього приводу виникла плутанина, козацьким посланцям в Москві потрібно було пояснювати, що ж мають на увазі, коли старий гетьман ще живий, а вже обрали молодого. Богдан мав допомагати і направляти сина. 

Проте, коли Богдан Хмельницький помер, організували нову раду, де Юрій відмовився від булави. Тимчасово обов'язки гетьмана дали виконувати Виговському. Він на раді перепитує, як же мені титулуватися, де буде печатка, чи мені за нею їздити до Юрася, чи тримати при собі, а якщо при собі, чи можу я підписуватися гетьманом? Цю картину дуже яскраво описано в Літописі Самовидця. Окремі моменти з опису цієї ради перегукуються з іншими джерелами, зокрема у відписці Федора Коробки, який пояснював царю, що відбулося.

Показово, що Юрась сам віддав булаву. У літописі це пояснено тим, що він ще неповнолітній (йому тоді було 16 років) і мусить набратися досвіду. Наступного разу його обрали на гетьманство на противагу Виговському його ж сподвижники. У такий спосіб хотіли відновити втрачену у війську цілість. Адже у протистоянні Виговського з Пушкарем, Беспалим та іншими козацькими очільниками, стало зрозуміло, що все військо його не прийме. А кандидатура Юрія Хмельницького була прийнятною для інших козацьких ватажків. 

Зрештою, у Переяславі 1659 року відбувається рада, де військо знову об'єднане. Проте недовго. Військо потрапило в оточення, далі Слободищенський трактат і повторення ситуації.  Юрій Хмельницький тримав булаву до 1663 року, коли сам віддав її Тетері – без конфлікту чи протистояння. Передача булави повторюється кілька разів. Показово, що він не тримається за булаву, але виконує гетьманські обов'язки, коли його про це просить військо. Це свідчить на користь його образу гетьмана.

Після довгих перипетій османи призначили Юрія Хмельницького "гетьманом і князем Сарматії". Повернувшись із Чигиринських походів, він змушений відступити. Після руйнування Чигирина великого успіху в українському просторі османські війська здобути не зуміли. Проте Хмельницький відійшов на Побужжя і продовжив титулуватися гетьманом, князем Малої Русі–Сарматії. Вже без амбіцій відновити цілість. Але булаву він не складав дуже довгий час, аж поки з ініціативи османів її не передали молдавському господарю.

Ці факти в біографії Юрія Хмельницького свідчать про те, що він міг йти на компроміс заради пошуку цілості. Він віддав булаву двічі, коли з’явилася можливість об'єднання війська. І прийняв булаву теж заради об'єднання. 

Переяславська рада.jpg

Навіки з Москвою. Навіки з російським народом. Художник Михайло Хмелько. 1951 рік

Архів Національного художнього музею України в м. Києві

– Виглядає на те, що Богдан Хмельницький передбачав усі ці перипетії. Чи могла б гіпотетична спадковість посади гетьмана зацементувати цю цілість за інших обставин?

– Це дуже амбітний прогноз. Монархічну складову в гетьманському уряді історики час від часу простежують. Але розгледіти її все-таки складно. Тому що гетьман – це уряд, офіціум, посада, яку можна обійняти. Щоби бути монархом, потрібно мати ще достоїнство, гідність, походження. Козацькі гетьмани такого походження не мали. Наприклад, історія з молдавськими походами Хмельницького, одруження його сина Тимоша з Розандою, щоб здобути для тих, хто займає гетьманський уряд, достоїнство.

Проте згадаймо, що після Зборова 1649 року Військо Запорозьке почало керуватися у просторі трьох воєводств не тільки військовим правом, але і земським. А це означає, що гетьманський уряд Війська Запорозького зрівнявся з урядом гетьмана Великого Коронного та гетьмана Великого Литовського. Це означало, що людина, яка обіймала цей уряд, фактично отримує сенаторський рівень у Речі Посполитій, навіть якщо не має відповідного походження. 

Пригадаймо, що сестра Розанди Марія одружилася з Яном Радзивілом, Великим Литовським гетьманом. Чи виходить амбіція Хмельницького в такому союзі із молдавським господарем за ті межі, які він вже здобув під час Зборова? Це питання, яке історикам потрібно обміркувати. 

– Петро Дорошенко – "сонце Руїни". Цікаво почути вашу думку про нього. Особливо в контексті того, чи могла його орієнтація на османський проєкт спрацювати?

– Дорошенко — це традиційно позитивна постать. 

Невідомий художник. Гетьман Петро Дорошенко, копія 18 ст.jpg

Невідомий художник. Гетьман Петро Дорошенко, копія XVIII століття

Фото: wikipedia.org

– Моральний лідер в часі Руїни.

– Про нього позитивно згадують козацькі літописи. Але є нюанс: його позитивний образ дещо ретроспективний. Союз з османами фактично був єдиним шляхом, який дозволяв гетьманський уряд переосмислити в категоріях володаря як власника України. І це дуже не подобалося Війську Запорозькому. Це розходилося із базовими уявленнями про те, як має бути організоване військо. Гетьман мав обиратися, він не мусить бути спадковим володарем. 

Після Корсунської ради 1669 року колишні прибічники Дорошенка почали його критикувати. Михайло Ханенко, уманський полковник, до початку контактів з османами підтримував гетьмана, але почав закидати йому бажання вічного гетьманства, мовляв, у нас так не робиться. Тобто союз з османами йшов у розріз із практиками козацької політичної культури. 

Чи був би він можливий для реалізації? Я не впевнений. Навіть якщо уявити великий похід, ознаменований Бучацьким миром, який продовжується далі, утворюється Еялет під очільництвом Дорошенка. От уявімо собі, що вдалося завоювати абсолютно все. Чи прийняла би козацька спільнота таку практику? Невідомо.

Зрештою Дорошенко доволі довго тримав булаву – з 1665 по 1676 рік. І навіть коли після спільної ради в Переяславі 1674 року, на якій гетьманом обох берегів Дніпра обрали Івана Самойловича, він булаву не віддавав ще два роки. Це був потужний політик, який міг знаходити виходи зі складних обставин. Але чи зміг би він закріпити ситуацію? 

– А якими були стосунки Дорошенка з Дем’яном Многогрішним? Стереотипно змальовують, що Многогрішний підтримав його. І лише несприятливі умови змусили погодитися на булаву лівобережного гетьмана.

– Маємо ситуацію, яка кілька разів повторювалася. Успіх промосковського політичного вектору в другій половині XVII століття був зумовлений тим, що в цьому просторі знаходилися московські війська під очільництвом московських воєвод. Окремі залоги діяли зокрема і в Києві.

Коли Юрій Хмельницький потрапив в оточення під Слободищем, уклав трактат з представниками Речі Посполитої, то все військо мусило би перейти до Речі Посполитої. Але фізично військо Хмельницького перебувало на правому березі. А на лівому – залоги московських військ. Сомко та Золотаренко підтримували Юрія Хмельницького. Але якщо вони б заявили про цю підтримку, мали б воювати із московськими військами. А як воювати, якщо основне військо при Юрію, без потуги для протистояння це означало добровільно піти на смерть. 

Схожа ситуація склалася у часи Многогрішного. Гетьманом обох берегів Дніпра обрали Дорошенка, але він повернувся до Чигирина. Московські залоги дали про себе знати. Дорошенко листувався з Многогрішним, який був сильним політиком. Сіверські гетьмани – це потужні полковники, які мали вплив на Ніжинський, Стародубський, Чернігівський полки. Вони самі доволі швидко могли акумулювати сильну військову потугу. 

Тож не дивно, що обрали Многогрішного, оскільки він в цьому просторі виділявся з-поміж інших завдяки політичній впливовості. Певний час він визнавав зверхність Дорошенка. Але цей час рано чи пізно мусив би закінчитися, якщо би Дорошенко не допоміг своєю військовою потугою. А оскільки цього не відбулося, зрештою він мусив визнати зверхність московського царя. Це спричинило Глухівську раду та інші події.

– В часі Руїни показовий момент, що всі гетьмани намагалися відновити цілість, перейти на інший бік Дніпра, об'єднатися. Хто з них був найближчим до цього? 

– Юрій Хмельницький об'єднав, щоправда, на короткий період. Також Дорошенко, Самойлович і Мазепа. У кожному випадку зі специфікою, але це свідчить, що об’єднання двох берегів Дніпра було ціллю.

– Продовжуючи шерег політичних лідерів Гетьманщини, Іван Самойлович – син попа, до нього також панує скептичне ставлення. Чи на це вплинули козацькі літописці? 

– У ретроспективі погляд на нього нейтральний. У джерелах, особливо створених у час його гетьманування, історія трохи інша. На походженні раніше грав Петро Дорошенко. Він єдиний в цій компанії міг похвалитися генеалогією. Його дід – козацький гетьман Михайло Дорошенко. 

Самойловичу закидали, що він негідний гетьманства, але його політичній кар'єрі у Війську Запорозькому це не перешкодило. Якщо особа інтегрується в військо, приймає його правила, то походження могло впливати на сприйняття людини, але критичної ролі не відігравало. Інша справа, що Самойловича, як і Дорошенка, звинувачували в узурпації влади. У Дорошенка це було спричинено контактами з османами. У Самойловича тим, що він хотів стати господарем цього простору, а права на це, мовляв, не мав.

Після доносу Самойловича характеризували як узурпатора, який поводиться некоректно, робить те, що гетьману не належить. Тобто негативні конотації були пов’язані з тим , що він добився набагато більшого в акумулюванні влади, ніж інші гетьмани. 

Ivan_Samoylovych_(Portrait_№1,_19th_century,_Skarzhynska_collection)

Іван Самойлович. Портрет, автор невідомий, XIX століття

Експозиція Полтавського краєзнавчого музею імені Василя Кричевського

– А як козацькі літописці оцінювали непотизмНадання родичам або знайомим посад незалежно від їхніх професійних здібностей. при Самойловичу – його родина при полковничих посадах? У козацькому світі це сприймали за диковину чи нормально? 

– У часи Мазепи в соціальній ієрархії виокремилася нова козацька еліта – бунчукові, військові, значкові товариші. Родини розрослися, урядів, які б вони могли обіймати, не вистачало. З'явилися категорії, до яких їх могли би зарахувати, які би окреслювали статус і слугували своєрідним ресурсом, щоб потім обійняти почесну посаду в Гетьманщині. 

На деякі уряди набирали саме зі "своїх". Це тенденційна річ. З іншого боку, якщо Самойлович перебирав з цим міри, то йому могли на це вказати. Це приймали до певної межі. 

– Вічний мир 1686 року поклав край сподіванням об'єднати два береги Дніпра. Наскільки я розумію, Самойлович вкрай негативно відреагував на ці домовленості.

– Так, склалася складна ситуація. Того ж року відбулося перепідпорядкування Київської митрополії і ціла низка політичних подій. Вічний мир мусив затвердити умови Андрусівського перемир'я 1667 року, які уклали на 13 з половиною років. Пройшло набагато більше часу. Кожен раз цю дату відсовували все далі. Тому що кожна зі сторін вирішувала, що може знайти якийсь аргумент, який би переважив на її бік, і вона би заявила нові умови.

Однак у переговорний процес між Річчю Посполитою та московським царем втрутився османський чинник і ситуація докорінно змінилася. Тому що згідно Бучацького миру 1672 року, простір, що за Андрусівською угодою, мала контролювати Річ Посполита, фактично переходив до османів. Тож перед Самойловичем з'явилася можливість, якою він захотів скористатися. 

– Відібрати територію від османів, не порушуючи Андрусівського миру. 

– Самойлович схилявся домовлятися з османами. Це б дало іншу перспективу. Він уже титулувався гетьманом обох берегів Дніпра. І якщо домовитися з османами, якщо Дорошенко передасть йому булаву, що власне і відбулося 1676 року, і далі розвивати цей напрямок, то Правий берег може бути об'єднаний в якийсь інший спосіб без порушення Андрусова. Андрусов відміняється, тому що він вже не актуальний. 

Історія із перепідпорядкуванням Київської митрополії від Вселенського патріарха. У Константинополь відправили делегатів і від московських царів, і від гетьмана Самойловича. Налагодили контакт, щоб почати розмову на іншому рівні. Проте бачимо, що Самойлович цього напрямку не дотиснув до кінця, і все-таки Вічний мир був укладений. 

Річ Посполита в результаті османського чинника втратила свою силу і вплив у просторі, в якому могла висувати свої умови. Такий момент дозволив, наприклад, залишити Київ під впливом московських царів, який за Андрусовим мусив перейти під вплив Речі Посполитої.

– Одним із наслідків Руїни, який щедро ілюстровано у шкільних підручниках, є образ Правобережної України як випаленої землі, знищеної, обезлюдненої. Згадаймо згін Самойловича. Наскільки ці описи відповідають реальності? Чи дійсно Правобрежна Україна стала землею без людей?

– Великою мірою цей образ закарбувався від Самійла Величка, якого відправили туди з дипломатичними місіями. Попередньо ми говорили, як часто використовували географічні маркери річки, моря, гори. Але автор описує простір через власне сприйняття. Він йде цією територією і бачить поруйнування, проходить далі – знову руйнування. І описує на контрасті із попереднім образом України, яка мала молочні ріки і кисільні береги. Простір постає надзвичайно понищеним. Це той образ, який Костомаров запозичив для окреслення свого концепту.

Чи справді там була випалена земля, важко визначити. Згін Самойловича був показовим і критичним. Але Правобережжя також і заселяли. Під час гетьманування Мазепи відбувся виступ Петрика, який створив Ханську Україну. Тобто діяли певні анклави. Пізніше там відновили козацтво – згадаймо фастівського полковника Палія. Тобто це не була пустеля.

– Останнім гетьманом, який намагався відновити єдність обох берегів Дніпра, був Мазепа. Маю на увазі його перехід на Правобічну Україну часів Паліївщини. 

– Мазепа мав підставу титулуватися гетьманом обох берегів Дніпра, тому що так титулувався Самойлович. А той так титулувався, тому що його обрали гетьманом обох берегів Дніпра в 1674 році. Чи втратив Самойлович таку статусну позицію після Вічного миру 1686 року? Дискусійне питання. 

Він був гетьманом війська. Військо — це політична козацька спільнота. Ця спільнота обіймала простір по обох берегах Дніпра. Згін Самойловича означав, що спільноту з правого берега переселяють у підконтрольний йому простір. Тобто ця спільнота мислиться як об'єднана, але в межах лівого берега. Хоча вона з правого берега. Значить, це гетьман спільноти обох берегів Дніпра. 

Якщо говорити про контакт Мазепи із Палієм, останній виступає як охотник – добровільний найманець. Охотницькі війська – це наймані війська в Гетьманщині. Він як фастівський полковник знаходиться на правому березі, але може найнятися на службу до царя чи гетьмана, і виступати як охотник в тому просторі.

Чи означає це, що він об'єднав свій полк, який знаходиться з того боку? Ні, не означає. Тобто, уявлення про спільноту і поєднання спільноти із простором – це складна історія. Тут простір відкритий для інтерпретацій. 

– Ми сьогодні дуже багато говоримо про географію, в тім числі ментальну. Ми дуже рідко згадуємо Київ і його місце в козацькому світі, бо виглядає, що це місто для них перебувало на маргінесі. 

– Для козаків – так. Тому що у них є свої резиденції для гетьмана. Ще зі Зборова гетьману відводиться під його уряд – Чигирин і Чигиринське староство, що пізніше підкріплюється іншими статтями. Це одне із базових козацьких прав. 

Пізніше виникає Глухів та Батурин. Знову-таки, не Київ. Київ – це головне осердя духовного простору, що теж є доволі важливим для козацької спільноти.  Обстоюючи права народу руського, козаки позиціонують, що цей народ мусить бути православним. А наше православ'я знаходиться у Києві. Ідея Києва як другого Єрусалиму, яка виникла в тогочасній літературі, присутня в дискурсі паралельно із козацькою історією. 

Чи Київ важливий центр? Так. Коли йдеться, наприклад, про наступ османів, то від кількох авторів виникає історія, що Україна – це Київ і Чигирин. Втратимо Чигирин – втратимо Київ, втратимо Україну. Це настільки пов'язані речі. Чи це важливий політичний центр для козацтва – не особливо. Але символічно – так.

Ukrania_quae_et_Terra_Cosaccorum_cum_vicinis_Walachiae,_Moldoviae,_Johann_Baptiste_Homann_(Nuremberg,_1720)

Мапа України Йоганна Гоманна, 1720 рік

Фото: wikipedia.org

– Коли козаки на початку XVII століття борються за станові права, то київське духовенство допомагає їм легітимізуватися. "Протестація" Йова Борецького, де козаків виносять в один спадковий ряд з князями. У от у другій половині XVII століття київське духовенство переорієнтовується від козацтва на Московське царство – Інокентій Гізель, "Синопсис" і все інше.

– Київське духовенство – окрема важлива політична сила, паралельна до козацької, яка, незважаючи на позірну історію із домовленостями з Москвою, обстоює власні права і шукає можливості користуватися ними у тому просторі, який контролює. 

Загалом, Мала Росія – назва, яку в політичний дискурс запровадив Богдан Хмельницький. Але до цього це частина титулу митрополитів, яка окреслює простір їхньої єпархії. І це не лише три воєводства – Київське, Чернігівське і Брацлавське. Це також і територія сучасної Білорусі, Великого князівства Литовського – православна єпископія Мстиславська і Оршанська, підпорядкована київським митрополитам. Сильвестр Косов – виходець з Білорусі. Лазар Баранович теж міг походити звідти. Йосип Тукальський теж звідти.

Багато православних ієрархів київського духовенства активно борються за цей простір. Ба більше, це показова опозиція до Москви. Тому що 1661 року Москва призначила єпископом Мстиславським і Оршанським Мефодія – Максима Филимовича. І він в своїх відписках царю писав, що жодного разу в цій єпархії не був. Водночас київське духовенство обрало там єпископом Тукальського. 

Не кажучи вже, що Сильвестр Косів мав контакти з Великим гетьманом Литовським і намагався знайти порозуміння з ним, а не з Богданом Хмельницьким. Те, що туди їздив Лазар Баранович, який згодом стане Чернігівським єпископом. І який теж буде цілком мило і приязно спілкуватися із московською стороною. Але це не завадило йому впливати на укладання гадяцьких домовленостей і обумовити пункт про Києво-Могилянську академію. 

– Київське духовенство передусім відстоювало свої права, а не йшло на службу до московських царів.

– Так, формально вони віддавали перевагу спокійному дипломатичному контакту, порозумінню, але вони намагалися те, що вважали своїм, утримати в своїх руках, не віддавати його просто так. Це доволі показова річ протягом другої половини XVII століття, що відбувається паралельно з козацькою історією. 

– Ви згадали про термін Малоросія, який був у політичному вжитку. Чи він конкурував з терміном Україна? 

– Україна – це цілком звичне визначення для козацького простору, як і Малоросія. Ці назви існували паралельно, часто змінювали одна одну, але мали свої відтінки значень.

Якщо говоримо про Малу Росію чи Малу Русь, то потрібно одразу окреслити, що Русь і Росія для того часу за суттю однакові поняття. Русь, якщо її записували грекою, а потім з греки переписували руською, тобто староукраїнською, подвійно транслітерувалася, і перетворювалась на Росію. Але це різні форми написання одного і того ж концепту. 

Для часів Хмельницького, до Переяслава 1654 року, цілком звичним було називати Руссю простір, який знаходився в межах трьох згаданих воєводств. Але також Руссю називали Поділля, Волинь, білоруські терени і Галичину. Там, де знаходився народ руський, навіть якщо він не домінував. Великою мірою простір, який знаходився у підпорядкуванні митрополита Київського. Але в митрополичому титулі, коли вони спілкувалися із московською стороною, воліли згадку про Русь змінювати, і вказували Малу Русь. 

Ця історія сягає корінням XIV століття. Коли творилося дві окремих митрополії у просторі, який знаходився в підпорядкуванні митрополитів Київських, потім увійшов до Речі Посполитої, окреслювався як Мала Русь або Мікра Русь. На її противагу існувала Велика Русь. І таке формулювання, зважаючи на те, що воно грецького походження, пов'язують із окресленням початку Русі, тобто центру, де перебувала Київська митрополія і периферія. Подібно до того, як ми говоримо про Малу Грецію як основу і Велику Грецію як всю Ойкумену, греками освоєну.

Такий термін використовували київські митрополити у спілкуванні з Москвою, маючи на увазі, що ми первинні, первопрестольні, тому коли ви нас захищаєте і спонсоруєте, то дбаєте про початок Русі. У градації Велика і Мала Русь існувало тільки два цих визначення. Тому, коли Хмельницький брав цей термін на озброєння у спілкуванні з московським царем, він розумів під цим окреслення Київської митрополії, куди сучасна Білорусь теж входила.

Визначення Біла Русь – з іншої категоризації. Його в цьому протиставленні тоді не було. Існували згадки давні – про Червону Русь, Чорну Русь. А от Білу Русь раніше могли пов'язувати з Новгородом. А пізніше, коли його захопила Москва, з Московщиною. Хоча цей простір навіть не був розташований в сучасній Білорусі.

З одного боку, така назва давала Хмельницькому можливість виокремити свій терен, який мусить мати окремі права, згідно домовленостей. По-друге, ще й претендувати на доволі обширний простір. У захопленні території сучасної Білорусі брали участь козацькі війська, вони встановлювали там свої адміністрації. А пізніше там постали білоруські полковники, які титулувалися відповідно, згодом заснували Пінський і Турівський полки. Тобто претензія на білоруський простір у козаків існувала доволі довгий час. 

Впровадження додаткової назви Білорусь в іншу категоризацію дало можливість московській стороні відокремити козацький простір від теренів Білої Русі. Наталя Яковенко відслідкувала цей момент і вказала, що назву Україна, як правило, козацькі очільники, зокрема Богдан Хмельницький, найчастіше вживав до внутрішнього адресата – до козаків. А от назву Мала Росія найчастіше до зовнішнього адресата, в сторону московського царя. Ці поняття могли розходитися. Тому що пізніше Малою Росією найчастіше окреслювали простір, підпорядкований тому гетьману, який визнавав владу московського царя. А термін Україна частіше вживали для теренів поза цими межами, або як об'єднавча назва для усіх козацьких об'єднань. 

Дочитали до кінця? Підтримайте редакцію "Локальної історії" на Patreon!

Схожі матеріали

рух2 800x500

Коли українці зрозуміли, хто вони? | Олексій Сухий

800x500 obkladunka Pagiria.jpg

Карпатська Україна | Олександр Пагіря

obkladunka Sydun 800x500.jpg

Як зростав російський імперіалізм | Данило Судин

obkladunka Galajchyk 800x500.jpg

Упирі, русалки, відьми та інші українські демони | Володимир Галайчук

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

bez_b 800x500_2 (1).jpg

Історичні відносини між Україною та Польщею | Леонід Зашкільняк

Савчук 800x500

Чи була Україна колонією Російської імперії? | Іван Савчук

Ірина Тимар 800

Половці і Русь | Ірина Тимар

Література 1920-их | Ярина Цимбал

Література 1920-их | Ярина Цимбал