Міграції, племінні союзи та скарби | Ярослав Володарець-Урбанович

– Сьогодні будемо говорити про період із V до X століття, коли відбувалося Велике переселення народів, у тім числі і слов'ян, стабілізувалися поселенські простори, оформилися археологічні культури, літописець згадує про тогочасні племена. Почнімо із базового, бентежного для багатьох запитання: де ж та прабатьківщина слов'ян, з якої усі вони розселилися? 

– Приблизно це територія Полісся: Прип'ятського і Подесення (що формально теж є Поліссям). Це порубіжжя сучасної України, Білорусі, Російської Федерації. Саме там концентрується найбільша кількість найраніших слов'янських пам'яток, які сягають V століття. Тобто ми розуміємо, що звідти вони почали свій рух. Звісно, це не свідчить про те, що всі слов’яни тільки там і сиділи. Деякі вже і до того потроху почали звідти розходитися. Та якщо основна частина концентрується там, деякі вже раніше пішли, то десь там і була їхня прабатьківщина. 

– На якому ґрунті виникали перші слов'янські поселення: чи був під тим етнічний базис?

– Там було місцеве населення. Панує уявлення, що наші предки завжди були слов’янами. За писемними джерелами ми знаємо, що в першій половині першого тисячоліття нашої ери вони фігурували під іншою назвою – венеди / венети. Ця назва дуже поширена зокрема у Східній Європі. Окремі згадки не завжди чітко локалізовані, тому вони то там, то там зафіксовані. Незрозуміло, чи вони переселилися, чи це різні племена, яких римляни побачили і визначили як одне і те ж плем’я. Сьогодні науковці вважають, що венеди сформувалися і жили на українських теренах. 

Для кожної слов'янської археологічної культури V століття був свій базис. Скажімо,  колочинська культура була прямим продовженням київської археологічної культури, поширеної на території Сумської та Чернігівської областей, далі – Брянська, Курська, Білгородська області РФ і умовно лівобережжя Білорусі. Там простежується пряма генетична спадковість. Зауважу, що зміни археологічної культури – це не одномоментний процес, а поступова еволюція матеріальної культури. "Кияни" поступово еволюціонували в колочинців. 

Пеньківська археологічна культура, ареал якої сягає від Молдови до басейну Сіверського Дінця, теж заснована на київській культурі, але це ті умовні "кияни", які пішли на південь, тільки для них південь виявився лісостепом. Там вони зіткнулися з якимось черняхівським населенням, контактували з ними і, мабуть, ослов'янили їх. Пеньківці мають і черняхівські риси, хоч і дуже мало. 

Матеріальна культура слов'ян була дуже простою. В тодішніх кліматичних умовах це виявилося ефективним, щоб завоювати майже половину Європи.

Складне запитання, що є базисом для празької археологічної культури, яка поширена на території заходу України. Це теж слов'яни, та вони не походять від київської культури. Рештки жител та посуду засвідчують зв’язок із черняхівською культурою. Скажімо, на черняхівському поселенні СокілХмельницька обл. ІІІ століття досліджені житла із печами-кам’янкамитипово празька традиція та кераміка прапразьких форм, потім це стане базисом празької. Водночас, є й інші пам'ятки на території Білоруського Полісся, де теж є прапразький компонент.

<p>Празька культура. Житло з піччю-кам'янкою</p>

Не варто уявляти, що було якесь одне поселення, всі слов’яни з нього розійшлися і далі народжували дітей. Ні, це була певна група населення, більш-менш етнічно споріднена, з більш-менш подібною матеріальною культурою. Вони не сиділи на одному місці. Мешкали у заплавах річок, на невеликих підвищеннях, обробляли легкі супіщані ґрунти, оскільки не мали знарядь праці для обробки важких ґрунтів, вони не були здатними обробляти українські чорноземи. Такий тип господарювання змушував їх постійно пересуватися. Ґрунтознавці твердять, що такий ґрунт можна обробляти приблизно 10 років, до 20 – щонайбільше. Потім цей ґрунт виснажується. Навіть якщо ви маєте двопільну чи трипільну систему, у певний момент ваша ресурсна зона виснажиться і доведеться змінити місце.

Уявіть, ви сидите в себе у квартирі, поряд є кілька супермаркетів і ви у них все скупили. Вам треба йти в наступний район. Так і вони переїжджали. В науковій літературі 1970-х років писали, що був кущ поселення одного племені, сконцентрований в одному регіоні. А, можливо, ситуація була іншою: один рід міг мати кілька ресурсних зон і з певною періодичністю переселявся ними за якоюсь системою. Скажімо, виснажили одну – переселилися в іншу, де жили предки десятиліттям тому. А, можливо, це була "повзуча аграрна міграція", коли вони просто пересувалися далі і далі вздовж якоїсь річки. 

В якийсь момент ще пізньоримського часу ми бачимо в кількох регіонах прапразькі компоненти, а це може свідчити про те, що прапразьке етнічно споріднене населення, з більш-менш схожою матеріальною культурою, просто рухалося правобережжям України. 

Кілька десятиліть тому дослідили таке прапразьке житло на черняхівській пам'ятці під Києвом. Це вже не Полісся, але недалеко, фактично Київ стоїть на порубіжжі Лісостепу і Лісу, а Полісся починається вже в районі київської Оболоні. Тобто це населення, яке постійно рухається. У пізньоримський час, у IV – на початку V століття, нам його дуже важко побачити. Бо все ж таки існує цей велет – черняхівська культура, з панівним етносом готами та іншими германцями. Тож слов'яни наче розчинилися у них, але вони все ж таки перебували на периферії цього процесу. А коли готи кількома хвилями через гунську навалу і подальші події зрушилися, то в якийсь момент цих пражчан, або склавинів, як ми їх ідентифікуємо, стало дуже багато. Ну звідки їх стільки взялося? У IV столітті ми наче не бачимо стільки "прасклавінського" населення. Можливо, їх таки було багато, але вони "розчинялися" в цьому черняхівському середовищі. А, можливо, носії празької культури асимілювали місцеве населення, інших "черняхівців", зокрема готів, пізніх скіфів та сарматів, адже ця культура є поліетнічною. Умовно, пражчани їм показали, як жити простіше і краще, більш пристосовано до нових кліматичних умов. І вони пристали на це.

– Часом наші глядачі можуть мати ілюзію про слов'янський етногенез мало не з доби бронзи, чи з доби раннього заліза, про це Борис Рибаков та інші писали. На сучасному етапі досліджень ця гіпотеза вже не витримує критики? 

– Цю гіпотезу уже відкинули. Не було моменту, коли на нашій території населення кудись щезло. Але все ж таки етногенез сьогодні ми вбачаємо саме з венедів. З перших згадок у писемних джерелах на початку І тисячоліття нашої ери не дуже зрозуміло, де вони перебували. У ІІІ столітті у римлян існували певтингерові таблиці (ми б сьогодні це назвали GPS-карта Римської імперії і околиць), у них вони позначали, як уявляють навколишній світ. І там чітко прописано, що венеди живуть у Середньому Подніпров'ї. Це перша чітка локалізація. 

Вже пізніше, у VI столітті, почали описувати антів і склавинів. Йордан – один із тих, хто першим засвідчив про ці племена, написав, що анти і склавини одного роду і походження, але раніше вони називалися венедами. Ось це і є місточком для науковців, який скеровує нас до венедів. Хоча римляни і візантійці писали про венедів, антів і склавинів як про племена, але це були об'єднання племен. Коли назву дає якесь панівне плем'я чи рід. Це працювало як кримінальні угруповання у 1990-х роках: були якісь "реальні пацани", в разі чого – "я з ними, вони за мене заступляться". Мабуть, венеди були тими хлопцями, іменем яких усі прикривалися. 

Перша згадка про антів стосується кінця IV століття і пов'язана з приходом гунів та їхньою спробою вийти в Панонію. Оскільки гунам треба було убезпечити тил, вони, ймовірно, вивели на перший план антів для протидії готами, які ще залишилися на наших теренах. Готам це, ясна річ, не сподобалося, і вони почали серію війн, які програли, а потім підступно вбили антського князя Божа і 70 старійшин. Уявіть, 70 старійшин! Очевидно, що ці анти в кінці IV століття були великою групою. Ну а гунам це не сподобалося, і вони розвернулися до готів і завдали їм поразки у війні. Це як терези: є угруповання готів, є угруповання антів, от ви маєте одне одного урівноважувати. Але з того часу готи почали остаточно відходити. 

<p>Археологічні культури VIII&mdash;IX ст. на території України</p>

– Отже, існував поділ на антів та склавинів. Чи можемо окреслити їхні ареали і пов'язати з конкретними археологічними культурами? 

– У середині V століття на теренах сучасної України з'явилися три археологічні слов'янські культури. Анти – це так звана пеньківська археологічна культура, основний етап їхньої історії припадає на V–VII століття. Склавинів науковці ототожнюють із празькою археологічною культурою. На території України це Полісся, Правобережжя, басейн Дністра, майже весь Прут. 

Про склавинів та антів ми знаємо із писемних джерел. Візантійці писали, що вони одного походження, мають спільну мову та культуру, але водночас їх розрізняли. Ми дійсно бачимо, що ці дві культури дуже близькі. 

Третя археологічна культура – так звана колочинська. Була поширена на території Сумської та Чернігівської областей, а також на частині Білорусі та РФу Брянській, Курській та Білгородській областях. Із пеньківською культурою вони як рідні сестри. Але ми не знаємо, хто вони етнічно, бо колочинці були дуже далеко від візантійців, які вміли писати, і, мабуть, взагалі не доходили до теренів Візантії. Їхній ареал розселення – це північ, північний схід та схід, тобто вони обрали інший напрямок Великого розселення слов’ян. 

– З того шерега культур виокремлюється ще одна – іменьківська культура, яка перебувала в басейні Волги. Чи був там слов'янський елемент? 

– Чесно зізнаюся, я тих матеріалів на власні очі не бачив. Там все неоднозначно. Іменьківська культура з'явилася там ще в пізньоримський час. Вона поділяється на кілька локальних варіантів різних пам'яток. Є такі, що місцеві археологи намагаються пов'язати зі слов'янами, але поруч також пам'ятки, про які вони кажуть: "Ні, там слов'янського елементу немає". 

Можливо, якісь групи носіїв київської археологічної культури туди проникли в невеликій кількості. Але, як я розумію, ще недостатньо археологічних даних для того, щоб це все порівняти.

До того ж ця культура дійсно була досить далеко від нас. Ми, на жаль, можемо лише за публікаціями про неї дізнаватися. Більшість російських археологів ще до Євромайдану, коли до нас приїжджали, зізнавалися, що порівнюють картинки. В археології картинки порівнювати дуже небезпечно. Може, воно й дійсно з вигляду схоже, але картинка і фотографія ніколи не передадуть фактури, формувальної маси, системи опалу тощо. Але видається, що, можливо, якісь групи туди проникли. 

А ще іменьківську культуру активно пов'язують зі слов'янами завдяки ідеї Валентина Сідова про те, що там у нас пізніше для Дніпровського Лівобережжя з'явиться волинцівська культура. Він вбачав, що там специфічний волинцівський гончарний посуд, який походить від іменьківського посуду. Але теж фактично порівнював картинки. Все ж таки  я вважаю, що волинцівський гончарний посуд і іменьківський не є споріднені. Так, десь форма більш-менш схожа, але технологія, фактура – ні. Всі інші ознаки – це просто така формальна візуальна схожість, коли це промальовано.

Знову ж таки, треба розуміти, що ті ж наші носії київської археологічної культури, і в подальшому, вони не сидять на місці. Хоч ми говоримо про те, що в нас розпочалося Велике розселення слов'ян із V по кінець VII століття, але зрозуміло, що і в попередні роки теж якісь групи населення рухалися. Просто ці рухи київської археологічної культури не були такими масовими. Це були невеликі групи, які приходили на територію, де проживало якесь місцеве населення. І оскільки їх було небагато, вони, мабуть, досить швидко розчинялися у місцевому населенні і не залишали по собі ніяких слідів. 

– Ти вже говорив про розрізненість між антами і склавинами, на яку звертають увагу автори писемних джерел. Водночас, які є археологічні відмінності між празькою культурою і пеньківською? 

– Відмінностей дуже мало. Їх бачать тільки спеціалісти. А от спільного у цих культур багато. Вони активно контактували. Для пеньківської культури характерна форма посуду – це так звана біконічна форма. Хоча одиничні такі форми трапляються і в празьких пам'ятках, особливо недалеко від прикордоння чи в районі контактів між цими культурами. 

Для празької археологічної культури визначальним типом посуду є так звані посудини з найбільшим розширенням у верхній третині висоти. Але такі самі посудини є і в пеньківській культурі. У нас ці археологічні культури виділені не за типами посуду, а за процентним співвідношенням цих типів. 

Житлобудівництво теж дуже подібне. Єдине, що у "Празі" – це печі або глинобитні, або печі-кам'янки. У пеньківців на ранніх етапах – це відкриті вогнища, але вони дуже швидко зрозуміли, що печі – класна штука, і запозичували їх активно у пражчан. 

Ми бачимо, що якась група, мабуть, пражчан, власне склавинів, просувається в ареал пеньківців. Ми бачимо випадки, коли пеньківці просуваються в ареали празької культури. Тобто межі цих археологічних культур не треба сприймати як сучасні політичні кордони. Ні, це кордони етнографічні. До того ж населення не так багато, є порожні ділянки, порожні ресурсні зони, можна переселитися і нікого там не утискати в правах. Вони туди-сюди рухалися, зрозуміло, що контактували між собою. Тобто це дуже споріднене населення. 

З іншого боку, візантійці нам не пояснюють, як вони розрізняють антів і склавинів, але при цьому чітко розрізняють. Мабуть, були все ж таки етнографічні особливості: зачіска, орнамент на одязі, будь-що тут можна додумати. До того ж ми бачимо за писемними джерелами, що були і протистояння між антським племінним союзом і склавинським. Тобто вони позиціонували одне одному. Це теж свідчить про те, що вони вийшли на історичну арену вже розуміючи, що чимось відрізняються. Протистоять, вступають у різні політичні союзи, іноді воюють між собою. 

– Характерною ознакою пеньківської культури є так звані антські скарби. Що це за скарби і чому їх ховали? 

– Не тільки пеньківської археологічної культури, частину з цих скарбів виявили в ареалі колочинської культури. Скарби – це цікавий феномен. Тому що їхній ареал охоплює частину території, де була поширена пеньківська культура, і частину території колочинської культури. Водночас вони не були поширені повністю на ареалі однієї з цих культур. Йдеться про вузьку смугу правого берега Дніпра, а також Харківську, Полтавську, Сумську області. А далі є ділянки в Брянській, Курській, Білгородській областях.

Наприкінці VI століття почав формуватися унікальний комплект вбрання, представлений і чоловічими, і жіночими прикрасами. Цих прикрас археологи виявили дуже багато. Ми розуміємо, що, ймовірно, за цим стоїть якесь особливе воєнно-політичне угруповання слов'ян, яке охопило частину пеньківців і частину колочинців. А я вже казав про те, що це дуже близькі між собою культури, в них одна підоснова. Мабуть, тут утворилося окреме воєнно-політичне угруповання, яке просто не знайшло свого відображення у писемних джерелах. Тому ми про це нічого не знаємо. 

А щодо причини ховання цих скарбів, то це насамперед говорить про те, що вони вже накопичили достатньо і було що ховати. 

– Це були імпортні речі? 

– Імпортних речей дуже мало. В основному – місцеві слов'янські. Але тут треба наголосити, що слов'яни вийшли на історичну арену в V – першій половині VI століття, майже не маючи своїх прикрас. І от вони контактують із масою європейського населення, з різними кочовиками, візантійцями – і бачать, що ті носять купу прикрас, дуже красивих і розмаїтих. І їм теж хочеться мати свої. Бо прикраси – це не просто річ, це статусність. 

Так у кочовиків вони запозичили прикраси пояса, які ми називаємо поясами геральдичного стилю. У кочових народів за ними можна було простежити чітку суспільну ієрархію – за матеріалом виготовлення і кількістю таких речей. Наприклад, золото мали право носити тільки хани. Золоті оздоби з пояса в нас є у Малоперещепинському скарбі, який, до слова, розташований в ареалі пеньківської культури у Поворсклі. 

У слов’ян переважали прикраси зі срібла і бронзи. З писемних джерел відомо, що у кочовиків срібло – це наступний щабель, умовно – командири тисячі воїнів. Бронзові прикраси призначалися, умовно, для командирів сотні воїнів. Таке запозичення могло відбутися тільки через культурні контакти. До того ж Мала Перещепина розташована в ареалі пеньківської культури. Поруч є інші комплекси цього ж кола. Можливо, це вказівка на те, що це об'єднання, яке сформувало мартинівські скарби, було в досить близьких союзницьких контактах і з угрупованням кочовиків, еліта якого залишила пам'ятки малоперещепинського кола. 

Приблизно в середині – третій чверті VІІ століття виник феномен заховання цих скарбів. Науці достеменно не відомо, чому їх ховали. Припускаю, що причин було три, і, можливо, вони існували паралельно. Найпоширеніша ідея – про воєнно-політичне потрясіння. Популярна версія, але не витримує критики. На поселеннях не виявили слідів погрому. І пеньківська, і колочинська культури завершили своє існування аж у кінці VII століття. Тобто ще пів століття вони існували, але чомусь заховали скарби. Хоча, дійсно, в цей період на історичну арену вийшли хозари. Можливо, вони вказали слов’янам, хто буде тепер головним. 

Інша версія. Ще на початку другої половини VI століття Прокопій Кесарійський, який одним із перших описав слов’ян, зазначив, що анти і склавини – язичники. У них є "верховний бог Громовержець, вони шанують ріки і німф та всім їм приносять жертви". Можна фантазувати, як приносили жертви богам, рікам і німфам. Припускаю, жертви річковим духам чи божествам могли приносити, кидаючи у воду. У нас є щонайменше три мартинівські скарби, один із яких знайдено у торф’янику, два – у заплавах, які затоплювалися. Ховати в болоті – це дивний спосіб щось для себе зберегти. 

– Потім не знайдеш. 

– Навіть якщо знайдеш, воно швидко зіпсується. В археології є поняття "вотивні приношення". Коли люди кидали свої коштовності богам у воду. Таке було у кельтів, наприклад, місцевість Ла-Тенрегіон у Швейцарії, де знайшли перші пам'ятки латенської культури, вважається, що там приносили жертви. Такі вотивні приношення були й у германців. У невеликій кількості трапляються у балтів, а у слов’ян, виходить, немає? Ні, мабуть, оці принаймні три комплекси – це випадки, коли ми чітко знаємо, що ці скарби знайдені в певних умовах і, скоріш за все, це вказує саме на вотивні приношення. 

Третю причину знаходимо у трактаті "Стратегікон". Сьогодні ми б назвали це "статутом візантійської армії". Серед іншого, там розказано, як воювати зі слов'янами, подано багато етнографічних свідчень. Автор цього трактату пише, що "анти і склавини не тримають нічого відкрито, а все цінне зберігають у тайниках". Тобто частина цих скарбів може бути такою собі депозитною коміркою давнини. Просто ти ховаєш не в себе в хаті, а десь поза межами поселення. Дійсно, є низка скарбів, які виявили точно поза межами археологічних пам'яток, але там люди не могли жити, бо це схили ярів, заліснена місцина. Тобто ти десь сховав, тільки ти знаєш, де воно є, і, в разі чого, можеш піти забрати. А те, що вони не забрали, то, може, забули, чи переселилися, може, власник несподівано помер і забув передати своїм нащадкам. 

– Причин може бути чимало. 

– Так. Тож ці три причини – найімовірніші. І вони могли існувати паралельно. Ми, археологи, бачимо скарб і намагаємося для всіх цих комплексів, а сьогодні їх уже близько 40 (це лише ті, про які ми знаємо, які дісталися науці, бо є ще величезна кількість, які, на жаль, пройшли повз через розграбування скарбошукачів), знайти якесь одне пояснення. А це могли бути паралельні дії, абсолютно різні причини їхнього заховання, а археологічний еквівалент один – скарб. 

– Матеріальна культура слов'ян V–VII століть доволі бідна. Як ми можемо окреслити те, як жили слов'яни, чим вони займалися в тому часі? 

– Вони починали жити бідно, а потім потроху відбувся розвиток матеріальної культури. Внаслідок контактів із розвиненими народами, особливо з Візантією, почали запозичувати нові тенденції, технології. Особливо це проявилося в ювелірному мистецтві, обробці чорних металів. Все ж основна їхня діяльність – це сільське господарство. Вони обробляли досить легкі ґрунти, для чого не потрібні залізні знаряддя праці. Але потроху, ознайомившись з візантійським орним землеробством, зрозуміли, що якщо ти маєш залізні деталі, то можеш обробляти важкі ґрунти. А чорноземи дають кращий врожай. Тож прийшло усвідомлення, що потрібно розвиватися. 

Обробка цих легких ґрунтів фактично і спричинила простоту їхнього життя. Коли тобі треба через якийсь час перебиратися на нове місце, ти не шкодуєш за попереднім і не будеш обростати речами. Можливо, були тяглові тварини, на яких можна щось перевезти, але тобі їх шкода, і не такі великі стада. І ось так по-простому вони жили ще з римських часів. І саме ця простота допомогла їм вижити.

Наприкінці IV – у VI століттях настали складні кліматичні зміни, які вдарили по масі населення, яке виявилося непристосованим до нових умов. Але не йдеться про слов'ян – завдяки простоті свого стилю життя вони були максимально пристосованими. Щоб вижити, вони вичавлювали зі своєї ресурсної зони максимум. Той же "Стратегікон" пише, що без сенсу на слов’ян нападати. Вони не будуть обороняти свої житла та поселення, вони все кидають і тікають. Тому що житла в них простенькі – три з половиною на три з половиною метра. 

– Це землянки. 

– Помирати заради такої землянки не хочеться. 

– Краще ще одну викопати. 

– Не проблема швидко збудувати іншу. Тож у "Стратегіконі" мовиться, що треба бити по їхніх урожаях, знищувати кормову базу. 

Але, тим не менш, слов’яни, контактуючи з іншими, зрозуміли, що можна жити краще. Особливо ті слов'яни, які прорвалися на Дунай, балканські провінції, – їхній розвиток пришвидшився. Вони захопили масу людей, зокрема полонених візантійців, які, очевидно, почали їх навчати, як обробляти і кольорові метали, і чорні метали, і землеробством займатися, і посуд краще робити. Потім ця технологія через запозичення просувається далі. 

Наші слов'яни, які продовжували жити на українських територіях, навіть пізніше отримали деякі технологічні надбання. Тож розвиток технологій був поступовим, від сусіда до сусіда. 

– А чи можемо окреслити хронологічно етапи просування слов'ян із цієї прабатьківщини, з Полісся, на південь і захід? 

– У V столітті вони почали поступовий рух, але його у нас фіксуємо винятково археологічно. На початку другої половини VI століття вони вже сиділи в Подунав'ї, але з контексту знаємо, що вони там вже перебували кілька десятиліть. Тож прийшли туди в першій половині VI століття. Для західних ареалів, а писемність у франків з'явиться пізніше, за археологічними даними, ми розуміємо, що у першій половині VI слов’яни зайшли по Дунаю і аж до річки Ельби. 

З іншого боку, наприкінці VI, можливо, в VII столітті їхня група проникла у верхів'я річки Вороніж. Колоченці та пеньківці там утворили симбіоз, до них із півночі у невеликій кількості спустилися рязано-окські фіни. Сформувалося угруповання слов’ян і фіноугрів. У VII столітті у фіноугрів, рязано-окських фінів, у невеликій кількості з'явилися слов'янські прикраси, тобто якась група слов’ян рушила і на північний схід. 

Просунулися вони і на північ Білорусі, а далі на територію країн Балтії. Слов'янські прикраси знайшли навіть у Швеції, на острові Готланд. Найпівденніше їх фіксували аж на Криті: це прикраси VII століття.

– А якщо розрізняти і антів, і склавинів у цьому контексті? Чи можемо сказати, хто куди рухався?

– Анти рухалися в Подунав'я і на Балкани. Але і празькі комплекси є на Балканах. Тобто у цьому керунку рухалися і склавини, і анти. 

– Як пояснити таку міграцію? Цей рух тривав кілька століть, але все ж чому бідні слов'яни з такою примітивною технікою ведення землеробства, мабуть, і найвидатніші воїни, так легко опановують такі великі обшири? 

– Насамперед треба зважити, що на раннє середньовіччя припадає суттєве похолодання. Відбувалися постійні перепади температури. Крім того, у VI столітті сталися дві знакові події, особливо для Візантії. Найімовірніше, у цьому часі десь вибухнув вулкан. У льодовиках на другій половині VI століття фіксують характерні нашарування. Фахівці бачать, що в цей період у льодовиках Ісландії, Гренландії залягла велика кількість вулканічного попелу. В атмосферу потрапило багато попелу. У візантійських джерелах саме згадано, що кілька років майже не було літа, якісь незрозумілі хмари, холод, що призвело до неврожаю і голоду. 

По-друге, поширилася епідемія, яку назвали чумою Юстиніана, бо на неї захворів імператор Юстиніан. Хвороба уразила візантійське населення, яке жило в містах. Ми нещодавно пережили ковід, тоді було приблизно те ж саме. Слов'яни ж і до вибуху вулкана жили не найкраще. На Поліссі було досить холодно. Вони почали просуватися південніше, але змінився клімат і вони у принципово кращі для себе кліматичні умови не перейшли. Їхній максимально простий стиль життя виявився максимально ефективним. 

До того ж імператор Юстиніан, який сам себе назвав Великим, бо вирішив відновити Римську імперію в найширших межах, почав серію загарбницьких війн. Він зняв війська з Балканських провінцій і відправив їх в Італію, дійшли навіть до Іспанії. А слов'яни в VI столітті ще були не здатні захоплювати укріплені міста. Натомість сільські округи залюбки руйнували, захоплювали здобич, полонених та забирали їх із собою. І виходить, що Юстиніан зробив демілітаризацію Балканських провінцій, у великих містах залишилися гарнізони, які їх охороняли. А слов'яни бігають по сільській окрузі, і ці гарнізони бояться вийти: мовляв, наше завдання – охороняти місто. В результаті страждає округа. Це, знову ж таки, втрата людей, врожаю. Виходить, що Візантія отримала кілька потужних ударів по своїй економічній силі.

Вже в VII столітті, коли слов'яни штурмували візантійські міста, їхніми військовими інженерами були колишні ромеї, які жили між ними. За писемними джерелами відомо, що у слов'ян було так зване патріархальне рабство. Тобто полонений кілька років жив у якійсь сім'ї, а потім йому казали, мовляв, ти в нас пожив, відпрацював, а далі вирішуй: або йдеш додому, якщо тебе до того не викупили рідні, або ж залишайся з нами. І, мабуть, маса населення залишалася. Навіть у "Стратегіконі" є порада воєначальникам, що коли воюватимете проти слов'ян і на їхній території знайдете якогось ромея, який був полоненим, не довіряйте йому, вбивайте. Бо вони, нехороші люди, більше люблять слов’ян, серед яких тепер живуть, аніж нас, колишніх своїх співгромадян, вони вас зрадять і заведуть у пастку. 

Отже, слов’яни контактували з цією масою полонених. А ті полонені – візантійці, ромеї – володіли знаннями про сучасні технології виробництв, сільського господарства. Коли клімат почав покращуватися, відбувся процес ослов'янення ромейського населення, тобто слов'ян стало більше. Натомість Візантія погано пережила економічне й кліматичне потрясіння. Вийшло, що Візантія здала позиції, а слов'яни не відчули проблем. Далі, накопичивши нові знання від ромеїв, вони почали розвиток своєї матеріальної культури. 

– Наскільки я розумію, саме різниця в матеріальній культурі цього великого слов'янського масиву, який мігрував, і визначила поділ на східних, південних і західних слов'ян? 

– Це хороше запитання. Мені видається, що цей поділ ґрунтується на мовознавстві. А мовознавство зароджувалося в ХІХ столітті, коли, дійсно, західні слов'яни були на території Австро-Угорської або Німецької імперій. Східні слов'яни у Російській імперії, південні – в Османській імперії. Але сьогодні лінгвісти використовують іншу систему поділу, ґрунтовану не на спорідненості мов, вони визначають мовне ядро – тобто ті слов'янські мови, які зберегли найбільше архаїзмів і мають найменше запозичень. Відповідно до такого поділу, немає східних чи західних слов'ян, а є центральне слов'янське ядро – українська, білоруська і чеська мови. 

І є інші мови, де більше запозичень. У польській багато запозичень від германців, зрозуміло чому – там суковсько-дзедзицька культура, яка виникла на празькому компоненті і місцевому германському. Інші мови Західної Європи теж містять багато германських діалектів. Південні наповнені латиною, грецькою мовою. Навіть у сучасній Греції, кажуть, є анклави, де говорять цілком слов'янськими діалектами. Такий поділ був доволі зручний для деяких політичних концепцій. 

Згодом, коли слов'яни розселилися, вони почали втрачати зв'язки зі своїми далекими племенами. На наших теренах вони розвивали свою культуру. Празька культура еволюціонувала у так звану райковецьку культуру, це пряма спадковість. Хоча в деякі регіони правобережжя Дніпра райковецька культура прийшла у вже сформованому вигляді. Там зіткнулася з якимись місцевими слов'янами, пеньківцями, і їх теж до себе асимілювала. І далі райковецька культура поступово еволюціонувала в культуру Київської Русі. Пряма спадковість, все чудово. 

А от з лівим берегом Дніпра все значно складніше. Там є колочинська і пеньківська культури, які між собою подібні і контактують. Десь у VII столітті туди почали у невеликих кількостях проникати празькі групи населення. Схоже, що їх там добряче перемішували якісь кочовики, мабуть, ранні хозари, які з ними воювали. Це додатково все змішало. 

В результаті всіх цих досить складних подій там з'явилася так звана волинцівська археологічна культура, в основі – слов’янська, але з не дуже слов'янськими рисами, як, наприклад, специфічний гончарний посуд. Ми не знаємо, звідки він взявся, бачимо лише швидкий технологічний ривок, а такого не може бути. Мав би бути поступовий розвиток, як, скажімо, райковецька кераміка поступово еволюціонує в давньоруський посуд. Отже, в когось вони це запозичили: технологію чи форми. Ми не знаємо достеменно, в кого, але це, знову ж таки, говорить про складніші процеси. 

Волинцівська культура, яку датують серединою VIII – першою третиною ІХ століття, еволюціонувала в роменську археологічну культуру. З одного боку, вони багато в чому схожі, але, з іншого боку, якщо у волинців є одне городище, то у роменців їх дуже багато. Тобто люди почали від когось боронитися, у них зник специфічний гончарний посуд, але залишилися його ліпні наслідування. Ці роменці, які вже стовідсотково сіверяни, і ці сіверяни досить довго себе опозиціонували до правобережних слов'ян. До слова, у літописі на правому березі перелічено величезну кількість племен: древляни, поляни, уличі, тіви…

– А для лівого – лише сіверяни.

– Для правого – одна культура і стільки племен, а для лівого – одне плем’я і дві культури. 

– Ну і, врешті, в Русі Чернігівське князівство завжди було осібним і, певною мірою, конкурентом Києва. 

– І сіверян не любили й навіть, так би мовити, дискримінували. Використовували як гарматне м'ясо. 

Хоч на лівий берег Русь прийшла вже у сформованому вигляді, певні елементи роменської культури там продовжували існувати ще досить довго. Тобто люди далі робили свій специфічний посуд, вже живучи в давньоруських городищах і містах. Вони продовжували використовувати свої місцеві прикраси. Ці сіверяни досить довго опозиціонували себе до центру.

На жаль, ми не знаємо політичного контексту, немає писемних джерел щодо цих протистоянь, але етнографічно вони себе явно тривалий час виокремлювали. Все ж таки Дніпровське Лівобережжя виявилось строкатішим та складнішим. 

– І важче інтегрувалося. 

– Можливо, ми навіть ще не всі процеси бачимо. Бо, наприклад, зміна пеньківської і колоченської культур на волинцівську відбувалася зі складними процесами, але дуже коротко. Дуже мало їхніх комплексів відомо. Надто складною була їхня еволюція. Населення змішалося як у казані. 

– І не всі компоненти ми можемо знати. Ти згадав про городища, що їх доволі мало було у волинцівській культурі, більше в роменській. А якщо ми говоримо про V–VII століття, то мені згадується Зимне, щодо якого теж є дискусії – про шар V–VII століть. Більше городищ і не згадаю.

– Спочатку слов'яни жили у відкритих поселеннях. "Стратегікон" пише, що вони свої поселення не будуть обороняти, тікають. Але десь у VII столітті настав феномен, коли вони почали "залазити" на городища, зазвичай ще раннього залізного віку. Є вал, рів, ти туди "переліз". Інша справа, що в кожному конкретному випадку треба з'ясувати, що означає "переліз". Тому що буває, що є городище раннього залізного віку – і трапляється кілька знахідок слов'янських. Щоб вони там жили – навряд чи. Може, якесь сховище. 

<p>Пастирське городище. План В. Хвойки</p>

Водночас є випадки, коли очевидно, що слов’яни використовували раніші укріплення. Наприклад, для VII століття це Пастирське городище. Унікальна пам'ятка, яка не входить до жодної археологічної культури. Саме городище виникло в ранньому залізному віці, але в VII столітті слов'яни "перелізли" туди, довго там жили і ще й побудували свої укріплення на самому валі. 

На Зимненському городищі є знахідки VII століття, можливо, і раніших часів. Є сумніви, коли воно виникло. Втім науковці певні, що це городище празької культури. Ще є Хотомельське городищесучасна територія Білорусі, на якому були елементи празької  і райковецької культур. Питання, хто побудував укріплення, бо там кілька празьких об'єктів частково під підошвою валу. Можливо, у райковецький час було добудовано щось, за рахунок чого празькі об'єкти перекрилися. На верхів'ях Дніпра є городище Нікодімове, це теж у Білорусі. 

Деякі городища були не лише поселеннями, а й ремісничими центрами. У Зимному є частина речей – не прикраси, це шаблони для виготовлення. Тобто там жили ремісники. На Зимному також дуже багато зброї, отже, там перебувала дружина. І більшість цих прикрас знаходять аналогію у мартинівських старожитностях. Тобто це якийсь анклав у пражчан, який мав дуже серйозні контакти з мартинівськими хлопцями. Можливо, дружинники, які мали за обслуговуючий персонал ремісників. 

– Можливо, навіть центр влади. 

– Мабуть, і центр влади був. Знову згадаю Пастирське городище, яке розташовувалося на периферії пеньківського ареалу і Степу й не входило до жодної археологічної культури. Там теж виявили дуже багато зброї, там працювали ремісники, там була одна з перших ранньосередньовічних кузень, там виготовляли специфічний гончарний посуд, близький до волинцівського гончарного посуду. Тобто там сидів якийсь військовий контингент. Єдине, що, мабуть, це городище було осібним, бо навколо нього на сьогоднішній день знаємо тільки два поселення, і то вони дуже слабкі. В одному випадку одне житло, в іншому – навіть не проводили розкопок, бо дуже мало матеріалу. 

Отже, у VII столітті слов'яни поступово будували городища. За писемними джерелами відомо, що якраз тоді вони навчилися захоплювати міста Візантії, ознайомилися з технікою облоги і, мабуть, зрозуміли: якщо нам важко взяти ці укріплення, то ми будемо будувати такі ж, і їх буде важко взяти нашим ворогам. І навіть почали будувати укріплені табори. Це були зародки фортифікацій, які виникли, ймовірно, теж під впливом візантійців. 

Цікаво, що візантійські ромеї будували слов’янам осадні машини. Є згадка про облогу міста, коли містяни були шоковані, що, виявляється, цим слов'янам машини для облоги збудував ромейський вояк чи інженер, який не просто був у полоні, а робив це добровільно. Він якраз із тих, хто оселився й ослов'янився. 

– Городище – це невід'ємна ознака райковецької культури. Чому вони виникли? Чи можемо говорити не так про захист, як про формування протодержавних структур? 

– Причини виникнення городищ могли бути різні. Банально – городище як сховище, куди заганяли худобу, щоб вона не розбіглася вночі чи щоб хтось її не з’їв. Є припущення, що городища могли контролювати переправи. 

Згадаймо Нестора, який пише нам про Кия і сам зі собою дискутує, що, мовляв, Кий не був перевізником. Український археолог і історик Михайло Брайчевський писав, що, можливо, в часи Нестора змінилося поняття терміна "перевізник", тож це вже була не просто людина, яка веслує і перевозить, а людина, яка контролює переправу. 

Ми знаємо, що дуже багато цих городищ дійсно виникали біля переправ для контролю. Можливо, це пов'язано з торговельними шляхами, які тоді почали зароджуватися, з необхідності контролювати переправи, торговельні шляхи, брати данину. Також городища могли виконувати стримувальну роль, нехай не супероборонну. Велика кількість племен, особливо на правому березі Дніпра, одне до одного опозиціонували. Мабуть, були внутрішні протиріччя, чвари, протистояння, про які ми не знаємо із писемних джерел. 

Так чи інакше, у IX столітті у слов’ян почався "городищинський бум". Археологічно ми бачимо городище, а причини виникнення, їхні функції могли бути абсолютно різні. Але тоді вони справді познайомилися з укріпленнями, які активно почали використовувати. Водночас почали вдосконалювати матеріальну культуру. 

– Чи можемо говорити про появу еліти у той час? 

– Візьмімо Мартинівський скарб: частина могла належати ювелірам, але частина – еліті. Тому що людина накопичила і опозиціонує цими прикрасами себе до своїх одноплемінників, які таких прикрас не мають. 

Далі в них розвинулася металургія. Вони освоїли важкий плуг. А важким плугом можна обробляти чорноземи. Важкі чорноземи довго будуть давати тобі врожай, тож не обов'язково часто переїздити. Якщо ж не потрібно часто переїздити, то треба зробити нормальне житло нарешті. І от з VIIІ століття у слов’ян збільшується розмір жител. До того вони були всього 3,5 на 3,5 метра. Всі завжди дивуються, чого ж таке маленьке, як там можна жити? Та вони там і не жили. Лише спали або грілися в холодну пору року. А основний виробничий процес відбувався надворі. 

Чому ж відбулася зміна у VIIІ столітті?! Тому що вони почали довше у них жити. У них з'явилося багато металевих сокир, порівняно з попереднім часом. Ті великі і міцні сокири дозволили рубати нормальні дерева, а отже, капітально будуватися. Городище потребувало певних знарядь праці. У них покращилися землеробські знаряддя праці, які потягли за собою покращення життя, бо можна довше сидіти на одному місці. Відповідно, треба вже краще облаштуватися. 

Після першої половини VIIІ століття яскравих скарбів більше не трапляється. Лише у волинцівській і роменській археологічних культурах вони будуть аж до часів Бориса і Гліба. Тобто еліта у волинців-роменців таки існувала. Вони накопичували прикраси, вже свої місцеві, і теж через якісь буремні події їх ховали. 

Для райковецької культури є один зі скарбів, не ювелірних, але дуже показовий. Його власником був заможний чоловік, тому що у нього були металеві знаряддя для обробки ґрунту, хороші серпи, сокири для деревообробного реманенту, наконечники списів. Тож згадка в "Стратегіконі" про те, що вони не будуть захищатись, уже втратила актуальність. Якщо ти побудував капітальне житло, то будеш його боронити. 

– Власне про захист та інтеграцію племінних територій і структур до складу Київської держави. Наскільки лагідно Київ підкорював місцеві племена: сіверян чи карпатських хорватів?

– Ми в 2008–2009 роках працювали на пам'ятці IX століття під Києвом. Там було дуже багато жител – і всі спалені. Це за 20 хвилин на маршрутці від станції метро. Тож навряд чи Київ діяв лагідно. Цікаво, що в самому Києві є матеріали двох археологічних культур – райковецької і роменської. Можливо, варяги, які прийшли, потребували обслуговуючого персоналу і в Київ тягнули всіх, кого тільки підім’яли під себе, без огляду на їхню племінну приналежність. 

Той же Мал прямо сватався до Ольги. Причому до того він убив її чоловіка. Але той факт, що він сватається, все ж таки говорить про те, що він вважав себе рівним. Ми знаємо про полоцьких князів, які родичалися з ранніми Рюриковичами. Тобто якась місцева еліта все ж таки була. На жаль, вона не зберегла або не мала писемних джерел. Зрозуміло, що Нестор писав уже "під диктування" "середніх" або навіть "пізніх" Рюриковичів. І зрозуміло, що Рюриковичі були найкращими для нього. Але все ж таки завоювання відбувалося складним шляхом погромів. 

У роменській культурі є кілька скарбів у різних регіонах, у різних пам'ятках, досить часто вони пов'язані з погромами пам'яток. Тобто сіверян таки вогнем і мечем приєднували. 

Щодо інших територій: Мала і його Іскоростень таки спалили. З деяких пам'яток можна зробити висновок, що хтось і добровільно входив до Київської держави. Втім формування давньоруської держави – це складний і тривалий процес. Принаймні при перших Рюриковичах він відбувався шляхом вогню і меча. 

– Коли ми говоримо про норманську й антинорманську теорію, є різні погляди, зокрема компромісні. Мовляв, варяги прийшли на слов’янський ґрунт і все-таки збудували цю державу. От наскільки цей слов'янський ґрунт без варягів, я говорю гіпотетично, футуристично, але все ж був придатний для побудови власної держави? Тобто чи без варягів цей слов’янський простір міг би побудувати державу? 

– Я думаю, що міг. Свої еліти все ж таки були. Західні слов'яни ще у VIIІ столітті будували свою державу, і без варягів. Варяги виступили перш за все супервійськовою силою. Це були професійні воїни, військова еліта. З ними не могли тягатися інші. Але навіть те, що, за легендою, варягів закликали, вказує на те, що тут вже були віча, були місцеві князі. 

Можливо, не стільки їх запросили, скільки варягів притягувало це місце – шлях до греки, можливість торгувати з Візантією, арабами, отримувати срібло. Можливо, варяги дійсно прийшли, але і слов'яни на той час були максимально готові до створення своєї держави. Просто варяги-Рюриковичі виявилися на чолі цього процесу. І, ймовірно, його прискорили, об'єднали увесь масив. 

Це, звісно, із категорії "альтернативної історії", але, мабуть, якби не вони, у Східній Європі би утворилося багато різних окремих королівств, кожне би мало зовсім іншу історію. Але важливо, що економічно, політично, культурно слов'яни вже явно підійшли до того, щоб створювати свою державу. 

Перші кроки вони робили ще в VII столітті. З'явилися перші городища, скарби. Потім, мабуть, хозари призупинили цей процес. Ми знаємо, що перша слов'янська держава – це держава Само. Він, щоправда, був франком, але створив її у VII столітті на території сучасної Чехії та Австрії. Тож у VIIІ столітті слов'яни вже нормально розбудувалися. Єдине, що будували в основному ті, хто ближче познайомився з новими надбаннями Візантії, мав розвинену культуру. Наші "запізнювалися" в отриманні нових надбань. Але, попри все, отримували. Можливо, і без варягів десь у ІХ столітті вони би вже і самі свої держави будували.