Козацька держава: Гетьманщина функціонувала не так, як ми уявляли | Віктор Горобець

– Ми багато знаємо про політичну історію Гетьманщини, зміни гетьманів та військові походи. Але як ця держава функціонувала, якою була її внутрішня політика? Почнімо з 1648 року: вибух війни Хмельницького, на величезних територіях постає козацька влада. Замість воєводи стає полковник, замість городового отамана – сотник. Як на уламках Речі Посполитої почала функціонувала козацька влада? Цей процес був прямолінійним чи стихійним? Чи розуміли люди, які прийшли на ці терени, що з ними робити? 

– Коли йдеться про державу раннього модерну, то варто залишити поза межами нашого дискурсу сучасні уявлення про державу, які, власне, викристалізувались в академічному просторі лише впродовж XIX століття. І при цьому взорувались на модерні держави: регулярні, централізовані, бюрократизовані. Середньовічні або ранньомодерні держави Європи слабо нагадували такі моделі, й були позбавлені всіх цих ознак. Тобто, були не регулярними, не централізованими й не бюрократизованими.

Безболісний перехід від старої, річпосполитської форми державності до нової, козацької став можливий серед іншого ще й тому, що на місцях слабко уявляли, як функціонує державна, королівська влада загалом. Натомість усі бачили, як реалізуються владні повноваження на місцевому рівні. І всі, мабуть, мали власне бачення того, яким чином ці владні повноваження мають "правильно" реалізовуватись. Збереглося цікаве свідчення сотника Ніжинського полку Пилипа Уманця, який у розмові з російським послом зауважив: "А тепер у нас за ласкою Божою тут у всім краю сіверському ні воєводи, ні старости, ні писаря немає... А пан полковник у нас тепер за воєводу, а пан сотник за старосту, а отаман городовий за суддю". 

Тож вибухає революція і стару владну структуру опановують нові урядники, які є  близькими за походженням, соціальним статусом і баченням проблем місцевому населенню. Вони намагалися реалізувати панівні (хоч і надзвичайно розмиті) уявлення про ідеальну форму державності. Вбачаючи ось цю саму ідеальність, передовсім, у максимальному спрощенні державного життя, наближенні влади до підвладного, відмові від незрозумілої широкому загалу заформалізованості адміністративних, судових практик тощо.

<p>Портрет гетьмана Богдана Хмельницького. Гравюра Вільгельма Гондіуса. XVІІ століття</p>

У якій мірі цей процес був керований й організований? У дуже незначній. Під час становлення держави, яку пізніше назвуть державою Богдана Хмельницького або Гетьманщиною, ці процеси відбувалися стихійно. Зрозуміло, що в Хмельницького і його найближчого оточення на початку повстання не було плану побудови держави, тим паче держави за певними усвідомленими алгоритмами і лекалами. Існував хіба що намір відстояти інтереси козаків як окремого соціального стану, якими й так коронна влада не надто опікувалась раніше, але які фатально порушила Ординація Війська Запорозького 1638 року. 

– Є твердження, що Гетьманщину будували люди з Річчю Посполитою в головах. Наскільки річпосполитська матриця домінувала? 

– Польські історики вже віддавна вважають, що мілітарний та державний устрій Війська Запорозького – це калькування досвіду Речі Посполитої. Натомість українські автори переважно це категорично заперечують, розглядаючи Запорозьку Січ як протодержавне утворення, досвід існування якого було поширено в середині ХVІІ століття і на Гетьманщину. Одна із найвиразніших антипольських праць –  "Історія русів", заперечуючи річпосполитський досвід у формуванні устоїв козацької держави, напряму апелює до княжих часів, вимальовуючи ось такий генетичний зв’язок. 

Але ж ми розуміємо, що генетично ці терени були пов'язані і з державністю Речі Посполитої. Люди, які тут жили – шляхта і козаки – не лише володіли певним досвідом існування в річпосполитській культурі, але й деякою мірою були суб'єктами її формування. Тому то й рецепція річпосполитських інститутцій чи традицій в процесі побудови "козацького панства" була цілком природною. Найочевидніше вона проявилася у калькуванні моделі організації Війська Запорозького як військової одиниці, де козацьке військо стало аналогом шляхетського ополчення – посполитого рушення. Шляхтич за право володіння землею мав сплачувати податок крові – захищати свою землю зі зброєю в руках. При чому зброю в руки йому давав не володар, а він сам купував на кошти, які отримав за володіння підданими та землею. 

Козацтво розвивалося за тією ж моделлю. Колишнє реєстрове, а в постреволюційних реаліях городове козацтво відбувало військову службу як плату за право володіння землею, звільнення від сплати податків, користування певними економічними преференціями. Поруч із цим, фактично становим козацьким ополченням, існували регулярні полки, наймане військо - як аналог регулярного кварцяного, компутового війська Речі Посполитої. Гетьмани заснували охотницькі полки сердюків і компанійців (тобто піхотні й кінні), які служили за плату на постійній основі. Третя складова – козацька артилерія, яка значною мірою наслідує  досвід організації коронної і литовської артилерії, зокрема  щодо структури матеріального забезпечення, повторюючи давню практику Речі Посполитої утримання артилерії фундушами і товарами зі спеціально призначених для цього рангових маєтностей.

У цивільному житті кореляція із Річчю Посполитою була не такою виразною. Оскільки шляхта, перш ніж стати шляхтою періоду "золотої вольності", пройшла столітні етапи еволюції. Вона виборювала свої права у суперництві з монаршою владою, крок за кроком закріплювала здобутки. У козацької держави не було цих 100 років. Вона формувалася впродовж лише якихось десятиліть. До того ж після 1654 року, після Переяславської угоди дедалі більше втягуючись у московський світ, де категорія "золотої вольності" – навіть щодо дворянства – була абсолютно неприродною. 

Отож козацька старшина як еліта мусила змагатися із гетьманом, щоб не розвинулося, як пізніше напишуть в Конституції 1710 року, "невластиве українське самодержство", коли "деякі гетьмани привласнювали собі неслушно і незаконно самодержавну владу". Водночас вона мусила доводити рядовому козацтву своє право на владу. І це призвело до того, що держава формувалася, нібито калькуючи досвід Речі Посполитої, але водночас зважаючи на практики Запорозької Січі з її абсолютизованою рівністю (хоча пізніше рівність стала радше уявною і змінилася фактичною нерівністю).

З одного боку, революційна хвиля вимагала знищення будь-яких залишків старої державності, яка існувала на цих землях. А з іншого, існувала реальна потреба в актуалізації цього досвіду. Крім того, не варто ігнорувати й впливи політичних культур найближчих сусідів, передусім Османської імперії. 

У роки піднесення Козацької революції переважала запорозька хвиля, домінувало уявлення, що воля більшості війська має бути в пріоритеті, відтак обов'язковою для гетьмана і старшини. Але це призвело до несподіваних результатів. Скажімо, коли зовнішню політику уряду Богдана Хмельницького обговорювали на загальній військовій раді за активної участі  20–30 тисяч фахово не підготовлених людей. Отож при гетьмані виник інститут старшинської ради, щось на кшталт ради сенаторів при королі. Саме на цю раду з часом і виносили вирішення найважливіших питань поточної політики.

Варто наголосити, що в реаліях політичного життя Гетьманщини вкрай важливим було, аби гетьман нічого важливого не вирішував одноосібно, без ради. Самостійні рішення могли стати для нього фатальними. Дем'яна Ігнатовича "Многогрішного" та Івана Самойловича позбавили влади серед іншого й за те, що вони почали правити не радячись з козаками. Але, зрозуміло, під "козаками" насамперед мається на увазі старшинська верства, яка поволі перебирає на себе роль політичного народу козацької держави, аналогу шляхти Речі Посполитої.

Інший, доволі показовий приклад впливу річпосполитського досвіду на характер державного будівництва в Гетьманщині – це царина судочинства. У ході революції спостерігаємо кардинальний злам шляхетського судочинства, а ширше – всього судочинства часів Речі Посполитої. Натомість постає судочинство, засноване на звичаєвому праві, коли універсальне писане законодавство втрачає свою силу, а ваги набирають прецеденти місцевого походження. Відповідно й суддями стають члени місцевого товариства, можливо, не достатньо фахові, але з гарною репутацією. 

Суди, принаймні перших інстанцій, організовували у корчмах, на ярмаркових майданах тощо.  Але вже через 20–30 років у судочинство Гетьманщини повернулися Литовські статути, Магдебурзьке право, Саксонське зерцало – тобто європейське право, відоме в Україні з дореволюційних часів. У серпні 1722 року наказний гетьман Павло Полуботок видав універсал, яким "грозно, под опасением строкого каранья" заборонив організовувати судові засідання в шинках, натомість наказав правосуддя здійснювати "в пристойных містах, непянственным, но трезвым и совістным умом людей жалобливых". Ба більше, впровадив чіткий алгоритм подачі апеляцій від нижчої судової інстанції до вищої, письмового оформлення вироків тощо. А вже більш ніж за 100 років після Козацької революції гетьман Кирило Розумовський ставить питання про відновлення гродських, земських і підкоморських судів. Тобто це вже абсолютне повернення до часів Сигізмунда Августа, до реформ 1560-х років, які готували ґрунт для Люблінської унії 1569 року.

А ще коли ведемо мову про козацький досвід державного життя, то маємо пам'ятати, що крім Запорозької Січі на півдні Київського воєводства вже з середини 1620-х на постійній основі існували шість реєстрових козацьких полків, товариство яких володіло правами самоврядування. Там діяли автономний козацький суд і власне козацьке адміністрування, в яке не мала права втручатися ані місцева шляхта, ані локальна коронна адміністрація. Отож на цих теренах формувались унікальні традиції державного життя, особливі моделі соціальних відносин. І все це матиме значення вже в часи існування Гетьманщини, коли характер соціальних і політичних відносин у цьому регіоні суттєво відрізнятиметься від моделей, які постануть в центрі і на півночі колишнього Київського воєводства Речі Посполитої. 

Коли про таке починаєш говорити, то складається враження, що ось ця регіональна неоднорідність, можливо, навіть суперечність у певних моментах, є очевидною ознакою неповноцінності держави, порівняно із "нормальними державами", під якими нібито розуміють самодержавне Московське царство. Але, якщо аналізувати синхронні у часі практики Речі Посполитої чи, скажімо, тогочасних держав Придунав'я, це виглядає цілком нормально, суголосно культурі ранньомодерного станового суспільства. Та й централізованість й уніфікованість державних порядків Московського царства вже у ХVІІ чи ХVІІІ століттях є нічим іншим як міфологізованим сприйняттям реальності, екстраполяцією реалій, що постали вже в післякатериненські часи.

– У цьому контексті згадую поділ на Лівобережну і Правобережну Україну, різні зовнішньополітичні орієнтації, які пов'язують передусім з географією. Мовляв, Москва ближче до Лівобережної України, Річ Посполита ближче до Правобережної України. І цей поділ нібито формує зовнішні чинники. Різниця між Правобережною і Лівобережною Україною – хіба залежать лише від географії і військової потуги сусідів?

– Так, але лише частково. Більшою мірою визначальними тут є історія розвитку регіонів, специфіки їхнього заселення, формування соціального обличчя. Реєстрове козацтво еволюціонувало на півдні Київського воєводства та Брацлавщині. Там існували стійкі традиції козацького господарювання і самоврядування.

Лівобережна Україна (те, що пізніше стане Полтавським, Миргородським, Гадяцьким, Лубенським, Прилуцьким полками) – це території, на яких розвивалася держава в державі, магнатські володіння Конєцпольських, Вишневецьких та інших. Доля класичного старожитнього козацтва на тих теренах доволі мала. Після революції козаками там стали вчорашні селяни. 

Натомість реєстрові козаки на Правобережній Україні – це здебільшого люди, які в анамнезі мали шляхетство. Можливо, не завжди підтверджене необхідним після Люблінської унії пакетом документів, але за традицією і походженням це були дрібні шляхтичі, різного роду замкові слуги, яких можна трактувати як напів шляхтичів. І скажімо, коли лідери Козацької революції на певному етапі дійшли до думки, що можна повернутись до Речі Посполитої на підставі Гадяцької угоди, то козакам з Правобережжя такий поворот давав змогу легітимізувати фактичний високий соціальний статус, який перед тим відмовилася визнавати коронна влада. 

А ось на Лівобережжі козаки-неофіти здобули землі, які звільнилися після того, як Вишневецький і його клієнти були змушені втікати, отримали особисту свободу й набули козацьких прав. Але при цьому вони не мали жодних легітимних підстав для того, щоб закріпити за собою цей високий соціальний статус і набуту "правом шаблі" власність у разі повернення України до складу Речі Посполитої. Це було великою проблемою. 

Тому під час Чуднівської угоди 1660 року, коли Юрій Хмельницький підписав договір з представниками Яна ІІ Казимира про повернення до Речі Посполитої, правобережне козацтво це прийняло, а лівобережне – ні. Йому не було на що сподіватися, бо із запуском реставрації ця частина козацтва мала втратити все. На відміну від правобережного козацтва, яке отримало можливості закріпити де-юре свої фактичні земельні володіння, а також долучитися до політичного життя Речі Посполитої. Для лівобережної частини козацтва такої перспективи не існувало. 

Тож не дивно, що 1659 року повстання проти Гадяцької угоди вибухнуло не на правому березі Дніпра, а на Лівобережжі, де перспективи соціального зросту для переважної більшості козацтва були вкрай примарними. Так само й рік по тому – саме лівобережні полки відмовились визнавати правочинність Чуднівської угоди.

Утім, звичайно ж, не можна повністю ігнорувати й мілітарний аспект. Географічне положення Правобережжя робило його вразливим перед можливим введенням коронних військ чи військ Кримського хана, який упродовж 1654–1666 років був союзником польського короля. А ось Лівобережжя швидше можна було окупувати зі сторони Московського царства. 

– Як у революційних умовах функціонувала держава? Є маса покозачених селян, які то воюють, то обробляють землі, які позбулися старих і не хочуть нових повинностей. А як же податки? На чому будується колишня соціальна структура? 

– Павло Алеппський, який супроводжував свого батька, антіохійського патріарха Макарія в подорожі через українські землі, зі здивуванням писав, що люди живуть в Україні процвітаючи, ніхто податків не платить: "Не знають ані податків, ані гарачу, ані десятини". Мовляв, все і так добре. На певному етапі ці проблеми вирішували за рахунок трофеїв, екстраординарних зборів, митних зборів, прибутків від непрямого оподаткування, наприклад, продажу горілки, меду, пива. Але це могло працювати, коли держава знаходилася у зародковому стані, коли не було стабільного адміністративного апарату, коли не потрібно оплачувати дипломатичну службу, коли можна набрати військо по-козацьки, як це любили робити польські королі, наприклад, Владислав IV. Щоб набрати кварцяне військо, потрібно платити наперед гроші, а по-козацьки означає, що люди йдуть воювати за рахунок майбутніх трофеїв. 

Такий підхід придатний до революційної фази війни. Але далі потрібно вводити оподаткування некозацького населення, збирати орендну плату від шинків, млинів, інших прибуткових промислів. Це неминуче ставило питання про упорядкування козацького реєстру. Починаючи з кінця 1660-х років, в Глухівському і Переяславському договорах, в Конотопських і Коломацьких статтях простежується ідея, що реєстр має бути обмежений кількісно. Усі, хто не потрапив до реєстру, мусять сплачувати податки, виконувати загальнонародні повинності: лагодження млинів, перевозів, містків, доріг тощо. 

І таким чином, з одного боку, козацтво намагалися перетворити на замкнутий соціальний стан. Тобто, ввести норми, характерні для ранньомодерної моделі держав в усій Європі. Але з іншого боку, у Коломацьких статтях 1687 року була норма, яка розмивала цю тенденцію. Так, якщо загальна кількість козаків в полкових компутах становила менше 30 тисяч, то в козацтво дозволялось вписувати міщанських і селянських дітей. 

З аналізу практик в Гетьманщині випливає, що діти священиків або заможних міщан мали шанси стати не лише рядовими козаками, а й урядовцями нижчого рівня – сотниками, сотенними старшинами, городовими й курінними отаманами. Ба більше, інколи вихідцям з некозацького середовища вдавалося навіть стати полковниками. Наприклад, полтавський полковник Павло Герцик, батько котрого був хрещеним євреєм, купцем, а мати торгувала на ринку в Полтаві. Щоправда, Павло отримав можливість просунутись щаблями кар'єрного зростання у козацькому війську вже після того, як овдовіла мати вийшла вдруге заміж за генерального обозного Петра Забілу. 

<p>Портрет Івана Самойловича, XIX століття</p>

– Той же Самойлович. 

– Так, Іван Самойлович, будучи сином священика, справді зробив блискучу кар'єру у Війську Запорозькому, дослужившись до гетьмана. Щоправда, Самойлович перервав своє навчання в Києво-Могилянському колегіумі й поступив до козацького війська у розпал революції, встигнувши і повоювати, і послідовно пройшовши всі щаблі кар'єрного зростання – канцелярист, сотник, полковий старшина, член гетьманського уряду. 

– Але йому закидали походження. 

– Коли потрібно було його образити, справді позаочі називали "Поповичем". Але він довів своє право на козакування шаблею. А було багато й таких, які це право купили. Загалом найвдалішою стратегією службового вливання в козацьку старшину була добра освіта. 

– Як після революції працювали соціальні ліфти, коли з селян чи з міщан можна було потрапити в козацький стан? 

– З одного боку, зросла кількість козаків, які не вміщалися в реєстрі. Нагадаю, в Березневих статтях Богдана Хмельницького 1654 року йшлося про 60-тисячний реєстр. Згодом, коли територіально Військо Запорозьке локалізувалося на Лівобережжі, реєстр зменшили вдвічі. Утім козаками себе вважали набагато більше осіб. Не лише називали себе так, а в тій чи іншій мірі проявляли себе як козаки, скажімо, беручи участь у поході. Інша справа, що не всяка участь у поході – це вже ознака лицарського статусу. Адже разом з вояками в походи вирушали й челядники, різного роду майстри (слюсарі, стельмахи, колісники), конюхи, погоничі тощо. 

Класичну картину велелюдності козацького середовища – не за формальними ознаками, а лише за самоідентифікацією – можемо спостерігати в часи проведення Чорної ради 1663 року. Коли селяни, міщани, "робітні люди" (наймити), а також гультяї, жебраки, волоцюги – як напише літописець, "люди лузні" – пішли разом з козаками на елекційну раду, хоча їх там за статусом не мало бути. 

Козацька старшина намагалася з цим боротися. Прагнула юридично закріпити право вписувати до козацького реєстру лише тих, хто з діда-прадіда козакував. Але у Гетьманщині було дуже мало мирних років, коли не відбувалися війни чи походи. Тому потреба в поповненні козацьких лав існувала постійно. Тим паче, якщо були люди, які мали мужність воювати і мали економічну спроможність забезпечити себе бойовим конем та зброєю. Тому було багато випадків, коли старшина вписувала до реєстру людей із міщанського та селянського станів. З одного боку, це диктували мобілізаційні потреби. З іншого – старшина, вочевидь, отримувала матеріальний зиск у вигляді певних подарунків, які, до слова, в багатьох випадках виглядали як цілком легальні в ранньомодерних умовах.

Але в цій історії був і зворотній бік: збільшення числа козацьких дворів у полку, зменшувало базу оподаткування. Тож час від часу в полках проходили ревізії, поставали судові справи щодо незаконного вписування чи виписування з компуту. Наприклад, люди скаржилися, що вони козакували, а їх виписали з реєстру. Згодом з'ясувалося, що справді козакували, але не на тих підставах, які давали б соціальний статус. У документах нерідко йдеться про так званих "нововписаних козаках", або ж "шукачів козацтва", які могли чекати на підтвердження свого козацького статусу впродовж десятків років. 

Важливо пам'ятати, що козацтво не було гомогенним соціальним середовищем, де всі мали рівні права й обов'язки. Воно складалося з багатьох верств, прошарків, соціо-професійних груп. Скажімо, якщо аналізувати верству вищої козацької старшини, то в ній було дуже мало випадкових людей, які походили б з рядового козацтва чи навіть середовища сотенної старшини. Козаки, які могли претендувати на полковництво, місце в гетьманському уряді (так звані генеральні старшини) чи навіть уряди полкової старшини (обозного, судді, осавула) походили з середовища вищої старшини – сини, внуки, племінники впливових козацьких урядовців. А вже з кінця XVII столітті ліфт від рядового козака до полковника був взагалі неможливим. 

З часів Самойловича в Гетьманщині з’явилися категорії знатних військових товаришів, згодом бунчукових товаришів, які формувалися на підставі попереднього високого службового становища особи і за заслуги роду (батька, діда). І саме з числа цих осіб переважно і обирали на високі посади у Війську Запорозькому.

Те ж спостерігаємо і на сотенному рівні. Можливо, навіть у виразніших формах, коли в окремих сотнях представники того чи іншого роду тримали владу 30–40 років, були випадки навіть 100 років! Можливо, це було з перервами, або це були не прямі родичі (наприклад, зять), ми можемо судити лише за прізвищами.

Крім сотенного козацтва, яке володіло повним набором економічних і соціальних привілеїв, і виконувало військову службу, існувало поняття "курінних козаків" або "курінчиків". Це були козаки, які відбували військову службу при курені полковника, сотника, полкового старшини. Вони мали відмінний від решти козаків статус і функції під час воєнної кампанії, переважно забезпечуючи своєму командиру охорону під час бою та побутові умови у військовому поході, і так само унікальний  набір привілеїв і обов'язків у мирному житті. 

Козацтво в Гетьманщині не варто сприймати як явище, яке виникло під час революції, законсервувалося і не змінювалося впродовж наступних 100 років. Це соціальний феномен, який постійно розвивався і видозмінювався. Козацтво намагалося бути замкнутим соціальним станом, наслідуючи в цьому досвід шляхетського середовища Речі Посполитої, але насправді замкнутості з часом вдавалося досягти лише на рівні окремих груп – вища козацька старшина, старшина сотенного рівня, курінні козаки. 

Окрім козацтва, в Речі Посполитій існувала ще шляхта. Більша її частина в роки революції була змушена залишити свої маєтності в Україні і більше вже ніколи до них не повернулася. Але й була така, яка здавна козакувала, і тому в роки Козацької революції доволі органічно влилася в козацьке середовище. І ми спостерігаємо доволі цікаву картину, коли, з одного боку, Богдан Хмельницький озвучує в лютому 1649 року, під час переговорів з представниками польського короля погрозу, що віднині в Україні не стане жодна нога "шляхетки і князя". А з іншого боку, 1654 року, коли тривали переговори з представниками московського царя, гетьман поставив питання про закріплення не лише козацьких, але й шляхетських прав. Тобто шляхту намагалися вписати в структуру козацької держави. 

Навесні 1649 року посол московського царя Григорій Кунаков доносив з Чигирина у Москву, що в козацькій армії воює не менше 6 тисяч шляхтичів. Та й у присяжних  списках 1654 року вказано чимало представників шляхетських родів. Але при цьому означення шляхтича поволі зникло із соціальної картини Гетьманщини. Хоч зрозуміло, що фактично шляхтичі залишилися, і вони отримали підтвердження права користування своїми маєтками, якщо служили у Війську Запорозькому. І тоді їх записували в компути вже як козаків сотенних чи старшин певних рангів. Лише з прізвища ми розуміємо, що це шляхтич чи його нащадки. 

Саме така зміна соціального обличчя козацького війська, коли до козаків вливалися представники заможного міщанства, заможного селянства і головне – представники шляхетського середовища, сформувала зовсім інше обличчя і козацького стану, і загалом країни. Тож Козацька держава часів перших десятиліть після революції і часів Самойловича й Мазепи – це різні речі. 

Починаючи від Самойловича, Козацька держава мала тенденцію до відтворення такої собі козацької "Речі Посполитої". Поволі формалізували діловодство, змінювалося судочинство, формувалися нові соціальні відносини, вже не можна було як раніше просто набути землю “правом шаблі”. Тим же, хто її набув, потрібно було обробляти її належним чином, і за це служити війську. Або ж платити податки й виконувати певні повинності, якщо це був ґрунт не військовий, а посполитий.  Тривав процес стабілізації державної структури. Але, звичайно ж, ця структура не могла бути, та й не ставила собі за ціль перетворитися на бюрократичну державу.  

Такі зміни в Козацькій державі, спрямовані на її бюрократизацію, впровадження засад камеральності державного управління, почалися вже за часів реформ Петра І, на початку 1720-х років, коли імператор заснував Першу Малоросійську колегію й спробував саме цій імперській структурі передати всю повноту влади в Гетьманщині. Тоді, власне, започаткували й тенденцію, що саме призначений вищою імперською владою чиновник, а не виборний козацький старшина має вирішувати всі справи в Гетьманщині. 

– Якщо ми говоримо про період козацької Речі Посполитої, яка розбудовується у Самойловича, особливо за Мазепи. На загумінках держави опинилися селяни – запроваджена невелика панщина. З'явилося явище підпомічників. Наскільки легко соціум пристав на елітарність лише козацького стану?

– Все можна зрозуміти в порівнянні. Чи можете пригадати хоч одне селянське повстання за цих 100 років? Я не можу, бо його справді не було. У тому ж Московському царстві, потім Російській державі, повстань було чимало. Це свідчить, що становище селян після Козацької революції було доволі терпимим. 

Ба більше, джерела фіксують випадки, коли козаки могли добровільно відмовитися від свого статусу і почати сплачувати податки, виконувати роботи, тобто перейти в непривілейоване поспольство. В Україні не лише служіння зброєю давало підстави володіти землею. Можна було й посполитим нею володіти, передавати або не передавати ґрунт у спадок, тобто користуватися тимчасово – все залежало від статусу конкретного ґрунту та загальних тенденцій надавчої політики гетьманського уряду. Генерально, звичайно ж, гетьманська влада охочіше підтримувала претензії козацької старшини на певні спірні землі, а не їхніх опонентів з середовища поспільства. Однак, з іншого боку, Гетьманщина успадкувала від Речі Посполитої практики судового вирішення таких спірних справ. В архівах зберігається гігантський масив судових розглядів саме майнових, переважно земельних спорів.

Водночас міщани чи заможні селяни мали змогу піти на адміністративну службу у Війську Запорозькому. Освіта в Києво-Могилянській академії дозволяла влаштуватись підписком чи канцеляристом в полкову канцелярію, Генеральну військову канцелярію. А канцеляристи згодом уже могли претендували на сотництво, а то і на уряди полкового рівня – насамперед писаря, але також і хорунжого, осавула. Тож можливості для переходу з поспільства до козацького стану існували практично до часів ліквідації Гетьманщини. 

<p>Гетьман Іван Брюховецький (1623-1668)</p>

– А як в Козацькій державі регламентували життя міщан? 

– В Україні існувало два види міст: магістратські і ратушні. Магістратські міста ще від часів польських королів та литовських великих князів володіли правами магдебургії, або отримали її вже після Козацької революції. Формально вони були повністю самоврядними – обирали собі війта, райців, лавників, які, власне, й повноправно керували містом: урядували, судили, збирали податки, розподіляли роботи. 

У ратушних містах теж був виборний орган самоврядування. Але функції в нього були обмежені, оскільки ратуша була залежною від козацької полкової влади. Загалом же історія взаємин козацької і міської адміністрації – це історія боротьби між центральною владою і громадою міста (як і у всій тогочасній Європі). Противитися центральній владі було легше містам з магдебурзьким правом, які мали документ з чітким регламентуванням меж власної самоврядності, і до нього завжди можна було апелювати. Міста цим користувалися, апелюючи чи то до гетьмана, чи навіть до царя, як верховного арбітра. 

Пік активності міст (і ця активність мала негативні наслідки) – це часи перед Чорною радою 1663 року. Тоді Іван Брюховецький, змагаючись за булаву, обіцяв містам розширити межі їхньої самоврядності, суворо заборонити козацькій адміністрації  втручатися у міські справи. Але прийшовши до влади, наказав найперше зібрати для ревізії привілеї на магдебурзьке право. Всі правильно зрозуміли, що значить ревізія, і тому були великі скандали, судові позови, апеляції до царської влади, щоб її не допустити. І ця справа отримала погане продовження: коли царський уряд примусив Брюховецького підписати Московські статті 1665 року, то одна з цих статей повністю вивела міста – і магдебурзькі, і ратушні – з-під гетьманської влади. Щоправда, містам від цього не стало легше, оскільки їх було підпорядковано воєводам царя. Але повстання Брюховецького проти Московського царства 1668 року денонсувало договір 1665 року, а вже після відновлення влади царя над Лівобережжям Москва вирішила відмовитись від таких поспішних рішень.

– Ви згадували що виборність, принаймні позірна, була основою функціонування Козацької держави. А як відбувалися елекційні змагання на різних рівнях – від виборів гетьмана до виборів сотника? 

– Збереглося лише кілька чітких описів сценаріїв виборів. Із них складається картина, яка перевертає наші традиційні уявлення про козацьку демократію, сформовані описами виборів на Запорізькій Січі другої половини XVI століття. Коли козаки сихійно збиралися на раду, та вирішували всі справи винятково гучністю вигуків та кількістю підкинутих догори шапок. 

Але є прекрасний опис, як відбувалися вибори полковника в Переяславському полку 1690 року, за раннього Мазепи. З нього довідуємось, що змагання за полковничий пернач проходили у декілька етапів. Стартом до проведення виборів слугував спеціальний письмовий дозвіл гетьмана. Після цього висували кандидатури та обговорювали їх. У полковому центрі скликали виборну раду, куди приїжджали представники всіх сотень, міст з магдебурзьким право або міст, які за традицією є важливими. Рада обов'язково проходила за участі офіційних представників гетьманського уряду, що було одним із свідчень її легітимності.

Вибори відбувалися у такому ж форматі, як і в США тепер – коли важливою є не сумарна кількість прибічників того чи іншого кандидата, а кількість відданих за нього голосів виборців. Скажімо, в якісь сотні кандидат міг мати на свою підтримку 200 голосів, на вибори могло приїхати 20 чи 40 людей з сотні, але при цьому вони мали лише один голос. Так само, як і та сотня, де мешкало 80 козаків, а на виборах їх представляло 10 делегатів.  Один голос мав кожен представник козацької старшини полкового рівня – обозний, суддя, осавул, писар, хорунжий, і всі знатні військові товариші – тобто відставні полкові старшини або просто заслужені ветерани. Один голос мала й міська громада полкового центру.

Після представлення  кандидатів на раді, відбувалося їх остаточне обговорення  в в таких собі "колегіях виборців", сформованих з прибулих на раду козаків з сотень. І вже після цього уповноважені представники сотень й інші виборці віддавали свої голоси, їх підраховували й на підставі цього підрахунку проголошували переможця. Переможець виборів отримував акт від зібрання (так званий "вибор"), у якому вписано хід виборів, кількість отриманих голосів, прохання громади затвердити його. І рушав у гетьманську резиденцію, де гетьман призначав на уряд, вручав атрибути влади – хоругву, пернач. 

Вибори в Гетьманщині були обов'язковим атрибутом легітимності для влади будь-якого рівня. Коли гетьмани порушували традицію й намагалися призначити когось свого, то це подавали або як тимчасове рішення, або рішення, викликане нагальною військовою необхідністю. Але, як дізнаємось з джерел, такі полковники не користувалися довірою. Скажімо, Самовидець, описуючи обставини вбивства в середині 1666 року переяславськими козаками свого полковника Данила Єрмолаєнка, зауважує, що останнього "козаки переясловськіе не любили, же насланій бил", тобто не обраний товариством, а присланий гетьманом.

Врешті ситуація була динамічною. Те, що свято дотримувалися в другій половині XVII століття, вже в XVIII поволі ігнорували, підмінювали різними ерзац формами. Можемо лише здогадуватись, до яких виборних технологій довелось вдатися  гетьману Мазепі, коли 1695 року на вакантний по смерті Степана Забіли полковий уряд в Ніжині було обрано його небожа Івана Обидовського. Адже на момент цього обрання полковник був "во младих літах" – йому заледве виповнилось 19 років. Жодних "служб" у Ніжинському полку, аби тим самим хоч би якось зарекомендувати себе перед полчанами, йому виконувати не доводилось. Єдиною на той час службовою відзнакою кандидата було отримання ним від царського уряду титулу стольника в 1689 році, коли йому виповнилось…13 років.

Також маємо розуміти регіональне розмаїття Гетьманщини. У південних полках, наприклад, на Полтавщині серйозно дотримувалися виборчої процедури аж до початку XVIII століття. Щодва роки обирали нового полковника. І тут ми можемо вести мову про очевидний вплив політичної культури Запорозької Січі, де товариство також пильнувало, аби козацькі старшини подовгу не засиджувалися на урядах. У північних полках – Стародубський, Ніжинський, Чернігівський – картина зовсім інша. Там елементи виборності не настільки важливі, оскільки тут більшість складала шляхта. А для Речі Посполитої виборність місцевої влади не була чеснотою, там старостами призначав король. Тому коли гетьман призначає свого представника полковником у цих полках, це сприймається вже не настільки дражливо. 

З часом ситуація в різних полках зрівнялася. І скажімо, вже 1701 року полтавський полковник Іван Іскра про заповнення вакансії на полковому уряді в Ніжинському полку говорить так: "Є в нас у Батурині володар, кому захоче, те полковництво і дасть". Але, зрозуміло, старшина і козаки не надто толерували таке самовладдя гетьмана і в Конституції 1710 року приділено багато уваги необхідності повернути козацьку традицію вільного обрання полковників. Там згадано "накупні", які купували за великі гроші свої уряди і чинили підурядним великі збитки. І там же містилась категорична вимога на всі старшинські уряди Гетьманщини саме обирати волею всього козацького товариства – якщо на полковництво, то полку, якщо сотництво – сотні. 

<p>Данило Апостол. Портрет XVIII ст.</p>

Данило Апостол в 1728 році, коли порушив клопотання перед Петром ІІ повернути виборність козацької старшини всіх рівнів, вказав, що якщо людина обиралася товариством, то вона є йому підзвітною, й чинить "добре й незлобливе з ним обходження, й підкомандним своїм не чинить обтяження". А ось призначені на старшинство указами, не відчуваючи свою підзвітність перед полчанами і, "сподіваючись, що без указу відставлені не будуть, роблять підкомандним образи, накладають нестерпні тяжкості".

Однак маємо розуміти, що виборність козацької старшини – це не лише переконливе свідчення соціокультурної відмінності Гетьманщини від імперії, де все залежить від волі монарха та його оточення, але аж ніяк не від волі громади. Свідомо розмиваючи засади виборності в Гетьманщині та призначаючи на старшинські уряди в Україну указами імператора чи сенату імперська влада формувала лояльну трону козацьку адміністрацію, яка вбачала джерело своєї легітимності вже не в товаристві, а в імператорі, і саме на його інтереси й орієнтувалась у своїх діях. Тож хіба маємо дивуватись, що на якомусь етапі імперський центр ліквідував автономію, ліквідував і Козацьку державу, а старшинська верства навіть не спромоглась гучно висловити свій протест?

Водночас цікавим є те, що імперський центр добре усвідомлював ось цю зацикленість козаків на виборності влади. Тож коли 1764 року Катерина ІІ ліквідувала гетьманський уряд, по суті знищила автономію, то її намісник Петро Рум’янцев декларував повернення козацькому товариству в повному обсязі права виборності. Щоправда, стосувалось це низового сотенного рівня, й тривало недовго – допоки Петербург ще побоювався вибухів невдоволення козацтва ліквідацією гетьманства. Коли ж зрозуміли, що ситуація не є загрозливою, від виборності  відмовились і тепер уже назавжди. 

– Наскільки впорядкованою була структура козацької виконавчої влади? Ми знаємо різні посади, які переважно асоціюються з військовими функціями. А як це працювало в цивільному житті?

– Ми згадували на початку розмови про генетичну спорідненість козацької держави із Річчю Посполитою. Наскільки добре вертикаль влади працювала в Речі Посполитій? З точки зору людей ХХІ століття, які вже трохи орієнтуються у владних вертикалях, погано. Скажімо, король призначав довічно старостою і по суті втрачав важелі впливу на нього. Те саме можна твердити і про Козацьку державу, у якій урядники поєднували функції військової та цивільної адміністрації, залежали від волі гетьмана та від волі козацького товариства. І при цьому завжди існувала ще й спокуса побудувати якусь модель клієнтських взаємин з протектором – з оточення короля, хана, султана чи царя.

Владні відносини між полковниками і гетьманами залежали від багатьох факторів –  передовсім від міцності позицій гетьмана та впливовості самого полковника. Якщо старшина походив з потужного роду, його позиції були серйозними, то він міг не надто зважати на розпорядження гетьмана. І це сприймали нормально. Коли гетьману вдавалося зміцнити владу, вибудувати міцну мережу підтримки всередині Гетьманщини та заручитись довірою сюзерена, то полковники були змушені вже більш ретельно виконувати гетьманські вказівки.

Але були також і регіональні особливості. Наприклад, у Миргородському полку від Козацької революції до 1740-х років, владу тримав рід Апостолів. Це майже 100 років. За цей час сформувалася надзвичайно потужна мережа клієнтарних відносин. Полковий чи сотенний чин можна було зайняти, якщо ти лояльний Апостолам. Якщо подивитися на структуру земельної власності, у сусідньому Полтавському полку надзвичайно багато влаників землів – старшина, духовенство,  рядове козацтво, посполиті вільних військових сіл. В Миргородському полку земельна власність на 80% зосереджена в руках клану Апостолів. Зрозуміло, що владні позиції Данила Апостола, який полковникував (з невеликою перервою) з 1682 по 1727 роки поки не став гетьманом і не передав пірнач сину, у полку були просто велетенськими. 

Щодо полковників загалом, то історик Борис Крупницький якось написав, що кожен полковник відчував себе гетьманом в мініатюрі. Так воно, власне, й було. І в цьому зв'язку напрошується паралель з історії Речі Посполитій, де князі Острозький чи Вишневецький так само вважали себе королями, принаймні на регіональному рівні. 

Між іншим, Апостоли напередодні Козацької революції служили у Вишневецьких. І коли прийшли до влади в Миргородському полку, то вибудовували щось подібне, що вони бачили в князя: коли є магнатський двір, двірська служба, дворяни (наші дворяни, не російські, які є підданими, а не нобілітетом). Є “курінчики”, надвірне військо, різні групи стрільців. По суті, напів приватне добре вишколене військо, яке користується загальнодержавними привілеями, але водночас є залежним від господаря. 

Загалом же влада в Гетьманщині ніколи не була монополізована чи жорстко централізована. І не могла бути такою. У другій половині правління гетьмана Мазепи, коли вже добігав другий десяток його перебування при владі й усі полки очолювали люди, які були повністю лояльні гетьману, можна говорити про високий рівень дисциплінування козацької адміністрації, але все ж не централізацію влади. Принаймні в джерелах збереглися свідчення того, що прилуцький полковник Дмитро Горленко, "користуючись особливою приязню Мазепи", перетворив Прилуцький полк на таку собі державу в державі й абсолютно не зважав на правові акти, які були чинними в решті полків. А ось уже після жовтня 1708 року, коли Іван Мазепа перейшов на бік Карла ХІІ і  Петро I фактично наказав Війську Запорозькому обрати на гетьманство Івана Скоропадського, тенденція до витворення ось таких держав у державі набула універсального звучання. 

Окрім гетьмана Скоропадського, якому закидали слабохарактерність (у Гетьманщині навіть набула поширення вкрай образлива для нього примовка: "У Івана плахта, а в Насті (дружини) булава"), тут варто вести мову про цілеспрямовану політику імперського центру, політику протиставлення та посилення конфронтації між полковниками та гетьманом. Київський генерал-губернатор князь Дмитро Голіцин 1710 року подав Петру І доповідну записку з обгрунтуванням того, що для безпеки держави в Україні треба зробити все, щоб полковники були незгодними зі своїм гетьманом. І якщо вони будуть незгідні, то всі їхні справи будуть нам відомі. 

Причому ця політика зародилася не в часи Скоропадського і не є наслідком переходу Мазепи на бік Швеції. Є цікаве свідчення ще з кінця 1680-х років, коли гетьман Мазепа скаржиться тогочасному по суті главі царського уряду князю Василю Голіцину на полковника Райчу Дмитрашка, що той готує змову проти нього і  просить затримати змовника під якимось приводом в Москві, аби тим часом гетьманський уряд міг розслідувати справу та зміцнити владу. Голіцин обговорив це прохання зі своїм оточенням і вирішив його не задовольняти – нехай вони там сваряться, це в інтересах царської влади. Але врешті Мазепі таки вдалося приборкати ось це старшинське свавілля, і, принаймні, вже в другій половині його урядування немає свідчень якогось отаманства з боку полковників (справа Кочубея-Іскри це трішки інший формат конфронтації). А ось в гетьманування Скоропадського цілеспрямована політика царського уряду на приниження гетьманської влади призвела до того, що не лише переважна більшість полковників дозволяла собі в тій чи іншій мірі ігнорувати авторитет гетьмана, але й навіть окремі сотники доволі провокативно себе проявляли у цьому сенсі.

Данило Апостол, прийшовши до влади, намагався максимально очистити ці авгієві стайні, але було вже запізно. Більша частина полковників – це були люди, яких призначив або особисто імператор, або його наближені цьому сприяли, тож  джерелом своєї влади вони бачили саме імператора, а не гетьманський уряд, тим паче не своїх полчан, від яких у нових умовах уже  мало що залежало. 

<p>Кирило Розумовський. Художник Луї Токе, 1758 рік</p>

– А як у формат нової козацької держави кінця XVII – початку XVIII століття вписувалася Запорозька Січ?

– Запорозька Січ ніяк не вписувалася. Вона намагалася бути автономною, а гетьмани не мали чи то сил, чи то особливого бажання це змінити. Включити Запорозьку Січ в Гетьманщину – це небезпека отримати порохову діжку під саму конструкцію гетьманської держави. Адже січовий уклад слабо узгоджувався з укладом решти козацьких земель за структурою владних відносин, характером соціальних взаємин, політичною культурою. Гетьманам було достатньо Полтавського полку. Казали, Полтавський полк із Запорозькою Січчю живуть як муж із жоною. Як вольниця із Запорізької Січі може вилитися в Полтавський полк і до якої деструкції то може призвести в межах усієї держави, на власному гіркому досвіді громадянської війни 1657–1658 років відчув гетьман Виговський. Та й гетьман Мазепа мав доволі травматичний досвід поєднання полтавців з січовиками в часи повстання Петрика. Тож, виглядає так, що старшинській верстві Гетьманщини було прийнятним усе ж тримати Січ на певній дистанції, щоб січова старшина визнавала пріоритет гетьманського уряду, але не більше. Інтеграційні наміри постануть пізніше, в часи гетьманування Кирила Розумовського, та й то можна дискувати наскільки вони були реальними. 

Коли Іван Мазепа підіграв московському уряду і підтримав ідею побудови фортець на півдні Гетьманату, які б одночасно контролювали Запорозьку Січ, це серйозно розсварило січове товариство із гетьманом. Лише через десятки років Кость Гордієнко переступив через цю образу й об'єднався з Мазепою навесні 1709 року, коли той перейшов на бік Карла ХІІ.

Після 1709 року запорозькі козаки були вигнані з традиційних місць свого розселення і повернулися лише на початку 1730-х. Вже Кирило Розумовський добився поширення своєї влади на Запорозьку Січ, але лише формально. Січ склалася як автономна одиниця, яка відчувала ідейний зв'язок з Гетьманщиною, але реальних точок дотику не було. Вони вимагали й отримували від гетьманів зброю, щоб готуватися до походів. Вони спільно з гетьманським військом виступали в похід, але не під владою гетьмана, а паралельною військовою структурою. 

Ідейну єдність козацької України запорожці плекали. Втім під час виборів гетьмана Івана Виговського запорозькі козаки хотіли мати право голосу і це вилилося в серйозний конфлікт, згодом громадянську війну. Причому, ось це ігнорування політичних амбіцій Січі гетьманською державою – це не якесь новаторство Виговського. Богдан Хмельницький також відмовляв січовикам у суб’єктності, сприймаючи Січ в нових, по-революційний умовах, як місце тимчасового пристанку козаків з Гетьманщини, причому тих з них, які не хочуть разом з усіма ходити в походи і зі зброєю в руках боронити козацьку Україну. Всі, хто хотів бути справжнім козаком, воювати за козацькі права і вольності, ті вже влилися в городові полки.

– Як функціонування держави залежало від царських, а пізніше імперських механізмів володарювання? Втручання Москви дедалі сильнішало, як козацький організм підлаштовувався, чи як його ламали? 

– Перші спроби серйозного зламу припали на часи раннього Виговського, після смерті Богдана Хмельницького, коли Москва подумала, що зможе легко реалізувати те, чому він противився. Це вилилося спочатку в таку собі гібридну форму війни, коли Москва підтримувала морально, фінансово і збройно опозицію в Україні й підбурювала її лідерів до виступу проти гетьманського уряду. Згодом, уже після розгрому гетьманським військом за підтримки Кримського ханства заколотників у битві під Полтавою та наступним за цим укладенням Виговським Гадяцької угоди з Яном ІІ Казимиром, вилилось у відкриту війну 1658–1659 років, з її апогеєм - Конотопською битвою. 

Такий високий рівень конфронтації змусив Москву на певний час відмовитися від надто радикальних планів підпорядкування Гетьманщини. Московське керівництво не пристало на пропозиції наступника Виговського Юрія Хмельницького не лише реанімувати засади Березневих статей, а й ще більшою мірою гарантувати Україні непорушність її прав. Насправді, права таки були порушені в порівнянні зі статтями 1654 року, але принаймні не так радикально, як це планувало оточення царя.  

Переяславський договір 1659 року (названий "Прежним договором Богдана Хмелницкого", але з додаванням важливих трьох пунктів) забирав у гетьманського уряду право самостійної зовнішньополітичної діяльності. За Березневими статтями 1654 року таке право Гетьманат мав. У часи Богдана Хмельницького гетьман володів правом зовнішньополітичних зносин, міг засилати послів. Єдине, чого не міг – підтримувати дипломатичні стосунки із Річчю Посполитою і Османською імперією. Це була нормальна політична автономія. Після 1659 року автономія з політичної трансформувалася у адміністративну. 

Потім, вже в контексті підготовки Чорної ради 1663 року, коли в Москві зрозуміли, що відбувається поділ України і Правобережжя швидше за все залишиться під владою короля, і потрібно зміцнити власні позиції на Лівобережжі, уряд Олексія Михайловича вчинив ще одну спробу навального натиску. Восени 1665 року це відобразилося в Московських статтях, у яких по суті автономію Гетьманщин було ліквідовано. Власне, автономію було збережено лише для козацтва як окремої соціальної  верстви. Міста мали підпорядковуватися царським воєводам. І такий стан справ дозволяє констатувати: статус автономії було знову понижено і суттєво - до рівня станової автономії для одного лише козацтва. 

Утім, коли в Гетьманщині "не зрозуміли добрих намірів" Москви і на початку 1668 року Іван Брюховецький зрікся царя і збройно витіснив царські війська з Лівобережжя, московити вкотре відмовилися від ідеї навального наступу. Відтак у березні 1669 року, коли на гетьманство обирався Дем'ян Ігнатович, сторони повернулися до попередньої угоди, укладеної Юрієм Хмельницьким восени 1659 року, тобто, про адміністративну автономію Гетьманщини. 

Статус адміністративної автономії формально залишився до 1764 року. Ніяких нових угод, які б перекреслювали її, не було укладено. Але після Івана Мазепи, коли обирали Скоропадського, Петро І фактично відмовився від практики укладення гетьманських статей – конституційного за своєю суттю документу. Власне, прямого заперечення на укладення нових статей цар не висловив, все подавали як тимчасова дія. Така правова невизначеність була вкрай вигідною для Петра, адже давала можливість впроваджувати зміни, навіть не озираючись на дані перед цим правові гарантії. 

Зміни почалися вже 1709 року, коли при гетьманському уряді раптом з'явився резидент царя. Його функції поступово розширювалися. За офіційною версією, резидент – це людина, яка начебто просто має бути поруч гетьмана, щоб можна було швидко комунікувати з імперською владою. Але коли ми почитаємо таємні пункти, які не надсилали резидентами, то там йдеться про значно серйозніші речі – розвідку, політичний нагляд, переманювання старшини на бік царя, схиляння до подачі козаками і поспільством прямих апеляцій монарху, загалом цілеспрямована політика на розмивання прерогатив гетьманської влади. 

Петро І думав, що це дозволить втілити кардинальну реформу вже 1722 року, коли вперше було впроваджено у державне тіло Гетьманщини імперську владну структуру – Малоросійську колегію, і фактично ліквідовано гетьманський уряд (увесь діючий склад гетьманського уряду на чолі з Павлом Полуботком було ув'язнено в Петропавліській фортеці, а вибори нових членів уряду заборонено). Хоча в притаманному Петру І і російській владі стилі подавали це знову як тимчасове рішення: нібито, імперський центр поки що веде пошук гідної гетьманської булави кандидатури. Але при цьому в листуванні імператора із Сенатом чітко написано: такий стан справ має залишитись назавжди. 

Правління гетьманського уряду – орган, який постав після короткого гетьманування Данила Апостола 1734 року – мав провести в Україні фактично ліквідаційну роботу, щоб уніфікувати Гетьманат до імперських зразків і поглинути його структури та інститути влади. І лише доля випадку – Олексій Розумовський і його гарні стосунки з імператрицею Єлизаветою – надали Гетьманщині на короткий час передих, таке собі “бабине літо” козацької державності 1750-1764 років. Але це верхні ешелони владної картини. 

На нижніх інтенсивно йшло переманювання козацької старшини на бік імперської влади, що масово почалося ще за часів Петра І. Призначення на важливі полковницькі, сотницькі посади з тих пір можна отримати вже не через вибори на місцях, доводячи полчанам і гетьманом свою заслуженість у військовій справі й хист в адмініструванні, а через пошук високих покровителів у Петербурзі та демонстрації лояльності трону. Доходило до абсурду – якщо людина мала гарний голос і співала в імператорській капелі, або й без голосу була рядовим лакеєм при імператорському дворі, то при виході  на пенсію, просила призначити її сотником у Гетьманщину. Були й такі, котрі не соромилися відразу претендували на уряди в полковому правлінні.

Це все сформувало кадрову базу, спираючись на яку імперському центру було вже не складно нищити автономію Гетьманщини. Призначена з Петербургу старшина не чинила опору ліквідації залишків козацької державності, оскільки джерело своєї влади бачила не в козацьких традиціях, довірі товариства, а  в імператорі. 

Крім того, після виступу Мазепи в Україну ввели 10 драгунських полків – по одному до полкового центру Гетьманщини. У гетьманській резиденції  було розквартирово ще два піхотних полки. Тобто питання політичного контролю за автономією вирішили остаточно. Пізніше, з літа 1722 року,  російським офіцерам намагалися передати функції комендантів в українських містах. Причому комендантів, які б не були лише начальниками військового гарнізону, але мали право втручатися в судочинство, цивільне життя місцевого українського населення. 

На середину 1720-х років половина полковників в українських полках – це призначені імперським центром російські офіцери. За результатами провального  Прутського походуВійськовий похід московського війська на чолі з Петром І на Південь України та у Молдову під час Московсько-турецької війни 1710—1713 років.  Петра І 1711 року частина сербської, молдовської і волоської шляхти, яка зрадила султана й підтримала Романова в боротьбі з Османами, була змушена в обозі російської армії спішно залишити батьківщину. Клімат Ярославля чи Пскова їм не подобався, тож просили в Петра дозволу оселитися на українських землях. Причому, отримати якусь службу й мати сталий дохід. І таким чином з 1715 року чимало сербської шляхти почало обіймати посади в гетьманській державі – полковників, сотників, нижчої полкової і сотенної старшини. А один з найтитулованіших прутських політемігрантів, колишній молдавський господар Димитрій Кантемір навіть претендував на гетьманство в Україні. Причому, випрошував булаву  в Петра І ще в той час, коли й уряд не був вакантним, а гетьманував Іван Скоропадський.

Такі процеси руйнували державну конструкцію Гетьманщини. Отож, коли Катерина ІІ вирішила ліквідувати гетьманство, дуже вже багато було в Гетьманщині старшин, котрим була байдужою доля Козацької держави.

– Чи козацька автономія мала шанс існувати далі в тих реаліях? Я передусім говорю про спроби реформ Кирила Розумовського, якого ми часом недооцінюємо, який намагався військове перевести в цивільне русло.

– Реформи Кирила Розумовського прекрасні, якщо ми говоримо про комплексне бачення моделі розвитку автономії. В разі їхньої успішної реалізації Гетьманщина перетворилася б на доволі розвинуту станову республіку, з чіткою і зрозумілою системою судочинства, розвиненою системою політичного представництва, із сучасними світськими університетами тощо.  З іншого боку, генерально вони входили в жорстку конфронтацію з планами Катерини ІІ. Вона напутчувала своїх підлеглим, що "Малу Росію, Ліфляндію та Фінляндію… слід найлегшими способами привести до того, щоб вони обрусіли й перестали б дивитись, як вовк до лісу". Вона бачила, що ця автономія – і наша, і балтійських регіонів суперечить російській версії абсолютизму.

Не хочеться переходити на крихкий лід якбитології. Та якщо мова про ранні часи Івана Мазепи – автономію можна було б реалізувати, українську державність зберегти, враховуючи міжнародну обстановку – складну, заплутану, але все ж з певними можливостями для України. Якби не випадковості, а похід Карла ХІІ 1708–1709 років це, по суті, суцільний клубок збігів обставин. А ось у часи Кирила Розумовського таких вікон чи хоча би кватирок можливостей уже не існувало. Щонайбільше можна було при гарних стосунках з імператрицею продовжити життя  автономії Гетьманщини ще на 10–15 років, але не довше. 

– Тож козацький світ спокійно інтегрувався до Російської імперії вже після ліквідації Гетьманату. 

– Велику роль в реалізації імперського урядового курсу зіграв вправний адміністратор Петро Рум’янцев, призначений Катериною намісником Малоросії. Він умів добре ладнати і при дворі, і комунікуючи з козацькою старшиною. На відміну від часів Петра І, коли впродовж декількох років імперія намагалась викорінити козацьку державність, цього разу реформи розтягнулися на декілька десятиліть. І при цьому імперія  ефективно "працювала" з козацькою старшиною. 

Десятками років Петербург цілеспрямовано і масово "вживлював" в старшинське середовище своїх агентів впливу та за їхньої допомоги формував необхідний імперії рівень лояльності старшинської групи, розуміння від чиєї волі залежить їхнє кар'єрне зростання, заможність і власне саме життя. І якщо за Мазепи діти старшини отримували освіту за кордоном і намагалися орієнтуватись на певні європейські канони та розуміли важливість персони гетьмана в їхньому житті, то в часи Правління гетьманського уряду, навіть якщо вони й навчалися у Європі, то розуміли, що зможуть заробити на життя, або безпосередньо роблячи чиновницьку кар'єру в Москві і Петербурзі, або за протекцією царедворців, здобувши хлібні місця в Гетьманщині. Час – це велика сила, імперська влада його використала для того, щоб повністю розмити, позбавити старшину стимулів для захисту козацької держави. 

– Козацький світ помер наприкінці XVIII століття, чи його відлуння, відголоски були і далі, у XIX столітті, наприклад? 

– Найочевиднішим довгожителем в цьому контексті є козацьке судочинство, яке фактично функціонувало на теренах колишньої Гетьманщини до 1830-х років.  А щодо відлуння, то тут, мабуть, найпереконливіше звучить історія про так звану "Київську козаччину" 1855 року. У 1781–1782 роках імперська влада остаточно ліквідувала полково-сотенний устрій колишньої автономії, роком пізніше Катерина ІІ видала указ, яким поширила на Україну кріпосне право. Але варто було лише під час Кримської війни 1853–1856 років поширити чутки про можливість селянам стати козаками через участь в ополченні – як вони, згадавши часи Богдана Хмельницького,  почали масово покозачуватися. Бо існував міф, що золота доба України – це саме козацька доба, це часи існування Гетьманщини. 

Якщо ми говоримо про формування української модерної нації, згадаймо Пантелеймона Куліша, котрий долучився до загальноєвропейського процесу "відкриття" нових європейських народів і формування модерних націй представленням України саме через її козацьку історію в романі "Чорна рада" (хоч і з доволі специфічним баченням козацтва, але все ж). Не кажучи вже про Тараса Шевченка, який не виказував симпатій до гетьманів і старшини, натомість  ідеалізував козацький дух. Це все лягло в підмурок побудови української модерної нації. І в цьому сенсі роль козацької доби важко переоцінити для історії України.