Як жінки змінювали українську історію? | Алла Швець

– Жіночий рух на Галичині. Що є точкою відліку, від якої говоримо про інституційний розвиток? 

– Цьогоріч ми відзначаємо 140 років українського жіночого руху. Відправна точка – це 8 грудня 1884 року, коли в Станіславовітепер Івано-Франківськ відбулися збори Товариства руських женщин. Наголошую на етнонімі "руський", який ідентифікував саме українців. Подія була знаковою. Це була перша світська інституція, заснована в Галичині не без підтримки чоловіків. Іван Франко, як промоутер українського жіночого руху, надав їй дуже потужного медійного супроводу. Найпрестижніший на той час часопис "Діло" ще до заснування Товариства опублікував його статут, анонсував події і скликав на ці жіночі збори. Цікавим був і формат заходу. Чоловіки сиділи в іншій кімнаті, маючи змогу слухати, що говорили жінки, але не бути присутніми. Єдиним чоловіком на цих зборах був Іван Франко, який зачитав вітальні телеграми, а їх надійшло 37 з різних організацій та пресових органів, а також привітав жіноче товариство своєю поетичною алегорією "Женщина".

У спогадах знаходимо відгуки про блискучу промову Наталі Кобринської на зборах, яка анонсувала головну засаду товариства: "Ми поклали собі за мету впливати на розвій жіночого духа через літературу". Так було задекларовано, що жінки соціалізуються через просвітницьку ідею. Бо ж і сама ця жіноча інституція задумувалася саме для літературних цілей з метою заснувати жіноче видавництво і видавати альманах.

– А чому саме Станіславів, а не Львів? 

– Станіславів був другим за величиною містом після Львова. Там функціонував дуже потужний осередок діяльних жіночих активісток. Переважно це були вчительки навчальних закладів, які склали представницьке ядро Товариства руських женщин. З іншого боку, мала значення і логістика , адже Кобринська мешкала у Болехові, який був ближчим до Станіславова. Зрештою і сам Франко планував перенести туди свою книгозбірню й оселитися у Станіславові.

<p>Наталя Кобринська (1851&ndash;1920)</p>

– Як після 1884 року розвивався український фемінізм, наскільки Товариство поширило свою діяльність?

– Первісний задум, як це задекларувала Кобринська, передбачав, що Товариство матиме вигляд читалень з власним пресовим органом. Планували, що воно нестиме просвітницьку місію та ідеї рівноправ’я. Кобринська намагалася показати, що жінка має осягнути свою ідентичність, бути паритетною в суспільстві з чоловіками. Жінки активно вели петиційну діяльність. Її успішно лобіював батько Кобринської – Іван Озаркевич, тодішній депутат австрійського Рейхсрату. Саме через нього Кобринська передавала петиції з домаганням жінок на право навчання, удоступнення до гімназій та університетів, участь у виборах

Завдяки членським внескам та організації літературних заходів жінки сформували чималий фонд для видання альманаху. Спочатку планували, що редактором буде Франко, але його кандидатура викликала контраверсійні реакції всередині товариства, уже тоді розділеного між консервативними і поступовими поглядами. Опозиційна частина жінок хотіли зберегти патріархальний уклад, притримуючись філантропічного характеру діяльності Товариства.

При цьому не обійшлося без конфліктів. Коли значна частина коштів на жіночий альманах була зібрана, опозиційно налаштовані членкині організації  вирішили придбати за них дорогу срібну тацю для новопризначеного Станіславівського єпископа Юліана Пелеша. Це призвело до  демаршу Кобринської, її виходу з товариства. Втім, вона хоч і перестала бути головою і взагалі членкиною товариства,  не полишила ідеї видати альманах. Тут знову підставив плече Іван Франко, нав'язавши контакти з авторитетними наддніпрянками, передусім Оленою Пчілкою, Ганною Барвінок, і завдяки цьому таки вдалося втілити задум видання, яким став альманах "Перший вінок".

Тут варто розвіяти міф про те, що початки жіночого руху на наших теренах були засновані на гендерних протиріччях. Український жіночий рух ані в своїй основі, ані в дальшому прямуванні не узасадничував діяльність на гендерних протиставленнях. Кобринська і згодом її послідовниці казали, що не хочуть протиставлятися чоловікам чи бути лише "вічними кандидатками до їхнього серця", а прагнуть бути їхніми спільницями на ниві суспільних змагань. Вона завжди декларувала паритетність і цінувала чоловіче плече у своїй емансипаційній діяльності. 

– І це чоловіче плече було доволі міцним. Наскільки я розумію, український фемінізм на початках мав дуже серйозну чоловічу підтримку. Ви згадували про Франка, але була ще низка громадсько-політичних діячів. 

– Навіть можна сміливіше заявити, що передоснова формування українського фемінізму була чоловічою. Своєю лектурою відомі чоловіки підготовляли світоглядний грунт для наступних феміністичних концепцій. Тут варто згадати і Франкові праці "Женщина-мати", "Жіноча неволя в руських піснях народних", переклад праці Кеті Шірмахер "Жіночий рух у Франції і Німеччині", і ґрунтовні статті ще одного профемініста Михайла Павлика "Про жіночу долю", "Неволя женщин", "Причинок до етнографії любови".  До речі, саме Михайло Павлик казав, що "жінки — це не лише половина роду людського, а підвалина підвалин до нашого національного зросту".

Саме знайомство Кобринської з авторитетними чоловіками стало важливим фактом в історії жіночого руху. Її зустріч з Михайлом Павликом, Василем Полянським, Іваном Франком під час другого віча українських академіківстудентів у Коломиї 7 серпня 1884 року, яке відбулося з ініціативи молодіжних чоловічих товариств "Академічне братство" у Львові, "Січ" у Відні та "Союз" у Чернівцях у межах мандрівки української молоді по підгірських селах влітку 1884 року стало знаковим, бо саме на цьому вічі зародилася ідея створення жіночого товариства.  

Чоловіча підтримка зіграла важливу роль і в успішній адаптації ідей українського жіночого руху в галицькому соціумі. Франко був причетний і до формування статуту товариства, він був залаштунковим  редактором "Першого вінка", популяризував жіночий рух в українській і польській пресі. Кобринська шукала і партійного опертя жіночого руху. Ним стала Русько-українська радикальна партія, що її очолили Павлик з Франком. Саме Павлик надав жіночому  рухові потужну репрезентаційну  трибуну в радикальному часописі "Народ", де жінки у рубриці "Справи жіночі" анонсували свої події та звітували, що відбулося. І хоч іноді доходило й до певних світоглядних протиріч Кобринської з радикалами, ця партія надала суттєвої громадянської видимості й просування емансипаційних кличів в Галичині. 

Апологетами "жіночої квестії" були також Михайло Драгоманов, Михайло Грушевський, Осип Маковей, Пантелеймон Куліш. Свого часу ідея фемінізму у свідомості Кобринської викристалізувалася під впливом Остапа Терлецького, тогочасного активного діяча товариства "Січ", студента-правника, з яким вона познайомилася у Відні. 

– Наскільки жіночий рух був поєднаний між собою над Збручем? Чи галичанки комунікували з наддніпрянськими українками? 

– Від часу зародження ідеї "Першого вінка". Коли ідея альманаху в Товаристві зазнала фіаско, її палко підтримав Іван Франко. Саме він надав Кобринській  цікаві наддніпрянські адреси, здобуті завдяки своєму київському одруженню. Читаємо патетичні листи Ганни Барвінок, яка, зреагувавши на запрошення Кобринської до співучасті в альманасі, написала: "Дорога Сестро-русинко, перегукуюсь до Вас через політичну границю, щоб обізвався наш рідний голос, придавлений і приправлений чужомосковщиною". Далі вона пише, що нехай ідея цього видання "надає нам крила і надихає нас, принижених і упосліджених так званою міжнародною політикою". Отже, поза всяким сумнівом альманах "Перший вінок" став загальноукраїнським, соборницьким проєктом. Як писав про нього Франко у польській пресі, "голоси галичанок і українок злилися в одну гармонію". Це був справді безпрецедентний приклад єдності, коли 11 галичанок і 6 наддніпрянок , як писала Кобринська, об'єдналися під стягом літератури "в ім’я нашої національної єдності". Більше такий формат не повторився ніколи, хоч скільки було зусиль довкола ідеї "Другого вінка".

– А наскільки успішною стала реалізація жіночого руху через літературу? І чому саме література?

– Жінка через літературу могла артикулювати свої думки, емоції, переживання, ілюструвати проблеми і настрої, які вона відчувала. З іншого боку, пам'ятаймо про часи, коли в умовах української бездержавності на Наддніпрянщині діяв ганебний лінгвоцид – Емський указ. За відсутності парламентаризму, державних інституцій саме література ставала важливим ресурсом вільної думки і слова, а також потужним способом єднання різних частин імперськи розділеної України. Тут важливо згадати й про феномен Галичини, як культурного П'ємонту, де було можливо  реалізувати саме україномовний літературний продукт. Тому  література об'єднала жіноцтво. Як писала Кобринська: "Нас виключено від політики, і ми жінки лиш через літературу белетристичну виразити можемо свої думки і бажання". До речі "Перший вінок" став не лише документом життя української жінки, від нього починається традиція жіночого письма і літературного сестринства.

<p>Софія Окуневська-Морачевська (1865-1926)</p>

– Якщо говорити про період до Великої війни, які вимоги артикулював український жіночий рух? Чого хотіли жінки?

– Найперше жінки прагнули заявити про себе паритетно з чоловіками. Вони хотіли отримати доступ до освіти, зайти в гімназію, мати університетські можливості, виборчі права. У той час Софія Окуневська стала першою українською жінкою, яка здобула університетську освіту, ставши першою в Австро-Угорщині жінкою-лікаркою. До речі, Кобринська особисто супроводжувала Софію на навчання до Цюріхського університету. І навіть сама мала можливість півроку слухати там лекції з політекономії німецького професора Юліуса Пляттера.Разом з тим, на стадії свого формування жіночий рух ставав складовою ширших суспільно-економічних і культурних течій, не обмежуючись лише питаннями жіночої рівноправності. Він ніколи не був рухом егоїстичним, виключно для якихось вузькозрозумілих жіночих інтересів, бо на першому місці ставив обов’язки і співвідповідальність жінки, а не лише її права.

Згодом Мілена Рудницька назве цю першу хвилю "воюючим фемінізмом", коли жінці треба було щось виборювати, іноді домагаючись навіть змін в існуючому суспільному ладі. А вже у наступних хвилях ці здобуті права треба було трансформувати в конкретні акції, у фемінізм чину. Сучасник Кобринської писав, що хоча вона і не виграла жодної політичної боротьби (бо тоді політична ситуація була відносно спокійною), але саме від неї виводиться новий тип українки, бо Кобринська підготувала ґрунт для формування новітньої генерації жінок, які гідно виконали свої завдання задля служіння нації,  поставлені перед ними  історичним моментом. 

– Великою мірою шанс цьому дала Велика війна, де українки також були в складі збройних сил Австро-Угорської імперії. 

– Перша світова війна змінила характер жіночого руху. З'явився феномен мілітарної генерації жіноцтва. Тоді активне жіноцтво у Львові заснувало фонд "На потреби України", який очолили Костянтина Малицька та Олена Степанівна. Їхні реферати "Завдання  жінки на випадок війни" та "Політичне положення під  теперішню хвилю" активізували суспільство та скоординували діяльність галицького жіноцтва. Зібрані кошти, понад 9 тис. австрійських крон, які жінки передали Бойовій управі, стали фінансовою основою для формування загонів Українських Січових стрільців уже з початком війни. Тому Костянтину Малицьку називають матір'ю січового стрілецтва, бо саме вона була біля основ фундації УСС, згодом організовуючи й санітарні курси та харитативні акції.

<p>Олена Степанів (1892 -1963)</p>

Поява першого жіночого угрупування(окремої чоти) Українських січових стрільців - це ще одна віха українського фемінізму, коли жінка увіходить в світ, який був раніше був чоловічим. Очолила цей загін відома хорунжа, перша жінка-офіцерка Олена Степанів, яка , згуртувала довкола себе 33 жінки-січовички, принаймні про таку кількість відомо з її мемуарів. Переважно це були випускниці Перемиської учительської семінарії. Попри офіційні перепони, жінки  знаходили підтримку тих, хто би їм допоміг інколи навіть секретно опинитися на першій лінії фронту, оскільки присутності жінок на фронті не було легітимізовано на законодавчому рівні, як це приміром було в польському суспільстві за  офіційним дозволом Ю. Пілсудського чи в Російській імперії, де діяв спеціальний жіночий батальйон М. Бочкарьової. Головним мотивом вступу до війська був передусім патріотизм і гасла рівноправності. Відома стрільчиня Софія Галечко писала: "мене пірвав стрілецький дух". І ми бачимо, в яких відчайдушних акціях на фронті це виявилося. Жінки були нагороджені Срібними медалями за хоробрість від австрійського командування. І це був безпрецедентний вияв шани до їхньої звитяги. Образ української жінки  на фронті став справжнім сенсанійним феноменом у європейській пресі. 

Відомий військовий австрійський журналіст Франц Мольнар писав, що українські жінки на фронті це "одне з романтичних чудес війни". 

– Якщо повертатися до життя воячок, то чи збереглися свідчення, як їм загалом було перебувати на лінії фронту серед чоловіків? 

– Це залежало і від обставин, і від характеру жінок-усусок. З Оленою Степанівною чоловіки завжди рахувалися. Вона домінувала у військовому середовищі, її відзначали і в стратегічному, і в тактичному вишколі. Мало хто навіть візуально впізнавав у ній жінку, настільки вона асимілювалася зі своїм мілітарним образом. Натомість Гандзі Дмитерко доводилося виборювати своє право на фронті, оскільки вона конфронтувала з чоловіками, які не завжди сприймали її як паритетну. До певної міри, це навіть зумовило її окремішність і маргінальність в стрілецькому курені. 

Про те, наскільки жінки зрослися з мілітарною роллю, свідчать їхні спогади і листування. Так, з листів Софії Галечко відомо, що коли вони у часі своєї відпустки з Гандзею Дмитерко приїхали до Відня, щоб виклопотати в Бойовій управі УСС дозвіл дальшого перебування на фронті і отримали відмову, це стало для них нестерпним ударом.  Олена Степанівна згадувала, що довший час по війні навіть не могла носити спідницю, настільки некомфортним був їй стиль і дрес-код цивільного життя. 

– Ще в часі Великої війни назріла потреба інституційного розвитку жіночого руху, напевно, наймасштабнішим втіленням став "Союз українок".

– Після завершення воєнних дій жіноцтво почало думати над тим, як заснувати єдину жіночу інституцію, довкола якої буде можливість розбудовувати  організаційно ґрунтовні напрями діяльності. Тоді в Галичині діяло понад 30 дрібних жіночих організацій. Серед них "Товариство Труд", "Мироносиці", "Жіноча громада", "Товариство жінок з вищою освітою", "Порадня матерів", "Українська захоронка" та ін. 1917 року на основі гуртка імені Ганни Барвінок вдалося створити  потужну організацію, яка отримала назву "Союз українок". У міжвоєння це була  найбільша  за чисельністю жіноча організація Європи, яка налічувала близько 60 тисяч членкинь. 

Вона мала вертикальну управлінську структуру із централею у Львові, яка розташовувалася  вулиці Підвальній, 7. Філії діяли у найбільших повітових містах. Але саме діяльність у селах у вигляді гуртків надала цій організації великої чисельності. Ганна Чикаленко писала, що особливістю українського жіночого руху якраз і була його активна діяльність на селі. По селах функціонували просвітні гуртки, курси куховарства, крою і шиття, хатнього господарства, спрямовані на те, щоб дати жінці освіту і забезпечити її соціалізацію. Цьому сприяли й інші і інтеграційні заходи, такі як свято селянки, День матері. Врешті у селі зародився й активно підтримувався кооперативний рух, домашній промисел задля піднесення економічного рівня життя на основі гасла: "Свій до свого по своє". 

Цікаво, що український жіночий рух у міжвоєння мав потужну міжнародну діяльність. Осередки "Союзу українок" діяли по Європі, в Америці та Канаді. У 1920–1930-ті роки представництва "Союзу українок" увійшли до трьох найбільших на той час міжнародних жіночих організацій: Міжнародної жіночої ради, Міжнародної ліга миру і свобод  і Міжнародного суфражистського альянсу. Втім перебування в цих структурах стновилопевні труднощі для українок, тому що їх сприймали як польську нацменшину, і тому дуже часто була загроза виключення. Але завдяки впливовості знакових українок, таких як Надія Суровцева, Мілена Рудницька, Олена Кисілевська, Софія Русова, вдалося максимально втримати це представництво. Участь в таких престижних міжнародних організаціях відкривала українкам доступ до найвищих політичних трибун, з яких наші жінки привернули увагу світу до проблеми утисків українства,пацифікації, нищення українського шкільництва, економічної дискримінації.

– Якщо йдеться про 60 тисяч учасниць, то вочевидь, процес масштабування був нелегким. Бо одна справа, коли сутність жіночого руху розуміє вузьке коло інтелігенції, а інша річ, як це втовкмачити умовній селянці з-під Космача? Як ширився жіночий рух? 

– Структуризація жіночого руху саме за вертикальною схемою - централя, повітові центри і села дуже результативно працювала. Мережування і відповідно інституційна розбудова відбувалося завдяки постійним інспекційним виїздам представниць "Союзу українок". Конкретна членкиня проводу була закріплена за селом чи містом, і приїжджаючи туди, вона з одного боку показувала ключові ідеологічні засади жіночого руху, а з іншого, підтримувала те, що робили в селі. Істотному мережуванні сприяли й постійні колективні акції - театральні заходи, діяльність гуртків, організація свят і віч. Так вдалося утримати єдність руху і розвивати його ідеологію. 

А ідеологія на той час була передусім націєтворчою. Мілена Рудницька, багатолітня голова Союзу Українок, друга після Кобринської теоретикиня українського фемінізму, відома парламентарка, журналістка і дипломатка, у своїх виступах та публіцистиці привертала увагу Європи до проблем України. Вона першою  на засіданні Ліги націй відкрила світові правду про штучно вчинений Голодомор в Україні, закликаючи "розбудити сплячу совість Європи" і рятувати українців з цієї трагедії. Саме з ініціативи Мілени Рудницької у великих європейських містах - Берліні, Відні, Празі - пройшли чисельні протести проти жорстокого вбивства у львівській тюрмі в лютому 1924 року Ольги Басараб. Мілена Рудницька закцентувала націєцентричний вектор українського фемінізму зазначивши, що жінка і нація,  націоналізм і фемінізм - це два ключові, тіснозлютовані між собою феномени. Цікаво потрактовано у публіцистиці Рудницької нове розуміння материнства і ролі матері, що сприймалося як імператив: "Будьмо  громадянками  в чотирьох стінах своєї хати і матерями в суспільному житті". Це був новий феномен творчої громадянки. Задіяність у суспільних процесах стало головним завданням служіння жінки для нації.

– Чи не розмивало це проблему саме жіночих прав – домінація національного? Бо зараз є певне протиставлення: передусім жіночі права, а нація, політика – це, мовляв, інше. 

– Якраз ці моменти ідеології жіночого руху синхронізувалися. Було дуже цікаве формулювання, що жіночий рух породив новий тип жінки. Її головною прикметою називали постулат самостійності. Зверніть увагу на термінологію, як зауважувала Мілена Рудницька, якщо колишні емансипатки хотіли бути рівними з мужчинами, то теперішні феміністки хочуть бути відмінними від мужчин. Самодостатність та самоцінність жінки як особистості надали характерові жіночого руху більшої індивідуалізованості.

– І цим він відрізнявся від західноєвропейського чи світового фемінізму? Домінанта націєтворення?

– У час окупаційних режимів український жіночий рух помітно відрізнявся саме своєю національною засадничістю. Цікаво проаналізувати наратив виступів наших відомих дипломаток на міжнародних аренах (Мілени Рудницької, Олени Кисілевської, Олени Шепарович), як вони трактували миротворчість і миробудівництво. Вони наголошували, що ми не можемо прийняти ідею всесвітнього миру – пацифістські засади європейських феміністок, які не розуміють наших політичних проблем в умовах окупації, не розуміють наших державних прагнень. "Ми, українські жінки, не можемо обстоювати ідею миру, коли жінки сусідньої держави вже роками готуються до війни з нами", - йшлося в одному з виступів Олени Шепарович. Яка алюзія зі сучасністю!

Під час одного з міжнародних конгресів наші представниці заявили,, що не буде тривалого і стабільного миру в Європі, доки Україна не матиме власної держави і доки не буде вирішено українське питання. Оскількитак звані мирні договори – Версальський, Сен-Жерменський, Ризький – декларують постулат миру, а насправді перерізали життєві артерії бездержавним народам, котрі задихаються в тенетах окупаційних режимів і приниження. Тому в тодішніх жінок, як і в теперішніх, була власна формула миру, заснована на визволенні власного народу. 

– У міжвоєнній Польщі українські і польські жіночі рухи конкурували у сенсі націотворення. 

– Звісно, так. У міжвоєнні це були взагалі разюче конфронтаційні режими. А в час зародження українського фемінізму ще Кобринська сказала, що своїми емансипаційними ідеями вона опередила на 10 років польсько-єврейський рух. І бездержавність України, і окупаційні засилля двох влад на наших територіях надавали іншого характеру жіночому руху, коли повсякчас актуальною ставала ідея відстоювання власної ідентичності, захисту національних інтересів і державотворення. 

– Якщо ми говоримо про Галичину і Наддніпрянську Україну у 1920–1930-х роках. І там, і там жінка дедалі більше здобувала собі прав, гучніше лунав її голос, чи була різниця у вимогах?

– Відбувалася активна співдія жінок з Галичини та Наддніпрянщини – міжособистісна та інституційна. Надія Суровцева, Оксана Драгоманова, Софія Русова, Ганна Чикаленко часто приїжджали в Галичину, разом з галичанками їздили до Відня в харитативних цілях на допомогу фронту, спільно відвідували міжнародні конгреси та форуми, виступаючи як єдина українська делегація. І якщо не вдавалося зреалізувати щось на Наддніпрянщині під більшовиками, то в Галичині, де був близький шлях до Європи, жінки робили великі справи і зокрема, представниці Наддніпрянщини. Тобто жіночий рух мав передусім консолідаційний характер.

Свідченням цього була масштабна подія, яка відбулася 23–27 червня 1934 року у Станіславові – Український жіночий конгрес. Зважмо на дату цього заходу, коли Велика Україна щойно оговтувалась після наслідків Голодомору. українки зуміли згуртуватися. Конгрес став не лише підсумком 50-ліття жіночого руху, в й вимогою буремної доби, коли жінкам потрібно було визначитися з напрямом діяльності. Учасницями форуму стало до 10 тисяч жінок, зокрема і селянок. Унікальність події була в тому, що приїхала велика кількість жінок нашої діаспори, з усієї Європи, Америки і Канади. Прийняті на з'їзді резолюції, стали ідеологічною платформою українського жіночого руху. У них чітко обумовили, що жіночий рух протистоїть і засуджує ідеї большевизму і підтримує націєтворчий вектор. Це важливий політичний документ українського жіночого руху. Він свідчить про еволюцію політичної свідомості нашого жіноцтва. 

– І врешті, українські жінки в тому часі пішли в політику. 

– Так. "Союз українок" мав двох сенаторок – це Мілена Рудницька і Олена Кисілевська, котрі увійшли до польського Сейму, ставши членками Української Парламентарної Репрезентації. Вони стали в опозицію до основної політики Польщі. Згадаймо, якого резонансу Мілена Рудницька надала справі Ольги Басараб. Аж до такої міри, що головні міжнародні інституції примусили зробити ексгумацію тіла, щоби довести, за яких обставин відбулося вбивство жінки у в'язниці.  Мілена Рудницька зустрічалася із найвпливовішими тоді представниками міжнародного політикуму, що засвідчує її дипломатичний хист. Чи не кожну її промову можна розбити на цитати, які промовляють і дотепер. 

– Повертаючись до українського політикуму і жіноцтва, як чоловіки-політики ставилися до жіночого руху?

– Чоловічий табір не вельми толерував жінку-політикиню. Хоч у міжнародному політикумі Рудницька мала авторитет і впливові контакти. Скажімо, вона зустрічалася в Римі з Муссоліні, вимагаючи призначити стипендії для українців, які навчаються в Італії. В архіві зберігся перелік гостей конгресу 1934 року у Станіславові. Там була чи не половина польського Сейму, так посли піднесли своєю присутністю цей захід. Це свідчить, що жінок поважали і шанували їхню ідею, діяльність, хотіли ідентифікувати себе з цим рухом.

– А як Церква як консервативна інституція ставилася до активної ролі жінки?

– В "Союзі українок" була по-різному визначена взаємодія з Церквою. Цікава цитата сучасної дослідниці Мирослави Дядюк про те, що у міжвоєння Українська греко-католицька церква і "Союз українок" були найвпливовішими інституціями  суспільства, і на міжнародній арені також. До речі, справедлива думка про те, що саме “Союз українок” забезпечив функції зовнішнього відомства Галичини в міжнародній діяльності. Це важливо.

Цікаво, що Мілена Рудницька, коли вже на схилку літ відійшла від жіночого руху, зацікавилася релігійними питаннями. Її праці, присвячені нашим відомим духівникам, праведникам - Дону Боску і патріарху Йосифу Сліпому - свідчать про світоглядну ревізію в її духовному укладі. Відомо також, що Митрополит Андрей Шептицький також підтримував жіночий рух. У Відні та Стокгольмі він зустрічався зі ще однією відомою представницею галицького жіночого руху, яка потім стала очільницею Світової федерації українських жіночих організацій - Оленою Охримович-Залізняк з відомого роду Охримовичів, дружиною дипломата Миколи Залізняка. Переїхавши до Канади, очолила на роки потужну надбудову жіночого руху, якою й дотепер є СФУЖО. Її сім'я приятелювала з Андреєм Шептицьким і цінувала його підтримку. 

– Ви згадали про світовий зріз українського жіночого руху. Наскільки це було важко організувати і наскільки це була дієва організація? 

– З Першої світової війни, коли жінки масово емігрували за кордон, почалося мережування цього руху в діаспорі. Наступні еміграційні хвилі зумовили потребу дальшої структуризації. Так 1934 року після згадано Жіночого конгресу було засновано Світовий Союз Українок, а 1948 р. у Канаді заснували Світову федерацію українських жіночих організаційСФУЖО. Її першою очільницею стала Олена Кисілевська, другою – Олена Охримович-Залізняк. Вона активно працює досі і зараз ми відчуваємо потужну підтримку українського жіноцтва у світі. 

– Одним із яскравих проявів руху на Галичині стала жіноча преса. Нещодавно у соцмережах розгорілася дискусія щодо використання фемінітивів. А як було в історії, зокрема у галицькій жіночій пресі?

– Історія жіночої преси - цікава річ, поки мало досліджена. Згаданий вже "Перший вінок" мав мати продовження у форматі "Другого вінка". Вже і гроші зібрали, і Олена Пчілка  підтримала цю ідею, але, як не дивно, проти неї виступив Франко. Очевидно, маючи за плечима важкий і тривалий досвід "Першого вінка", він написав в журналі "Народ" провокативну статтю "Альманах чи газета?", в якій твердив, що треба видавати саме газету, яка би виходила часто й інформувала про “біжучі” справи, тоді як альманах буде багатозатратним і тривалим з видавничого погляду. Бо "Перший вінок", справді, був збитковим проєктом. Дуже довго на горищі Франкової вілли лежали не продані ще примірники. 

Щоб видавати таки газетку, Франко зумів схилити на свій бік чимало жінок. Зокрема на цю ідею пристала Олена Пчілка , по суті зрадивши попередні домовленості з Кобринською. А сама Кобринська опинилася на маргінесах і поза її плечами  почали формувати новий зміст видання. Редакторкою номінували Ольгу Франко разом з молодою тоді Олесею Бажанськоюдружиною брата Кобринської Лонгина Озаркевича. Придумали навіть назву "Рівність", але в результаті нічого з того не вийшло. Вочевидь, поза Кобринською це видання не могло з’явитися і редакторки побоялися  його підписувати. 

Сприйнявши це як образу, Кобринська почала видавати свій альтернативний проєкт – трикнижжя "Наша доля" у серії "Жіноча бібліотека". Не маючи власних коштів, вона засягла підтримки в Пантелеймона Куліша і Ганни Барвінок, які її особливо підтримали, тоді як в Галичині це видання наразилось на гостру критику. Той-таки Франко, Павлик, Маковей і навіть Грушевський писали розгромні рецензії, критикуючи технічний бік та зміст видання. Але Куліш, підтримуючи Кобринську, писав, "доню, моя люба, не перейматеся критикою. Видання ваше хороше, але мало маєте підмоги в галичан і тому так вони вас критикують".

Далі ідея жіночої періодики на тривалий час замовкла, зокрема й через війну. Мілена Рудницька, очоливши "Союз українок", знову повернулася до цього питання. Вона вважала, що поки українське жіноцтво не матиме власного друкованого органу, його діяльність буде непомітною. Вона завжди артикулювала цю ідею, вочевидь, як журналістка розуміючи потенціал преси. У той час у Коломиї з’явився журнал "Жіноча доля", головною редакторкою якого була Олена Кисілевська. Популярним також був часопис "Нова хата", який торкався різних сфер життя жінки - мистецької, ужиткової, хатнього інтер'єру, косметології, народного промислу. 

– Складається враження, що у часі двох світових воєн жінка не могла стрибнути вище за образ берегині.

– Існувала проблема професійної реалізації, хоча й жінки отримали доступ до різних професій. Адже тоді вже відбувся інтенсивний едукаційний прорив жінок, коли вони увійшли в університети і гімназії, домоглися певних зрушень і в професійному самовияві Сягти таких професійних висот як Мілена Рудницька чи Олена Кисілевська для більшості було, звичайно, складно. Але згадаймо, що жінки також були серед представництва дипломатичних місій ЗУНР та УНР. Серед них Ольга Басараб, Марія Донцова, Оксана Драгоманова, Ганна Чикаленко. Тобто шляхи для професійної реалізації значно покращилися. 

Мілена Рудницька піднімала питання, , як досягти того, щоб жінка не застряла лише в домашніх клопотах і зуміла реалізувати свою роль громадянки. І вона навіть ставить цікаве питання: як зробити так, щоб водночас бути жінкою, і людиною. І дає конкретні практичні поради цього розумного балансу. Згадаймо, що про наприкінці ХІХ століття вже думала і її попередниця Наталя Кобринська, якій належить ідея створення мережі захоронокдитячих садків, щоб розвантажити жінку в побуті. Вона була багатою вдовою по священнику й інвестувала зокрема і в цей проєкт.

А Мілена Рудницька у своїх публіцистичних статтях дала жінкам інструментарій, як збалансувати ці дві ідентичності. Але мушу сказати, що жодним чином вона не применшувала інституту сім'ї, а навпаки писала, що мусимо з сім'ї зробити наш типовий національний етос, щоби давати життя новому поколінню. Тобто родина і суспілна праця жінки  завжди для неї були категоріями одного рівня.

– А якими були шляхи професійної самореалізації жінок в міжвоєнній Галичині? Ким жінка могла стати? 

– Війна значно розширила професійні обриси жінки. Вони ставали канцеляристками і розвідницями, багато жінок з'явилося на військовій службі. Хоча генерація вчительства домінувала. Часто жінки виходили за межі своїх професійних ролей, бо згадаймо феномен Костянтини Малицької, яка була вчителькою і водночас увійшла в кооперативний рух, зуміла контролювати санітарні курси, які готували для фронту, стала редакторкою, видавчинею. 

– Роль жінки у війні, коли більшість чоловіків мобілізовані. Що має робити жінка? Чи думали про це українські феміністки? Чи вони віднаходили рецепти буття?

– По завершенню війни самі жінки-фронтовички суттєво переосмислили свою роль на війні. Вони вважали, що внутрішня ідентичність жінки, її чуттєвість, інтуїція мають бути спрямовані на збереження миру. Тож позиція жінки найцінніша в запіллі. І в такий спосіб вони дають можливість чоловікам реалізувати фронтовий досвід. Так переформатувалася візія їхнього мілітарного досвіду.

– Друга світова війна і подальші окупаційні режими перервали жіночий рух в Україні?

– Ще у 1930-их роках польська влада заборонила діяльність "Союзу українок", звинувативши у націоналізмі та надмірній впливовості. Для Мілени Рудницької і проводу постало питання, як зберегти величезну організацію європейського штибу, тобто Союз Українок, і не дати їй розпорошитися. Вони заснували організацію-сателіт назвавши її "Дружина княгині Ольги". Видали навіть спеціальний документ – "Тези дружини княгині Ольги". І цікаво, що для цієї альтернативної організації вони обрали саме політичний напрям. Там ще більше звучала націєтворча ідея.

Польське староство побачило, що така діяльніть нової структури  невигідна. І через півроку дозволили відновити "Союз українок". Далі тиск окупаційної влади посилився. У 1939 році було знову заборонено діяльність будь-яких жіночих товариств. Це зупинило український жіночий рух аж до відновлення незалежності 1991 року. Тоді й відродився "Союзу українок". Його очолила відома діячка, дружина В'ячеслава Чорновола - Атена Пашко.

– Яким є завдання українського фемінізму сьогодні? 

– На щастя, ми зараз маємо дуже велику кількість організацій, які є не конкуруючими, а взаємодоповнюваними на засадах партнерства і сестринства. Існує потужна співпраця із закордонними центрами жіночого руху. Сучасні виклики і страшна війна визначають діяльність жіночих організацій. Що є фемінізмом зараз? Ми прагнемо зберегти роль творчої громадянки, вважаємо, що жінка має бути репрезентованою у суспільному житті, впливати і визначати його суспільною активністю. Це і є конструктивний, чи як писала Мілена Рудницька, здоровий фемінізм.