Як неформали вплинули на українську історію | Володимир Окаринський

21 травня 2021 р.

В українських селах у ХІХ столітті коїлися різні дивні речі. Шляхтичі стригли чуби-оселедці і вдягали козацький одяг. Декотрі влаштовували перегони на бричках, запряжених чотирма химерно прикрашеними кіньми.

Інші представники богеми, серед яких і Тарас Шевченко, проводили “узливання на честь Бахуса” та змагалися хто більше вип’є. Козакофіли, балаґули, мочеморди.... Сьогодні ми б назвали їх субкультурами.

Як неформальні середовища минулого вплинули на хід української історії? У "Без Брому" інтерв’ю з кандидатом історичних наук та дослідником теми Володимиром Окаринським.

Пане Володимире, доброго дня. Дякуємо, що завітали до нас. Ми звикли говорити, що субкультура – це радше породження модерного світу – ХІХ-ХХ століть. Коли ці неформальні речі, неформальні середовища, які часом протиставляли традиційним, вперше фіксують? Коли можемо говорити про появу нонконформістських течій?

Це дуже давнє явище. Його можна навіть знайти в перших прозових романах давнього Риму – в Апулея чи Петронія. Я б жартома сказав, що першими панками були кініки античності – дослівно “собаки”. Це образливе прізвисько, як загалом назви багатьох субкультур. Не вони самі їх придумали, їм назви накидували. 

Наприклад, у спогадах Джонні Роттена, лідера “Sex Pistols”, а від них почалася субкультура панків в Європі, є про те, що панками у ХІХ столітті називали неповнолітніх повій в Америці. Цю назву до них приклеїли журналісти – і воно пішло в люди. 

Якщо повернутися до предків субкультур, то можна побачити в давніх суспільствах, зокрема в середньовічному, яке було традиційним, консервативним, поділеним, що кожен мав знати свою нішу. 

Ті, що воюють, ті, що працюють, і ті, що моляться.

Але все одно там існували якісь марґінали, перехідні групи або групи упосліджені. І певні риси субкультур, я думаю, можна побачити, наприклад, в “Соборі Паризької Богоматері”, де Віктор Гюґо яскраво описав королівство Арґо – злочинці, жебраки, тобто такі напівкримінальні особи. 

А друга дуже яскрава група, яка, як на мене, мала ознаки субкультурності, – студенти, така академічна субкультура, яку найчастіше називають “ваґанти”. Вони вели мандрівний спосіб життя, навчання було тривалим, вони були доволі розгульними, таке богемне життя. Франсуа Війон – яскравий представник цього напряму. 

880px-Григорий_Сковорода.jpg
Григорій Сковорода (1722-1794) Фото: uk.wikipedia.org

До речі, якщо так продовжити (є дослідження наших літературознавців – Василь Микитась, наприклад, писав про українських вагантів), то українські спудеї, бурсаки, “пиворізи”, як їх називали. Вони теж були субкультурою, але пізніше – у XVII-XVIII століттях. У Києво-Могилянському колегіумі – передусім. Певною мірою, можливо, культурнішим представником цієї субкультури був наш Григорій Сковорода.

Він також вибивався з норм тогочасного суспільства.

Ті, що не знаходили себе в суспільстві, були предками субкультур. 

Козацтво на певному початковому (а може, не лише на початковому) етапі мало ознаки субкультур. Можна говорити про козацький стиль, або про наших соціальних розбійників опришків чи гайдамаків. Куліш дуже чітко розрізняє гайдамацький стиль від козацького. Гайдамацький був яскравішим, вони мусили продемонструвати, що пожива здобута з награбованого. 

Пізніше, вже в модерний період, поверталися час від часу до таких альтернативних течій Середньовіччя, Античності, освіченіші представники субкультур демонстрували цей зв'язок.

Шукали тривкість, легітимізацію, спадщину?

Можливо, й так. Першою субкультурою можна назвати романтиків. А в романтиків був сильний культ Середньовіччя.

Звернення до рідного народу, до джерел, мови, фольклору.

Романтики не тільки як літературна чи мистецька течія, а і власне молодь, фанати, які на побутовому рівні демонстрували підтримку новому стилю. 

Наприклад, Теофіль Ґотьє, французький молодий романтик, зі своїми колегами підтримував перші театральні постановки за Віктором Гюґо, і він одягав червоний камзол XVII століття. Щось їм подобалося з попередніх епох. Завжди намацували зв'язок із собі подібними у попередні часи.

Тож чи можемо ми вважати, що першою європейською, або навіть світовою, субкультурою були все ж таки романтики?

Фактично – так. Широкою світовою субкультурою. 

Jean-Baptiste_François_Joseph_de_Sade.jpg
Франсуа де Сад (1740-1814), портрет Жана-Батіста Жозе Фото: uk.wikipedia.org

Міг би ще одну субкультуру назвати, але вона радше гедоністична і з середовища європейських аристократів XVII-XVIII століть, – це були лібертени. Найвідомішим і найконтроверсійнішим персонажем цього напряму був маркіз де Сад Донасьєн Альфонс Франсуа де Сад (1740-1814), відоміший, як Маркіз де Сад (фр. marquis de Sade) — французький письменник, філософ і учасник Французької Революції. . Навіть просвітників когорти Вольтера можна зарахувати до цього напряму. Відомий фільм “Лібертен” (або “Розпусник”) з Джонні Деппом яскраво демонструє цього персонажа. Можна говорити про них як про повноцінну субкультуру. 

Але це, напевно, аристократи з нудьги собі експериментували. І, певною мірою, вони не лише були експериментаторами, а й заперечували цінності, зокрема релігію, вони були вільнодумцями. Це дуже важливий момент.

Оце вільнодумство – тут питання, де межа субкультури, коли культура закривається в собі, а де субкультура починає впливати на ширші процеси, на все суспільство. Приклад романтиків – добра нагода сказати, що саме з європейського романтизму почали поставати модерні нації. 

Це настільки широкий рух! І він тривав не одне десятиліття – близько пів століття, і починався як бунт покоління, контркультура. Особливо яскраво вони себе протиставляли попереднім світоглядам, естетичним цінностям Просвітництва, заскорузлому класицизму. Вони зверталися до глибин народу, почали досліджувати фольклор. 

Але романтична субкультура також увібрала в себе деякі інші альтернативні течії, наприклад, у Британії наприкінці XVIII століття зароджувався дендизм – від “денді”. Вони зовнішньо протиставляли себе попередньому стилю – з перуками, камзолами, панталонами. А фактично зародили вигляд сучасного ділового костюма. 

Можна побачити на прикладі романтизму, що, по-перше, у ньому виникла певна кількість течій, а по-друге, що панівна культура адаптовувала його до себе і абсорбовувала. З контркультури – в мейнстрім. В межах романтизму завжди були ті, які заперечували трошки старших романтиків.

А якщо говоримо про українські терени, нас романтизм не оминув? Звичайно, ми знаємо харківських романтиківХарківські романтики – гурт українських поетів, які були професорами і студентами Харківського університету у 1830–1840-х роках. Вони цікавилися народною творчістю і вважали її джерелом духовного пробудження української нації. Одним із найвідоміших представників був Микола Костомаров. – вони традиційно є на сторінках підручників. Але навряд чи вони були субкультурою в такому ґатунку. Кого б ви назвали першим, піонером на цьому поприщі?

Думаю, що все-таки претендентами на першу українську субкультуру були козакофіли. Це шляхта Правобережної України.

Michał_Czajkowski_Sadyk_Pasha.png
Михайло Чайковский - Садик-паша (1804-1886), портрет Антонія Олещинського Фото: uk.wikipedia.org

Польська шляхта?

Умовно польська.

За етнічністю радше польська?

Так. Або полонізована на той момент. Вони виростали в реаліях вже неіснуючої Речі Посполитої, в реаліях передовсім Російської імперії, і вони не сприймали цих реалій. Йшли в певний міт Речі Посполитої і козацтва, в їхніх ідеалізованих уявленнях не існувало конфліктів між козаками і шляхтою, або вони на цьому не наголошували. Існувала гармонія. Ці шляхтичі-романтики самі ставали “козаками”. 

Козацтво вони розуміли доволі своєрідно. Намагалися розвивати цей стиль. Яскравим прикладом на пізньому етапі був Садик-паша (Міхал ЧайковськийМіхал Чайковський (1804–1886) – польський письменник, політичний та військовий діяч. Представник так званої “української школи” в польській літературі. Автор романів “Гетьман України” про життя Івана Виговського та “Вернигора” про гайдамацьке повстання 1768 року. Загалом його літературна спадщина сягає 12 томів.). 

Менше відомий, фактично основоположник цього стилю поміж шляхти – чоловік зі східними впливами Вацлав Жевуський, також відомий як Золотобородий Емір. Людина, яка прийшла в козацький стиль із захоплення Сходом, арабами, він був великим фанатом коней, їздив на Схід, від Сирії і Туреччини до арабської пустелі, кілька років там шукав коней. Витратив усі свої статки. Після того, як його почали долати матеріальні проблеми, він осів на Поділлі й окозачився. 

Вацлав Жевуський, Золотобородий емір, отаман Ревуха. Невідомий художник ХІХ ст. Національний музей у Варшаві.jpg
Вацлав Жевуський, Золотобородий емір, отаман Ревуха. Невідомий художник ХІХ ст. Національний музей у Варшаві Фото: надане Володимиром Окаринським

Це сталося частково природно. Вже коли він мандрував на Схід, у нього були придворні козаки, джури. А з іншого боку, він познайомився з одним із польських романтиків, які були родом з України, з Поділля, – з Тимком Падурою. З цього знайомства, припускаю, і зародилася субкультура козакофілів.

Козакофіли розглядали козаків винятково як соціальний стан. Етнічність, мова, я не говорю про політичні речі, – навіть не фігурували. Чи було щось таке?

Радше так. Хоча вони дуже охоче (напевно, це відбувалося природно) послуговувалися українською мовою. Це був такий маркер, на рівні арґо. Люди з середовища, де панувала польська мова, і навіть французька, обирали українську.

Ми зараз говоримо про першу третину ХІХ століття?

Так, це 1820-і і початок 1830-х років. Не можна сказати, що ця субкультура різко припинилася, але традиція ще трошки тривала. 

Дійшло до того, що Падура, який вважався поляком, та ще кілька менше відомих авторів писали українською мовою, навіть при “дворі” Золотобородого Еміра. До речі, він узяв ім’я від надвірних козаків – отаман Ревуха. І його прізвище навіть переклали “Золотая Борода”. 

А ще був римо-католицький ксьондз Ян Комарницький, який придумував жартівливі вірші. Разом із Падурою та Жевуським писали музику і були музикантами-торбаністами. Торбан – панська бандура. До слова, Мазепа на ній грав, вона була поширена серед козацької старшини і шляхти.

Придворний торбаніст Григор Відорт, який, за різними даними, походив з Литви, а, можливо, з Австрії, писав музику або просто пісні. І цікаво, що він писав їх українською мовою.

А є згадки, як місцеве українське населення реагувало на такі дивакуваті речі з боку своїх панів чи дідичів?

Я думаю, як до певної примхи, але радше позитивно. Ясно, що вони активної участі в цьому не брали, крім надвірних козаків. Цей момент, до речі, козакофіли використали, ті, які взяли участь в антиросійському Листопадовому повстанні 1830-1831 років. Шляхта з південної Волині, Поділля набрала кілька загонів козаків.

Тобто козакофіли виступили проти російського впливу.

Звісно, це не був визвольний український рух, а за відновлення Речі Посполитої.

Тут цікаво, що це козакофільство – це спосіб життя у себе на обійсті, але водночас козакофіли виступають з надвірними козаками в боротьбі за Річ Посполиту, чи за нашу і вашу свободу.

Із загибеллю (точніше, він пропав безвісти) Вацлава Жевуського можна говорити про занепад цього руху. Якісь адепти втекли в Галичину, там існувала козакофільська традиція, пов’язана зі спогадами про це повстання. 

Деякі опинилися за кордоном. Є описи публіцистів, які згадують про козакофілів у Парижі, вже пізніше – у 1840-і роки, тобто серед польської еміграції. Деякі з них навіть не були родом з України, частина з них пізніше увійшла до складу оттоманських козаків Садика-паші (Міхала Чайковського). Він родом з-під Бердичева. Згодом там опинився старенький Міцкевич. Тобто ця традиція стала ще екзотичнішою. 

І ще один важливий момент: якась частина наймолодших козакофілів породила наступну субкультуру – балаґульщину.

Це після повстання 1830-31 років.

Вона виникла ближче до середини 1830-х років і проіснувала до 1850 року.

Хто такі були балаґули і чим вони відрізнялися від попередників?

У порівнянні з субкультурами, які відомі назагал, я би окреслив їх як щось середнє між байкерами і панками. У них були дві яскраві складові: байкери – це швидка їзда, балаґули ж гасали на бричках, запряжених чотирма кіньми. Ці брички зовнішньо нагадували махновські тачанки, єдине, що вони не були ресорні. Коні завжди мали бути різної масті, іноді вони їх якось позначали – в одного вухо надрізане, хвіст надстрижений, або якось їх прикрашали, щоб це виглядало екзотичніше. Їздили дуже швидко, спричиняючи навіть дорожні пригоди. 

Юліуш Коссак. Найтичанка, 1848.jpg
Юліуш Коссак. Найтичанка, 1848 Фото: надане Володимиром Окаринським

Друга складова – умовно, панківська або богемна – вони дуже багато часу проводили на кінних ярмарках. Знамениті кінні ярмарки відбувалися в Бердичеві. Бердичів називали столицею Королівства балаґулів. Потім ця столиця перейшла в Балту, в інші не такі відомі  ярмаркові центри. Певною мірою, вони кочували, як ми по фестивалях у докризові часи: з “АртПоля” – на “Славське Рок” і т.д. А вони: з Балти – до Бердичева, з Бердичева – в Махнівку, Кременець і так далі. Цікаво, що вони не мали суспільних упереджень, тусувалися з циганами, які торгували на ярмарках.

Коні і цигани – то речі споріднені.

Коней, до речі, закупляли у татарського купця. 

Також вони захоплювалися хортами – коли ти не пиячиш і не купуєш коней, ти полюєш. Особливо цінували полювання на вовків взимку на конях, таке загінне полювання. І відвідували один одного.

Під час ярмарків вони також запросто спілкувалися з селянами, які приїздили туди. Прослідковується певне панібратство. Їм було не ліньки, навпаки – вони цим пишалися, на рівних у шинку з селянами пили горілку.

Не було соціальних бар'єрів?

У зовнішніх виявах. Тому що наші дослідники, переважно літературознавці, які цю тему зачіпали і пробували дослідити вперше (зокрема Володимир Гнатюк, але інший, повний тезка), говорили, що все-таки у своїх маєтностях вони поводилися не завжди так демократично, як на ярмарках. Все-таки належали до свого стану. Це була не бідна шляхта, але і не найбагатша – середня. 

Ще щодо балаґулів. Напевно, жоден з таких рухів не може бути без лідера. І в них був такий лідер – Антін Шашкевич. Про нього навіть розвідку написав Іван Франко “Король балаґулів Антін Шашкевич...”. Антін Шашкевич брав участь в антиросійському Листопадовому повстанні, був там поранений. Після вимушеної еміграції повернувся. Зібрав невелику групу з кільканадцяти людей. Його називали королем. 

До речі, ще одна характерна для субкультур ознака – у них були прізвиська. Шашкевича називали “Шашка”, і при тому також “король”. У нього був ще і віце-король, і ад'ютант.

А як вони співвідносилися з українським світом? Пісні українською мовою, арґо – щось таке було?

Вони мали літературні зацікавлення, були читачами української школи польського романтизму, того самого Падури. Їхня культова пісня – революційна “Рухавка”: “Гу-ра-га на врага” там приспів. Але вони і самі придумували. 

Антін Шашкевич є автором однієї дуже відомої пісні. Нещодавно Мар’ян Пиріг її переспівав по-своєму, і дуже гарно, вона називалася “Над Ятранем”. Що цікаво, за життя Антін Шашкевич ніде не публікувався. Низка його пісень створені як імпровізація. Він підігравав собі або на бандурі, або навіть на фортеп’яні. Іноді можна побачити, що ці пісні вони використовують як цитати для інших пісень. Деякі з них дійсно стали народними. “Над Ятранем” швидше стала популярною в Галичині.

Ми говоримо про час, в якому жив Шевченко. Його теж можемо назвати представником субкультури – Шевченків кожух як контркультура до фраків. Водночас, Шевченка часто згадують у контексті однієї субкультури (не певен, чи можна так назвати) – товариства “Мочемордія”. Що це за загадкова штука? До чого тут Шевченко і чим вони займалися?

Це радше середовище, тусовка, справді локальний феномен. Передусім “мочеморди” (чи “мочиморди”) – це поміщики з Полтавщини, частково з Чернігівщини. Вони не завжди мали українське походження. По-сусідськи проводили час. Значна частина з них в минулому служила у війську, в гусарах, і, напевно, там вони привчилися до оковитої. 

Відвідуючи один одного чи бали, наприклад, у поміщиці Вольховської або в князя Рєпніна-Волконського, вони відокремлювалися від цього балу і проводили свої обряди. Вони їх називали “узливання на честь Бахуса”. У них була дуже цікава обрядовість. Певною мірою, це була пародія на існуючі військові або інші ступені статських радників тощо. Ступені присвоювали в міру можливості випити – хто більше: сивалдай в петлицю, рюмка через плече...

Це назви рангів?

Це за описом реального учасника цих речей, але не безпосередньо мочеморди. Він з ними товаришував – Афанасьєв-Чужбинський, український письменник і етнограф.

А Шевченко де був у тому ранжуванні?

Шевченко з ними познайомився в 1843 році, вже знаменитий, після першого видання “Кобзаря”, після “Гайдамаків”. Приїхав в Україну, вони його радо прийняли до себе. Приїхав з Гребінкою, він їх і познайомив на балу у Вольховської. Напевне, Шевченко вже був для них престижним, модним. Його прийняли в товариство. 

Можливо, Шевченко їх навіть трішки змінив. Тому що саме з Шевченком пов’язані деякі яскраві епізоди. Коли вони писали один до одного листи. Наприклад, до Миколи Маркевича, історика, етнографа, друга Шевченка, з вимогою, щоб він до них прийшов – лист був у вигляді гетьманського універсалу, а “гетьманом” був Тарас Шевченко. 

Інші теж називались ступенями, наприклад, осавул Яків Дибайло – це Яків де Бальмен, перший ілюстратор Шевченка, його друг. До мочемордів належали брати Закревські, де Бальмени. Головним магістром і його високоп’янійшеством був Віктор, як було сказано в цьому універсалі, Мочеморденко – тобто Віктор Закревський, і ще кілька людей. 

Це були поміщики, які прийняли до себе представників богеми. На відміну від інших (за винятком хіба що Маркевича, який також був поміщиком, і Віктора Забіли – поета, який був дрібним поміщиком),  Шевченко був справжнім богемником, якого вони прийняли на рівних до себе. Збереглося їхнє листування, вони допомагали поширенню пізніших видань “Кобзаря”. Де Бальмен разом зі своїм братом зробили рукописний “Кобзар”, написаний латинкою, і самі його ілюстрували.

Наскільки захоплення минулим, зокрема козацькою добою, дало глибші речі, зокрема українофільство не лише як рух зацікавлення минулим, народом, але рух, спрямований в майбутнє – просвітництво, громади, товариства, а далі за 50 років маємо партії і революцію? Чи могло бути українофільство другої половини ХІХ століття без цих екзотичних, але рухів, які були закцентовані на козацькому міті, чи не лише на ньому?

Українофільство зародилося як альтернативний суспільний рух, стиль. З одного боку, вони нібито продовжили існуючу українофільську традицію, однак для згаданих балаґулів чи козакофілів це була радше екзотика, розвага, культурний міт, утопія, яку вони на свій смак розвивали. 

А українофіли були глибокими демократами. Вони називали себе українолюбцями, українофіли – це зовнішня назва. Українолюби і водночас народолюбці. Звідси і назва найвідомішої групи ранніх українофілів – хлопомани. Любов до простого народу, не до козацтва.

Це ті колишні спольщені роди, люди з тих родів – Рильський, Антонович...

Це та сама територія, що й балаґульщина, – Правобережна Україна.

Чи воно виросло з балаґульщини? Антонович, який пише “Моя повідь”: я був поляком, раптом я прочитав про минуле, став українцем, це важливо, я йду в народ. Чи воно виростало одне з одного?

У спогадах АнтоновичаВолодимир Антонович (1834–1908) – інтелектуальний мотор українського руху у ХІХ столітті. Створив українську археологію як науку. Написав понад 300 праць з історії, археології та етнографії України. Один з творців просвітницького Київської (“Старої”) громади, журналу “Київська старовина”. Обстоював думку, що українці є окремим, самодостатнім народом, з природженим демократизмом. Засновник Київської історичної школи (найвідоміший учень - М.Грушевський). чи Михальчука, цих хлопоманів, дуже мало є про балаґулів. А якщо є – це вже останні залишки, і вони завжди іронічно, критично до них ставляться, як до людей, які не глибоко тим цікавилися. А українофіли, хлопомани та інші вже цікавилися народом концептуально, все йшло з їхніх демократичних переконань.

І з певною метою, щоб народ зібрати докупи.

Володимир Антонович навіть визнавав, що це не лише зацікавлення народною культурою, а також європейські ідеї. Це утопічний соціалізм, протоанархізм. Звідси і пішло це – громада. Це абсолютно неформальне утворення. Вони хотіли всіляко підкреслити свій зв'язок з простим народом, селянами. 

Важливий момент – вони були студентами Київського університету (до слова, другим найвідомішим хлопоманом після Антоновича був Тадей РильськийТадей Рильський (1841–1902) – український громадський і культурний діяч, етнограф, економіст. Батько поета Максима Рильського. Був “хлопоманом”. Писав статті з економіки, етнографії, фольклору у часописі “Основа”. Є автором праці “Студії над основами розкладу багатства”, у якій започаткував фахову українську економічну термінологію.), їх було п’ять-сім людей, майже всі вони вважалися до того часу поляками. Вони вбирали звичайний народний одяг. 

Тут можна протиставити: в балаґулів уявлення про український одяг (принаймні вони думали, що це український одяг, чи так показували) було дивним. Вони носили шаровари, обшивали їх, аплікації використовували, баранячі шапки, а потім шкіряні картузи, якщо люльки – то дуже довгі.

Був певний орієнталізм.

Хлопомани. Світлина 1860-х.jpg
Хлопомани. Світлина 1860-х Фото: надане Володимиром Окаринським

Це було позерство. А хлопомани – навпаки, максимально простий стиль мали – сорочка не вишиванка, а повсякденна.

Яку носять селяни зараз – в середині ХІХ століття.

Полотняний одяг, звичайні шапки, які селяни носили, люльки – як селяни в шинках курили. Збереглися салонні фотографії тих часів, вони відображають зацікавлення саме звичайним народом.

Але як виникли хлопомани, якщо вони не походять від балаґулів? Як вони прийшли до українства – тих п’ятеро чи шестеро людей? Це була несподівана, унікальна річ – раз, і вони є? Чи вони теж шукали натхнення і звідкись народилися?

Якщо застосувати слово “субкультура” в ширшому сенсі, то в Київському університеті вже існувала своя студентська культура. Студентські корпорації, земляцтва, ґміни, як вони називалися. Десь з цього руху зародилися перші середовища, які передували хлопоманам. І, зокрема, мемуаристи згадують про так званих пуристів. Від слова “пур” – простий, чистий. Це чимось нагадує пуританство. От їх і протиставляли відгомонам якщо не балаґульщини, то студентській розгульності з вживанням алкоголю і т. д. 

Такий аскетизм.

Це були студенти кількох факультетів. До речі, Володимир Антонович спочатку навчався на медичному факультеті. Один із них – Фортунат Новицький – поляк, який вважався чи не головним у їхньому товаристві. Щодо них існували й інші напівобразливі прізвиська – кльоцкожерці. Мовляв, вони їдять кльоцки і п'ють чай замість того, щоб пити щось міцніше і розважатися. 

Це були демократи, які мали культ науки, вони зневажливо ставилися до марнування часу, до розгульного життя. Це можна було замінити читанням, обговоренням, виголошенням рефератів.

І певними мріями.

Так. Самоосвітою, бо не все їх задовольняло в тодішніх навчальних програмах. Звідси з'явилися перші народолюбні зацікавлення. 

Antonovych_hlopoman.jpg
Володимир Антонович в українському вбранні, світлина 1860-х років Фото: надане Володимиром Окаринським

І Володимир Антонович, і Тадей Рильський належали до цього товариства, і навіть відзначали, що вони в одязі намагалися підкреслити свою невибагливість, скромність. Відсутність будь-яких прикрас – сюртук, шинель з верблюжого волоса, все максимально сіре. Причому казали, що Антонович ходить взимку і влітку в одному і тому ж. А він це робив свідомо, мовляв, зовнішня сторона нас абсолютно не цікавить. Це як панк, чи постпанк, чи ґотика – простий стиль, заперечення всіх витребеньок.

Водночас ці хлопомани, ранні українофіли, були, великою мірою, ідеалістами. Чи їхня ідеалізація народу, минулого не розбилася тоді, коли вони пішли в перші села просвіщати темний люд? Як сприймало місцеве населення такі дивакуваті речі? Бо для селян, очевидно, що балаґула, який жене на конях, що якийсь там пан в сюртуку, який приходить і щось розповідає, – це були речі однієї категорії. І це, і це дивне.

Можна говорити про два хлопоманства – у нас більше розповідають про хлопоманство Володимира Антоновича, а на початку це був доволі широкий рух. Вододілом стало чергове антиросійське повстання – Січневе 1863 року. І частина хлопоманів, які одночасно називали себе і українцями, і поляками (мали подвійну ідентичність), хотіли прив’язати це хлопоманство до пропаганди ідеї повстання проти Росії серед народу. З цього нічого не вийшло. 

А ті, які відмовилися від революційної пропаганди задля Речі Посполитої, яка до селян нічого не промовляла і нічого доброго не нагадувала, окрім панщини, – пішли в народ. Якщо говорять, що російські народники відбували таке ходіння в народ, щоб поширювати свої демократичні, навіть революційні ідеї...

Часто говорять, що це феномен саме російських народників.

От. А українські хлопомани навіть за десять і більше років до того вже пішли в цей народ. І вони навіть поселялися в тому народі. Були спроби життя в комуні в селі. Найзнаковіші з них для того, щоб підкреслити цей зв'язок, приймали православ'я як народну релігію, відмовляючись від римо-католицтва, хоча за своїми поглядами вони були радше атеїстами чи вільнодумцями, але це був як жест. 

Одружувалися з селянками – з того шлюбу народився Максим Рильський, коли Тадей Рильський одружився з українською селянкою, яка не мала освіти. Вони безкоштовно пробували навчати народ. Тут цей зв'язок був органічнішим і селяни сприймали це позитивніше. 

Рильський_Тадей+.jpg
Тадей Рильський (ліворуч) з сином Максимом та Володимиром Антоновичем. Романівка, кінець 1890-х рр. Фото: uk.wikipedia.org

Самі хлопомани, або ширше – українофіли, бо це були також і лівобережні, мали досвід організації народних недільних шкіл, які дуже швидко заборонили. Але я думаю, що це сприймали дуже позитивно, вони влилися як свіжа течія в новий український рух.

Коли ми говоримо про українофілів по обидва боки Збруча, йдеться про їхнє піклування про народ, заснування недільних шкіл, “Просвіт”, кооперативів. Чи не вони створили ту націю, яка на початку ХХ століття буде голосно говорити, що потребує самостійної держави? Тут можемо говорити, що з субкультури, контркультури виросла абсолютно інша річ?

Я думаю, що демократичні ідеали раннього українофільства заклали певну світоглядну основу для пізнішого українського руху. Тому що український рух був у своїй основі демократичним, народолюбним, навіть хтось не дуже позитивно вживає слово “популістичним”. 

Можемо згадати, що українофільство мало ще кілька різновидів. Якщо ми вже згадали про Галичину, то ранні галицькі українофіли, яких потім почали називати народовцями, теж фактично починали як неформальне утворення.

З молодого покоління.

А поштовхом до цього було знайомство з кількома емігрантами з Наддніпрянщини, колишніми хлопоманами, які їх заразили цією ідеєю. Це було одразу після перепоховання Тараса Шевченка, тоді ж і зародився в Галичині культ Кобзаря.

Почали портрети малювати, шевченківські вечори проводити.

Навіть Іван Франко описує, що спочатку в них були доволі туманні уявлення про український рух, це справді була напівбогема. По-перше, це були студенти або молоді правники, які так і не зробили кар’єри, які думали, що вони можуть корисного зробити для народу. 

Поки вони думали, проводили час у кав'ярнях, співали псевдокозацькі і гайдамацькі пісні кривавого змісту. Дуже часто про них таке казали. Видавали рукописні часописи – як-от “Вечорниці”. Це був перший часопис, і їх так і називали “вечорничниками”. Згодом видавали часопис “Мета” – “метниками”. А потім вони стали народовцями – галицьким варіантом українофілів.

Дуже цікавий різновид українофільства був у Чернігові. Місцевий лікар і водночас етнограф Степан Ніс (пізніше він активно друкувався в “Київській старовині”) організував так званий “курінь”. На околицях міста, за прикладом козацького, сам носив козацький одяг. Бачимо козацький стиль, але в народолюбстві. Вони теж були демократами. 

Вони там збиралися, він добре грав на музичних інструментах, вони організували аматорську театральну трупу. Співпрацювали з першим українським часописом, який видавав Леонід Глібов, “Чернігівський листок”. 

Вхід у курінь був вільним. Хто хотів – той приходив. У них стояла скарбонка, де жертвували гроші на народні потреби. На виписування часописів, на просвітницькі заходи. Приїздив Куліш, вони його туди запросили, він охоче носив козацький одяг разом із ними.

А тут я ще хочу уточнити. Коли ми говоримо про Галичину ХІХ століття, починаючи від “Русалки Дністрової”“Русалка Дністрова” – перший український журнал, написаний живою народною українською мовою. 1000 примірників видали члени гуртка “Руська трійця”. Майже весь наклад конфіскувала поліція. В альманасі надрукували народні пісні, авторські вірші, переклади закордонних авторів, статті з історії та історичні документи., і далі козацький слід незримо присутній – в самій “Русалці” і в іншому. Звідки в Галичині любов до козацького міту? Це не є вияв субкультури – ми взяли з Наддніпрянщини і починаємо тут культивувати? Інша річ, що це потім зіграло на національну справу.

Тут не обійшлося без впливу і польської школи, і харківських романтиків. Для Галичини це була екзотика. Якби не перші твори на козацьку тематику Маркіяна Шашкевича і компанії (була не тільки “Руська трійця”, а й послідовники, ширше коло), то фактично цей козацький міт у Галичині, напевно, не мав би такого поширення. Тобто до того часу це було щось далеке.

І часом вороже, будьмо відверті. Якщо ми говоримо про другу половину ХІХ століття, особливо кінець, то десь у тому часі і зароджується феномен батярства, зокрема в Галичині. Ким були перші батяри і як вони формували свою субкультуру? І, врешті, чи мав батяр етнічність?

Наші сучасні уявлення про батярів трохи різняться від дійсності. 

Вони зараз літературно і музично сформовані.

Строго кажучи, субкультурою в нашому уявленні батярство стало в ХХ столітті. Але їхні предки, включно з назвою “батяри”, існували ще з середини ХІХ століття. “Бетяр” з угорської – негідник.

Пройдисвіт.

Поліцаї казали: “Йди сюди, негіднику” – і переслідували злочинця. Є й інші слова – босан, бухач...

Махабунда.

Або в Івана Франка є повість “Яндруси”. Польською “андрус”, але українською “яндрус”. 

Спочатку це були маргінали, мешканці передмістя, люди без постійних занять, десь підробляли.

Але це було винятково міське явище?

Приміське і міське. Говорять про окремі дільниці у Львові, але зразу хочу застерегти – батярство насамперед асоціюється зі Львовом і воно стало таким феноменом передовсім у Львові. Бо це було найбільше місто з розвиненою міською культурою. 

Але в інших містах і містечках Галичини, не скажу – найдрібніших, а порівняно немалих – Дрогобич, Коломия, Бережани, Самбір, Борислав – існували свої локальні різновиди батярства. Наприклад, на теренах Тернополя і околиць прижилася назва “махабунда”, хоча її і у Львові знали. “Махабунда” – це видозмінене “ваґабонд” – волоцюга.

А чим батяри займалися? Це були злодії, волоцюги, жебраки? Чому вони так тривко увійшли до нашої свідомості? Чому ми знаємо батярів, але не знаємо інших кримінальних злочинців?

Пан Юрій Винничук, начитаний в цій тематиці особливо, Віктор Морозов, який співає про батярів, звернули увагу на те, що батяри, вже коли стали більш-менш відомі на початку ХХ століття, відрізняли себе від професійних злочинців, яких називали “кіндрусами”. Між ними навіть були бійки.

Бо батяри хоча і мають кримінальну чи напівкримінальну складову, але це не основна. Їм радше притаманні дрібні правопорушення, крадіжка чи бійка, частіше шахрайство, вони промишляли на ярмарках чи на якихось святах. Тобто такі напів- або навіть і справді маргінали-люмпени.

Культурної цінності довгий час вони не мали. Тут не обійшлося без літератури. Коли наприкінці ХІХ століття під впливом реалізму Золя та інших у нас Франко звернув увагу на маргінала.

Що у Прекрасній епосі може бути і темна сторона.

Їх зробили літературними героями, вони перемандрували на сторінки преси, їх почали зображати як героїв карикатур і жартів. Десь близько 1910 року вони з'являються в гумористичній галицькій пресі. З'явилося кілька типажів. Один з них – Чухрай, який грає (“чухрає”) на гармоні, на акордеончику, вони одягнені максимально просто, але мали впізнавані риси, які відображали певну маргінальність. 

Як зробити з того, що є, щось трошки краще? Шалик, який можна намотати, якийсь картузик, штиблети, якщо є. Піджак обов'язково носиш, але сорочки можеш на мати – піджак на голе тіло.

Після того, як їх почали зображати в гумористичній пресі, потім почали видавати навіть листівки, збирати пісні (спочатку для жарту, не факт, що всі вони були автентичними, можливо, їх потім дофантазовували), вони стали популярним образом. 

Можна говорити про інтернаціональну субкультуру, тому що в тих описах батярів, які є, або навіть олітературнених, можна побачити українські слова, польські, навіть циганські (ромські), німецькі, з ідишу багато.

Це більше соціальна спільнота, явно не етнічна.

Як звернув увагу український письменник-публіцист Юрій Тис-Крохмалюк, вододілом в батярстві були події листопада 1918 року в Галичині. Початок польсько-української війни їх розділив: батяри раніше над цим не задумувалися, вони не знали, хто вони є, це були люди зі змішаною лояльністю, ідентичністю. Вони почали задумувалися.

Міський простір почав ділитися.

Частина батярів справді взяла участь на польській стороні, але частина батярів взяла участь у боях за Львів і на українській стороні. Про це свідчать мемуаристи. Після цього стався поділ.

Давид Бурлюк, українець, батько російського футуризму, художник і поет.jpg
Давид Бурлюк, українець, батько російського футуризму, художник і поет Фото: надане Володимиром Окаринським

Хоча я думаю, що первісне батярство, інтернаціональне, воно теж не припинило свого існування.

Воно жило, допоки жила темна сторона міста. Довге ХІХ століття для України завершилося Першою світовою війною. Напередодні Михайль Семенко, один із молодих футуристів, заманіфестував, що він палить свій “Кобзар”. Чи можемо назвати українських авангардистів того часу, зокрема коло, пов’язане з Михайлем Семенком та іншими, теж субкультурою?

Певні риси літературного, естетичного бунту спостерігаються і в їхніх попередників, або, можливо, футуристи використали моменти епатажу, властиві їхнім попередникам. Окремі виступи балаґулів можна було б назвати перформансами. Наприклад, вони на ярмаркових майданах у повній мовчанці імітували гру оркестру. 

Згадується коротенький вірш Давида Бурлюка, футуриста, нібито російського, але українського походження: На фоне старинной картины струнный играет оркестр, мелодии тянутся чинно, эх сюда бы наган и кастет.

Цей момент заперечення традицій має багато спільного з романтичним бунтом проти класиків, класицизму, з запереченням субкультурами своїх хронологічних попередників.

І боротьба з існуючою домінантою.

Естетичне заперечення було не таке явне. Тому що Михайль Семенко починав дуже авангардно, а потім не відрікся від Кобзаря, якщо бути відвертими. І навіть у футуристів була така акція – реабілітації Шевченка. І були дуже схвальні вірші, вони його називали своїм попередником вже в 1920-х роках. 

Футуристи. Бурлюк по центру, справа - Маяковський.jpg
Футуристи. Бурлюк по центру, справа - Маяковський Фото: надане Володимиром Окаринським

До речі, роман про Шевченка, який мав би називатися “Мочеморди”, одна з версій, написав Ґео Шкарупій. Однак він його не закінчив, можливо, не дали йому закінчити, в 1930 році перші розділи були опубліковані. 

У футуристів контркультурний бунт проти попередників – як нова течія. Напевно, треба наводити контексти з футуризмами інших країн, або з авангардом, ширше кажучи, інших країн. Що цікаво, вони сприймали доволі радикальні соціальні ідеї, вони були переважно лівими, але при тому залишаючись українцями.

Наші 1920-і – це теж контркультура, яка зживається з суспільними реаліями і непогано в них чується.

Напевно тому футуристів і знищили, хоча вони показували свою прихильність культурі майбутнього.

Але соцреалізм наближався і різав по людських долях в тому числі. Пане Володимире, дякую за незамилені погляди на наше минуле.

Можливість переоцінки погляду на наше минуле.

Подивитися не прямо і плоско, а з різних боків. Дякую.

Схожі матеріали

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

Міфи та українська вишивка | Оксана Косміна

800x500 obkladunka Yaremenko.jpg

Історія Києво-Могилянки | Максим Яременко

Записати.PNG

Історія у цифрову добу: Експерти розповіли, як інтернет-технології допомагають популяризувати пам’ять про минуле

800x500 obkladunka Lupoweckuy.jpg

Міжвоєнна Галичина | Святослав Липовецький

800x500 obkladunka Kebyladze.jpg

Спадок гомо совєтікуса | Вахтанг Кебуладзе

800x500 obkladunka Kwit.jpg

Українська мрія Дмитра Донцова | Сергій Квіт

800x500 obkladunka Grucenko.jpg

Коли з’явилась українська мова | Павло Гриценко

800x500 obkladunka Kogut.jpg

Що (не) приховують архіви КДБ? | Андрій Когут

800x500 obkladunka Bilous.jpg

Про заповіти міщан та шляхти | Наталія Білоус